Категорія статі та гендеру у психології

У 1970-ті роки Ігор Семенович Кон, відомий фахівець у галузі міждисциплінарної сексології, гендерології та чоловічих досліджень, виступив з курсом лекцій з психології статі в Московському державному університеті імені Ломоносова. Основна теза його лекцій полягала в тому, що сучасна психологія є «безстатевою», а сама категорія статі «винесена за межі психологічного аналізу». Дивує факт, що у віковій психології до цього дня розвиток хлопчиків і дівчаток розглядається як тотожній, тобто такий, що нічим не відрізняється один від одного. Насправді ж розвивається не просто абстрактна особистість, позбавлена статевих визначень, а особистість цілком певної статі. І нехтування цим фактом робить психологію відірваною від реальної практики виховання, абстрактною, такою, яку, за словами І. С. Кона, не захочуть оплачувати платники податків. Деякі фахівці, парируючи І. С. Кону, заявляли, що психологія може обійтися без категорії статі. І практично й дотепер дня роботи з психології статі, любові й сексу переважно відносять до галузі медичної психології, що робить зазначені феномени не нормальними, звичайними компонентами людського життя, а чимось ексквізитним, таким, що межує з патологією. Разом з тим, урахування категорії статі стає все більш важливим для вирішення цілої низки прикладних задач: вивчення патогенезу та психотерапії розладів сексуального потягу, аномальної сексуальної поведінки, розладів статевої (гендерної) ідентичності, вирішення експертних питань, пов’язаних з визначенням істинного транссексуалізму, на відміну від марення змінити стать; з кваліфікацією гвалтівників і жертв сексуального насильства; з агресивною й з інцестуозною сексуальною поведінкою; з агресивністю, пов’язаною зі статтю; з правомочністю та ефективністю використання сексуальних стимулів (жіночого тіла) в рекламі тощо.

У психологічних дослідженнях стать представлена трьома категоріями: власне «стать», «гендер» і «статева роль». Стать є категорією, яка представляє людину в суто біологічному контексті і являє собою «сукупність генеративних і пов’язаних з ними ознак» (І. С. Кон). Отже, це і власне репродуктивні властивості людини, і ознаки, пов’язані з статтю, що забезпечують все розмаїття статевого диморфізму – анатомічні, фізіологічні, психологічні та поведінкові. Стать забезпечується багатьма ланками, кожна з яких вступає в дію на певному етапі онтогенезу, переймаючи естафету від попередніх: при зачатті дитини формується її генетична стать, яка визначає характер функціонування первинних недиференційованих гонад, що залежно від присутності або відсутності Y-хромосоми розвиваються відповідно в чоловічі або в жіночі статеві органи (ендокринна стать) і які, у свою чергу, визначають і процес статевої диференціації плода, і його анатомічний розвиток (анатомічна стать), і статеве диференціювання мозку (6–32 тиждень внутрішньоутробного розвитку плоду) за характером функціонування гіпофіза (церебральна стать), що значною мірою (разом з особливостями виховання) визначає психологічну стать. При народженні на підставі будови геніталій приписується стать дитини (приписана або цивільна стать), відповідно до якої вона виховується (стать виховання). Отже, вимірювань статі багато, а реально її визначення будується на універсальному морфологічному коді: наявність або пеніса, або вагіни. Така статева кодифікація несе двоїстість: указує, з одного боку, на відмінність генітальних органів у відносинах репродукції, а, з другого, – на наявні в патріархатній культурі відмінності у владних статусах володарів пеніса й вагіни. З. Фрейд владні (соціальні) переваги пеніса над вагіною не побачив – він звів їх до біологічних: зручність при уринації (мочитися не сидячи, а стоячи), можливість керувати струменем сечі хлопчиками, спрямовуючи її на різні предмети, знищуючи їх тощо. Насправді ж фалос (ерегований пеніс) є символом влади і величі чоловіків у суспільстві. І, таким чином, погляд на чоловіка як на сильного, умілого, професійного, такого, що має більше прав, ніж жінка, пов’язаний не з особливістю «сильної чоловічої біології», а зі становищем чоловіків у соціумі, з яким самовіддано боролися феміністки, вимагаючи, щоб чоловіки «відмовилися» від усевладного фалоса. Жінки ж намагалися його захопити, відмовляючись від традиційно жіночих проявів – ведення домашнього господарства, вагітності, виношування плоду, годування грудьми та ін. Значно зросла кількість випадків інфантициду (відмова від дитини, жорстке поводження і насильство над нею, злочинна неувага тощо), що свідчить про високу частоту порушень материнської сфери. Говорячи метафорично, жінка як «царівна-жаба» спробувала скинути жіноче тіло всупереч тези З. Фрейда «анатомія – це доля».

Спочатку відмінність чоловіків і жінок розглядалася в рамках «психології статі» і трохи пізніше – «психології статевих відмінностей» як обумовлена особливістю їх біології. Ще Г. Гейсман близько століття тому в книзі «Психологія жінки» навів 6 основних відмінних рис психології типової «середньої» жінки: емоційність; багата фантазія, конкретність мислення з переважанням асоціацій за суміжністю; протікання розумового процесу переважно в підсвідомої сфері; гармонійність і цілісність психіки; моральна чистота, альтруїзм, високорозвинуте почуття обов’язку. У кінці 1970-х років ситуація змінилася: психологічні відмінності статей перестали трактуватися як обумовлені природою і стали розглядатися як «відмінності, пов’язані зі статтю». Разом з тим, тенденція трактувати відмінності ст а тей як природні все ще сильна і являє собою один з типів гендерних лінз, за допомогою яких сприймаються гендерні відносини. С. Бем описала три типи таких лінз:

1) андроцентризм – чоловік і чоловічий світ є правильним, нормативним, а жіночий – девіантним, неправильним;

2) гендерна поляризація – перебільшення реальних психологічних відмінностей між чоловіками й жінками (раціональне/емоційне, логічне/алогічне, спрямованість на справу/спрямованість на спілкування, хороша орієнтація в просторі/хороша орієнтація в емоціях тощо);

3) біологічний есенціалізм – психологічні відмінності чоловіків і жінок мають біологічну основу.

Г. Гарфінкель, досліджуючи випадок транссексуала Агнесс (біологічний чоловік, що має жіночу психологічну стать), виокремив ряд настанов, що становлять лінзу біологічного есенціалізму:

1) існує тільки дві статі – чоловіча і жіноча;

2) стать людини стабільна й незмінна;

3) будова геніталій є суттєвою ознакою статі;

4) будь-які відхилення від двостатевості – не більше, ніж курйоз (жарт, маскарад, хвороба тощо);

5) ніяких переходів з однієї статі в іншу не існує;

6) будь-яка людина належить лише до однієї з двох зазначених ст а тей;

7) поділ на чоловіків і жінок є природним;

8) статева приналежність визначена біологічно і не залежить від бажання людини.

Разом з тим аналіз транссексуалізму – феномену, який спростовує всі вищенаведені настанови щодо концепції природності статі – призвів до необхідності введення поняття «гендер»: транссексуал біологічно має одну стать, а психологічно – іншу. Значить, будова геніталій (генітальна стать) не визначає психологічну стать. Категорії «статі» і «гендеру», таким чином, фактично розщеплюють людину на біологічне та соціальне.

Згідно з І. С. Коном, у суспільних науках і особливо у фемінізмі поняття «гендер» означає «соціальну стать», тобто соціально-детерміновані ролі, залежні від соціальної організації суспільства; у психології та сексології поняття «гендер» пов’язане з будь-якими психічними або поведінковими властивостями, що асоціюються з маскулінністю й фемінінністю та, імовірно, відрізняють чоловіків і жінок. За образним висловом Кетрін Марч, стать відноситься до гендеру, як світло до кольору. Стать і світло – природні фізичні явища, а гендер і колір – культурні, історичні, суб’єктивні: у різних культурах об’єктивний світловий ряд символізується в різній кількості і якості кольорів.

 

Критерії гендеру

Соціальне конструювання гендеру здійснюється на підставі різних критеріїв: 1) критерій статі – чоловік/жінка, 2) критерій орієнтації на культурні гендерні схеми – маскулінні, фемінінні й андрогінні індивіди, 3) критерій психосексуальної орієнтації (сексуальних уподобань) – гомо- і гетеросексуальні індивіди.

Щодо першого критерію. Фактично, стать є носієм гендеру в психологічному сенсі – «безстатевий гендер така ж безглуздість, як позасоціальна сексуальність» (І. С. Кон). Д. В. Воронцов указує: «Гендерна група, утворена за ознакою статі, завжди виявляється базовою, що лежить в основі <...> гендерного різноманіття». Психологічна ідентичність як чоловіка або жінки може не збігатися з генітальною статтю. У цьому випадку мова йде про транссексуалізм. Досвід дає реальні факти про роль соціальних чинників у формуванні психологічної статі. Джон Мані описав випадок з власної практики, який стався з одним із хлопчиків-близнюків на ім’я Джон у віці 21 місяця, чий пеніс був непоправно пошкоджений в результаті невдалої медичної електрокоагуляції. Видалили член і активно соціалізували дитину як дівчинку: змінили зачіску, одяг, характер користування горщиком тощо. До п’яти років ця дівчинка мала жіночу статеву ідентичність, була набагато більш вишуканою і витонченою, ніж рідний брат-близнюк. Джон Мані вважав, що гендерно-рольова соціалізація подолала біологічну схильність. Однак Мілтон Даймонд і Кейт Сігмудсон (1977) простежили долю Джона, оберненого на Джоанну. Вони виявили, що з часом ця дівчинка все більше відчувала себе незатишно в дівочих проявах, воліла чоловічий одяг, а також іграшки брата, любила розбирати різні предмети для того, щоб зрозуміти принцип їхньої роботи. Приблизно в 10 років вона стала ясно усвідомлювати, що не є дівчинкою. Вона згодом писала: «Я почала розуміти, наскільки розрізнялися моє відчуття себе і те, ким я була насправді <...> я подумала, що я потвора або щось на зразок цього...». До 14-ти років Джоанна відмовилася приймати жіночі гормони, носити жіночий одяг і прикидатися бути дівчинкою. Вона стала отримувати чоловічі гормони, і піддалася операції зі зміни статі (мамектомія і фалопластика). «Він» одружився у віці 25 років. Отже, біологічна схильність виявилася вирішальною.

Разом з тим є й інші дані. Наприклад, Бродлі зі співавторами (1998) навели подібний Джону випадок, коли канадський хлопчик у віці 7 місяців після видалення пошкодженого члена став виховуватися як дівчинка. І в дорослому віці був цілком задоволений своєю жіночою ідентичністю.

Наявні дані свідчать про важливу роль у формуванні статевої ідентичності (психологічної статі) як біологічних, так і соціальних чинників.

Щодо другого критерію. Маскулінність і фемінінність є соціальними конструктами, що визначають сутність чоловічого й жіночого в культурі (поведінці, мисленні, емоційному реагуванні, особистісних характеристиках, соціальних ролях тощо). Ще на початку ХХ століття Отто Вейнингер у книзі «Стать і характер» писав, що «в області досвіду немає ні чоловіків, ні жінок. Існує тільки мужнє і жіночне». Отже, важливо розуміти, як у людині співвідносяться маскулінність і фемінінність.

Спочатку в психології маскулінність і фемінінність розглядалися як взаємовиключні параметри: людина може бути або тільки маскулінною (і тоді це чоловік), або тільки фемінінною (і тоді це жінка). Така модель отримала назву дихотомічної. Пізніше з’ясувалося, що і чоловік, і жінка можуть включати в себе і маскулінні (М), і фемінінні (Ф) прояви, однак вони взаємовиключають одне одного: чим більше в людині маскулінності, тим менше фемінінності, і навпаки. Інакше кажучи, М + Ф = const. Багато психологічних шкал, спрямованих на оцінку маскулінності/фемінінності, ґрунтувалися саме на такій моделі, що отримала назву континуально-альтернативної. Це і 5-а шкала MMPI, і шкала Dur-Moll Л. Сонді, і шкала маскулінності Гілфорда, і тест Термана-Майлза і т. ін. Дана модель представлена на рис. 6.

 

Рис. 6. Континуально-альтернативна модель співвідношення маскулінності і фемінінності, де 1, 2, 3, 4 – індивіди з різною часткою маскулінності і фемінінності, М – маскулінність, Ф – фемінінність

 

Як видно з рис. 6, індивід 1 включає 100 % маскулінності і 0 % фемінінності, індивід 2 включає більше маскулінності, ніж фемінінності, індивід 3 – більше фемінінності, ніж маскулінності, індивід 4–100 % фемінінності і 0 % маскулінності. О. Вейнингер сформулював принцип комплементарності, згідно з яким чоловік до своєї частки маскулінності повинен додати частку маскулінності жінки, що доповнює до певної константи, – М (чоловіка) + М (жінки) = const; або інакше: до своєї частки фемінінності чоловік повинен додати частку фемінінності жінки, що доповнює до певної константи, – Ф (чоловіка) + Ф (жінки) = const.

Маскулінність у психологічних дослідженнях, виходячи з статеворольової концепції гендеру Т. Парсонс і Р. Бейлз, розглядалася як інструментальність, тобто спрямованість на справу, цілеспрямованість, змагальність, агресивність, неуважність до емоційного стану інших людей, амбітність тощо. Фемінінність же розглядалася як експресивність – емоційність, спрямованість на людей, чутливість до переживань інших людей т. ін. Концепція інструментальності/експресивності практично збереглася до сьогоднішнього дня, однак якщо раніше самі ці показники були пов’язані негативно (одне виключало інше), то з часом з’явилися суттєві сумніви в тому, що такі взаємини маскулінності й фемінінності є єдиними.

У 70-ті роки ХХ століття з’явився новий тип людини – чоловіка і жінки, що поєднують у собі як багато інструментальних, так і експресивних якостей. Це були дбайливі, теплі й при цьому цілеспрямовані чоловіки і ділові і при цьому турботливі жінки. Склалося враження, що маскулінність і фемінінність є незалежними якостями – вони можуть поєднуватися в людині в будь-яких пропорціях. На рис. 7 наведена андрогінна модель співвідношення маскулінних і фемінінних якостей в людині, в якої вони ніяк не впливають одна на одну.

Рис. 7. Андрогінна модель людини, де М – маскулінність, Ф – фемінінність, 1, 2 – індивіди з різними співвідношеннями маскулінності і фемінінності

 

У зв’язку з тим, що маскулінність і фемінінність є незалежними (ортогональними) вимірами, то їх поєднання утворюють 4 гендерних типи, що наведені на рис. 8.

 

Рис. 8. Гендерні типи: А – андрогінний; Ф – фемінінний; М – маскулінний; Н – недиференційований

 

Таким чином, за критерієм орієнтації на гендерні схеми можна виділити 4 гендерних типи, які протистоять статевій дихотомії (існує не дві статі, а чотири). Слід зазначити, що Сандра Бем виділила андрогінний тип на підставі наявності в людини високих показників маскулінності й фемінінності. Однак така рівнева андрогінія недостатня – необхідний структурний критерій. У цьому випадку андрогінними індивідами будуть вважатися не ті, які мають високі показники і маскулінності, і фемінінності, а ті, у яких ці параметри не пов’язані (не корелюють) один з одним. Із цією метою ми разом з Є. В. Фролової та Н. В. Дармостук модифікували статеворольову шкалу A. B. Heilbrun. На підставі даної методики можливо виявити 3 типи зв’язку параметрів маскулінності і фемінінності, що відповідає 3-м статеворольовим моделям особистості: 1) андрогінній (статистично значущий зв’язок відсутній), 2) континуально-альтернативній (існує статистично значущий негативний зв’язок), 3) континуально-ад’юнктивний (існує статистично значущий позитивний зв’язок).

На рис. 9 показана вікова динаміка формування статеворольових моделей особистості в онтогенезі.

Рис. 9. Динаміка формування статеворольових моделей особистості в онтогенезі, де: М – маскулінність, Ф – фемінінність; 1 – андрогінна модель, 2 – континуально-альтернативна модель, 3 – континуально-ад’юнктивна модель

 

Як видно, андрогінна модель формується до 15–16 років, а до цього для хлопчиків характерна континуально-альтернативна, а для дівчаток – континуально-ад’юнктивна модель.

Хлопчики повинні пройти маскулінні фільтри, які стримують їх немаскулінні прояви. Таких фільтрів декілька, і належать вони до різних вікових періодів: у віці 5 років – ідентифікація з батьком (хлопчики повною мірою поділяють інтереси і форми поведінки батька); статева сегрегація у віці 10–11 років (у школі хлопчики й дівчатка не дружать один з одним); гомосоціофілія на початку підліткового віку (любов до своєї статі, що виявляється в дружбі хлопчиків-підлітків, у чоловічому підлітковому шовінізмі); дворова стратифікація (хлопчики затверджують свій статус серед дворової компанії) тощо. На рис. 10 схематично представлений механізм маскулінної фільтрації.

Рис. 10. Механізм маскулінної фільтрації

 

З шести наведених поведінкових проявів (представлених векторами) тільки два пройшли маскулінну фільтрацію. Отже, чоловіком автоматично не стають – потрібне певне зусилля як соціальних інститутів, так і самого індивіда. Причому можливі два варіанти розвитку маскулінності в хлопчиків – «завдяки» і «всупереч» соціалізувальним впливам. В одній з робіт була сформульована така схема формування гендерної (статеворольової) ідентичності: хлопчик близький до матері, мати його любить, завжди поруч з ним, завжди готова йому допомогти. Але приходить час – і хлопчик з необхідністю повинен відірватися від неї. І він, усупереч власним бажанням, іде у світ – у світ чоловіків. Такий варіант соціалізації може мати місце, але він є викривленим, а не нормативним. Це може бути, і не так рідко, наприклад, коли жінка розлучилася з чоловіком, створила дуже близькі симбіотичні відносини з сином, аж до того, що хлопчик до 10–11 років спить у ліжку з матір’ю. У такого хлопчика виникають серйозні проблеми у стосунках з однолітками і надалі він не може асимілювати в чоловічий світ: дорослі чоловіки здаються агресивними та небезпечними. Інший варіант соціалізації – формування чоловічого статеворольового гендеру завдяки ідентифікації хлопчика з батьком (або з фігурою, що заміщує його). Він їздить на риболовлю з батьком, ходить з ним у гараж, грає на скрипці як батько тощо. Відсутність батька; слабкий батько (мається на увазі його низький статус у сім’ї); дистанційований батько; батько, який відкидає; нарцистичний батько і т. ін. є чинниками, що утруднюють ідентифікацію. У цьому випадку розвиток хлопчика за чоловічим вектором дуже ускладнений. Суть хлопчачого розвитку полягає в тому, щоб «відірватися» від усесильної матері, ідентифікуватися з батьком і піти в «чоловічий» світ разом з нерозлучними друзями в підлітковому віці, виявляючи явну перевагу своєї статі (бути чоловіком краще) і, відповідно, чоловічий шовінізм. Якщо підліток не пройде етап чоловічого шовінізму, то це він повинен зробити пізніше – в юнацькому віці. Наприклад, якщо хлопчик був симбіотично прив’язаний до матері, був домашньою дитиною, не відвідував дитячий садок, не мав друзів у підлітковому віці, дружив з дівчатками, то він має великі проблеми в тому, щоб стати гендеротипним («справжнім») чоловіком.

Жінці також складно стати жінкою. Трагічність «жіночого» висловив австрійський і німецький психіатр Ріхард Крафт Еббінг, кажучи, що жінки бувають двох альтернативних типів – «жінка-мати» й «жінка-повія». Цим самим він зафіксував кардинальне розщеплення жіночої особистості. Існують три варіанти психосексуального розвитку жінки, які метафорично можуть бути виражені таким чином:

1) жінка «прикладає» чоловіка до грудей, стаючи йому «мамою», а чоловіка перетворює на «дитину». Така жінка все робить за чоловіка – і праску лагодить, і табурети ремонтує тощо. У чоловіка ж розвивається вивчена безпорадність – він нічого сам не може без дружини. Страх бути жінкою (страх чоловіків) і зручність чоловіка бути дитиною – видимі причини такого варіанту розвитку (варіант «жінка-мати»);

2) жінка «допускає» чоловіка до власних геніталій. При цьому чоловік «застрягає» в геніталіях, не йде далі, до її серця. Жінка скаржиться на те, що чоловік її використовує, що вона не цінна для нього (варіант «жінка-повія»);

3) жінка, «допустивши» чоловіка до геніталій, дозволяє йому (і собі) піднятися до серця. І тепер вона стає найщасливішою жінкою – вона інтегрувала в собі і сексуальність, і материнство.

Очевидно, що існують внутрішньоособистісні механізми, що забезпечують становлення її стосунків з чоловіками.

Грін запропонував критерії статеворольової девіації, ненормативного статеворольового розвитку:

· інвертований (характерний для протилежної статі) вибір ігор та іграшок;

· інвертований вибір ролей у грі (хлопчики грають у дівчачі, а дівчатка – у хлопчачі ігри);

· інтерес до компаній однолітків протилежної статі;

· інтерес до компаній дорослих протилежної статі (хлопчики люблять проводити час з мамою й її подругами);

· ставлення до імені (дівчата прагнуть змінювати своє ім’я на манер чоловічого, наприклад, замість Євгенія – Жека);

· ставлення до зовнішності (хлопчики в дитинстві намагаються користуватися косметикою – фарбують нігті, губи, одягають мамине плаття, люблять користуватися дзеркалом);

· інвертовані спортивні захоплення (силові види спорту для дівчаток);

· інвертовані хобі.

Якщо при опитуванні людина виявляє систематичний зсув у бік гендерного інвертування, то можна зробити висновок про наявність статеворольових девіацій (ухилень) від нормативного, статевоспецифічного розвитку.

Важливим видається питання про те, чи здійснюється гендерна схематизація добровільно чи це певне насильство над собою в ім’я соціальної відповідності та адаптації?

Є дані, що статевоспецифічність проявляється у віці, коли соціальні чинники ще не діють. Так у віці 12 тижнів у дівчаток інтерес до фотографій і зображень обличчя, вищий ніж у хлопчиків. У віці 24 тижнів у дівчаток ця тенденція зберігається, а у хлопчиків проявляється інтерес до малюнків з геометричними формами. У дворічному віці дівчатка схильні пристосовуватися до емоцій матері, тоді як хлопчики активно впливають на матерів, управляючи ними. Новонароджені дівчатка значно більше відгукуються на плач інших дітей у дитячому відділенні пологового будинку, ніж хлопчики. Дитина з більшою вірогідністю імітуватиме поведінку дорослого, якщо вона відповідає гендерному стандарту. Спроби звільнити дітей від гендерних стереотипів не увінчалися успіхом. Простір, в якому перебуває дитина, гендерно маркірований. Саме тому хлопчики від 4-х до 5-ти років гратимуть з «хлоп’ячими» іграшками навіть у тому випадку, якщо перед цим з ними грала дівчинка.

З другого боку, є дані про те, що статевоспецифічна нормативна поведінка є тим, що треба одягати, як костюм, і що вона не виражає суті особистості. Так в дослідженні показано, що в чоловіків за умов анонімності (спілкування в Інтернеті) потреба в підтримці проявлялася значно більшою мірою, ніж тоді, коли вони виступали персоніфіковано. У комп’ютерному спілкуванні, де гендерні маркери самопрояву не потрібні, чоловіки менш зобов’язані проявляти свою незалежність і вільні до вираження «жіночого» стилю спілкування. Жінки в умовах анонімного спілкування в інтернеті схильні відмовлятися від проявів «жіночності» (вони більше гендерно нейтральні). Більше того, показано, що діти, які поводяться відповідно до вимог їх статевої ролі, мають нижчі інтелект і творчі здібності.

Таким чином, існують дві тенденції: одна розглядає гендерні характеристики як стрижневі, виражаючи істотні аспекти особистості; друга – представляє гендерне як зовні нав’язане, як костюм на особистості. Ці костюми можна міняти, а можна взагалі їх зняти. Звідси ідея нормативності й множинності гендерів, що не поглиблює розуміння статі, а, навпаки, маскує його. Причому, гендерний костюм скроєний так, щоб набути влади. Д. В. Воронцов пише, що «теза про інкорпорування владного виміру в систему гендерних стосунків є ключовою ознакою гендерної методології спілкування». Соціальні конструкти (схеми) маскулінності й фемінінності, переходячи в індивідуальні структури, створюють гендерні ідентичності, які визначають індивідуальні форми поведінки. Це примушує деяких дослідників (напр., Джудіт Батлер) говорити про те, що взагалі відсутні чітко окреслені гендерні співтовариства. Якщо ми відмовимося від ідеї влади і, навпаки, приймемо ідею індивідуальної варіабельності, то на рівні особистості гендер може бути представлений як статева роль, але не в сенсі тієї, яка нав’язана і якій треба відповідати. Така роль адекватна особистості й відбиває її суть. Особистість не існує поза цією роллю. Спроби звільнити особистість від статевої ролі (ознак чоловічого й жіночого) перетворюють її на такий костюм. Жіноче не існує тільки в ситуації (інтимної близькості, вагітності, годування дитини грудьми), воно існує в особистості крос-ситуативно: жінка по-жіночому «носить» руки, ноги, голову, по-жіночому ходить, мислить, переживає, дивиться тощо.

Критерій психосексуальної орієнтації (сексуальних уподобань). За цим критерієм виділяють гетеро-, гомо- і бісексуальність. І. С. Кон розглядає гомосексуальність як суто гендерний феномен, який належить до сфери культури і психології, але не до медицини і психіатрії. Він пише: «За гендерними стосунками стоїть питання про владу. Поки гомосексуальність уважалася «гріхом», долю її носіїв вершили священики, коли вона стала «злочином», влада перейшла в руки поліцейських, а коли її назвали «хворобою» – до лікарів. У демократичному суспільстві, де гомосексуальність секуляризована, декриміналізована і демедиколізована, геям однаково байдуже, що про них думають священики, юристи і лікарі. Далі він порівнює лікування геїв з лікуванням євреїв і осіб «кавказької національності». Гомосексуалізм – не хвороба, він не входить в МКБ-10 (міжнародна класифікація хвороб 10-го перегляду) як діагностична категорія.

І. С. Кон уважає, що гомосексуальний гендер і, відповідно, гомосексуальна ідентичність є результатом свідомого вибору людини, і, як правило, не пов’язаний з біологічними чинниками. Він пише, що лише в самих крайніх випадках за явно вираженої жіночності гея або чоловікоподібности лесбіянки у виникненні гомосексуальної орієнтації відіграють роль «деякі, поки що не встановлені наукою, біологічні чинники». Михайло Бейлькін, сексопатолог, виступив проти такого вульгарного соціологізму, який «нехтує фундаментальними положеннями нейрофізіології і нейроморфології. Ч. Фенікс, У. Янг, Г. Дернер, С. Левей і багато інших дослідників виявили відмінності в будові головного мозку чоловіків, жінок і «ядерних» гомосексуалів, відкрили механізми його статевої диференціації, включаючи процеси дефемінізації і маскулінізації, установили її критичні терміни у представників різних видів тварин і в людини, виявили біологічну підоснову «ядерної» бі- і гомосексуальності». У виникненні гомосексуальної орієнтації беруть участь такі чинники, як стрес матері в другому триместрі вагітності, прийом нею лікарських препаратів (особливо гормонів), особливий характер генотипу матері та ін. Слід сказати, що механізмів виникнення гомосексуалізму багато, у тому числі й ті, що є суто соціальними. Так Г. С. Васильченко описав варіант випадкового розвитку гомосексуальної орієнтації, коли сексуальна ініціація юнака була невдалою у зв’язку з недостатньою ерекцією. Юнак, маючи психастенічні риси характеру (риси тривожної помисливості), нав’язливо став шукати причини такого неуспіху. Він згадав, що колись у підлітковому віці він мав взаємну мастурбацію з друзями. Усе було в порядку. Виникла думка: «Може я гомосексуал?» І далі він почав перевіряти цю думку, терся об чоловіків і жінок у транспорті. У страху очі великі – він порахував, що якась подібність ерекції виникала в ситуаціях, коли він «проявляв інтерес» до чоловіків. Так закріпилася гомосексуальна орієнтація.

Евелін Хукер (США) провела порівняльне дослідження гомосексуалів, результати якого були опубліковані в 1957 році. У той час Американська психіатрична аccоціація кваліфікувала гомосексуальність як соціопатичний розлад особистості (перше керівництво з діагностики психічних захворювань, опубліковане в 1952 році). Суть дослідження полягала в тестуванні гомо- і гетеросексуалів (по 30 чоловік) за методикою Роршаха, тематичним апперцепційним тестом (ТАТ), за тестом створення історій за картинками (the Make-A-Picture-Story Test – MAPS) та ін. Три експерти «наосліп» (не знаючи нічого про людину і того, до якої групи сексуальної орієнтації вона належить) інтерпретували дані тестів на предмет двох параметрів: 1) чи є в тестових даних свідоцтва гомосексуальної орієнтації; 2) чи відрізняються гомосексуали рівнем адаптації. Результат дослідження – гомосексуали нічим не відрізняються від нормальних гетеросексуальних чоловіків.

Ця робота Е. Хукер стала потужною науковою допомогою для тих, хто через 16–17 років домігся виключення Американською психіатричною асоціацією гомосексуалізму зі списку психічних розладів. Це рішення було прийняте при голосуванні з перевагою в один голос.

Як відмічає Г. С. Кочарян, стаття Е. Хукер, яку називають матір’ю гомосексуального руху, – єдина, що детально наводиться як посилання на головному веб-сайті Американської психологічної асоціації для обговорення проблем геїв і лесбіянок. Фактично у своєму дослідженні Е. Хукер намагалася довести, що гомосексуали можуть функціонувати як нормальні люди.

Водночас у подальших дослідженнях ідея нормалізації гомосексуальності значно похитнулася. Г. С. Кочарян навів перелік досліджень, які свідчать про це. Ось лише три з них.

Широкомасштабне національне дослідження, проведене в Нідерландах, результати якого були опубліковані в 2001 році, на випадковій вибірці, що складається з 5998 чол. (2878 чоловіків і 3120 жінок) показало: як упродовж життя, так і в останні 12 місяців чоловіки-гомосексуали мали значно більше психічних розладів (афективних, включаючи депресію, і тривожних) порівняно з гетеросексуальними чоловіками. У гомосексуальних чоловіків також відзначалася сильніша алкогольна залежність. Лесбіянки відрізнялися від гетеросексуальних жінок більшою схильністю до депресії, а також вищою алкогольною і наркотичною залежністю.

Дослідження, проведене в США, виявило, що в гомосексуалів в останні 12 місяців їх життя спостерігалася вища поширеність тривожних розладів, розладів настрою, використання психоактивних речовин, а також суїцидальних думок, ніж у гетеросексуалів.

Лонгітюдне обстеження 1007 новозеландських дітей виявило, що геї, лесбіянки й бісексуали є групою підвищеного ризику відносно суїцидальних думок і поведінки, а порівняння психічних властивостей 48 пар монозиготних і 55 пар дизиготних близнюків показало, що ті з них, які мали одностатевих сексуальних партнерів, у 6,5 раза частіше, ніж їх гетеросексуальні сиблінги, здійснювали суїцидальні спроби.

Указану закономірність фіксує і російський сексопатолог М. Бейлькін, який зауважує, що в геїв високий відсоток «невмотивованих» самогубств, невротичної ворожості і настороженості до лікарів. Він пише: «Ятрофобії (страх лікарів) обумовлені тим, що в гомосексуалів є неусвідомлене засудження власної нестандартної статевої орієнтації всупереч їх твердженням, що вони гордяться нею». Лікар же здатний проникнути в душевний світ гомосексуала, побачити його потаємні проблеми й переживання.

Соціальний конструктивізм вніс істотний вклад і, відповідно, модифікував розуміння статі, яка стала гендером. Гендер – це соціальне функціонування чоловіка й жінки, концептуально описуване різними категоріями (наприклад, «соціальна роль», «соціальний дисплей», «соціальна схема» тощо). Концепція статевої дихотомії, заснована на відмінності функцій чоловіка й жінки в репродукції, стала змінюватися (доповнюватися) концепцією множинності статей, а точніше – гендерів. Усе, що не відповідало статевотиповій поведінці, розглядалося як ухилення, девіація, перверзія, сьогодні ж, у зв’язку з нормалізацією і демедикалізацією різноманітних гендерних типів (геї, лесбіянки, трансгендери або транссексуали, гермафродити тощо), медичний вимір узагалі втратив сенс: усе, що є, – усе нормально. Якщо дехто це не приймає – це його проблема. Диморфізм і дипсихізм змінилися полігендерністю й толерантністю; усе має право на існування, і це усе треба прийняти. Таке враження, що толерантність і прийняття іншості еквівалентно науковій позиції, що, міркується, речі різні.

Жінка може свідомо відмовлятися від зачаття, виношування й народження дитини, знімаючи з себе «жіноче тіло», відмовляючись від нього. Тим самим вона спростовує фатальну тілесну обмеженість, виражену відомою тезою Фрейда про те, що «анатомія – це доля». Тілесне тіло жінки замінюється соціальним тілом – ролями, функціями, посадами і т. ін. Тіло загублене, втрачається і специфічна для цього тіла емоційність.

Гендерний релятивізм (множинність гендерів) – це тільки один з варіантів відповіді, коли усе, що проявляється зовні, є «правильним» і «добрим». Але ж є й інші голоси в цій поліфонії. Дуже не хочеться, щоб на догоду якомусь одному голосу (можливо, і правильному), інші голоси позбулися можливості говорити.

 

Питання для самоконтролю

 

1. Що таке стать, які види статі існують?

2. Що таке гендер?

3. Які типи гендерних лінз існують?

4. Які настанови складають лінзу біологічного есенціалізму?

5. Які існують критерії конструювання гендеру?

6. Що таке транссексуалізм?

7. Опишіть статеворольові моделі.

8. Чим відрізняється структурний і рівневий підхід до андрогенії?

9. Що таке маскулінний фільтр?

10. Які варіанти розвитку хлопчиків ви знаєте?

11. Наведіть критерії статеворольової девіації.

12. Чи є гомосексуальна орієнтація медичної нормою?

 

Лтература

Основна

1. Бендас Т. В. Гендерная психология: учебное пособие / Т. В. Бендас. – СПб.: Питер, 2007. – 431 с.

2. Берн Ш. Гендерная психология / Ш. Берн. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 320 с.

3. Воронцов Д. В. Гендерная психология общения / Д. В. Воронцов. – Ростов-на-Дону: изд-во Южного Федерального университета, 2008. – 208 с.

4. Исаев Д. Н., Каган В. Е. Психогигиена пола у детей. – Л.: Медицина, 1986. – 336 с.

5. Клецина И. С. Психология гендерных отношений. Теория и практика. – СПб.: Алетейя, 2004. – 408 с.

6. Кон И. С. Сексология. – М.: Академия, 2004. – 384 с.

7. Кочарян О. С. Личность и половая роль: симптомокомплекс маскулинности/фемининности в норме и патологии. – Харьков: Основа, 1996. –127 с.

8. Кочарян Г. С. Гомосексуальность и современное общество. – Х.: Эдена, 2008. – 240 с.

 

Додаткова

1. Здравомыслова Е., Темкина А. Социальное конструирование гендера как методология феминистского исследования / Е. Здравомыслова, А. Темкина. // Российский гендерный порядок: социологический подход; под ред. Е. Здравомысловой, А. Темкиной. – СПб.: Изд-во Европейского университета С-Петербурга, 2007. – С. 9–33.

2. Кон И. С. Подростковая сексуальность на пороге XXI века / и. с. кон. – М.: Феникс+, 2001. – 208 с.

3. Кон И. С. Лунный свет на заре. Лики и маски однополой любви / и. с. кон. – М.: Олимп; ACT, 2003. – 576 с.

4. Кочарян Г. С. Гомосексуальность: исследование Эвелин Хукер и его оценка / Г. С. Кочарян. // Журнал психиатрии и медицинской психологии. – 2009. – № 3 (23). – С. 125–139.

5. Фрейд З. Очерки по теории сексуальности / З. Фрейд. – М.: АСТ, 2006. – 288 с.

6. Хорни К. Психология женщины / К. Хорни. – М.: Академический проект, 2009. – 240 с.

7. Чодороу Н. Воспроизводство материнства: психоанализ и психология пола / Н. Чодороу. – М.: Российская политическая энциклопедия, 2006. – 496 с.