Фізичні та хімічні властивості синильної кислоти.

Синильна кислота – розчин ціаністого водню HCN в воді. У зв'язаному вигляді ціанистий водень (амигдалін) вміщується в кісточках мигдалю, персиків, абрикосів, слив та вишень (0,8-3,5 % за масою); амиг­далін розщеплюється на виноградний цукор, бензальдегід і вільну синильну кислоту. Ціанистий водень знайдено у спектрах зірок.

Синильна кислота - продукт проми­слового синтезу; у світі її виробляється більше 0,5 млн т/рік. Вона використовується для отримання ціанистих солей, виготовлення сорбентів для екстракції золота і інших благородних металів з руди, синтетичних волокон, пластичних мас, оргскла, стимуляторів росту рослин, гербіцидів, добрив довготривалої дії, для одержання ціанідів лужних і лужноземельних металів. Використання HCN як бойової отруйної речовини було за­боронено в результаті укладених міжнародних договорів.

Безводна синильна кислота - безкольорова рідина з запахом гіркого мигдалю. При температурі 233 К кристалічна HCN має щільність 0,925 г/см³. Динамічна в'язкість безводної HCN (μ) при температурі 278 К складає 2,323·10^-4 Па·с. Теплопровідність ціанистого водню при температури 273 К дорівнює 11,05^.10³ Дж/(м^.град^.с). Коефіцієнт дифузії ціанистого водню в повітрі при 273 К складає 0,173 см²/с. У водневому середовищі цей показник дорівнює 1,565, а в СО₂- 0,117 (при 273,1 К і 0,101 МПа).

Значення термохімічних констант для ціанистого водню і синильної кислоти наведено нижче:

Теплота плавлення, кДж/моль, при 259 К 7,197

Теплота випарювання при 258,1 К 27,926 кДж/моль.

Теплота утворення ціанистого водню (газ) при 291 К 128,449 кДж/моль.

Теплота утворення синильної кислоти (рідина) при 291 К 100,416 кДж/моль

Енергія розриву зв'язків для дисоціації

HCN = СН⁺ + N^- (8.1)

дорівнює 933,7 кДж/моль.

Константа швидкості розпаду HCN у середовищі аргону в інтервалі 2200-2700 К відповідає рівнянню

К= 9,5·10^-8·ехр(-11 7000/RT). (8.2)

Суміш пари синильної кислоти і повітря може вибухати; за силою вибуху ця суміш перевершує тротил Температура самозапалювання випарів синильної кислоти складає 811 К. Теплота згоряння ціанистого водню в атмосфері кисню дорівнює 642,66-663,16 кДж/моль, при цьому максимальна температура горіння (приблизно 3243 К) сягає при 10-18 %-му об'ємному вмісті HCN. При розкладанні ціа­нистого водню без повітря температура наближається до 2800 К, а основ­ними продуктами розпаду є азот і водень (47,5 і 48,7 % об'ємних відповідно).

Швидкість спалювання синильної кислоти в повітрі складає 0,55 м/с, а для горіння в чистому кисні ця величина становить 5,4 м/с.

Ціанистий водень з ΝО₂ утворює параціан (CN)₂ і при температурі 688 К, мольному співвідношенні HCN:NО₂ =10,1 вихід (CN)₂ може сягати 72,5 %.

Ціанистий водень змішується необмежено з водою, зі спиртами, ефірами, ацетонітрилом, мурашиною кислотою, нітрометаном.

Синильна кислота є слабкою кислотою. Радикал - С = N витісняють такі сполуки, як фенол, борна кислота, оксид вуглецю (IV). При температу­рі 298 К константа дисоціації HCN складає 7,2·10^-10, при 291 К - 4,79·10^-10.

Зріджений ціанистий водень - стабільна речовина, але водяні розчини синильної кислоти менш стійкі. Так, синильна кислота з масовою концентрацією 10% Н₂О починає полімеризуватися при нагріванні в інтервалі температур 323-333 К. Тому кількість Н₂О у продукційній кисло­ті не рекомендується підтримувати більше 2-5 %.

У промислових умовах полімеризація HCN усувається добавленням кислот H₂SО₄, HC1, Н₃РО₄. HCN - отрутна речовина, що діє в пер­шу чергу на легені (затримує окислювальні й ферментативні процеси, пе­решкоджає перенесенню кисню гемоглобіном, паралізує дихальні центри). Концентрація пари HCN близько 0,01 мг/м³ не впливає на людину, але вже при концентрації 0,06-0,07 мг/м³ наступає миттєва смерть. Гранич­но припустима концентрація HCN у повітрі робочих приміщень складає 0,03 мг/м³. У присутності оксиду вуглецю (II) токсичний вплив HCN збіль­шується.

Отруєння ціанідами може бути як при вдиханні, так і при попаданні HCN або ціанідів в організм, а також — у кров через порізи і рани, через шкіру. Симптомами отруєння є подразнення слизистої оболонки очей, верх­ніх дихальних шляхів, головна біль, нудота, блювота, серцебиття, задишка.

2.Хімічні методи збагачення природних фосфоритів Хімічне збагачення є одним з видів технологічних процесів, спрямованих на підвищення вмісту Р₂О₅ у фосфатах за рахунок вилучення з них тих чи інших елементів або сполук. Так, наприклад, мікрозернисті фосфорити басейнів Каратау і, частково, Чілісай (Казахстан), а також фосфорити деяких українських родовищ є важкозбагачуваними механічними способами через тонке проростання мінералів. Себто такі фосфорити містять пелітоморфні

включення карбонатних (в т.ч., MgCO₃), силіцидних та інших компонентів сполучених з фосфатом різними формами зв'язків (Пеліти (від грец. рelòs - глина) - уламкові гірничі породи, що складаються більше, аніж на 50% з частинок менших за 0,01 мм). Тому навіть при дуже тонкому помелу (-0,15 мм) не досягається достатньо повне розкриття полімінеральних зростків, що перешкоджає одержаню мономінеральних фракцій.

В той же час переробка знемагнених високомагнезіальних фосфоритів традиційними кислотними методами у ЕФК і мінеральні добрива має значні труднощі і навіть іноді неможлива - неприпустимо зменшується коефіцієнт кислотного розкладання, а отриману ЕФК неможливо упарювати до концентрації 50% Р₂О₅ і вище. У зв'язку з цим споживачі-переробники фосфатної сировини пред'являють виробникам фосфатних концентратів досить жорсткі обмеження за вмістом MgO - для високосортних фосфоритів не більше 0,7%. До речі, імпортовані в Україну середземноморські фосфоритні концентрати містять забагато MgO - 1,3-1,7%.

З апробованих способів знемагнення фосфоритних концентратів заслуговує уваги технологія обробки фосфоритів слабкими розчинами сульфатної або нітратної кислот, сірчастим газом (SO₂), хлором. При невеликій кислотності рідкої фази суспензій (рН=2-4,5) швидкість розкладу карбонатів кальцію і магнію суттєво вища, аніж фосфатів. При цьому має місце деяке розкриття мінералів і після поділу продукту розкладання на розчин, що містить сполуки магнію (передається на утилізацію), і на збагачений знемагнений фосфорит. Останній ефективно збагачується гравітаційними й флотаційними способами за рахунок виділення "розкритих" з мінералів речовин (SiO₂ та ін.), що не розчинюються при кислотній обробці. Хімічні методи збагачення дозволяють залучити до виробництва непридатних для прямої кислотної переробки високомагнезиальні апатити і фосфорити, в яких відношення MgO: Р₂О₅ досягає 30-40%.

В той же час як сульфатно-, так нітратнокислотне знемагничення не позбавлене технологічних недоліків. Так, сульфатнокислотною обробкою, при збільшенні в фосфатному концентраті Р₂О₅ навіть до 28,5-29,6%, вміст MgO дуже важко зменшити до регламентних 0,7% і нижче. Через труднощі в реалізації фільтрації і промивання виділений знемагнений нітратнокислотним способом концентрат містить значну кількість домішок нітратів, які негативно проявляють себе при переробці концентрату в ЕФК. Проте нітратнокислотний розклад може бути ефективним при залученні до переробки, до прикладу, апатит-ільменітових стремигородських руд з виділенням титанового концентрату, цирконію, стронцію, рідкісноземельних елементів.

Хімічне збагачення фосфоритів з великим вмістом карбонатів досить ефективно здійснюється і циркулюючим розчином сульфату амонію, до якого додаються сульфатна і фосфатна кислоти (з нормами, розрахованими на зв'язування СаО в CaSO₄ i MgO - у вигляді мономагнійфосфату):

(3.1)

За цим способом не виключено, що деяка частина фторгідроксидкарбонатапатиту зі складу фосфоритів теж може прореагувати з розчином NH₄HSO₄(0,5(NH₄)₂SO₄+0,5H₂SO₄), позбавившись від конституційного карбонату і збільшивши частку засвоюваного Р₂О₅:

(3.2)

 

Процеси хімічного збагачення доцільно комбінувати з механічними методами збагачення фосфоритів з їхньою наступною переробкою у добрива - це надасть можливість покращити якість продукції, утилізувати корисні компоненти, що паралельно вилучаються в циклі збагачення (наприклад, сполуки магнію) і запобігти скиданню кислих відходів. Показовий приклад реалізації цього принципу - технологія добрива - суперфосу.