Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини

 

3 одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матері­альними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта — це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя.

Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує сус­пільне життя, забезпечуються необхідні соціальні зв'язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функ­ціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економічни­ми відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо враховувати в наш час, у період утворення нової української національної школи — шко­ли XXI століття.

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задо­вольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Внаслідок цього ста­білізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними нормами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов'яз­ковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямо­вуючи соціальну діяльність. У зв'язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об'єднана си­стема може забезпечити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститутів взагалі не існує суспільства, людства як ко­лективного утворення.

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямо­ваністю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося ви­ще. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціологічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перс­пективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, внутрішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впливати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціальної діяльності. Інші функції освіти (механізм пе­редавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, ре­зультатів культурно-історичного розвитку суспільства, культуротвірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі — соціалізації індивіда.

Соціологія моралі

План

 

1.Мораль як об’єкт наукового аналізу.

2.Актуальні моральні проблеми сучасного світу.

 

Мабуть, жодне явище соціального життя — чи то наука, чи політика, чи право, чи релігія, не мали в історії науки такої кількості тлумачень, як мораль. Значною мірою це обумовлено як специфікою самої моралі, так і тим, що, незважаючи на сталий інтерес вчених до моральних феноменів, питання про природу та сутність моралі й досі є дискусійним. І все ж таки всю різноманітність точок зору щодо цього питання, які сформувалися в різних науках, можна об'єднати в три великі групи чи підходи. Першу групу складають різні модифікації натуралістичного пояснення природи моралі, другий напрямок умовно можна назвати "гуманістичним", у третю групу об'єднуються власне соціологічні трактування.

Натуралістичний підхід до пояснення природи моралі виник приблизно в середині XIX століття, майже одночасно з соціологічним, та був іншим боком прояву панування позитивізму в суспільствознавстві. Сутність цього підходу, як відомо, полягає в поясненні моралі з позиції еволюціонізму. Згідно з ідеями класичного еволюціонізму, вважалося, що мораль виникла в суспільстві в результаті природного добору, завдяки більш розвиненим, ніж у тварин, психічним та інтелектуальним функціям людини, тому її можна розглядати як механізм адаптації людства до умов суспільного існування, як необхідну умову спільного способу його життя.

У 60-70-ті роки XX століття до ідеї біологічного пояснення моралі повернулися представники міждисциплінарного напрямку (який отримав назву "Соціобіологи"), найбільш відомі представники якого працювали у США (Е. Уілсон, Д. Береги, Ч. Ламсден, Р. Тріверс та ін.). Своє завдання соціобіологи вбачали у вивченні біологічних основ соціальної поведінки тварин чи людини, залучаючи для цього дані таких наук як екологія, соціальна психологія, етнографія тощо.

Соціобіологи внесли свою корективу до теорії Ч. Дарвіна: індивідуальна пристосованість живих істот вимірюється не тільки (й не стільки) успішним виживанням конкретного окремого особня, а й збільшенням шансів на виживання його найближчих родичів. А історію людства вони розглядають як еволюційний процес, у ході якого відбувається взаємодія специфічних людських генів із культурними формами, що поступово виникають. Усю людську поведінку в широкому значенні цього слова, в тому числі й мораль, представники цього напрямку пов'язують із дією певних генетичних механізмів, а сама соціальність, на їхню думку, задана тривалим процесом еволюції людини та суспільства.

З іншого боку, в межах соціобіологи викреслилося й таке розуміння моралі, згідно з яким вона може розглядатися як особливий соціокультурний феномен, покликаний компенсувати послаблення біологічних механізмів, які забезпечують самозбереження та є паракультурним, епігенетичним за своєю природою чинником, механізмом, що компенсує специфічну людську агресивність, якій немає аналогів у тваринному світі.

Другий підхід, який ми умовно назвали "гуманістичним", об'єднує, в першу чергу, фахівців з етики та філософії в цілому. Сутність концепції, яка розвивається в межах цього підходу, полягає в тому, що при розгляді природи моралі акцент робиться на аналізі її духовних компонентів. М. Бердяев казав колись про необхідність виділення цих компонентів поряд з елементами соціальними як особливу задачу етики. Таке розрізнення складових моралі, на думку М. Бердяева, необхідне для розуміння феномену моралі як такого, звільненого від "терору соціальності".

Сучасний російський філософ Р. Апресян вважає, що мораль виникає на етапі розпаду первісної общини й поступового переходу до ієрархічних формувань державного типу як свого роду протест (часом неусвідомлюваний) проти роз'єднання людства, як інтенція до подолання відокремленості й розрізненості звичних людських зв'язків. Поряд з ідеалом єднання мораль проголошує й ідеал рівності, ідеал людяності.

Вона виникає як результат соціокультурного "зняття" досвіду взаємовідносин "мати—дитина", які слід розглядати як ідеальні, усталені, міжособистісні відносини, що органічно включені в прастандарт моралі та можуть вважатися її джерелом. Досвід переживання такого типу відносин є в абсолютної більшості людей, причому цей досвід має характер особистого переживання, тому є зрозумілим майже для всіх. Це той перший тип взаємовідносин, які є зразком солідарності, єдності. Зв'язок матері та дитини визнається й багатьма сучасними вченими як основа соціального життя. І коли ми сприймаємо материнство не просто як вид міжособистісних відносин, а як соціокультурний феномен, то в цьому плані воно дійсно є еталонним. І якщо основним змістом моралі можна вважати єднання людей, то сама вона є спробою встановити відносини типу "мати-дитина" між зовсім чужими людьми, всупереч їхній соціально обумовленій відчуженості та відокремленості.

Таке розуміння генезису та сутності моралі вказує лише на щось ідеальне, абсолютне в її змісті. Але в розвиненому вигляді мораль неоднорідна: ідеал моральної досконалості по-різному тлумачиться в контексті різних соціальних ціннісних систем. Тому для розкриття моралі в усій її повноті — уявлення ідеального в ній — треба співвіднести з реаліями суспільного життя, представити не лише ті компоненти моралі, які складають перший ідеальний її шар. В історії людства в кожній суспільній системі було стільки інтерпретацій моральних ідеалів та цінностей, скільки існувало соціальних суб'єктів. Причому ці інтерпретації можуть не просто суттєво відрізнятися одна від одної, а й бути прямо протилежними, антагоністичними. Соціологічний підхід до моралі адекватний як раз цьому рівню, шару моралі, тобто соціально визначеній, партикулярній моралі.

Свої витоки соціологічне трактування моралі бере в ідеях О. Конта та Е. Дюркгейма й коротко може бути сформульоване так: мораль є соціальною.

Е. Дюркгейм, як відомо, вважав, що мораль є функцією соціальних зв'язків, що складаються на даний момент, механізмом соціальної адаптації, який обслуговує соціальну систему, сприяє її стабільності, сталій динаміці.

У межах соціологічного підходу мораль розглядається як особливий механізм функціонування суспільства, специфічна функціональна структура, як особлива форма регуляції (організації) взаємовідносин між окремими особистостями, між особистістю та суспільством, між окремими елементами суспільства (соціальними інститутами, спільнотами тощо), яка нарівні з правом та іншими видами соціального регулювання забезпечує стабільність у суспільстві.

Соціологія кар єри

План:

1. Обєкт, предмет, зміст і характеристика

2. Трудова кар’єра: сутність, види та мотиви.