Вплив християнства на культуру Київської Русі. Розвиток літописання та літератури

Запровадження наприкінці Х ст. християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури, живопису, архітектури та музики. Під впливом християнства поширювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи, на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ святих, культ «чудотворних» ікон.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань лежав страх перед силами природи, пануючими та ворожими, то християнство давало надію на порятунок.

Уведення християнства об’єднало країну однією релігією та відіграло найважливішу роль у зміцненні влади київських князів. Разом з християнством на Русь прийшла і церковна організація, була створена руська митрополія Константинопольського патріархату. Християнство не тільки прискорило процес ліквідації залишків родового ладу, але й сприяло розвитку феодалізму в Київській Русі.

 

 

У процесі свого поширення та утвердження на Русі християнство поступово втрачало візантійську форму, вбирало в себе елементи місцевих слов’янських ритуалів, звичаїв тощо.

Уведення християнства сприяло розповсюдженню на Русі писемності, книжкової культури. Як відомо, з його впровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов’янська мова. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури, зокрема богослужбових книг. Оригінальна руська література ґрунтувалася на усних традиціях дохристиянської культури і висвітлювала важливі політичні та історичні проблеми.

Першими руськими письменниками були священнослужителі: київський митрополит Іларіон, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, ігумен Печерського монастиря Феодосій та інші. Це зумовлювало специфіку давньоруської літератури, надавало їй релігійного змісту. Основним джерелом викладу філософських соціальних та морально-етичних проблем на Русі стала Біблія, особливо Новий Завіт. З Біблійних книг найчастіше перекладалося Євангеліє, Апостол, Псалтир. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира. Звідси його назва

– «Остромирове Євангеліє». У IX ст. з’являються книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані ізборники. Два з них збереглося до наших днів. Перший був виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославича у 1073 р. Це збірка творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Другий Ізборник 1076 р. змальовує етичні погляди верхівки феодальної знаті. Вважають, що цей твір був складений київськими книжниками.

Оригінальних літературних пам’яток XI-XII ст. збереглося мало. Це окремі твори, які випадково врятувалися після пожеж, ворожих нападів та часу. Найбільш раннім давньоруським твором XI ст., який дійшов до нашого часу, є

«Слово о Законі і Благодаті» митрополита Іларіона, що жив і творив за часів Ярослава Мудрого. Цей твір показує велич руського народу, руської землі, руської церкви. Автор висвітлив і питання вселенської церковної історії. Головна думка твору – це ідея про рівноправність народів у духовному та політичному житті. Іларіон робить висновок, що народ Русі – це новий народ, який не потребує опіки Візантії, народ, якому належить майбутнє. Іларіон уперше в давньоруській літературі створює образ ідеального князя – правдивого, славного та мужнього – в особі Володимира Святославича. Він обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога й відстоює принцип прямого престолонаслідування.

Видатною пам’яткою давньоруської юридичної літератури є «Руська правда» – збірник законів, створений у XI-XII ст. У цьому збірнику вперше було відображено розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Більшість статей «Руської правди» передбачає захист феодальної власності.

 

 

Оригінальним жанром літератури, який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії, був жанр літописання. Руські літописи – це не лише історичні записи, але й видатні літературні твори, народні перекази, сказання, билини, легенди тощо. На даний час збереглося 1500 літописних списків.

У 1113 р. була написана «Повість временних літ» – найвидатніший історичний твір Русі. ЇЇ автором був монах Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, збереглась у двох списках: Лаврентівському, який переписав монах Лаврентій у 1377 р. та Іпатьєвському списку початку XV ст., в який ввійшли також Київський та Галицько-Волинський літописи. До цього літопису увійшли всі списки та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. Нестор вдруге після Іларіона звертається до осмислення давньоруської історії, ставить питання про включення історії Русі у всесвітню історію. «Повість временних літ» була доведена до 1110 р. Її можна вважати літературно-енциклопедичним твором, який не тільки давав відповіді на питання вітчизняної історії, але і відобразив княжу та дружинно-боярську ідеологію Київської Русі.

У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри в Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському, Холмі, Переяславі-Залеському, Володимирі на Клязьмі. Продовжується літописання в Новгороді та інших місцях. У цей час з’являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про княжі злочини. В цей же період розповсюджується агіографічна література. Зокрема, Нестор створює такі твори цього жанру, як «Читання про життя та згубу…Бориса та Глеба»,

«Житіє Феодосія Печерського», в яких дав картину давньоруського життя з багатьма побутовими подробицями.

На початку XII ст. на Русі з’явилися твори мандрівників-прочан. Особливою пошаною користувалася Палестина. Одним з таких паломників був ігумен Данило, який два роки прожив у святих місцях і написав твір, відомий під назвою «Ходіння Данила». Цей твір є довідковим. Він написаний простою мовою, доступною для різних верств населення і пройнятий ідеєю патріотизму.

Цінною пам’яткою літератури є «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», написане на початку XII ст. Літературна форма «Повчання» у вигляді звернення батька до дітей не нова, вона була характерна для середньовіччя і розповсюдилась на Русі. Ідейна основа «Повчання» – думка про долю Русі. Князь Володимир Мономах, син високоосвіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов. Від батька перейняв Володимир захоплення книгою та освітою. Як очевидець великих соціальних конфліктів на Русі, зокрема повстання 1113 р. в Києві, Володимир Мономах переконує в необхідності зміцнення внутрішнього спокою та миру на Русі. Водночас

«Повчання» є світським зразком християнської моралі на Русі.

Відомим письменником XII ст., що написав багато творів, зокрема повчань, проповідей, слів, молитв, був Кирило Туровський. Він мав великий як письменницький, так і промовницький, ораторський талант, добре знав

 

 

літературу та грецьку мову. У творах Кирила Туровського, зокрема в його

«Притчі про людську душу та тілеса», є багато реалістичних рис, дається характеристика свободи волі людини, як свободи вибору між добром та злом.

Видатним філософом та літератором стародавньої Русі був Данило Заточник (кінець XII – поч. XIII ст.). У творі «Моління Данила Заточника» він дає високу оцінку розуму людському та людській мудрості, використовує афоризми античних філософів Плутарха, Аристотеля, Демокрита, Діогена, Геродота, Піфагора та інших, притчі Царя Соломона зі старого Завіту.

Перлиною давньоруської літератури вважають «Слово о полку Ігоровім», яке було створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. «Слово» розповідає про трагічний епізод в історії Русі – невдалий поход проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 р. Цю поразку автор

«Слова» пояснює відсутністю єдності серед князів. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх вкласти в піхви мечі та помиритися між собою. «Слово о полку Ігоровім» – це талановитий художній та публіцистичний твір, який підніс актуальну ідею часу – об'єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом.