Перелік орієнтованих тем індивідуального завдання

1. М.Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

2. Політичні концепції часів УНР.

3. Концепція влади в сучасній політології.

4. Проблеми легітимності влади.

5. Державна влада: конституційні межі та порядок здійснення.

6. Концепція влади М.Вебера.

7. Концепція прав людини: історія і сучасність.

8. Політичні концепції взаємовідносин особи і влади.

9. Вплив рівня освіти на подолання політичного відчуження.

10. Права людини як критерій гуманізму в політиці.

11. Політична соціалізація особистості.

12. Міжнародні документи про права людини і практика їх реалізації в Україні.

13. Проблема співвідношення моралі і політики.

14. Сучасна стратифікація українського суспільства.

15. Сутність феномену бюрократії.

16. Походження елітаризму: світові й вітчизняні теорії.

17. Політичне лідерство в сучасній Україні: основні проблеми оновлення.

18. Технології формування політичного іміджу.

19. Проблеми правового обмеження негативного впливу бюрократії на суспільне життя.

20. Етатична традиція поглядів на державу.

21. Еволюція уявлень про походження держави.

22. Правова держава: реальність чи ідеал соціально-політичного розвитку?

23. Багатопартійність як необхідна умова становлення демократичного процесу.

24. Електоральна стратегія сучасних партій і рухів України.

25. Порівняльний аналіз понять «громадсько-політичний рух» і «група тиску».

26. Проблеми і труднощі становлення суспільно-політичних рухів в сучасній Україні.

27. Політична культура як чинник модернізації суспільства.

28. Політична культура і національні культурні традиції.

29. Подолання тоталітарних тенденцій у розвитку політичної культури України.

30. Провідні наукові підходи до осмислення сутності політичних систем сучасності.

31. Тенденції трансформації політичної системи сучасної України.

32. Політичні стереотипи в системі політичних уявлень сучасної України.

33. Типи політичних систем у посткомуністичних країнах.

34. Основні причини зміни політичних режимів.

35. Особливості сучасного політичного режиму в Україні.

36. Порівняльно-політологічний аналіз елітарної та плюралістичної демократій.

37. Особливості авторитарного політичного режиму.

38. Демократія: політичний ідеал і політична практика.

39. Етапи переходу до демократії в країнах Південної, Центральної та Східної Європи.

40. Загрози демократичному розвиткові у ХХІ ст.

41. Формування теорії політичної модернізації і її основні напрямки.

42. Школа «політичного реалізму» та її вплив на розвиток міжнародної політики.

43. «Новий світовий порядок» як система сучасних і майбутніх міжнародних відносин.

44. Глобальні та регіональні аспекти національної безпеки України.

45. Політика і економіка: взаємозв’язок і взаємодія.

46. Трансформація політичної влади в ході історичного розвитку людства.

47. Політична і економічна влада особливості, взаємозв’язок і взаємодія.

48. Мотиваційна структура політичної діяльності.

49. Становлення громадянського суспільства на Україні.

50. Концепції еліти В.Липинського та Д.Донцова.

51. Формування сучасної української еліти: від партійної номенклатури до національної еліти.

52. Тенденції розвитку політичного лідерства в Україні.

53. Механізми впливу правлячої партії на політику держави.

54. Етапи становлення та сучасний стан багатопартійності в Україні.

55. Теоретичні засади підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень.

56. Моделі державного управління.

57. Групи тиску як засоби впливу на державну політику.

58. Психологія натовпу та раціональна політична поведінка.

59. Політичні ідеології в пострадянській Україні.

60. Функціонування ідеологій у тоталітарному та демократичному суспільствах.

61. Ідеологічні трактування демократії (ліберальне, марксистське, соціал-демократичне, національно-демократичне).

62. А.де Токвіль про шляхи утвердження та особливості демократії в США.

63. Виборчі системи та їх роль у функціонуванні демократії.

64. Історичний досвід переходу народів від тоталітаризму до демократії (Італія, Німеччина, Іспанія, Японія).

65. Концепції політичної культури В.Липинського та Г.Алмонда.

66. Ментальність та політична культура українського народу.

67. Особливості молодіжної політичної субкультури.

68. Особливості політичних систем пострадянських країн (Росія, Білорусь, Україна).

69. Первинна політична модернізація та модернізація навздогін.

70. Засади ідеології націоналізму та її різновиди.

71. Україна в регіональному та світовому геополітичному контексті.

72. Ідея республіканізму. Президентська, парламентська та «змішана» форми республіки.

73. Україна в сучасній системі геополітичних координат.

74. Модель світового ладу: прогнози і реалії.

75. Етико-моральні аспекти політичного менеджменту.

76. Природа і сутність політичної участі. Особливості політичної участі громадян України.

77. Паблік рілейшнз у формуванні політичного іміджу.

78. Псевдотехнології політичних паблік рілейшнз.

79. Виборчі технології як засіб регулювання електоральної поведінки громадян.

80. Методи врегулювання політичних конфліктів.

81. Особливості формування іміджу політичної партії.

82. Політичне маніпулювання як вид психологічного впливу.

83. Політична пропаганда як технологія управління суспільною свідомістю.

84. Форми і методи боротьби з чутками.

85. Технологія реалізації маніпулятивного впливу.

86. Паблік рілейшнз у державному управлінні і місцевому самоврядуванні.

87. Сучасні світові практики формування політичного іміджу.

88. Криза влади: причини і можливості подолання.

89. Передбачення і забезпечення результатів виборчих кампаній. Технологія екзит-полу і її застосування у виборчій практиці.

90. Політична реклама: особливості в українському політичному просторі.

91. Особливості англосаксонської геополітики.

92. Особливості європейської геополітики.

93. Соціально-політичні та соціально-економічні аспекти сучасної глобалізації.

94. Українське питання: історичний екскурс.

95. Іслам у сучасній політиці.

96. Політичні культури західного і східного типів: порівняльний аналіз.

97. Проблеми мультикультуралізму в сучасній політиці.

98. Перспективи розвитку політичної системи України.

99. Сучасні прогнози становлення нових наддержав.

100. «Гарячі точки» в сучасній політиці.

101. Прогнози розвитку геополітичного простору пострадянських країн.

102. Перспективи майбутнього світоустрою.

103. «Фабрики думки» («мозкові центри») та їх роль у змінах глобального світоустрою.

104. Технології «м’якої» та «жорсткої» сили у міжнародних відносинах.

105. Тенденції розвитку близькосхідного регіону.

106. Євросоюз: передумови виникнення та перспективи майбутнього розвитку

107. Феномен революції в сучасній політичній думці.

108. Феномен війни в сучасній політичній думці.

109. Електронна демократія: сутність феномену і перспективи розвитку.

110. Засади патріотизму в політичній культурі суспільства.

 

 

 

ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

1. Політика як суспільний феномен та наукове поняття. Основні підходи до розуміння політики.

2. Етапи формування політології. Предмет, методи та функції політології.

3. Платон про суспільство і державу.

4. Політична теорія Аристотеля.

5. Концепція 2-х держав А.Блаженного. Політичні погляди Ф.Аквінського.

6. Н.Макіавеллі і його роль у розвитку політичної думки. «Державець».

7. Генезис та еволюція лібералізму. Неолібералізм.

8. Генезис та еволюція консерватизму. Неоконсерватизм.

9. Аналіз теорії суспільного договору (Д.Локк, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо).

10. Політична думка Київської Русі.

11. Зародження української державної ідеї в XVI – XVIII ст. та її зв'язок з козацтвом.

12. Політичні погляди М.Грушевського і В.Винниченка.

13. Ідеї консерватизму і націоналізму в українській політичній думці поч. ХХ ст.

14. Основи системного підходу щодо аналізу суспільства. Теорія Т.Парсонса.

15. Політична система суспільства: сутність поняття, структура і функції.

16. Моделі політичної системи Д.Істона і Г.Алмонда.

17. Типологія політичних систем суспільства.

18. Політична влада. Сутність, структура, функції. Теорія розподілу влади.

19. Громадянське суспільство. Сутність, структура, принципи життєдіяльності.

20. Взаємозв’язок і взаємодія громадянського суспільства і держави.

21. Правова держава. Сутність, основні принципи, механізми формування.

22. Політичний режим. Сутність, класифікаційні ознаки, типи.

23. Сучасна демократія. Сутність, моделі, шляхи розвитку.

24. Авторитарний політичний режим і його соціальна ефективність.

25. Тоталітарний політичний режим.

26. Влада як соціальний феномен. Еволюція влади. Основні напрями дослідження влади як соціально-політичного феномену.

27. Державна влада. Структура, ресурси, функції.

28. Легітимність і легальність політичної влади. Криза влади і шляхи її подолання.

29. Людина в системі політичних відносин. Особистість як суб’єкт і об’єкт політики.

30. Політичні конфлікти. Сутність, етапи, шляхи їх урегулювання.

31. Політична діяльність особистості: сутність, мотиви, механізми реалізації. Типологія політичної поведінки особи. Конформізм і нонконформізм.

32. Політична участь та політичне функціонування. Політична позиція особи. Причини політичної пасивності й аполітичності громадян.

33. Політична культура суспільства. Сутність, функції, структура.

34. Типологія політичних культур.

35. Політична свідомість, її структура, функції, типи. Політична психологія як складова політичної свідомості.

36. Політична ідеологія: поняття, рівні реалізації та роль у функціонуванні політичних режимів.

37. Політична соціалізація особистості.

38. Політичні партії: підходи до визначення поняття. Структура, шляхи формування, функції та місце в політичній системі суспільства.

39. Історичне становлення та класифікація партій.

40. Партійні системи, їх роль у функціонуванні політичної влади. Типологія партійних систем.

41. Суспільно-політичні організації, рухи та об’єднання. Лобізм.

42. Політичне лідерство. Типологія. Функції політичних лідерів.

43. Сутність, функції і типологія політичних еліт. Класичні та сучасні концепції політичних еліт.

44. Держава: основні ознаки і функції. Функціональні моделі держави.

45. Держава: основні підходи до розуміння та теорії походження. Монархічна форма правління.

46. Президентська форма правління: сутність, переваги і недоліки. Суперпрезидентська республіка.

47. Парламентська форма правління: сутність, переваги і недоліки. Змішані форми республіканського правління.

48. Форми державного устрою.

49. Вибори як механізм сучасної демократії. Сутність референдуму.

50. Виборче право в сучасних демократіях. Основні принципи сучасного виборчого права.

51. Теорія представництва. Моделі представництва.

52. Сучасні виборчі системи. Аналіз мажоритарної виборчої системи.

53. Сучасні виборчі системи. Аналіз пропорційної виборчої системи.

54. Світова політика і міжнародні відносини. Основні підходи до розуміння сутності світової політики.

55. Внутрішня і зовнішня політика держави: зв’язок, механізми формування й реалізації.

56. Інституціалізація міжнародної політики. ООН та її роль у міжнародних відносинах держав.

57. Геополітика, її категоріальний апарат та закони.

58. Основні геополітичні школи: континентально-європейська геополітика, її історія та сучасність.

59. Основні геополітичні школи: англосаксонська геополітика, її історія та сучасність.

60. Особливості сучасної геополітики. Глобалізація. Тенденції і напрямки сучасної глобалізації.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

 

Абсентеїзм (лат. absentia – відсутність) – 1) форма політичної протестної поведінки; 2) ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах парламенту, президента, місцевих органів влади тощо. Основними причинами А. є аполітичність громадян, байдуже ставлення до політики, втрата довіри до неї, низький рівень політичної компетентності виборців, невпевненість громадян у правильності свого вибору.

Автономія (грец. auto – сам і nоmos – закон; букв. самозаконність) – форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у подоланні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою. Населення автономної одиниці часто користується ширшими правами, ніж населення адміністративно-територіальних одиниць.

Автономія національна – самостійне здійснення державної влади або широке внутрішнє самоврядування, яке надається окремій національності (нації), що компактно проживає в межах певної держави.

Авторитаризм (лат. аuctoritas – влада, вплив, воля) – різновид недемократичного політичного режиму, що заснований на принципі централізації влади, за умов якого влада одноосібного правителя (диктатора) або правлячої еліти не обмежується правом, представницькими органами та системою розподілу влади; має схожі риси з тоталітаризмом, а саме концентрація політичної влади в одних руках, відсутність опозиції та вільнодумства, використання силових методів впливу, проте, на відміну від тоталітаризму, не передбачає наявності єдиної, загальнообов’язкової ідеології.

Агітація – поширення політичних ідей та гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності, політичних дій.

Агресія – усі види та форми незаконного, з погляду Статуту ООН, збройного нападу та застосування сили однією державою чи групою держав проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої країни, народу.

Анархізм (грец. аnаrсhіа – безвладдя) – ідейно-теоретична й суспільно-політична теорія, в основу якої покладено заперечення інституціонального, насамперед, державного управління суспільством.

Антрепренерська система – система відбору в еліту, заснована на конкуренції кандидатів на престижні посади і оцінці їх індивідуальних якостей електоратом.

Аристократія (грец. aristokratia – влада найкращих, найзнатніших) – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

Бюрократія (франц. bureaucratio, букв. – панування канцелярії, bureu – бюро, канцелярія та грец. kratos – влада) – вищий, привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; ієрархічно організована система управління державою чи суспільством з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.

Вето (лат. veto – я забороняю) – передбачений конституціями деяких країн акт,

завдяки якому глава держави або верхня палата парламенту можуть призупинити впровадження законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою.

Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найпоширеніший механізм створення органів та інститутів влади.

Виборча система змішана – такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Виборча система мажоритарна (лат. mаjor – більший) – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Влада – здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу тощо); політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада виконавча – одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини (так, на рівні державної влади зазвичай представлена президентом/прем’єр-міністром/ канцлером /або урядом).

Влада державна – основна форма публічної політичної влади, вища суверенна форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

Влада законодавча – одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їхніх об’єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади (так, на рівні державної влади зазвичай представлена парламентом).

Влада політична – здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на

діяльність, поведінку людей та їхніх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Влада судова – одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливили виникнення диктатури.

Гільдійна система – багатоступенева система відбору в еліту, яка передбачає багато інституціональних фільтрів і вузьке коло селекторату.

Геноцид – повне або часткове знищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами (ознаками) або навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення названих груп.

Геополітика (грец. geо – земля і роlitika – політика) – наука про закономірності розподілу та перерозподілу сфер впливу та владного контролю різних держав та міждержавних об’єднань у багатомірному геополітичному просторі; з традиційної, дещо застарілої точки зору (класична Г.) є політологічною концепцією, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів тощо).

Глобалізація (франц. global – загальний, всесвітній) –1) комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке впливає на всі сторони життєдіяльності національних держав; 2) новий етап суспільного розвитку, який характеризується поширенням взаємозалежності між країнами в економічній, політичній і культурній сферах; 3) історичний процес зближення націй і народів, між якими поступово стираються традиційні кордони і людство починає усвідомлювати свою цілісність.

Громадянське суспільство – суспільство зрілих громадян із високим рівнем політичної культури, що спільно з державою створює розвинені правові відносини; своєрідний соціальний простір, де люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди; що розвинутіше Г.с., то більше підстав для демократичних режимів, що менша розвинутість, то більшою буде ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Делімітація – визначення положення та напряму державного кордону з точним описом його походження та нанесенням на мапу відповідно до укладеного договору з іншою державою; на основі делімітації здійснюється демаркація кордону.

Демаркація – встановлення державного кордону на місцевості з визначенням його спеціальними прикордонними знаками на основі договору про делімітацію.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Демократія представницька – порядок розгляду і розв’язання державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава правова – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Диктатура (лат. dictature – необмежена влада) – нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим; тимчасовий авторитарний режим, що вводиться на строк дії надзвичайних обставин для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану.

Дипломатія – це офіційна діяльність держави у вигляді спеціальних інститутів, які здійснюють за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, установлених міжнародним правом й маючих конституційно-правовий характер.

Дискримінація – свідоме обмеження учасників політичного процесу щодо свободи їхньої діяльності; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їх конституційних та інших прав і свобод.

Електорат (лат. еlector – виборець) – громадяни, які мають право голосу для участі в політичних виборах.

Етатизм (франц. etat – держава) – поширення активності та впливу держави на соціально-політичне життя із застосуванням централізації, бюрократизації та концентрації політичної влади.

Етнос – позачасова, позатеріторіальна, поза державна спільнота людей, об’єднана спільним походженням, культурою (або деякими її елементами, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Європейська інтеграція – процес поступової уніфікації та зрощування національної економіки європейських держав з метою подолання суперечностей між інтернаціоналізацією господарського життя та обмеженими

можливостями внутрішніх ринків.

Зовнішня політика – це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.

Ідентичність (лат. identifico – ототожнення) – усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної групи, свого статусу, ролі.

Ідеологія – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

Іміджіологія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Імперія (лат. іmреrare – влада, панування) – велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. Імперії виникають унаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.

Імпічмент (англ. impeachment – звинувачення) – особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.

Компроміс (лат. comprоmіssum – угода, згода) – згода, порозуміння з політичним противником, досягнуті шляхом взаємних поступок.

Консенсус (лат. consensus – згода, одностайність) – згода між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Консерватизм (лат. cоnservare – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і

практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конфедерація (лат. соnfederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об’єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

Легітимність (лат. lеgіtіmus – законний, правомірний) – здатність політичного режиму досягати суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади; визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади. Не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легальності влади.

Лібералізм (лат. liberalis – вільний) – вчення і суспільно-політична течія, яка робить установку на забезпечення свободи особистості, її прав і обмеження сфери діяльності держави; політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Макіавеллізм – різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби (в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов’язаний з ім’ям італійського політичного діяча й мислителя Н. Макіавеллі.

Міжнародні відносини – сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв’язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні організації – об’єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру.

Монархія (грец. mоnаrchіа – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи – глави держави – спадкоємного монарха.

Народ – історично змінна спільність соціальних груп, яка включає в себе на різних етапах історії класи і прошарки, що беруть участь у вирішенні проблем суспільного розвитку.

Націоналізм – світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує приорітет національних цінностей щодо усіх інших.

Національні інтереси – інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Нація – 1) історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільними територією, культурою, мовою, економічним життям; 2) сукупність громадян однієї держави.

Нацизм – назва німецького фашизму, що походить від назви Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини; для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антидемократизм, елітизма, зовнішньополітичний експансіонізм, марення про світове панування.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. Неолібералізм – різновид класичного лібералізму, який трансформував ряд його ідей, зокрема розширив соціальні функції держави і межі її втручання в економічну і соціальну сфери.

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Олігархія – політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група; термін було запроваджено Платоном і Аристотелем для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні».

Опозиція (лат. oppositio – протиставлення) – протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, ясі виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи загалом.

Охлократія – 1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масових варіантах.

Парламент (лат. parlare – говорити, розмовляти) – найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням.

Плебісцит (лат. рlеbes – простолюд і scitum – рішення, постанова) – всезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.

Плутократія – 1) державний лад, за якого політична влада формально і фактично належить заможній верхівці панівних класів і структурі якого центральне місце належить володарям фінансового капіталу; 2) панування багатіїв, які завдяки своєму багатству активно впливають на державні владні інституції, внутрішню і зовнішню політику держави.

Плюралізм – система влади, заснована на взаємодії та співпраці основних політичних сил і організацій.

Поділ влади – принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб.

Політика внутрішня – комплекс заходів, що охоплює напрями економічної, національної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, примусової і т. п. діяльності держави, її структур та інститутів, зорієнтованих на погодження інтересів різних верств населення.

Політика зовнішня – загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інституціями у відповідності з потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.

Політична еліта (франц. еlitе – краще, добірне) – меншість суспільства, що є достатньою самостійною, вищою, відносно привілейованою групою, наділеною видатними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або здійсненням впливу на неї.

Політична криза – фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.

Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Політична свідомість – опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Політична участь – залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Політичне відчуження – процес, який, характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

Політичні відносини – реальні практичні відносини, взаємозв’язки соціальних суб’єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність – співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Політичні технології – сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

Політичний конфлікт – зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів, окремих людей, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Політичний лідер (англ. lеad – вести, керувати, схиляти до чогось) – особистість, що чинить постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію, це унікальна особистість, здатна змінювати хід історії і спрямованість політичних процесів; глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо.

Політологія (грец. politike – політика і грец. logos – учення) – наука, об’єктом якої є політика та її взаємовідносини з людиною й суспільством; посідає одне з провідних місць у сучасному суспільствознавстві. Щодо П. у зарубіжній та вітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука», «наука про політику», що відображають традиції та особливості національних політологічних шкіл.

Популізм – загравання влади або політичних лідерів з народом для забезпечення своєї популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.

Республіка (лат. respublika від res – справа, рublіс – громадський) – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта

Референдум (лат. referendum – те, що має бути повідомлене) – спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.