Релігійні й традиційні правові сім'ї

3.1. Мусульманська правова сім'я— це система норм, що відображує в релігійній формі переважно волю релігійної верхівки, а також санкціоновані в підтриманні теократичною ісламською державою, яка склалася в період раннього середньовіччя в VІІ-Х ст. в Арабському Халіфаті й базується на засадах ісламу.

Іслам виходить з того, що існуюче право створене Аллахом, який у певний момент історії відкрив його для людей через свого Пророка Мухаммеда. Право Аллаха надано людству раз і назавжди, тому суспільство має керуватися цим правом, а не створювати своє власне під впливом соціальних умов життя, що постійно змінюють­ся. Однак, згідно з теорією мусульманського права, божа відвертість потребує роз'яснення й тлумачення, на що й пішли століття кропіткоїпраці мусульманських юристів — факифів. Втім їх зусилля були спрямовані не на ство­рення нового права, а лише на пристосування наданого Аллахом права до практичних потреб користування.

Оскільки, згідно з постулатами ісламу, право відображує волю Аллаха, воно охоплює всі сфери суспільного життя, а не тільки ті, що стосуються правової сфери. Так, мусульманське право в широкому розумінні визначає молитви, які мусульманин має читати, пости, яких має додержуватися, милостині, які має подавати, та паломництва, які має здійснювати. До того ж до дотримання цих правил не можна примушувати. В цьому сенсі мусульманське право розглядається як єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка включає як юридичні норми, так і неправові регулятори (в першу чергу релігійні й моральні), а також звичаї.

Квінтесенцією ісламу є шаріат. Він складається з двох частин — теології, або принципів віри (акида), та права (фикха). В свою чергу фикх, або мусульманське право поділяється на дві частини: перша вказує мусульманинові, якою має бути лінія його поведінки стосовно собі подібних (муамалат), а друга визначає його обов'язки перед Аллахом (ибадат). До того ж, на думку деяких авторитетних дослідників, ибадат (тео­логія) посідає в шаріаті відносно муамалату другорядне місце. Ці дві частини шаріату складають предмет юридичної науки в тому вигляді, в якому її визначали та вивчали різні мусульманські правові школи (мазхаби). До речі, вивчення держави не є частиною мусуль­манської юридичної науки.

Основною функцією фикха є збереження постійних зв'язків між законодавством мусульманської держави та його первинними джерелами. Відмінність мусульманської та світської юридичної науки полягає в тому, що мусульманська правова система бере початок у Корані і вважає право плодом божественних творінь, а не продуктом людського розуму та соціальних умов.

Незважаючи на те, що іслам є наймолодшою з трьох світових релігій (його вік наближається до чотирнадцяти століть), він достатньо поширений і є не тільки повною ідеологією, релігійно-етичним вченням, а й особливою культурою, цивілізацією. Його норми спрямовані як на вирішення релігійно-культових питань, так і на регулювання повсякденної поведінки мусульман, формування способу їхнього життя в цілому.

Агресивно-завойовницька політика династії Омейядів (VII-VIII ст. н. е.) сприяла проникненню ісламу на північне узбережжя Африки й навіть у Іспанію. На Сході він перетнув кордони Персії й сягнув Індії. В XV ст. прокотилася друга хвиля ісламських завоювань під проводом Османської імперії. Вона призвела до розгрому й занепаду Візантійської імперії, взяття Константинополя (1453 рік) та встановлення верховенства ісламу в Південно-Східній Європі. Іслам набув визнання також і в Азії. Після Другої світової війни деякі арабські (й не тільки арабські) країни стали офіційно називатися ісламськими.

За різними підрахунками, в світі від 800 мільйонів до мілліарду людей (тобто 1/6 населення земної кулі) сповідують іслам. Це, зокрема, мешканці таких країн, як Афганістан, Єгипет, Іран, Ірак, Йорданія, Індія (10% її населення), Індонезія, Кенія, країни Аравійського півострова та Персидської затоки, Ліван, Лівія, Марокко, Мавританія, Малайзія, Пакистан, Сирія, Саудівська Аравія, Судан, Сомалі, Танзанія, Туніс, острови Фіджі та багато інших.

Однак просторове поширення мусульманського права не ідентичне географічним кордонам країн з мусульмансь­ким населенням. Існують нації й етнічні групи, які сповідують іслам як релігію, але не сприймають мусульманське право.

Основа мусульманської юридичної науки — казуїстичний метод «ільмаль фуру» або «маса ил» (розгляд справ).

Біля джерел усіх мусульманських (сунітських та шиїтських) правових шкіл стояли дві школи — школа Медини та іракська школа, які використали загальне право, що закріпилося на контрольованих ними територіях, та пристосували його до потреб ісламської віри.

Мусульманське право базується на безперечних постулатах, що надають системі непохитність. Мусульманські юристи засуджують все, що якоюсь мірою є випадковим або невизначеним.

За структурою правові норми, сформульовані цими юристами, завжди будуються на зовнішніх факторах. Мотиви й наміри індивіду ніколи не беруться до уваги, а всі психологічні елементи свідомо виключаються з розгляду.

Закон у розумінні пізньоримського та романо-германського права в мусульманському праворозумінні не існує. Теоретично тільки Бог має законодавчу владу. Насправді ж єдиним джерелом мусульманського права є праці вчених-юристів. Тому мусульманське право являє собою приклад права юристів.

Отже, не держава, а правова наука фактично відіграє роль законодавця, оскільки підручники мають силу закону. При розгляді справи суддя ніколи прямо не звертається до Корану або сунні — переказів про Пророка. Замість цього він посилається на автора, авторитет якого є загальновизнаним.

Мусульманське право як сукупність певних норм сформувалося протягом перших двох століть існування ісламу. Подальший застій приписують так званому «закриттю воріт людських зусиль» — іджтихаду. Однак шиїтські школи ніколи не визнавали цього «закриття», тому право шиїтів завжди було набагато гнучкішим, ніж право сунітів.

В цілому аж до XIX ст. еволюція мусульманської правосвідомості відображувалася головним чином у релігійно-юридичних коментарях і збірниках фетв, які по-новому тлумачили традиційні положення й принципи шаріату, ніколи не нехтуючи ними та не змінюючи їх звичного сприйняття. Цьому сприяли порівняно повільні темпи суспільного розвитку, верховенство релігійної форми суспільної свідомості. За таких умов мусульманське право більш або менш відповідало своєму соціальному призначенню.

В працях мусульманських вчених-юристів відсутній класичний римський розподіл на публічне й приватне право. Глава йде за главою без всякого розподілу питань, які слід було б віднести або до приватного, або до кримінального права. До основних галузей мусульманського права належать кримінальне, судове та сімейне право.

Іншою характерною рисою мусульманського права є його виключна різноманітність і широка гама релігійних та національних форм, тісна взаємодія з місцевими традиціями й звичаями, співіснування в ньому як деталізованих індивідуальних рішень із загальними принципами, так і здатності змінюватися в часі.

В сучасному світі мусульманське право співіснує й тісно взаємодіє з іншими правовими сім'ями, але залишається самостійною правовою сім'єю, яка впливає на мільйони людей.

Індуїстське право

В наш час індуїстське право поширюється приблизно на мільярд індусів. Більшість з них мешкають в Індії. Значна частина решти індусів представлена національними меншинами в Пакистані, Бірмі, Сінгапурі та Малайзії, а також у країнах на східному узбережжі Африки — головним чином у Танзанії, Уганді та Кенії. Отже, зрозуміло, що індуїстське право застосовується незалежно від національної належності або місця проживання до всіх індусів, тобто до тих, хто приймає складну й досить оригінальну су­купність релігійних, філософських та соціальних поглядів, що зветься індуїзмом. Можна вважати, що індуїстське право поширюється на всіх вихідців з Індії, за винятком при­хильників ісламу, християнства, іудаїзму та парсизму. Класичне індуїстське право відрізняється глибокими релігійно-моральними витоками. Індуїзм визнає первинну роль заповідей та моральних поглядів для різних каст — шарів суспільства. Духовні книги сприяли ствердженню в їхній свідомості та поведінці уявлень щодо справедливості й совісті. Звичаї та рішення каст, підкаст, общин були підставами для вирішення спорів. Підкореність людини як частини цілого формувалася зсередини, внаслідок чого правові норми, судові спори та прецеденти довгий час не відігравали політичної ролі.

На відміну від інших релігій, індуїзм не вимагає від своїх прихильників вірності одному-єдиному віровченню. Індусу не забороняється вірити в того чи іншого Бога, навіть у декількох богів одночасно або взагалі бути атеїстом. Хоча індуїзму не вистачає чітко сформульованої теологічної доктрини, він все ж окреслює основні переконання релігійно-філософського порядку, які так чи інакше сприймає й поділяє більшість індусів. У процесі історичної еволюції, виходячи з цих переконань, відокремились декілька віровчень — буддизм, джайнізм, сикхізм, які можна вважати або окремими самостійними релігіями, або сектами в індуїзмі. Але, згідно з сучасним законодав­ством Індії, положення індуїстського права поширюються на буддистів, сикхів та прихильників інших віровчень.

Основу індуїзму складають вчення про перевтілення душі та про карму. Згідно з цими вченнями, всі добрі й погані вчинки людини на землі створюють зародок її на­ступного існування, яке визначається моральною якістю закінченого життя. Якщо людина живе в злиднях у цьому житті й займає низьке положення в суспільстві, вона тим самим спокутує гріхи своєї душі, створені в попередніх втіленнях. Але якщо поведінка людини відзначається добрими справами та благочестям, вона може сподіватися й плекати надію, що народиться знову в більш сприятливих обставинах, а, можливо, й представником більш високої касти.

Людина також може сподіватися, що її душа звільниться з вікового полону круговерті життя й смерті та стане частиною божественної природи у вигляді вищого духовного буття. Це вчення є основою, вірніше, ви­правданням кастової структури індуського суспільства, характерної для індуїзму, оскільки вона є його релігійною, філософською та соціальною системою.

Каста — це група людей, об'єднаних специфічними заняттями та професіями. Вони підпорядковані зводу правил, що регулюють їхню поведінку в спілкуванні між собою та в стосунках з представниками інших каст. Існують декілька тисяч каст та підкаст. Традиційно виділяються чотири великі групи каст: брахмани (священики), кшатрії (воїни), вайшья (торговці) та шудра (слуги й ремісники).

Перехід з однієї касти до іншої неможливий, незважаючи навіть на службові успіхи, багатство та політичну владу. Касти створюють ієрархію, яка підкріплюється ідеєю про те, що кожна з них має свою «чистоту» й не може бути забруднена контактом з деякими предметами та спілкуванням з членами нижчих каст. Порушення цих правил протягом значного часу може в певних випадках призвести до правових наслідків, що визнаються в суді.

Головною особливістю класичного індуїстського права є його тісне переплетіння з релігією. Індуїстське право не має відносної самостійності та є, по суті, невід'ємною частиною індуїзму — певної синкретичної, традиційної системи, до якої, крім права, належать різні релігійні обряди, моральні, філософські та інші ідеологічні цінності певного способу життя, суспільного порядку, соціальної організації та структури.

Не зупиняючись детально на тих процесах в індуїстському праві, що відбувалися за часів англійсько­го колоніального правління в Індії, загалом слід зауважити, що багато його інститутів і норм було модифіковано й навіть замінено новими рішеннями. Але, незважаючи на вплив англійського права, повного витіснення індуїстського права не відбулося.

В ході боротьби за національну незалежність дискутувався план повної кодифікації індуїстського права. Цей план у вигляді проекту Індуського кодексу, що мав охо­пити сімейне й спадкове право, уряд Індії в 1947 році запропонував на розгляд парламенту. Але через опір консервативних угруповань проект було знято з розгляду, а уряд пішов шляхом підготовки окремих законопроектів.

Першим у 1955 році набув чинності закон про шлюб, що уніфікував шлюбне право індусів та пристосував йо­го до сучасного світогляду.

В 1956 році набули чинності три закони: про неповнолітніх та опікунство, про спадкоємство, про усиновлення та виплати на утримання членів сім'ї.

Згодом відбулися подальші зміни індуїстських правових інститутів, що призвело до різкого скорочення дії звичаїв. Законами було визнано всиновлення сиріт, заборонено полігамію, дозволено розлучення через суд, розширено спадкові права жінок, що зменшило юридичні відмінності між правами подружжя.

Таким чином, під сучасним індуїстським правом розуміють особисті права індусів, змінені законами та звичаями, що діють у Бірмі, Малайзії, Сінгапурі.

Сучасне індуїстське право безпосередньо використовується при розгляді таких питань:

1) сімейне право в питаннях закононародженості дітей, опікунства, усиновлення, шлюбу, родини з трьох та більше поколінь, розділу майна, спадкоємства майна померлого, включаючи неподільне майно, родичами, що його пережили;

2) питання релігійних і благодійних пожертвувань родини;

3) питання суто суспільного характеру, переважно право на купівлю, клятви, передача майна шляхом заповіту або іншого документу;

4) кастове право та відлучення від касти. Індуїстські ідеї стійко зберігаються й враховуються також у концепції та питаннях державного землеволодіння.