Гуманність як основа стосунків вчителя та учня.

Гуманістична педагогіка заснована на принципах недирективної взаємодії вчителя з дитиною. Вона спрямована на формування у неї творчих здібностей і являє собою сукупність настанов, цінностей, що втілюються в педагогічному процесі. Серед них:

§ визнання особистості дитини як самоцінності, її рівність у правах, свободах та обов'язках;

§ сприйняття дитини такою, якою вона є, упевненість у її можливостях та творчих здібностях;

§ емпатійне розуміння дитини, бачення її внутрішнього світу й поведінки з її позиції;

§ відкрите, щире, довірливе спілкування з нею.

На основі цих настанов кожен педагог виробляє свій власний інструментарій навчально-виховного процесу.

Сенс усіх змістових змін в освіті полягає в зміні напряму педагогічного процесу на становлення особистості дитини, а саме:

§ дитина повинна стати рівноправним учасником педагогічного процесу;

§ має право на власну думку й власну помилку, певні висновки.

Лише так вона може усвідомлювати свої можливості, самостверджуватися. А щоб формувати становлення учня, слід враховувати специфіку його розвитку. Насамперед, з'ясуймо, що таке розвиток дитини?

Гуманний підхід до дитини полягає в тому, щоб бачити в ній людину, яка росте, стає дорослішою; підтримувати в ній прагнення ставати такою. Щоб забезпечити розвиток дитини у дорослий світ, слід: поважати її гідність, визнавати її права на вибір поведінки, виявляти інтерес до неї, співчувати, співпереживати успіху чи невдачі; сприймати як індивідуальність, проголошувати її досягнення та достоїнства. Потрібно враховувати активний процес саморозвитку, з повагою ставитися до фактів виявлення дитиною своєї власної позиції в конфліктних ситуаціях, її свідоме намагання реалізувати свої можливості тощо.

Кожен крок дитини на шляху до дорослості робить її життя цікавим, насиченим, бурхливим.

Проте існує незаперечний факт, що нині стосунки між дорослими та дітьми будуються в основному навколо успіхів у навчанні. Основний акцент робиться на здобутті знань, набуванні вмінь, навичок.

Позиція дорослого — це позиція відповідальності, позиція посередника в засвоєнні дитиною соціального світу, без чого неможливий перехід у світ дорослих: це сукупність соціокультурних цінностей, настанов, моральних норм, правил — того, що визначає умови життєдіяльності дорослого. Чим міцніші духовні зв'язки між різними за віком людьми, тим активніше ставлення дітей до світу дорослих. Тільки так можна успішно підготувати дитину до сприйняття ролі дорослого. У наш час, коли гуманізація проголошується метою нашого суспільства, посилюється потреба в інтегративному підході до дитинства, як до реального суб'єкта нашого майбутнього (Д.Й. Фельдштейн).

Гуманна педагогіка має створювати умови для переживання дитиною почуття свободи, обираючи тактику вільного вибору. Відповідальність починається з усвідомлення своєї активної ролі в тому, що стосується власної особистості. Можливість вибору викликає відчуття, що людина сама може визначати своє життя. Основне виховне завдання — це скоординований процес взяття відповідальності дитини за своє життя.

Психологи радять застосувати метод вільного вибору вже з двох років. Почуття вільного вибору, як зазначає Ш.О. Амонашвілі, постійно повинно супроводжувати дитину і в педагогічному процесі (на вибір дати тему для малювання, вірш для вивчення, задачу для розв'язання, але це зовсім не означає свободу дій). Гуманний підхід полягає в тому, щоб навчальний матеріал мав для учня особистісне значення, тобто щоб він хотів це вивчити, відчув у ньому потребу. Інструктувати учіння як вільно обране — це і є управління цим процесом згідно з потребами дитини, її інтересами, спонукаючи її до співпраці, співтворчості з учителем. Саме тоді створюються умови для саморозвитку.

А тепер відповімо: яка педагогічна атмосфера панує в родині, у дитячому садку, школі — авторитаризму чи гуманізму?

 

Розвиток — це кількісні та якісні зміни, що відбуваються у всіх системах організму:

§ змінюються розміри та форми тіла, структура мозку, збільшуються сенсорні можливості, набуваються рухові навички;

§ розвиваються пізнавальні психічні процеси: сприймання, пам'ять, мислення, уява, мовлення як вищі психічні функції, унаслідок чого формуються розумові здібності;

§ відбувається психосоціальний розвиток, формується особистість, яка визначатиме індивідуальний стиль поведінки та емоційне реагування на соціальну дійсність.

Розвиток усіх систем здійснюється одночасно й взаємопов'язане.

Змістовна характеристика розвитку визначається постійним фізичним зростанням, дозріванням морфологічних структур мозку та їх функцій, нагромадженням психічних новоутворень, освоєнням соціального простору, розвитком рефлексії й ствердженням свого "Я", формуванням здатності до самоорганізації, що відбувається в контактах дитини з довкіллям. О.В. Запорожець надавав особливого значення розрізненню двох аспектів розвитку: функціонального та вікового.

Функціональний розвиток відбувається в межах одного вікового рівня, але це не веде до перебудови дитячої психіки в цілому. Прогресивні зміни пов'язані з оволодінням окремими знаннями й засобами дій.

Віковий розвиток характеризується утворенням нового психофізіологічного рівня, що і створює умови для докорінної перебудови системи стосунків учня з оточенням, для переходу до нових видів діяльності.

Розвиток — це саморух від нижчих до вищих рівнів життєдіяльності (В.В. Давидов). У дитині закладені потенційні можливості, які забезпечені природними імпульсами до руху. Л.С. Виготський розрізняв два рівні можливостей дитини: можливості сьогоднішнього дня, або рівень актуального розвитку (РАР), та потенційні можливості. Перший рівень визначається тим, що дитина може зробити сьогодні самостійно. Другий рівень — здатністю дитини вирішувати завдання за допомогою дорослого, у співпраці з ним. Відстань між цими двома рівнями він назвав зоною найближчого розвитку (ЗНР). Таким чином, ЗНР — це завтрашній день дитини. В умовах спеціально організованого навчання дитина значно швидше та ефективніше ввійде в нього. Якщо зовнішні умови не сприятимуть розвитку тих чи інших внутрішніх сил, то вони можуть зовсім не розкритись або набудуть спотворених форм. Одні потенційні можливості закінчують своє становлення, виникають нові функціональні сили, які створюють нові потенційні можливості ЗНР. Чи нескінченний цей процес?

Ні, є час досягнення оптимальної зрілості — це коли дитина стає дорослою. Стан розвитку від народження до зрілості визначається як дитинство. Воно поділяється на вікові періоди (фаза новонародженої дитини, немовля, ранній вік, дошкільний, молодший шкільний, підлітковий вік, рання юність, юність). Одиницею аналізу розвитку дитини є психологічний вік — це особливості психічного розвитку дитини в окремі вікові періоди та генетичні переходи від одного вікового періоду до іншого. Кожен віковий період характеризується певною соціальною ситуацією розвитку, провідною діяльністю, психологічними новоутвореннями. Психічний та особистісний розвиток відбувається поетапно.

Перехідні періоди психології називають "кризами", загалом, коли певний чинник середовища здатний викликати афект ("зараз або ніколи"). "Криза" вказує на існування внутрішніх законів психічного розвитку й визначає цілісну зміну особистості дитини.

Психологічний зміст "кризи" — створення умов для зміни соціальної ситуації розвитку. "Кризи" проходять у: 1 рік, 3 роки, 7 років, 11—12 років, 14—15 років.

Загальною формою розвитку є навчання, під час якого дитина засвоює історично вироблені форми й засоби діяльності, що задаються суспільством. Ці форми засвоюються у процесі індивідуального розвитку й стають реальною формою психіки й свідомості індивіда. Ідеальну форму можна визначити як культуру.

Отже, психологічний розвиток дитини (йдеться саме про нього) є творчим процесом: дитина засвоює не лише історично вироблені форми людської ментальності, а й ті, що утворюються. Крім цього, діяльність дитини спрямована на засвоєння "готового" соціального досвіду, що веде до формування в неї нового кола універсальних здібностей. Власною діяльністю дитини є відтворення культури і набуття рис самодіяльності. Таким чином, у процесі засвоєння культури відбувається самореалізація особистості дитини, розгортаються оптимальні можливості, здібності до різних видів людської діяльності.

Процес психологічного розвитку відбувається у формі навчання. Здійснюється взаємодія реальних рівнів розвитку з "ідеальними" формами. У предметах довкілля вже закладені їх суспільні функції, оволодіти якими дитина може лише за допомогою дорослого, який навчає дитину, що робити, як треба чинити з кожним з них. І чим менший вік дитини, тим більше значення має навчання. Проблеми навчання та розвитку в кожному віковому періоді мають свої специфічні особливості, але завжди "навчання веде за собою розвиток" (Л.С. Виготський). Навчання було б зовсім непотрібним, якби воно саме не було джерелом розвитку, джерелом виникнення нового. Навчання пробуджує до життя ряд функцій, які знаходяться в стадії дозрівання, воно викликає і надає рух новим внутрішнім процесам розвитку. "Учитель допомагає зрозуміти матеріал, оволодіти засобами дій із ним, пов'язує нове з тим, що вже знайоме, і цим підносить учня на вищий щабель знання" (Ш.О. Амонашвілі). За правильного підходу вчителя до навчання останнє визначає свою розвивальну функцію. Отже, щоб розвивальна функція навчання успішно реалізувалася, педагогові слід приділяти належну увагу не лише змісту навчання, характеру його труднощів, а й засобам роботи учнів, формам їхньої пізнавальної діяльності, ставленню до процесу учіння. За допомогою навчання зокрема, у процесі засвоєння нових знань та способів дій відбувається процес інтелектуалізації психічних процесів, перебудовується структура свідомості. Учитель виконує роль посередника між можливостями дитини й матеріалом, який підвищує ці можливості. Розвиток, таким чином, є внутрішнім збагаченням, розширенням меж внутрішнього світу в процесі активності дитини, яка з віком зростає і спрямовується на подолання труднощів. Дитина починає свідомо намагатися реалізувати свої можливості, усвідомлювати свої досягнення й недоліки, виступаючи суб'єктом власного розвитку.

Але чи можуть труднощі, що виникають у процесі діяльності, відвернути од неї? Звичайно, можуть, якщо труднощі виходять за межі можливостей дитини, за ЗНР, а дорослі залишають її наодинці зі своїми проблемами.

Перебудова освіти в напрямі її гуманізації, реалізації розвивальної функції навчання може відбуватися лише при використанні педагогічних дидактичних досягнень, які були одержані в експериментальних школах Москви (В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін, Л.В. Занков), Києва, Харкова, Тбілісі (Ш.О. Амонашвілі) та інших міст.

Дослідженнями зазначених експериментальних шкіл доведено, що сутність поняття ЗНР стосується не лише інтелектуальних можливостей, а особистості в цілому, тому що особистість реалізується й виявляється у всіх сферах психічного розвитку в онтогенезі (О.Є. Кравцова). Особистісний аспект засвоєння знань та способів оволодіння ними передбачає передусім урахування вчителем ставлення дитини до навчання, її потреб, її інтересів, бажань, прагнень — усього, що спонукає її до пізнання.

Прагнення до пізнання можна кваліфікувати як потребу дитини стати дорослою. Сутність дитинства — це входження у світ дорослих. Суттєва потреба — стати дорослим. Упродовж дитинства дитина в різних формах стверджує свою дорослість ("Я сам(а)!" — у 3 роки, "Я вже не малий(а)" — у 12 років, "Дозвольте мені самому(ій) вирішити свою проблему" — у 16 років). Ця характерна риса дитинства висвітлена багатьма психологами: