Типологічна класифікація мов

класифікація мов за типом, що характеризує осн. властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим методол. засобом, завдяки якому можна відтворити теор. модель реально існуючої мови. Тип виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний об’єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкр. мова може поєднувати в своїй структурі риси різних мовних типів. Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на ступінь наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови набуває і кількісної інтерпретації.Є різні методи типології, яка визначає істотні риси мовної структури, виявляє її взаємозумовлені і взаємовиключні характеристики на основі вивчення структури окр. мов світу та їх зіставлення. Це, зокрема, змістова, або семантична, типологія, яку розробив Е. Сепір, спираючись на дещо механічне сполучення форм. і змістових критеріїв. Удосконалив її Дж. Грінберг, запропонувавши зважати на кількісну оцінку властивостей мови, виражену типол. індексами. Інша типологія — характерологічна (розробив В. Скалічка) досліджує внутрішньоструктурні закономірності, за якими в одній мові сполучаються і взаємно зумовлюються окр. типол. ознаки. Структурна типологія, започаткована Ф. де Соссюром і розроблена ін. лінгвістами — Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А. Мартіне, спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи. Є ще типологія мовних рівнів (морфологічна, фонологічна і т. д.), типологія окр. мовних категорій (типологія стану, відмінка і т. д.).Т. к. м. виникла на основі морфол. класифікації А.-В. Шлегеля, Ф. Шлегеля, В. Гумбольдта та ін., яка, визнаючи базовими у мові поняття слова і морфеми, враховувала їх співвідношення, спосіб вираження грамат. значення, характер морфем, об’єднаних у слові, а також спосіб їх об’єднання (аглютинація чи фузія) та позицію словотв. або словозм. морфеми відносно кореневої. Відповідно до цих критеріїв встановлювалися 4 типи мов: ізолюючий, аглютинативний, флективний та полісинтетичний (інкорпоруючий). Ізолюючі мови не знають словозміни, складаються з кореневих морфем, грамат. значення виражається переважно порядком слів. До мов цього типу належать китайська, в’єтнамська, йоруба та ін. Аглютинативні мови мають незмінний корінь і варіанти словозм. афіксів, які добираються за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією, словозм. афікси тут однозначні та є єдиними виразниками грамат. значення (це явище гаплосемії); до таких мов належать тюркські, уральські, дравідські, більшість конго-кордофанських. У флектив. мовах корінь може виступати в кількох варіантах, а словозм. афікси бувають синтетосемічними і сполучаються з коренем фузійно, одне грамат. значення може виражатися різними афіксами. До флектив. мов належить українська, як і всі слов’ян., герм., балт. та ін. індоєвроп. мови, а також мови афразійської родини. Полісинтетичні (інкорпоруючі) мови відзначаються складними утвореннями, що є водночас і словами, і реченнями, слово-речення має у своєму складі різні компоненти, що передають зміст осн. і другорядних членів речення. До цього типу мов належать деякі палеоазіатські та індіанські мови Америки.Існує також фонол. типологія мов, за якою мови світу поділяють на мови фонемної будови (осн. фонол. одиницею є фонема) і мови складової будови (осн. фонол. одиницею є склад або його ініціаль чи фіналь); серед мов фонемної будови розрізняють мови вокаліч. та консонант. типів.Інколи форм. типології протиставляють контенсивну, маючи на увазі пошуки зв’язків і зумовленостей форм, плану мови її змістовим планом. Сучас. контенсивна типологія вивчає різний характер вираження у мовах суб’єктнооб’єктних відношень. Вона висуває поняття мовного типу як системної сукупності певних структур. ознак мови. За концепцією Г. Климова, є щонайменше 4 мовні типи: класний, активний, ергативний і номінативний. Мови класної будови відзначаються передусім численними класами іменників і наявністю багатьох класно-особ. афіксів у дієвідмінюванні. У мовах акт. будови іменники поділяються на активні й неактивні, певною мірою аналогіч. поділ характеризує і дієслова цих мов (активні й стативні). У синтаксисі розрізняють акт. й неакт. конструкції речення, а також ближчий і дальший додатки. Дієсл. морфологія цього типу відзначається двома рядами особ. афіксів — активними і неактивними, розрізненням серед форм акт. дієслів форм відцентрової і невідцентрової версій, а також способу дії. В іменній морфології розрізняють відчужувану та невідчужувану належність (власність). У мовах ергатив. будови протиставляються агентивні та фактитивні дієслова, ергативна та абс. конструкції речення, прямий і непрямий додатки, ергативний та абс. відмінки, ергативний та абс. ряди особ. афіксів. Агентивне дієсл. не протиставляє форм акт. і пас. стану. Мови номінат. будови характеризуються протиставленням перех. і неперех. дієслів, номінат. конструкцією речення, наявністю наз. і знах. в., суб’єктного (інколи й об’єктного) ряду особ. афіксів у дієвідмінюванні.В сучас. мовознавстві існує тенденція до заміни великої кількості незіставлюваних або важкозіставлюваних парціальних типологій єдиною всеохоплюючою типологією, що підходить до мови як до цілісної системи систем.

Ареальна класифікація мов

займає проміжне положення між генеалогічної і типологічної класифікаціями, дана класифікація застосовна до мов різної генетичної приналежності (карпатський ареал), а також застосовна всередині однієї мови до його діалектам. Ареальна лінгвістика (просторова лінгвістика) (від лат. area - Площа, простір) - розділ мовознавства, що вивчає поширення мовних явищ у просторовій протяжності і міжмовної (міждіалектного) взаємодії на основі методів лінгвістичної географії [1]. Ареальна лінгвістика виявляє ареали взаємодії діалектів, мов, мовних союзів (ареальні спільнот) в результаті вивчення територіального поширення мовних особливостей та інтерпретації ізоглос мовних явищ. Ареальна лінгвістика тісно пов'язана з лінгвістичної географією і діалектологія [4]. У становленні ареальної лінгвістики значну роль зіграло поява Діалектологічної та лінгвістичних атласів як форм опису територіальних діалектів.

Функціональна класифікація

Для усного монологічного мовлення Д. Баранник запропонував функціональну класифікацію, виділивши п'ять основних груп: 1) фразеологічні метафори народного характеру: брати в шори, пасти задніх, хитрий як лисиця (ідіоми, приказки); 2) фразеологічні метафори літературного характеру: аннібалова клятва, троянди й виноград (крилаті метафоричні словосполучення); 3) фразеологічні образні узагальнення народного характеру: який Сава, така й слава (прислів'я); 4) фразеологічні образні узагальнення літературного характеру: бути чи не бути, не той тепер Миргород (крилаті синтаксично закінчені одиниці) і 5) специфічно жанрова фразеологія: що й треба було довести (стабільні "робочі" формули). Ці групи, додає автор, будуть одночасно й систематизацією фразеологізмів "за особливостями сприймання їх в усному монологічному мовленні" Класифікацію у функціональному аспекті запропонував також С. Гаврин, виділивши шість основних типів: 1) образно-виразні стійкі сполуки, куди належать метафоричні одиниці (пустити червоного півня) або сполуки з метафоричними компонентами (яблуко незгоди), усталені порівняння (берегти як зіницю ока), евфонізми (із грязі в князі), сталі гіперболи й літоти (гарматою не проб'єш), тавтологічні сполуки (ливомлити), сполуки, утворені на основі поетичного синтаксису (правда — добре, а щастя — краще); 2) еліптичні сполуки (сказано — зроблено); 3) термінологічні фразеологізми (річ у собі, колінчастий вал); 4) афористичні фразеологізми (друзі пізнаються в біді); 5) контекстологічні сполуки (ті, що у В. Виноградова названі фразеологічними сполученнями); 6) ідіоми — стійкі словосполучення із втраченою внутрішньою формою (собаку з'їсти). Така класифікація вказує, на думку автора, на ті функції, які фразеологізми відіграють у мовленні: стійкі сполуки виконують образно-виразову й одночасно емоційно-експресивну функції; еліптичні сполуки лаконізують мову; термінологічні фразеологізми забезпечують точність; афористичні — вносять у мовлення перлини народно-авторської думки; контекстологічні сполуки полегшують конструювання мовлення.

СОЦІОЛІНГВІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за оцінкою їхніх етн. носіїв та іншомов. етносів. Цінність мови в суспільстві визначається її поширеністю, практ. значенням, зокрема обсягом і важливістю одержуваної завдяки їй інформації. При потенц. рівності всіх народів і мов у кожний істор. момент через нерівномірність розвитку людства, окр. народів їхні мови можуть займати різне місце на шкалі соціолінгв. оцінки. Коливання в соціолінгв. оцінці мов скидається «на курс валют» (порівняння Л. Булаховського), що також перебуває у пост, русі, то підносячись, то спадаючи. Значення мови передусім залежить від успіхів народу, зокрема в спеціальних, пріоритет, галузях науки і техніки, що сприяють екон. прогресу. При великому обсязі інформації, одержуваної через найпоширеніші мови, і нерентабельності (отже, неможливості) швидкого й повного перекладу всього опублікованого з цих важливих галузей, при потребі безпосеред. спілкування з відповід. фахівцями, носіями цих мов, виникає необхідність у їх знанні, що підносить і їхню цінність. Чим менша практ. вага мови (поширеність, значення як джерела інформації тощо), тим нижча її соціолінгв. оцінка. Всі мови світу можна поділити на 4 групи: 1) мови часткового тер. поширення; 2) мови повного тер. поширення; 3) мови позатер. поширення; 4) екстер. мови. До мов часткового тер. поширення належать мови народів, що не здобули або втратили власну незалежність, державність, тому знання їхньої мови стало більш-менш факультативним для народів, що живуть на їхній етн. території, або й для самого народу, який є носієм такої мови. У межах цієї групи мов також існує градація: мови з поширеністю навіть серед її носіїв, наближеною до нуля: прибалт.-фінська водська (бл. 50 носіїв); мови часткового етн. поширення: білоруська, ерзя-мордовська і мокша-мордовська; мови, які охоплюють весь народ, що сприяє поширенню їх серед носіїв ін. мов на відповід. території: польс. мова доби поділів Польщі, литовська, естонська, латиська в СРСР. Найважливішим тут є поділ на два підвиди мов часткового тер. поширення: а) мова повного етн. поширення (литовська, латиська, естонська), що на етн. території охоплює весь народ; б) мова часткового етн. поширення (білоруська, ерзя-мордовська, мокша-мордовська), яка навіть на етн. території народу поширена тільки серед його частини (друга частина розмовляє мовою ін. етносу, в даному разі російською). До мов повного тер. поширення належать мови народів із власною незалежною державою, але з незначною кількістю нац. меншин у ній і з малою поширеністю поза межами держ. території. Є відмінності й серед цієї групи: частина мов в усіх сферах застосування мало відома 631 поза своєю територією (болгарська, румунська, новогрецька), частина ж у певних галузях широковідома фахівцям (польська як мова славіст, студій, італійська як мова вокалістів). Випадки, коли держ. мова не дістала повного тер. (і навіть етнічного) поширення (ірл. мова в Ірландії), є наслідками колон, минулого й асимілятор, політики колонізаторів. До мов позатер. поширення належать мови широковідомі поза етн. територією народу їх носія, бо вони належать провідним (панівним) народам багатонац. держав або набули значного поширення поза межами держав народів, носіїв цих мов. Є серед них такі, що їх знання і практ. використання обмежуються певними регіонами (китайська — Китаєм, раніше також Кореєю, Японією, В'єтнамом, іспанська — Іспанією, Лат. Америкою). Є й такі, з якими завдяки великим успіхам носіїв у різних галузях, поза зоною їх практ. використання, можуть бути обізнані, принаймні пасивно, в різних місцях земної кулі (англійська, німецька, французька, російська). До екстер. мов належать мови нейтральні, мертві, кол. етнічні (латинська) або планові (штучні мови), призначені як допоміжні до всесв. вжитку і не пов'язані з етносом та етн. територією. Всесв. призначення їх зумовлює тяжіння до одномовності, коли якась одна мова витісняє решту [з мертвих — латинська, що витіснила давньогрецьку; з планових — есперанто, що витіснило (або витісняє) такі планові мови, як волапюк, ідо, латіна сіне флексіо- не, окциденталь, інтерлінгва]. У перспективі за сприятливих екстралінгв. обставин екстер. мовам гарантована найбільша поширеність. Нині через сильну конкуренцію відносно невеликої кількості позатер. мов вони, хоч і використовуються у світі повсюдно, проте дуже малою кількістю мовців. Серед екстериторіальних розрізняють мови спеціаліз. вживання (латинська як мова медиків, особливо фармацевтів, фахівців з класич. філології, юристів, біологів-си- стематиків) і мови універсальні, призначені як розмовні й писемні для використання в усіх сферах люд. життя (есперанто). Укр. мова належить до мов часткового тер. поширення, проте неоднаковою мірою по території України. У Зх. Україні (особливо в Галичині й на зх. частині Волині) вона є мовою усіх українців, а через це її знання потребує й неукр. населення. У Сх. Україні (особливо на Сході й Півдні) не всі українці розмовляють рідною мовою; зокрема, вона не набула належного поширення у великих містах, що знижує її популярність серед неукр. населення названих регіонів. Цей стан пояснюється як наслідками колон, асимілятор, політики Рос. імперії, так і її, по суті, замаскованим продовженням у наст, (радянський) період («розстріляне відродження» у роки сталінщини, репресії у часи брежнєвсько-сусловського застою) за актив, співучасті тодішніх керівників України.