Соціологія громадської думки

План

1. Соціологія громадської думки як наука:сутність, виникнення та розвиток

2.Об'єкт і суб'єкт громадської думки

3.Функціонування громадської думки

Соціологія громадської думки - галузева соціологічна наука, предметом вивчення якої є закономірності і механізми формування і функціонування оціночно-ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу в цілому до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. Термін "громадська думка" виник в Англії в другій половині XII ст., з кінця /III ст. став загальноприйнятим. Під громадською думкою розуміється сукупність думок людей відносно питань, які мають суспільний інтерес. Громадська думка завжди пов'язана з ціннісними відносинами, тож в дуже різних видках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта - носія. Спеціалісти заважують, що те, що ми називаємо громадською думкою, розуміючи під цим тісного суб'єкта і теоретично і практично не відповідає дійсності, оскільки в суспільстві ніколи не було, немає і не може бути єдиного інтересу як і єдиної інки та цінностей. Отже, і суб'єкт-суспільство не може мати єдиної громадської думки, оскільки воно таким виступає лише в абстракції, тоді як у реальному житті воно є диференційованою сукупністю системоутворюючих елементів, кожен з яких відрізняється власними

інтересами, потребами, цінностями, оцінками і т. д. Тому і громадська думка є "середньоарифметичним" віддзеркаленням оцінок, суджень і уявлень різноманітних елементів соціальної структури.

При розв'язанні проблеми суб'єкта громадської думки необхідно розрізняти поняття "суб'єкт" і "виразник громадської думки". В якості виразника можуть виступати окремі особи, групи людей. Що ж стосується суб'єкта громадської думки, то в даній якості виступає суспільство в цілому, народ, партія, міжнародна громадськість і т. п. Отже, не будь-яка групова, колективна думка стає чи є суспільною, а лише та, що відповідає критеріям - соціальний інтерес, дискусійність, компетентність. А її виразники - соціальні групи, верстви, класи, народ. Думку можна класифікувати: індивідуальна, групова або загальна; думка громадськості, або суспільна.

Визначний німецький філософ Г. Ф. Гегель виділив цілий ряд структурних елементів громадської думки:

• умови існування громадської думки;

• об'єкт (зміст) громадської думки;

• носій громадської думки;

• характер судження, яке виступає в якості громадської думки;

• співвідношення "всезагальної" і "особливої" думки, поєднання і "протилежність" в "явищі" елементів істини і брехні.

 

Перші спроби прикладного вивчення громадської думки виникають в США в XIX ст. у зв'язку з потребами в одержанні інформації з проблем ринку і політичних питань, пов'язаних з виборами, конкуренцією партій і т. д. Започаткували їх власники журналів і газет з особистої ініціативи. У 1824 р. журналісти газет "Херрісберг Пенсільвенієм" та "Ролей старт" у штатах Делавер та Північна Кароліна незалежно одні від одних провели опитування громадян і політичних діячів стосовно кандидата, який переможе в даному регіоні з чотирьох претендентів, на крісло президента США. У 1851 р. в штаті Місісіпі було проведено обстеження громадської думки в 17 округах і опитано 800 чоловік. На цій підставі зроблено прогноз наслідку виборів, які засвідчили, що у 15 округах він виявився правильним. Отже, ще тоді зароджується так звана псефологія - наука, що займається прогнозуванням голосування людей на виборах.

Масове вивчення громадської думки у США та інших країнах розгортається у XX ст. після виходу у світ праці німецького соціолога Ф. Тьонніса "Критика громадської думки" (1922 p.). Всесвітньо відомою стала, наприклад, діяльність в цьому плані журналу "Літерарі дайджест" (США), який розсилав мільйон бюлетенів своїм передплатникам і правильно передбачав результати виборів у 1924, 1928 і 1932 pp.- В 30-х pp. з відкриттям Інституту Д. Геллапа у вивченні громадської думки посилюються професіоналізм, вводиться у практику науково обґрунтована вибірка, більш ретельно розробляються анкети, створюються спеціальні соціологічні центри, котрі займаються збиранням інформації з проблем ринку, реклами, споживання тощо. У 60-х pp. в США створюється Інститут С. Харріса, який проводить цілий ряд не лише загальнонаціональних, але й серію міжнародних опитувань.

Щодо вивчення вітчизняної громадської думки, то до 60-х pp. воно майже не проводилось, хоча в межах радянської соціальної науки в 20-х pp. було проведено ряд опитувань громадської думки з проблем побуту, використання позаробочого часу, читацької діяльності і т. п. Наприклад, в роботі В. Кузьмичова "Організація громадської думки" (1929 р.) були поставлені проблеми діалектичного зв'язку і взаємовпливу суспільної, групової і індивідуальної думок, переходу кількісних змін у становленні громадської думки в якісні, стрибкоподібності в її розвитку, свідомого впливу на її формування, боротьби з незрілою, хибною думкою.

В працях 60-х pp. громадська думка характеризувалася як:

• один зі станів свідомості суспільства (А. Уледов);

• масова свідомість (Б. Грушин).

В сучасній науковій літературі підкреслюється, що соціологічний підхід до вивчення громадської думки повинен базуватися як на розумінні її в якості структурного елемента свідомості, так і на фіксації її ролі в системі соціальних відносин і розгляду всього контексту "свідомість - соціальне середовище". (В. Осовський, М. Чурілов, Є. Хмельно, О. Якуба, Є. Головаха, Н. Паніна). Цей підхід відбиває духовно-практичний характер громадської думки, як свідомості, що переходить у дію, реальну активність, норму поведінки і відіграє роль регулятора.

Українськими науковцями сформульовані деякі концептуальні положення щодо особливостей розвитку громадської думки в умовах перехідного періоду j формування громадянського суспільства, її рівнів, типів, функцій, методики і техніки вивчення. Можна говорити про три основні етапи розвитку громадської думки: виникнення, формування і функціонування.

• На першому етапі знання про нове явище ситуації співставляється з власним інтересом та інтересами інших членів суспільства (тобто відбувається ідентифікація себе з соціальною спільнотою).

• На етапі формування в процесі спілкування, зіткнення різних думок ви никають єдині спільні судження, позиції.

• На третьому етапі громадська думка орієнтує, регулює, диктує певну поведінку, дію і взаємодію.

На розвиток громадської думки впливають найрізноманітніші фактори:

• рівень розвитку демократії;

• рівень інституціоналізації громадської думки;

• стан соціально-економічних відносин в країні;

• моральна атмосфера в суспільстві;

• наявність реальних свобод, прав особистості, свобода слова, друку, мітингів, страйку і т. д.

Як багатосуб'єктивне явище громадська думка характеризується плюралізмом. Тому для соціології важливим завданням і напрямом є вивчення і аналіз думок різних соціальних груп, класів, верств, категорій населення, визначення її видів, рівнів, показників зрілості, функцій.

Думки можуть бути: панівними і опозиційними, публічними та анонімними, офіційними та неофіційними, істинними і хибними, чіткими і розмитими, мати повсякденний та науковий характер. Побутують також новаторські і консервативні думки, прогресивні і реакційні, зрілі і незрілі та ін., породжені суперечливістю інтересів соціальних груп.

Основними рисами громадської думки є: стабільність, вагомість, інтенсивність, поширеність, результативність, компетентність, соціальна спрямованість та ін.

Щодо основних функцій громадської думки, то серед них такі: оцінювальна, орієнтовна, виховна, регулятивна, соціального контролю, регламентації, захисна та директивна. Всі ці функції тісно пов'язані між собою і є моментами головної функції регулювання.

Інтенсивне вивчення громадської думки в Україні розпочалось в 90-і pp., що було обумовлено створенням і зміцненням правових основ вираження громадської думки, конституційними гарантіями прав і свобод громадян. Значно розширилось поле і напрями досліджень громадської думки, зникли теми, які раніше були закриті для вивчення громадської думки. Активно вивчають громадську думку Інститут соціології НАН України, Центр "Соціальний моніторинг" Українського інституту соціальних досліджень, "СОЦІС-Геллап", Фонд "Демократичні ініціативи", соціологічні лабораторії провідних університетів країни (Київського національного, Харківського, Одеського, Волинського, Чернівецького, Львівського та ін

Головними тематичними напрямами досліджень українських соціологів в цій галузі соціології є теоретичне і прикладне вивчення громадської думки у зв'язку з: діяльністю засобів масової інформації, переходом до ринкової економіки, діяльністю основних гілок влади, політичних партій, введенням нової виборчої системи, а також з проблем злочинності, екологічної безпеки, відносин з Росією, приватизації землі, електоральної поведінки громадян тощо.

Основними каналами вивчення громадської думки є: референдуми, листи виборців до народних депутатів, вивчення питань, що надходять під час прямої телефонної лінії до представників влади, політичних і економічних оглядачів, форумів, нарад, засоби масової інформації, прикладні конкретно-соціологічні дослідження.

Аналіз громадської думки має не лише вагоме практичне, але й теоретичне значення, сприяючи розвитку наук про суспільство. Соціологія, юридичні і політичні науки, економічні і етичні теорії не можуть обійтися без такого аналізу, намагаючись знайти відповідь на питання: "Що з того чи іншого приводу думає народ, українська нація?" і т. п.

Соціологія освіти

План

1. Освіта, як соціальний інститут.

2. Учбовий заклад, як первинний елемент соціальної організації освіти.

Роль освіти в процесі соціалізації особи.

Освіта сьогодні — це складне і багаторівневе явище соціально­го життя, сфера передачі, засвоєння та опрацювання знань і соціаль­ного досвіду. Це система навчальних і виховних форм діяльності, ос­новним змістом яких є навчання. Вона інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, організує взаємодію між учасниками навчального процесу, орієнтуючи їх на соціальні потреби суспільства, на його со­ціальне замовлення. Отже, освіта як соціальне явище не може не викликати до себе першочергової і цілеспрямованої уваги соціологів.

Соціологія освіти — галузь соціологічного знання, яка вивчає за­кономірності розвитку та функціонування освіти як соціального інсти­туту та його взаємодії із суспільством. Інститут освіти, має відносну самостійність за свої­ми соціальними функціями, володіє спадкоємністю історичних систем освіти, здатністю активно впливати на функціонування й розвиток су­спільства. Стан цієї системи визначається пануючими в цьому суспіль­стві способом виробництва та економічними відносинами, породжени­ми ним, структурою соціальних зв'язків і відносин, а отже, і соціальною (насамперед соціально-класовою) структурою, особливостями політич­них та ідеологічних відносин. Разом з тим соціальні функції освіти зу­мовлені загальнолюдськими потребами в соціальному відтворенні та передачі нагромаджених людських знань і навичок від покоління до покоління, тенденціями переходу нових поколінь до вищого рівня осві­ченості й культури.

Об'єктивною умовою існування і розвитку соціології освіти як са­мостійної наукової дисципліни є відносна самостійність системи освіти як соціального інституту. Такий соціальний інститут детермінується об'єктивною потребою людства у відтворенні та передачі наступним поколінням нагромаджених знань і соціального досвіду. Він характе­ризується відносною самостійністю, стабільністю та спадкоємністю. І справа тут не в консерватизмі системи освіти, а в тому, що цей со­ціальний інститут має свої власні закономірності функціонування та розвитку і є відносно незалежним від соціальних зрушень. Ця авто­номність призводить до суперечностей між самою системою освіти і потребами суспільства.

Мало того, у системі освіти, коли вона не встигає за нагальними по­требами виробництва і суспільства загалом, виникає криза. Задоволь­няючи потреби суспільства, освіта як соціальний інститут виконує, так би мовити, нагальну поточну соціальну функцію. Окрім цього, готую­чи молодих людей до майбутнього (а період активної трудової діяль­ності людини становить 40—50 років), освіта виконує ще й пер­спективну соціальну функцію.

Таким чином, об'єкт соціології освіти достатньо очевидний. Це сфера освіти, те соціальне середовище, яке утворюють люди, залучені до передачі знань, в якому відбувається процес навчання у формі різноманітних навчальних занять, у ситуаціях, що складаються у ході таких занять, з певною системою взаємин людей, з їх інституціональною та неінституціональною організацією.

Що стосується предмета соціології освіти, тобто тієї суттєвої риси, що являє собою основу дослідження, вказує на її специфічність, особ­ливість, то можна навести кілька визначень. Кожне з них має свої ню­анси, аспекти, наукові особливості, що може призвести до певних дис­кусій, але, на наш погляд, вони не мають принципового характеру. Найзагальніший вигляд має коротко сформульоване визначення соціології освіти, що наведено у Філософській енциклопедії: «Соціологія осві­ти — галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, як форму і спосіб суспільного життя»*. Інші визначення збігаються з на­веденим. Ф. Філіппов предметний зміст соціології освіти концентрує навколо проблеми взаємодії освіти і соціальної структури суспільства. В. Нечаєв наголошує на зв'язку соціології освіти з особливим про­явом соціального — соціокультурним. Він вводить до предмета соціології освіти:

• стан і динаміку соціокультурних процесів у сфері освіти;

• закони, принципи, механізми, технологію навчання соціокультурної діяльності;

• взаємодію сфери освіти з іншими сферами суспільного життя, процеси, що утворюються в такій взаємодії, вплив освіти на цілісний, гармонійний розвиток соціального суб'єкта, на його го­товність включитися до тієї діяльності, що становить його ці­лісне суспільне буття.

Українські соціологи М. Лукашевич та В. Солодков вважають, що предметом соціології освіти є соціально-освітні відносини, в які со­ціальні суб'єкти вступають у процесі навчання. Таке визначення уза­гальнює існуючі погляди, спираючись на методику визначення пред­метної сфери соціології загалом.

Отже, основне завдання соціології освіти полягає в тому, щоб своєчасно виявити (на відповідному рівні) нагальні потреби або проблеми освітянського життя суспільства, які тільки зароджуються, і нау­ково обґрунтувати рекомендації щодо їх вирішення. Ця поточно-про­гностична функція соціології освіти тісно пов'язана з соціальним врядуванням, плануванням, прогнозуванням. Тут постає не стільки тео­ретичний інтерес, скільки потреба в обґрунтованих практичних реко­мендаціях. Серед завдань соціології освіти, на наш погляд, можуть бути й такі:

• вивчення соціальних функцій освіти (загальної, вищої, професійної) в умовах становлення освіти як національної і, зокрема, в умовах українського духовного відродження;

• те саме, але в умовах розвитку ринкових відносин;

• те саме, тільки в умовах розвитку української державності, демократії.
Реалізація завдань соціології освіти здійснюється через її функції.
Теоретико-пізнавальна функція соціології освіти вивчає глибинні,суттєві риси освітянського життя, саму систему освіти як соціального інституту, її тенденції та закономірності.

Методологічна функція пов'язана з розробкою засобів пізнання суспільних процесів, які стосуються освіти.

Прогностична функція спрямована на передбачення наслідків відповідних освітніх концепцій, рішень, ідей, теорій, задумів.

Прикладна функція пов'язана з практикою освіти, використанням досягнень педагогіки, психології в освітянському житті суспільства, з розробкою критеріїв соціальної ефективності діяльності школи, техні­кумів, вузів, ліцеїв, академій тощо.

Гуманістична функція досліджує процеси гуманізації освіти, виді­ляє як пріоритетні ті напрями соціологічних досліджень, що пов'язані з гуманітарними проблемами освіти.

Інноваційна функція зобов'язує соціологію освіти крокувати попе­реду практики, постійно випереджати її, збагачувати новаціями, науко­вими ідеями. Інновації можуть бути радикальними (коли висувається якась «навіжена» ідея), удосконалюючими (удосконалення того, що вже мало місце в практиці), комбінаторними (з кількох положень вису­вається нове) або ж сукупними.

Світоглядна функція відображає формування освітянської свідо­мості, поведінки особистості, її позиції, оцінки щодо певних освітніх концепцій.

Виходячи з предметної специфіки соціології освіти на часі є виді­лення як інтегруючої соціалізаційної функції, пов'язаної з соціологіч­ним забезпеченням і супроводом процесу соціалізації.