Науковий і релігійний світогляд про пізнання світу

Науковий світогляд визнає можливість пізнання навколишнього світу, тобто правильного й глибокого відбиття дійсності в голові людини. Без цього людина не змогла би пристосуватися до умов свого життя, не в змозі була би змінювати дійсність у потрібному для себе напрямку. Істинність знань людей про навколишній світ перевіряється й підтверджується практикою. При цьому істина досягається в ході нескінченного процесу пізнання, коли людина все ближче й ближче підходить до повного й всебічного відбиття дійсності, тобто до абсолютної істини.

 

Захисники релігії, намагаючись опорочити науковий світогляд, заявляють, що він суперечить самому собі: з одного боку, він стверджує, що людина пізнає дійсність, а з іншого боку, виходить, що ми ніколи не пізнаємо до кінця цю дійсність. У цьому випадку ми зіштовхуємося з діалектичним протиріччям. По-перше, науковий світогляд не заперечує того, що людина володіє й деякими абсолютними істинами (зокрема, про те, що матерія існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості, що матерія первинна, а свідомість вторинна, про те, що світ пізнаваний і т.д.). По-друге, незважаючи на те що людина не може цілком і повністю відобразити світ одразу, вона пізнає його по частинам, поступово. Пізнаючи істину відносну, він разом з тим пізнає й істину абсолютну, тому що абсолютна істина складається із суми істин відносних і тому в кожній відносній істині є частка істини абсолютної.

 

Богослови розрізняють два можливих об'єкти пізнання: по-перше, це пізнання "богооткровених істин" і, по-друге, пізнання матеріального світу. Що стосується першого об'єкта пізнання, то джерелом його є одкровення бога, втілене в "священних писаннях", "баченнях" святих і т.д. Сприймаючи нібито одкровення бога, виявляючи схований у них зміст, люди пізнають істини, з яких складається релігійне вчення.

 

Частина захисників релігії допускає, що об'єкти релігійного пізнання, тобто область надприродного, може у відомих точках стикатися з областю пізнання видимого матеріального світу. Звідси робиться висновок, що пізнання однієї області може здійснюватися через пізнання іншої. Зокрема, оскільки в одкровеннях бога розкривається картина матеріальної дійсності, остільки, мол, вивчаючи ці одкровення, людина разом з тим пізнає й сам матеріальний світ. Таким чином, природа й громадське життя "вивчаються" релігією не безпосередньо, а опосередковано: через бога, через вивчення його одкровень.

 

Що стосується безпосереднього пізнання світу матеріальних об'єктів, то, з точки зору релігії, сама по собі людина неспроможна пізнати матеріальний світ. Вона може здійснити це лише з дозволу бога й тільки з його допомогою. Як стверджував один з "батьків церкви", Августин Блаженний (П 2), "всі знання з божественного осяяння виникають, істину людський розум одержує від бога". Аврелий Августин (лат. Aurelіus Augustіnus; 354-430) - єпископ Гіппонський (м. Гіппон поблизу Карфагену терит. суч. Тунісу), філософ, впливовий проповідник, християнський богослов і політик. Святий католицької й православної церков (при цьому в православ'ї зазвичай йменується з епітетом блаженний - Блаженний Августин). Один з Батьків Церкви, засновник августинізму. Родоначальник християнської філософії історії.

 

Знання людини про матеріальний світ релігія схильна розглядати як ті, що не мають великої цінності, власне кажучи не потрібні й навіть шкідливі. "Нам після Христа не потрібна ніяка допитливість; після Євангелія не потрібно ніяке дослідження", - заявляв видатний діяч християнства Тертулліан (П 3) (Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (лат. Quіntus Septіmіus Florens Tertullіanus, 155/165, Карфаген - 220/240, там же) - один з найбільш видатних ранньохристиянських письменників і теологів, автор 40 трактатів, з яких зберігся 31. У теології, що зароджувалася, Тертулліан уперше виразив концепцію Трійці. Поклав початок латинській патристиці й церковній латині - мові середньовічної західної думки).

 

Біблія попереджає людей: "Таємничого не шукай, таємного не досліджуй"; "Примножуючи пізнання - примножуєш скорботу". Однак історичний процес і пов'язаний з ним ріст авторитету науки змушує в теперішній час захисників релігії маскувати щире відношення релігії до пізнання. Тепер деякі богослови намагаються представити справу таким чином, начебто чим глибше людина проникає в таємниці природи, тим більше він у ній знаходить доказів, що підтверджують буття бога. "Теоретичне" обґрунтування служителів культу при цьому зводиться до того, що природа є творення бога, є втілення його премудрості, а тому, пізнаючи природу, людина деяким чином пізнає й самого бога, його премудрість, всесилля й т.д. Подібні спроби церковників направити процес пізнання матеріального світу в потрібне для себе русло спростовуються науковими відкриттями: вони занадто явно суперечать релігійним "істинам".