Український символізм. Творчість П. Тичини. Напам’ять: вірш на вибір.

 

Символізм. Це напрям, який бере свій початок з Франції 70-х років ХІХ ст. і характеризується прагненням до відтворення світу у складних символічних образах. В українській поезії кінця ХІХ – початку ХХ ст. символізм, з поміж інших модерністських напрямків був представлений найбільш яскраво, як у якісному, так і у кількісному відношенні, і становив немовби осередок українського модернізму

Визнаним лідером українського символізму, з яким модернізм у той час переважно і асоціювався, був талановитий поет і перекладач Микола Вороний. 1901 року він опублікував перший в Україні модерністський маніфест, а в 1903 році видав у його дусі літературний альманах “З-над хмар і долин”. Групу символістів на Східній Україні, крім Вороного, утворювали такі поети, як Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Микола Філянський. На Західній Україні цей напрямок був представлений групою галицьких поетів-модерністів, що мала назву “Молода Муза”. До цієї групи належали поети Василь Пачовський, Петро Карманський, Богдан Лепкий, Остап Луцький і Степан Чернецький.

В післяреволюційну добу український символізм вступає у нову фазу свого розвитку. В 1918 році, в Києві починає виходити “Літературно-критичний альманах”, навколо якого згуртовуються поети-символісти. В тому ж таки 1918 році вони засновують групу “Музагет”. Символісти нової формації вбачали своє завдання у подоланні натуралізму й побутовізму в літературі. Хоча, частково в українському символізмі, як і в європейському, прозвучали мотиви песимізму і містики, настрої розпачу і безпорадності. В цілому український символізм був менш похмурий і більш зв’язаний з соціально-критичними і громадянсько-патріотичними мотивами. Захоплення символізмом і вплив символістських тенденцій в різній – більшій або меншій мірі відчули у своїй творчості багато письменників, таких зокрема, як Василь Бобринський, Василь чумак, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Гнат Михайличенко, ранній Микола Хвильовий. Найбільш чітко і послідовно символістські тенденції знайшли своє відображення в цей період у творчості Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Володимира Кобилянського, Дмитра Загула, Володимира Ярошенка.

Павло Тичина (1891-1967) вважається одним із основоположників української літератури радянського періоду і одним з найвидатніших поетів ХХ ст.

Найбільш цінною часткою поетичної спадщини Тичини вважається його рання творчість, яка охоплює період з 1918 по 1924 роки, і вбирає до себе поетичні збірки “Сонячні кларнети”, “Замість сонетів і октав”, “Плуг”, “Вітер з України”. Вершиною поетичного спадку Тичини є збірка “Сонячні кларнети”.

Вона вийшла друком у Києві у видавничому товаристві “Сяйво” не пізніше листопада 1918 року. Першопочатково до книги увійшло 26 поезій, дві поеми та вірш-переспів з французької мови – “Колискова”. Це були частково вірші, які друкувалися в періодиці в 1914-1918 рр., а також недруковані твори. В 1920 році збірка “Сонячні кларнети” вийшла у Києві другим виданням, до якого Тичина додав цілий ряд поезій. У найповнішому 12-томному зібранні творів Тичини (80-ті роки) збірка вбирає до себе 25 окремих віршів, 4 невеликих ліричних цикли: “Енгармонійне” (4 поезії), “У собор” (2 поезії), “Пастелі” (4 поезії), “Війна” (2 поезії), уривок з поеми “Хор лісових дзвіночків” і три невеличких закінчених поеми – “Дума про трьох Вітрів”, “Золотий гомін”, “Скорбна мати”.

У своїх “Сонячних кларнетах” Тичина синтезував досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед символізму та імпресіонізму з оригінально перетвореними цінностями українського фольклору, з традиціями і стилями художнього мислення. До специфічних особливостей поетики “Сонячних кларнетів” і усієї ранньої творчості Тичини відноситься по-перше, надзвичайна музикальність його поезії, яка знаходить свій вираз в підкреслено-пісенному ритмі його віршів, в акцентованій ліричності, емоційності, перевазі складних символічних образів над антологічними. Поетика раннього Тичини побудована на постійному протиставленні раціонального і інтуїтивного, підсвідомого, на важко вловимих асоціаціях між зовні не пов’язаними предметами, на співставленні образів людського і природного світу, на таких філософських узагальненнях, які через символіку природних стихій намагаються розкрити глибинну суть тих природних процесів і суспільних законів, що рухають уперед людство і кожну окремо взяту людину.

Значне місце в збірці “Сонячні кларнети” займають поеми “Дума про трьох вітрів”, “Золотий гомін”, “Скорбна мати”, які перекликаються тематично і через це багатьма дослідниками поєднуються в цикл, або як його називають – ліро-епічний триптих, який є своєрідною поетичною хронікою подій 1917 року на Україні.

“Дума про трьох вітрів” була написана навесні 1917 року. Її образна поетика відчутно стилізована під фольклор, а ритміка нагадує ритмічну організацію народнопісенних дум. В алегоричній формі в поемі розповідається про історичні перетворення та політичні процеси, які відбуваються в сучасному поетові суспільстві. Над землею сходить сонце волі, починається новий історичний день.

Поема “Золотий гомін” була написана Тичиною незабаром після того, як в червні 1917 року була проголошена державність України. Поема пронизана настроями очікуваного національного відродження, до яких вплітається тривога за можливе повернення до старих порядків. Фабули в поемі немає. Вона побудована у вигляді ланцюжка контрастно протиставлених образів-символів, які зв’язують дві основні тематичні лінії поеми: тему національного пробудження, відродження народу і тему зловісного старого світу, який ще не відійшов в минуле і блукає поряд, сподіваючись на повернення.

Третя поема “Скорбна мати” (1917-1918) – це ліричний цикл з чотирьох поезій, кожна з яких складається з 4-х катренів і має однотипну сюжетно-образну будову. Кожна з 4-х поезій розпочинається словами “Походила по полю”, а загальний сюжет циклу розповідає про те, як Божа Матір проходить полями України і з скорботою констатує, що Україна внаслідок братовбивчої війни спустошена матеріально і духовно, перетворилась з очікуваного в “Золотому гомоні” національного раю в національну руїну. “Не буть ніколи раю у цім кривавім краю”, - з гіркотою зауважує вона. Образ матері в поемі символічний. Окремими рисами він зв’язаний і з покійною матір’ю Тичини, якій присвячено цей твір, і водночас це символ вищої моральної правди, яка стоїть над правдою політичною і національною, водночас це і символ багатостраждальної України, яка прагнула волі, а здобула розбрат і національну ворожнечу.

Значне місце в творчості раннього Тичини займає поетична збірка “Замість сонетів і октав” (1920), яка стала своєрідним продовженням поеми “Скорбна мати” і відбила песимістичні настрої поета, викликані розчаруванням з приводу того, що очікуваний національний рай на Україні так і не наступив. Полемічно, вже самою своєю назвою, збірка, крім усього іншого, спрямована й проти культурницьких ілюзій неокласиків та споріднених з ними програм. Саме вони найбільше зверталися до таких вишуканих строфічних форм як сонет та октава і саме вони плекали надії, що їх вишукане артистичне мистецтво стане запорукою і основою нової культури. Ця позиція асоціювалася у Тичини з накриванням купи сміття коштовною тканиною малинового кольору – кармазином. Замість сонетів і октав, які викликали аналогію з історичною епохою Відродження, Тичина побачив гнітючу реальність українського відродження: низьку культуру, терор, голод, засилля урядових функціонерів. Песимістичні образи, зв’язані з цією тематикою і складають основний зміст збірки.

Збірка побудована у специфічній формі, яка імітує особливу манеру хорового співу в античному театрі. Рухаючись по сцені в один бік, хор співав частину пісні, яка називалася строфою. Рухаючись назад, хор виконував другу частину пісні, яку називали антистрофою. Збірка Тичини побудована за цим же принципом. Лише перший і останній вірші збірки подаються як окремі поезії, а інші 20 віршів зв’язані тематичними двійками в десять пар, в яких перший вірш виконує роль строфи, другий – антистрофи. Перший в парі вірш має окрему, кожен раз різну назву, тоді як усі другі вірші в пара називаються антистрофами. Специфіка їх внутрішнього зв’язку полягає у тому, що строфа задає і розкриває певну тему, а антистрофа найчастіше додає дол. Висловленої думки якесь узагальнення або висновок – часто парадоксальний. Крім того, асоціативний зв’язок думок поєднує і пари віршів збірки, кожна нова думка тематично поєднана з попередньою і наступною, які вона продовжує, або тематично готує. Таким чином, збірка побудована у формі своєрідного діалогу, написаного ритмічною прозою. Ця книга Тичини викликала різні заперечення з боку радянської критики і довгий час замовчувалась.

Інші дві поетичні збірки Тичини 20-х років “Плуг” і “Вітер з України” також були написані на високому художньому рівні, але вже були відмовою від поетики символізму і поворотом Тичини до революційної романтики

 

 

Творчість Макса Фріша.

 

Швейцарський письменник Макс Фріш(1911-1991) народив­ся у Цюріху в сім’ї архітектора.

Перші книги письменника (романи “Юрг Райнгарт”, 1934 і “Відповідь з тиші”, 1937) були відзначені літературною премією імені Конрада-Фердінанда Майєра. Проте, як і його батько, Фріш довгий час працював архітектором. Наприкінці війни Фріш захопився театром. Неабиякий вплив на нього справили зустрічі з Бертольтом Брехтом у повоєнному Цюріху. У 1966 році Фріш видав свої “Спогади про Брехта”.

Макс Фріш — автор драм “Санта Крус” (1944), “І ось вони співають” (1945), “Китайський мур” (1946), “Граф Едерланд” (1951), Едерланд” (1951), “Дон Жуан, або Любов до геометрії” (1953), “Бідерман і палії” (1958), “Андорра” (1961), “Біографія” (1968), “Триптих” (1978). Одні з них (“І ось вони співають”, “Бідерман і палії”, “Андорра”) присвячені проблемам фашизму, провини і біди німців, розвінчанню принципів пристосовництва, інші ж (“Китайський мур”, “Граф Едерланд”, “Дон Жуан, або Любов до геометрії”, “Біографія”) приділяють увагу особистості, що стає “антигероєм”, безпорадним перед вимогами часу і суспільства.

Не менше, ніж Фріш-драматург, читачам відомий Фріш-прозаїк. Найкращими прозовими творами письменника є романи “Штіллер” (1954), “Homo faber” (1957) і “Назву себе Гантенбайн” (1964). Вони складають своєрідну трилогію, хоча й не пов’язані ані сюжетом, ані героями. Найвизначніші пізні твори Фріша написані в жанрі повісті: “Монток” (1975), “Людина з’являється в епоху голоцену” (1979), “Синя борода” (1982). Неабияку художню і пізнавальну цінність становить і публіцистика Макса Фріша (“Сторінки з речового мішка”, “Солдатська книжка”, “Громадськість як партнер”, “Щоденники”).

Світове визнання Фріш здобув на рубежі 1960–1970-х років. Його романи були перекладені багатьма мовами, його п’єси з успіхом йшли в різних країнах світу. Він був лауреатом кількох престижних літературних премій, почесним доктором Нью-Йоркського і Чикагського університетів.

Фріш полюбив театр із самого дитинства. Із гумором він пригадував, як у 16-річному віці надіслав свою п’єсу в Берлін видатному режисеру Максу Рейнгардту. По-справжньому його драматургічна діяльність розпочалася з 1944 року, коли він написав “п’єсу-романс” “Санта-Крус” (1944). 1946 року вона була поставлена в Цюріху.

П’єса “Санта-Крус” містить у собі тему, що є наскрізною у творчості Фріша. Це — невідповідність всього укладу і норм сучасного життя внутрішнім можливостям людини. Персонажі п’єси — господар замку Барон і його дружина Ельвіра ведуть існування, що сприймається ними як тягар. Проте вони не можуть відмовитись від нього, змінити його, адже це суперечить поняттю обов’язку. Барон — “людина порядку”. “Порядок передусім”, — його улюблена фраза. Туга героя за іншим світом є настільки великою, що призводить до своєрідного роздвоєння особистості.

Цьому обивательському світу протистоїть Пелегрін, пірат і волоцюга. Йому заздрять понурі мешканці замку. Пелегрін живе у світі свободи та екзотики — на Кубі й у Мексиці, живе яскраво, гостро, ризиковано. Він — надзвичайно жвава людина, яка навколо себе весь час бажає бачити таких самих “живих людей”. “Ви тільки подивіться на цих людей! — говорить він Лікарю. — Чому вони не живуть!”

У драмі звучить проблема свободи вибору, що була однією з центральних і у творах екзистенціалістів. Одна людина обирає спокій, комфорт, “сушу”, замок, інша — невідоме й небезпечне, “море”. Сам Пелегрін говорить про це наприкінці драми: “Або-або, це, здається, неминуче. Одному — море, іншому — замок, одному — Гавайські острови, іншому — дитина”.

Пелегрін обрав свободу. Він не захотів пов’язувати з Ельвірою життя. Він вважає, що “шлюб — це труна кохання.” Але зустріч з Пелегріном, спалах вільного кохання залишили глибокий слід в душі Ельвіри. Упродовж цих 17 років він снився їй,“розгулював океанами сну”, забирав її “на кораблі спогадів”. І чи могло бути по-іншому, адже дочка Ельвіри Віола — дочка Пелегріна. “Віола” — саме так називався той самий корабель із червоним вимпелом...

Наприкінці п’єси Пелегрін помирає. Ельвіра ж усвідомлює, що вони всі ці 17 років грали із чоловіком “маленьку комедію” (“вони не знають, про що говорити, — так довго вже триває їх шлюб”). “Ми могли любити одне одного, ми всі, — говорить вона, — тепер я бачу — життя зовсім не таке, кохання більше, ніж я думала, вірність — глибша, їй нема чого боятися наших снів, нам не потрібно ховати тугу, не потрібно брехати”.

 

 

4. Методика вивчення пунктуації.

Урок літератури, його різновиди.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 29