Предмет, цілі, види порівняльно-правових досліджень

Що слід розуміти під предметом порівняльного правознавства, якими є цілі й методи цієї дисципліни? Більше того, йдеться про метод чи науку?

При відповіді на ці запитання слід звернути увагу на невизначеність співвідношення визначень «порівняльне правознавство» та «порівняльний метод», які, як зазначалося вище, й досі неправомірно ототожнюються й вживаються як синоніми.

Визначення «порівняльний метод», тобто спосіб пізнання державно-правових явищ, не може бути рівнозначним визначенню порівняльного правознавства — наукового напряму, що вивчає основні правові системи сучасності. Більше того, якби ці визначення співпали, то порівняльне правознавство не змогло б стати відносно самостійною науковою дисципліною.

Порівняльне правознавство базується на свідомому, теоретично й методично обґрунтованому використанні порівняльного методу як основного приватно-наукового методу дослідження, мета якого — прийти до порівняльно-співставлених висновків. А це зовсім не є порівнянням у процесі досліджень, побудованих на інших приватно-наукових методах.

Проте порівняльно-правовий метод і порівняльне правознавство є двома сторонами однієї медалі й тісно взаємопов'язані, хоча між ними існує певна відмінність. Втім, будь-яка юридична дисципліна народжувалася завдяки тому, що правова практика виявляла проблеми, які вимагали спеціального вивчення. Йдеться не про інституційне визначення певної нової наукової дисципліни, а про усвідомлення кола відносно нових проблем, які постали перед юридичною наукою.

Таким чином, порівняльне правознавство — це наука, яка характеризується двома аспектами.

Перший стосується використання порівняльного методу при вивченні правових інститутів і конкретних юридичних проблем держави, до якої належить дослідник. Цей аспект охоплює порівняння на мікрорівні, як правило, в межах окремих галузей права.

Другим аспектом є автономне вивчення зарубіжного (іноземного) права на рівні правових систем у цілому, а також на рівні окремих галузей права та основних юридичних інститутів. Мета такого макропорівняння — визначити, що відбувається на правовій карті світу, як розвиваються основні правові системи сучасності, як відбилися умови, що змінюються, на національних правових системах різних країн. Навіть географічні масштаби порівняльно-правових досліджень свідчать, що йдеться саме про самостійну окрему науку.

При цьому виникає питання щодо співвідношення вивчення іноземного права та порівняльного правознавства, які тісно переплітаються, а порівняльне правознавство взагалі виросло з потреби вивчення іноземного права.

Річ у тім, що вивчення іноземного права є необхідним компонентом та основою порівняльного дослідження. Звичайно, не кожне дослідження іноземного права може бути віднесене до порівняльного правознавства. Можливі суто країнознавчі дослідження, які не мають порівняльно-правової мети, але й такі дослідження завжди матимуть компаративістське забарвлення, оскільки ніхто не може стати компаративістом, не одер­жавши попередньо достатніх знань про іноземне право.

Неодмінною умовою поняття порівняльного правознавства є наявність специфічного підходу до предмета дослідження. В рамках порівняльного підходу до правової карти світу формується предмет порівняльного правознавства. Предмет науки, в свою чергу, визначає методи дослідження та спосіб їх застосування до конкретної науки, тобто ті самі методи, які в сукупності складають підхід науки до об'єкта.

Методологія компаративістики не зводиться тільки до одного порівняння. Наука порівняльного правознав­ства озброєна цілим комплексом засобів та способів, що складають її методологію.

Порівняльне правознавство використовує не тільки порівняльний метод, а й весь методологічний арсенал правової науки.

Отже, можна визначити коло питань, які складають предмет порівняльного правознавства, а саме:

— методологічні проблеми порівняння в праві («теорія порівняльно-правового методу»);

— співставлене вивчення основних правових систем сучасності (при цьому важливого значення набуває питання класифікації цих систем);

— традиційне «порівняльне законодавство», тобто порівняння нормативних джерел з конкретних правових проблем, головним чином на рівні й у рамках галузей права;

— так зване функціональне порівняння й деякі інші соціологічне зорієнтовані види порівняльно-правових досліджень;

— історико-порівняльне вивчення права.

Наведений перелік проблем, що становлять предмет сучасного порівняльного правознавства, не є вичерпним, його можна доповнювати та розширювати, окремі про­блеми можуть формулюватися інакше.

Для порівняльного правознавства пріоритетне значення має міжнародно-правова проблематика, дослідження на межі двох наук. У зв'язку з цим уніфікація права також є однією з основних проблем компаративістики. Слід нагадати про давню традицію взаємодії порівняльного правознавства з міжнародним приватним правом, зокрема в рамках використання судом іноземної норми. Крім того, до предмета порівняльного правознавства належить складне питання рецепції іноземного права. При цьому принципове значення має юридична термінологія систем, галузей права країн, щопорівнюються, особливо якщо вони належать до різних правових родин. З цієї причини виникало чимало помилок при перекладі законодавчих текстів і при підго­товці міжнародно-правових актів.

Одним з напрямків порівняльного правознавства, у якого останніми роками з'явилося багато прихильників, стало «порівняльне законодавство», яке (особливо термін) вже стійко увійшло до наукового обігу.

Необхідність виділення такого напрямку викликана нарощуванням законодавчої системи в рамках правової. При цьому «порівняльне законодавство» користується своїм набором засобів аналізу, оцінок. Існують традиційні, з'являються нові. Серед них останнім часом набуває особливого значення такий вид правових актів, як модельний законодавчий акт. Цінність цих актів полягає в тому, що вони є й можуть бути нормами міжнародного та внутрішнього права.

