Позитивістська філософія та етапи її розвитку

 

Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії".

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Оґюст Конт (1798 - 1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом, воно має такий зміст:

- позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного;

- воно реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;

- воно корисне, на відміну від шкідливого;

- воно достовірне, на відміну від сумнівного;

- воно точне, ясне, на відміну від непевного;

- воно конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "законтрьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Позитивна наука, за О. Коптом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Контвисуває гасло: "Наука сама собі філософія".

Функції філософії за О. Контом:

- систематизація знань;

- прояснення мови науки;

- дослідження логіки науки.

При цьому з філософії, вважає О. Конт,слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Як бачимо, О. Контне вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.

Ідеї О. Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку «соціологію», яка ґрунтувалася б на науковихзасадах.

У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "sсіеns" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів. Цей напрямок перш за все намагався чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М. Шліка, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я. Лукасевича, С. Лесьнєвського, А. Тарського ). М. Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами"; обґрунтування отриманих результатів.

На початку 20-х років був виданий твір Л. Вітгенштейна "Логіко-філо софський трактат", який був сприйнятий Б. Расселомв якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово почала вимальовуватися думка про те, що науку та наукові теорії не можна звести до фактів та логіки, що вони являють собою значно складніше утворення. Неопозитивізм же намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей, або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або конвенціоналізму. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.

На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених.