Спроби десталінізації суспільного життя України в умовах хрущовської відлиги.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 року) і приходу М. Хрущова до керівництва в партії відбуваються істотні зміни. З травня 1957 господарське планування й управління перейшло на систему господарських районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції республіки, призвели до «місницьких» тенденцій (висування місцевих і республіканських інтересів перед загально-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Одним з хрущовських заходів у загальному плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політичних в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі роки політичних діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церковних діячів. Наслідком її роботи стала реабілітація відомих в Україні партійних та державних діячів: В. Затонського, Е. Квірінга, С. Косіора, Ю. Коцюбинського, М. Скрипника, С. Постишева, І. Якіра. У вересні 1955 року одержали амністію громадяни, що співпрацювали з німецькими окупантами в роки Другої світової війни. Унаслідок цього до 1957 року в Україну повернулося понад 65 тис. колишніх членів ОУН та вояків УПА.

У цілому на кінець 50-х pp. були переглянуті справи майже 5,5 млн. осіб. Проте лише 58% з них визнано реабілітованими. Як і раніше, поза законом залишалася більшість жертв політичних репресій 1920-х — початку 1930-х pp., а також особи, які були звинувачені в українському націоналізмі.

Також режим погодився на заснування нових українських журналів й установ та товариств, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17.04.1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничотехнічного знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія над проектом закону виявила тривожні голоси з боку української інтелігенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх республіках, крилася нова доктрина національної політики КПСС — злиття націй і культур «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропагували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирелігійна боротьба, у ході якої закрито бл. пол. парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох правословних духовних семінарій на Україні.

Наступним кроком на шляху десталінізації став XXII з'їзд КПРС, що відбувся в 1961 році. На ньому про злочинну діяльність Й. Сталіна вже говорили відкрито, не забуваючи й про його надійних поплічників К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та В. Молотова. Серед них особливу роль відігравав Л. Каганович, діяльність якого була тісно пов'язана з Україною.

XXII з'їзд КПРС став найвищою точкою процесу десталінізалії, на хвилі якої М. Хрущов остаточно скомпрометував і усунув від влади своїх суперників.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму сов. режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На національному відтинку це була оборона мови, культу тири, спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою історією, а головне настанова підвищити рівень літератури і мистецтва творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної інтелігенції, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював громадянську думку, критику національної політики партії.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «українська мафія». Проте тон у національній політиці політиці надавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, головний ідеолог КПСС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі народного господарства (галузева перебудова управління 1965), а в національній політиці партії призвело до посилення російського шовіністичного курсу, русифікації союзних республік, що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПСС.