Моральна культура спілкування

Семінар №4

Моральна культура спілкування

Роль спілкування у формуванні й розвитку моральної особи.

Людина — це найрозвиненіший біологічно-соціальній об’єкт, якому потрібні собі подібні. Тобто суспільство, та перебування в ньому.

Кожна людина, перебуваючи в суспільстві, вступає у взаємозв’язки один з одним. І одним із таких зв’язків є спілкування. При спілкуванні люди взаємодіють обмінюючись думками, інформацією, досвідом, умінням, навичками,почуттями, переживаннями …Без спілкування людина,не могла б пізнати себе,оточуючий світ. Їй би не вистачало знань, емоцій, вражень…,точніше вона навіть не здогадувалася, що таке можливе.

Також в людському суспільстві існують свої норми, правила поведінки,норми моральності та міри відповідальності за недотримання цих аспектів. Один із засобів для регулювання та обумовлення порядку,устрою суспільства є конституція із законами. Існує також і інший засіб (закон)- це моральність кожної людини, яка ніде не зазначена, але відносно якої всі згодні.

Спілкування є один з фундаментів, найвищих соціальних потреб людини, котра включається в нього з моменту свого народження. В спілкуванні людей присутні моральні спонуки, які утримують спілкування в культурних межах, надають йому людяності. Кожна людина є унікальною та неповторною. І коли в спілкуванні розмовляючи на одну тему, думки та погляди можуть співпадати, але вони ніколи не будуть стовідсотково однаковими і не завжди спілкування відбувається у мирному характері. Не рідко відбуваються сварки. Через цей спосіб ми намагаємося доказати опоненту, що він неправий, що його поведінка нам не подобається і ми посилаємося на норму якоїсь поведінки, вважаючи, що вона відома співрозмовникові.

При цьому наш опонент розуміє ці норми, та що можливо вчинив неправильно, але намагається доказати,що його дії зовсім не мають ніяких протиріч з тією нормою (яка ніде не зазначена, нагадаю), а якщо й мають протиріччя, то цьому існує виправдовування. Ця незазначена норма є – моральність, правила достойної поведінки. І ніяких конкретних рамок в ній не існує.

Правила моральності, як і багато іншого, ми дізнаємося від батьків, рідних, друзів, вчителів, книг. Суть моральності полягає в тому, що через те, що вона ніде не зазначена ми самі робимо вибір, як нам чинити в тому чи іншому випадку. У кожного з нас різний набір понять про моральність, але існує мораль (правильність),по відношенню якої одні судження можуть бути правильнішими інших. У одних людей уявлення про правильність відповідає більше,ніж у інших.
Існують також поняття «правди» та «неправди» в моральності. Тобто незважаючи на моральні основи, людина схильна недотримуватися по відношенню до інших людей обіцянок. Але якщо ви захочете недотриматися своєї обіцянки тій людині, то він скаже про вашу нечесність з ним. Цим хочу сказати, що ми самі відступаємо від тієї поведінки, яку чекаємо від інших.

І в зв’язку з цим ми починаємо виправдовуватися. Своїм виправдовуванням ми показуємо, що ми віримо в порядність та моральність виправдовуючи свої непорядні вчинки.

Отже, у всіх людей існує розуміння того,що вони повинні поводити себе певним образом і позбавитися цього неможливо. Але на ділі люди поводять себе невідповідно. Знаючи про моральність її порушують. Поняття моральності у спілкуванні можливо як набути в суспільстві, так і загубити.

Семінар№ 5

Професійна етика

Семінар з дитинознавства

Завдання№1

Поетика польських колисанок

Чільне місце у польському фольклорі посідає дитячий жанр. В даному розділі ми розглянемо поетику кількох польських колисанок і дослідимо їх джерела походження; порівняємо ці колисанки з українськими і німецькими колисанками на предмет вивчення вірувань цих народів.

Колискова пісня „ Kotki dwa” починається словами про двох котиків-пустунів. Потім мама звертається до маляти, щоб воно заснуло, оскільки Місяцю буде соромно, що він заснув, а маля ні. Навіть позолочені зорі занурені в сон, тож і маля повинно спати.

З поетичних засобів тут слід виділити звертання до дитини „jedna”, епітетами тут виступають „Wjzystkie złe dzieci, nieby złoca”. З наскрізних анафор виділяємо „Ach, śpij, Ach spij”. Мама звертається до дитини зі словами у пестливій формі (Додаток Б).

До дитячого фольклорного жанру належить „Kołysanka”. Мама при зверненні до дитини називає її „kochaie”, як щось найдорожче, найближче до серця. Вона все готова подати для дитини: і зорі, і міста. Але коли з’являться зорі на небі, то дитина повинна спати. В цій колисковій зображено природу в її циклічному виді, коли все чергується: ранок, день, вечір, ніч. То ж і людина, будучи ще маленькою, повинна дотримуватися сну.

Цікава за своїм змістом і походженням колискова „Chodił Senek i Drzemota”. За певних часів люди пояснювали стан сну не фізіологічно, а такими поняттями як Сон та Дрімота. Саме такі сили прикликала мати, щоб приспати дитину. Ці дві сили наділені такими якостями, що вони мандрують, розмовляють і домовляються про нічліг. Як нічліг вони вибирають освітлену, теплу хату з наймилішим дитям. В даній колисковій мама показує, що її дитинка наймиліша. Це вона робить через образи Сну і Дрімоти, які вибрали її дім для сну.
Із здрібніло-пестливих форм тут можна виділити слова „dziecina, chatupka”, епітетами виступають „jasny ogień, chatypka najcieptiejsza”. Як анафори вжиті тут слова „Gdzie, Gdzie, Gdzie”. Пісня виконується мамою монологічно у формі діалогу Сну і Дрімоти.

Особливий інтерес представляє колискова пісня „Dorotka”. В ній виступає Сон як дійова особа „Chadzi senek koło płotka”. Мама повідомляє у монологічній формі про розваги дівчинки. Вона називає її пестливо „Dorotka, maluśka”. Доротка танцювала, розважалась на росі рано, і в обід, і ввечері. А коли вже спить Доротка, то Сон ходить коло плоту, щоб стерегти її.

З поетичних засобів зустрічаємо рефрени, вигуки-кліше:

„ Ta Dorotka, ta małuśka

 

Ta Dorotka, ta małuśka

Ta Dorotka, ta małuśka”

Здрібніло-пестливі форми слів у цій пісні – „podusi, noźka, słoneszko, małuska, uszko, jezuk”. До епітетів тут відносяться „nóżka bosa, narozowej podusi, jeżyk mały”. В цій пісні лірично зображено безтурботне, веселе, щасливе життя дитини. Головними персонажами є дівчинка Доротея, Сонце, Луг, Сон.Колискова пісня „Jezus małusieńki” має християнський характер. В ній оповідається про народження Ісуса та складні побутові умови в яких Він повинен був перебувати після народження. Його мати виявила велику любов і кмітливість, щоб обігріти Маля і передати Йому свою любов, якої вистачить для Них Двох.

Ця пісня ніжна і зворушлива. На ній було виховано багато поколінь людей. Головними персонажами тут виступають Мати Божа і Її син Ісус. Мати Божа сама зносила нужду, холод, але віддала частину свого одягу і тепло серця своїй Дитині. Це було, є і буде зразком любові матері до дитини та життя.

 

З поетичних засобів тут можна виокремити епітети „Jezus malusieńki”, здрібніло-пестливі форми слів „kołebeczki, poduszeczki, głoweczki, matusienka, stajenka, serdecznetzy”, звертання „O moj syny”.

У колисковій пісні ,,Kołysanka dla okruszka’’ мати звертається до маляти, щоб воно спало. У колисковій використана риса поетики: мозаїчність. Мати зображає картину засинання дитини і якою вона буде в дорослому житті. Мама звертається до дитини як до великої особи „Krołu mój”, епітетами виступають „spondie na szetkach”, порівняння „mały jek muszełka, mały jek olruszek”, анафори,, Kiedyś tam, Kiedyś tam’’.

Колисанка „Lułajże, Jezuniu” припрошує маля до сну. Тут мати переносить образ Ісуса на свою дитину. Мати звертається до сина, як до найціннішого, як до найсвітлішого, яким був і є Ісус. Вона просить закрити знеможені плачем повіки, слабкі уста. У звертаннях дитина виступає сонечком, лілейком, ангелочком.

Серед поетичних засобів знаходимо епітети:,,zemdlone usteczki, piękniejszy Aniołeczku, Lilijko najprzyjemniejsza, najśliczniejsze świata Słoneczko’’, вигуки-кліше,, Lulajże, Lulajże’’. Вони, вигуки-кліше, на думку українських мовознавців Мар’яни та Зоряни Лановик, виступають оберегом від поганих сил [8]. Проте найважливішим у цій колисковій пісні виступає Ісус. Він поєднує в собі Землю, Сонце, ангелів, скарб і дитину в люльці. Мама співає своїй дитині цю колискову з надією, що слова, зміст колисанки відіб’ються у душі дитини і вона виросте чесною і порядною людиною.

У колисковій пісні „Dobranoc” мама бажає дитині доброї ночі, м’яку постіль, яку вимостив би вітер і вибілив місяць. Про велику любов матері до дитини свідчить готовність матері перетнути півсвіту, щоб бути з дитиною. Мати переноситься в майбутнє і бажає добрих вітрил, які б носили її малечу благополучно по океану життя. До поетичних засобів відносяться тут епітети: „miękkość pościeli, dzygwiezdny wiatr, jabłkowych zapach, pogodnym zasnę”.

В полі зору нашої уваги колискова „Bajka iskieri”. Дієвими персонажами в ній виступають Зірка та Войтек. Зірка розповідає кілька байок про одруження королеви з парубком, про хатину Баби Яги та про дива у ній. Проте Войтек не вірить Зірочці, оскільки після короткого спалаху вона знову гасне.На нашу думку, тут не стільки важливий сюжет, скільки звуко-ритмічне оформлення колисанки. А згасання Зірки символічно вказує на необхідність сну, побуджує дитину до засинання.

З художньо-поетичних засобів слід назвати наскрізні рефрени:

„ Z popoielnika na Wojtusia

 

Iskiereczka mruga

Chodź, opowiem ci bajeczkę,

bajka będzie długa”,

метафори „iskereczko mała”, вигуки-кліше „Pssst”, здрібніло-пестливі слова „bajeczke”.

Розглядаючи колискову „Bajecka” слід вказати, що головними персонажами є: король, королева і паж, які кохали одне одного. Вони проживали на острові і все у них було добре. Проте сувора доля приготувала їм горе: короля з’їв пес, пажа з’їв кіт, а королеву з’їла мишка, бо король був з цукру, паж з імбирного печива, а королева з марципана. Як художньо-поетичні засоби виступають тут анафори: „Byl.., Byl.., Byl... ”, епітети „słogi łos“.

Слід розуміти, що дані байочки використовуються як колискові пісні. На нашу думку, це одна з ознак національного колориту.

Дослідивши польські колискові пісні, можна сказати, що джерелами витоку цих пісень є древні вірування народу, його міфологія і побут людей. Спільні ознаки колискових заключаються в єдності вірування.

Українські колискові пісні

У колисковій пісні «Льон збирала» вказано на рід заняття матері і на місцевість, на якій вирощувався льон. Мати співає дитині, що із зібраного льону прялися нитки. Ці нитки вона пряла тонкими, щоб полотно, сповиточка були м’якими і не муляли дитині. Цим показує мати свою любов, своє чуйне ставлення до дитини. Прядучи нитки, вона прохала у долі щастя і вроду для дитини.

Художньо-поетичними засобами даної колискової є епітети «тонкі нитки, дитя вродливе, дитя щасливе», наскрізні рефрени:

Тонкі нитки пряла

Тонкі нитки пряла
Щоб дитя було…

Щоб дитя було…,

здрібніло-пестлива форма слів «дитя, доленька». Колискова виконується у формі монологу матері (Додаток В).

 

Часто в українських колисанках кіт виступає як головний персонаж пісні. Дослідниця колисанок Г. В. Довженок вказує, що образ кота в колисанках виступає як оберіг дитини [4]. То ж і недаремно він є персонажем у багатьох колисанках.

У колисковій пісні «Ой кіт – воркіт» мама співає про розваги кота, який стрибнув через віконце і подався у шумову діброву, яка своїм шелестом, шумом буде присипати маля і воно буде спати.

В даній колисковій мозаїчно зображена картина розваг котика, потім зображується шумлива діброва, після якої мама знову описує дитину, яка вже спить. З наступних поетичних засобів слід виділити епітети «зелена діброва, мале дитя, діброва шумова». Шум діброви виконує звуко-ритмічну оболонку колискової і дитина засинає.

У колисковій «Ой ти, Коте, не гуди» мати звертається до Кота, щоб він не вів себе голосно, оскільки дитяточко маленьке і йому потрібно спати. Художньо-поетичним засобом тут є звертання «коте», епітети «дитяточко маленьке», здрібніло-пестливі форми слів «дитяточко, раденьке, маленьке», вигуки «Ой ти». Звуко-ритмічна оболонка твору сприяє сну дитини.

Цікавий спосіб мислення, світобачення і світосприйняття ми спостерігаємо в колисковій «Ой, спи, дитя без сповиття». В цій пісні мати має принести три квіточки з поля, які матимуть такі властивості: дрімлива, сонлива і щаслива. Такою ж, на думку матері, вони повинні зростити дитину. Цілий ряд міфологічних образів, персоніфікованих образів: рісточки, здоров’ячко, сонки-дрімки, говорушки, ходусіньки, ладусіньки надаються дитині, щоб вона зростала здоровою і щасливою. За джерелом походження ця колисанка відноситься до міфологічної групи. Дитині бажають добре зростати, бути щасливою, сильною, здоровою і розумною. А також мама бажає дитині навчитися добре розмовляти, бігати, мати справні руки. В такій невеличкій пісні для дитини сфокусовано уявлення народу про те, що належить до поняття щастя.

Дана колискова сповнена художньо-поетичних образів. Це звертання «Ой, спи, дитя», здрібніло-пестливі форми слів «квіточки, серденько, здоров’ячко, сонки-дрімки, ніженьки». Ми наважимося тут допустити паралель щодо рослин «трьох квіточок», які мають принести щастя дитині, і рослин згідно християнського свята Трійці і вказати на їх спільність у світоглядному плані не обговорюючи питань вірувань і релігії.

Розглядаючи колискову «Ой, ну, люлі-люлі», слід відзначити, що в цій пісні часів вірувань, одним з головних персонажів є міфологічний персонаж «гулі», які вміють літати, думати і гадати. Далі мова йде вже про страви, їжу українського народу. Тут називаються каша, борщ, бублики, калачі, які, на нашу думку, ввійшли в побут значно пізніше часів вірувань. Нарешті вони (гулі) вирішили дати дитині три квіточки, які зроблять дитину щасливою.

З художньо-поетичних засобів тут слід відзначити епітети «червоне намисто», здрібніло-пестливі форми слів «бубличком, квіточки», анафора «люлі-люлі». Мама починає колискову, побуджуючи дитину до сну: «Ой, ну, люлі-люлі».

Окремо хочемо розглянути колискові, де використані тотеми-деревА: дуб, липа, ясен, явір, сосна та інші. Згідно тотемічних вірувань, людина ототожнює себе, своє життя з життям навколишнього світу, з видимою природою. Щоб розглянути ці питання глибше, розглянемо колискову «Повішу я колисочку». В монологічній формі мама співає про наміри повісити колисочку в лісі темнім на липочці, щоб колихав вітер, прилітали і співали пташки і присипляли дитину. Дитина розглядається як дублікат зовнішнього світу, вона повторює все, що потрапляє у її поле зору. Її колиска висить на липі – дереві, якому поклонялися.

Епітетами тут виступають «темнім лісі, дитиночку маленьку», анафори «в темнім лісі…, темнім лісі», здрібніло-пестливі форми слів «липочку, дитиночку».

Колискова «Повішу я колисочку на дубочку» також має свої корені в тотемізмі. Мама повідомляє дитині, що вона повісить колиску на дубові (дерево-тотем) і вітер її буде колихати, дубові листочки будуть спільно з сонцем забавляти і цілувати дитину.

 

Повісивши колиску на дуб, мама показувала свою велику повагу до цього дерева, його властивостей і цим вона очікувала, що її дитина буде такою як дуб: сильною духом, матиме міцне здоров'я.

Нам відомі факти поклоніння німецьких племен цьому дереву. Навіть і сьогодні побутує думка, що дуб – німецьке дерево, тобто це символ Німеччини. З колискової нам відомо, що дуб, як дерево-тотем, також пошановувалося в слов’янському світі.

З художніх засобів даної колискової слід виділити звертання «мій синочку», здрібніло-пестливі слова «дубочку, колисочку, вітрик, сонечко, листячком», анафору «люлі, люлі».

Складно чітко розмежувати колискові за джерелом та епохою походження, оскільки до нашого часу змогли дійти твори дитячого жанру не в повному складі. А те, що дійшло крізь віки, збереглось через століття, збагачує нашу культуру, є основою того, що ми називаємо український народ.

 

ВИСНОВКИ

Художні цінності колискової пісні ґрунтуються на традиціях, що поєднують матеріальну й духовну культуру народу. Колискові, які багато століть передавалися від одного покоління до іншого, поступово набували змісту і форми, що найадекватніше відповідали законам дитячої естетики, яка й складалася не інакше, як на витворах цього жанру.

Питання вивчення та систематизації колискових пісень було, є і буде актуальним у всі часи. Коли народ хоче продовжити свою культуру, свої традиції і звичаї, він починає це робити з дитячого фольклору. Бо саме він закладає моделювання світогляду й естетичного смаку дитини, саме через нього відбувається й соціально-культурне пристосування, тобто прилучення дитини від самого народження до рідної мови та народних традицій, що є головними чинниками національного кодування.

В даній науково-дослідницькій роботі було розглянуто і досліджено більше 30 німецьких, польських та українських колисанок. Вони вивчались та порівнювались на предмет їхнього походження, значення, художньо-поетичного та музичного оформлення.

Дослідивши вказані вище колискові пісні трьох народів, ми дійшли висновку, що значна частина їх має анімістичне походження і сягає у древні часи. Це пов’язане зі світоглядом, віруванням наших предків. На нашу думку, анімістичні колискові виникали не лише у древній час, скажімо у часи Трипільської культури, а у значно пізніший час. Вони виникали, відображаючи їх світогляд, рівень свідомості.

Другу значну частину дитячого фольклорного жанру становлять соціально-побутові колискові пісні. Вони пов’язані з життям та оточенням дитини.

Чільне місце в дитячому фольклорі, за нашими дослідженнями, займають колискові, які носять християнський характер. Ми спостерігаємо це в колискових, де головними персонажами є Ісус, ангели Божі.

Ми находимо важливим, що до культурних паралелей колисанок Німеччини та України були долучені ще колисанки польського народу. Це дало нам змогу більш глибше та ґрунтовніше дослідити етнічні джерела колисанок, побут народів, їх світогляд. Ми переконалися у правильності твердження щодо взаємозв’язку джерел дитячого жанру на прикладі колисанок трьох народів в індо-європейському просторі.

Провівши on-line опитування, ми дізналися, що колискові пісні молодь знає, їм подобається дитячий жанр і будуть нести цю культуру далі по життю. Мої ровесники – це цілеспрямовані, свідомі, молоді люди, які мають мету в житті. Очевидно саме материнський спів колисанок заклав в них той позитив, який зараз мають мої ровесники.