Все це й зумовило тенденцію до того, що порівняльне правознавство сформувало риси відносно автономної наукової дисципліни, хоча дехто й вважає її допоміжною. Але це не тільки методологічна дисципліна (хоча теорія порівняльного методу посідає в ній значне місце), а й узагальнення та систематизація низки результатів практики застосування порівняльних досліджень, історії розвитку компаративістики.

Саме такий рух — від методу до наукової дисципліни, — вважає В.А. Туманов, — призвів до того, що визначення порівняльно-правового методу й порівняльного пра­вознавства вживаються як синоніми.

Проте слід зазначити, що використання порівняльного методу не може замінити дійсно вирішального критерію класифікації наук, яким є наявність самостійного предмета дослідження та деяких самостійних цілей. Тому що не метод обирає свій специфічний предмет дослідження, а навпаки, предмет вибирає метод кожного дослідження й кожної наукової дисципліни, в нашому випадку — юриспруденції, права та його галузей.

До цих суперечок приєднується С.Попеску в своїй статті «Цілі й методи порівняння в праві». Посилаючись на відомий поділ суперечливих думок з цього приводу (чи є порівняльне право автономною юридичною дисципліною, галуззю науки права чи тільки методом), вона вважає, що порівняльне право — це галузева дисципліна. Конкретні висновки щодо окремих інститутів чи галузей національних систем права — висновки, одержані в результаті порівняльних галузевих досліджень, — мають, на її думку, використовуватися для обґрунтуван­ня й перевірки загальних висновків, які стосуються роз­витку правових систем.

У своїй статті С. Попеску робить низку висновків, зокрема такий: «Не тільки окремі галузі, а й загальна теорія держави і права можуть робити помилки, якщо вони базують свої висновки виключно на національній правовій системі, оскільки в цьому випадку відсутня за­гальна перспектива для розробки основних визначень правової науки й практики, для виявлення загальних закономірностей розвитку правових систем».

Вона також поділяє думку А. Ольгеншоу (Великобританія) про те, що порівняльне право як самостійна наука розглядає законодавчі системи народів з рівним або наближеним рівнем цивілізації з метою встановлення єдиних підходів до конкретних правових інститутів, деяких їх наближених аспектів, основних принципів правових інститутів або констатує, що жодної з цих цілей не можна досягнути.

С. Попеску звертає увагу та те, що в деяких країнах порівняльному праву відводилися різні функції, такі як, наприклад, допомога законодавству й відповідно спри­яння практичному вдосконаленню права або уніфікації національного права. А будь-який перегляд, особливо інвентаризація кодексів потребує не тільки порівняння національних кодексів і судової практики, а й порівняльного аналізу зарубіжного законодавства в аналогічних галузях права.

Крім частково вже згаданих, серед головних цілей порівняльного правознавства найчастіше зазначають:

— більш глибоке пізнання національного права шляхом формування деяких висновків, спираючись на досвід інших країн;

— вивчення права інших країн, виходячи з практичних цілей, у зв'язку з численними міжнародними контактами та юридичними угодами;

— уніфікація права.

Цікавий і цілком слушний підхід до цього питання висловив Ю.А. Тихомиров, який визначив такі головні цілі порівняльного правознавства:

а) пізнавальна, оскільки порівняльне правознавство завжди є зорієнтованим на глибоке вивчення правових явищ;

б) інформаційна, оскільки воно забезпечує матеріалами щодо розвитку й функціонування зарубіжних правових систем;

в) аналітична, спрямована на пошук коренів і витоків правових явищ у зарубіжних правових системах і тенденцій їхнього розвитку;

г) інтегративна, спрямована на пошук способів гармонізації й збереження правових систем держав, що інтегруються;

д) критична, що забезпечує об'єктивний і суб'єктивний аналіз правових систем і законодавств певних країн;

е) пропагандистська, спрямована на аргументований захист своєї правової системи та її гідності.

Саме в практичних цілях, а не в методологічній докментації, слід шукати причини виокремлення в деяких країнах порівняльного права в автономну дисципліну, вважає М. Боруцко-Арцтова (Польща).

Симптоматично, що, перераховуючи основні цілі порівняльного права, такі як розвиток і поглиблення правової теорії, вдосконалення національного права, розвиток міжнародного взаєморозуміння, Р.Давід підкреслював, що останній міжнародний аспект цього переліку в нашу епоху став головним. Він же звернув увагу на певні зміни в теоре­тичному арсеналі компаративістики: до рис порівняльного законодавства додалися соціологічна орієнтація й, особливо, звернення до функціонального порівняння. Розширив­ся діапазон порівняльних досліджень. Конституційне право стало рівноправним об'єктом порівняльного правознавства, яке спиралося раніше головним чином на матеріали приватного права.

Що до функції порівняльного правознавства, то точку зору більшості зарубіжних авторів висловив професор Жан Імбер (Франція) в 1979 році на радянсько-французь­кому симпозіумі в Москві, присвяченому порівняльному правознавству. На його думку, функції останнього — це:

1) інструмент для вдосконалення національного права й будь-якої його галузі;

2) сприяння кращому розумінню зарубіжного права, при цьому порівняльне правознавство стає допоміжною наукою стосовно міжнародного приватного права;

3) пошук загальних елементів права в різних народів, різних країн.

І яку б функцію ми не розглядали, для одержання як правових, так і соціальних результатів слід використовувати порівняльний метод.

Дійсно, функції порівняльного правознавства є досить різноманітними, оскільки воно відіграє суттєву роль, особливо в науковому плані, як фактор збагачення й розвитку правової теорії. При цьому немає значення, чи це стосується загальної теорії, соціології, філософії права, історії права, чи галузевих юридичних дисциплін. Беззаперечним є його значення для юридичної освіти. В науково-прикладному плані воно необхідне законодавцеві та, як правило, широко використовується при проведенні кодифікацій та інших значних законодавчих реформ.