Завдання№2

С. А. Макарчук

Етнографія України

Навчальний посібник

Львів
"Світ"
2004

Зміст: Етнографія України. Макарчук С. А.

Функції одягу

Народний одяг становить одну з найважливіших галузей традиційної культури етносу. В ньому відображені природно-географічні умови, в яких проживає етнічна спільнота, специфіка господарської діяльності етносу чи його окремого підрозділу, етнічні традиції та контакти з іншими народами, світоглядні уявлення, вірування, естетичні смаки і вподобання, соціальна та статево-вікова структура народу на певному історичному етапі його буття. Відповідно традиційний одяг виконує низку функцій: захисну, апотропеїчну (оберегову), естетичну, етнодиференціюючу, соціальну, статево-вікову.

Захисна функція належить, безсумнівно, до найдавніших. Адже одяг насамперед захищав тіло людини від несприятливих природно-кліматичних умов — холоду, спеки, дощу, снігу, морозу, вітру, укусів комах тощо. Різні кліматичні умови, в яких проживали і проживають народи світу, зумовили появу значної кількості видів і форм одягу та їх захисну специфіку. Це простежується не лише на прикладі етносів, які живуть у різко відмінних природно-географічних умовах, а й у межах розселення однієї етнічної спільноти, зокрема українців. Наприклад, у Карпатах поширеним безрукавним нагрудним одягом найчастіше слугувала коротка хутряна безрукавка (кептар), на Підгір'ї — сукняна (бруслик, лейбик), на Середньому Подніпров'ї — легша і довша керсетка. Бойки, гуцули і лемки носили шкіряне взуття (постоли, ходаки, керпці), а поліщуки — плетене з лика (личаки), які найбільше відповідали місцевим природно-кліматичним особливостям.

Не менш давньою слід вважати апотропеїчну (оберегову) функцію одягу. Вона тісно пов'язана зі світоглядними уявленнями українців, демонологією, вірою в силу магічних дійств. Адже, згідно з первісними уявленнями, навколишній світ населений різними могутніми духами, ходячими мерцями, які не завжди добре налаштовані до людини, тривалий час побутувала (а подекуди й досі збереглася) віра у небезпеку зловорожої магії, в лихе око тощо. Тому одяг, який облягав тіло, повинен був захистити людину від можливих негативних впливів. Низка елементів одягу чи окремих його компонентів виконувала саме апотропеїчну функцію. Це стосується, наприклад, вишивки, яку наносили на сорочку чи інші компоненти одягу: місць її розміщення, колористики, орнаменту. Роль оберегів виконували прикраси, які доповнювали стрій (дівочий вінок, виготовлений із певних рослин, стрічка тощо).

З плином часу оберегова роль багатьох елементів і компонентів одягу була забута, вони почали виконувати здебільшого естетичну функцію. В прикрасах, вишивці, тканих орнаментах, колористиці виявлялися художньо-естетичні смаки народу з численними регіональними особливостями. На сучасному етапі найкращі з них використовуються для виготовлення святкового національного вбрання, сценічних костюмів.

З обереговою функцією тісно пов'язана обрядова. В минулому обрядовий одяг українців містив низку атрибутів, характерних, наприклад, для весільного, родильного чи поховального обрядів. Вони відображають світоглядні уявлення етносу, його духовні традиції, норми обрядової поведінки. У весільній обрядовості такими атрибутами можна вважати рушники, гуцульську гуглю, чільце, калачі на поясі в молодих, дружб і дружок (Покуття); в родильному обряді — крижмо; у поховальному — біла або чорна хустка, весільний характер поховального одягу неодруженої молоді тощо. В окремих календарних та оказіональних звичаях і обрядах одяг носили навиворіт, одягали стрій протилежної статі, носили влітку кожух або виконували те чи інше ритуальне дійство частково або повністю оголеними.

Істотне місце в обрядовому одязі мала колористика і наявність чи відсутність прикрас. Зокрема, у весільному вбранні домінував червоний колір; в поховальному — білий, який на зламі ХІХ—ХХ ст. витіснив чорний колір під впливом європейської міської моди.

Етнодиференціююча функція одягу виявляється в тому, що засвідчує належність людини до певної етнічної спільноти. В українців кількість специфічно етнічних елементів одягу обмежена вузьким колом декоративно-художніх засобів і конструктивних прийомів. На межі ХІХ—ХХ ст. етнічна специфіка українського одягу найповніше збереглася у селянському вбранні. Однак він не мав єдиного загальноукраїнського зразка, варіанта. Натомість в Україні відомо чимало регіональних комплексів та їх локальних варіантів. Вони виникли під впливом низки факторів (природно-географічних, господарських, внаслідок тривалих контактів з іншими етносами). Водночас у них нерідко зберігалися окремі архаїчні риси, характерні для давніх етапів етнічної історії українців — ранньослов'янської доби, часів Давньої Русі (плетене взуття, незшитий стегновий одяг, тунікоподібна сорочка та ін.). У процесі формування нації, а також під впливом нівеляції багатьох компонентів традиційного одягу поступово викристалізувалося уявлення про український національний костюм або його окремі важливі атрибути. Показовим у цьому сенсі може бути одяг українського козацтва. Сформувавшись у порівняно пізній час, увібравши в себе чимало іноетнічних запозичень (європейських, східних), він мав вплив на український традиційний одяг загалом і навіть нерідко усвідомлювався як національний, який репрезентує всю українську спільноту. Аналогічна ситуація склалася і з іншими регіональними комплексами українського народного вбрання. На сучасному етапі, мабуть, у жодному кутку України не виникне жодних сумнівів у тому, що подільський, волинський або навіть гуцульський костюм є водночас українським національним.

Процес формування єдиного національного костюма утруднювали не лише зазначені обставини, а й складна соціальна структура української етнічної спільноти. Адже такі соціальні стани, як селянство, козацтво, шляхта, міщанство, козацька старшина, інтелігенція мали специфічно станові особливості одягу, який тим самим виконував соціальну функцію. Зазначимо також, що на одяг трьох останніх станів мав вплив міський європейський костюм. Водночас у них зберігалися певні компоненти традиційного селянського одягу. В новітні часи низка елементів міського європейського костюма проникала і в селянський одяг. Одяг панівних станів і заможних прошарків вирізнявся вищою частотою переміни костюма, наявністю різних за призначенням костюмів — святкових, будених, кількістю комплексів одягу, яка припадала на члена сім'ї.

Соціальне становище засвідчували й такі показники, як якість тканин, з яких виготовляли одяг, кількість прикрас та інших доповнень до костюма.

Одяг також відбивав статево-вікові ознаки людини. Статево-вікова функція одягу пов'язана з характером діяльності різних за статтю та віком людей, а отже, і їх становищем у суспільстві. Наприклад, хлопчики тривалий час не носили штанів, натомість верхнім одягом їм, як і дівчаткам, слугувала довга сорочка. Право носити окремі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов'язувалося з переходом у категорію дорослих. Однією з ознак дівочого стану був дозвіл ходити з відкритим волоссям і носити вінок. Заміжнім жінкам звичай забороняв з'являтися на людях з відкритим волоссям. Колорит жіночого костюма (насиченість одягу вишивкою, її колір), кількість і характер прикрас із віком ставали стриманішими і скромнішими. В Карпатах носити бороду і довге до плечей сиве волосся було привілеєм лише старійшин сільської громади. У чоловіків крайка була вужчою і порівняно скромніше декорованою, ніж у жінок. Водночас у гуцулів широкий пояс-черес носили лише чоловіки, причому кількість пряжок та інших декоративних елементів на ньому засвідчували рівень заможності, статус у громаді.

Завдання№3

Семінар№6

Завдання№1

Семінар №4

Моральна культура спілкування