Творчість В.Підмогильного. Роман «Місто».

 

Валер’ян Петрович Підмогильний (1901-1937) відноситься до числа основоположників української новітньої прози і є одним з найбільш визначних її представників. Юрій Смолич у своїх літературних мемуарах згадував про Підмогильного так: “Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників 20-30-х років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: Валер’яна Підмогильного”.

В своїй ранній творчості Підмогильний, на відміну від більшості своїх сучасників-прозаїків, не піддався ейфорії революційного романтизму, який ставив за мету створити оптимістичний, ідеалізований образ людини нової епохи, а навпаки, намагався показати людину такою, якою вона є, у всій складності її трагічних духовних пошуків і складних психологічних переживань. Найбільш глибоку і влучну характеристику творчості Підмогильного дав Валер’ян Поліщук, який писав: “Підмогильний перш за все, лірик, письменник занадто інтимний, занадто заглиблений у самого себе, в свої, часом і скороминущі почування й переживання, письменник абсолютно не “сучасний” (хоч і пише іноді про червоногвардійців, гайдамак та ін.), тому що так мало в нього відгуків на “день біжучий”, всяких там “побутових з’явищ” знайомої нам буденщини, так мало активізму й героїзму великої доби і так багато споглядання... в часи найсміливіших соціальних експериментів і спроб реалізації палких мрій і радісних сподіванок колективного “ми”, в часи, коли так химерно, у всій своїй крайній полярності переплітається утопія й дійсність в величезних масових рухах, він – “на варті страждання”, а не радості людини... <...>. дійсність, жорстоку і брутальну нашу дійсність, В.Підмогильний не підмальовує..., не прикрашує, не виправдовує... наївною, мовляв, “ідейною” тенденційністю і солоденькою сентиментальністю та шумовинням шляхетської нібито фрази, але й не бере її з безсторонністю протоколіста чи докладністю фотографа. Він не одвертає свого лиця від правди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йому, не зажмурює короткозоро перед нею своїх очей, а з юнацькою нетерплячкою зриває з неї всякі покривала і оголює болячки її”.

Тематичний діапазон ранніх оповідань Підмогильного, які увійшли до його першої книги “Твори. Том 1” неширокий, це, переважно, тема шукання молодою людиною свого місця в житті. В основі більшості цих оповідань – особисті враження молодого автора, учня реального училища, ймовірно пережиті пригоди й почуття. Тогочасний герой Підмогильного – це юний гімназист, який по-дитячому наївно і самовпевнено шукає відповіді на “важкі питання” загадкового непростого дорослого життя. Він бажає самоутвердитись, пізнати навколишній світ, насамперед в спосіб, на який штовхає його пробудження в ньому еротичного потягу. В решті решт він зневірюється в собі і світі, почуває себе самотньо і безсило. Таким, наприклад, є молодий гімназист Петро – головний герой оповідання “На селі”. Одного дня Петро вирішує, набравши з собою книг, податися на село, щоб там “виявити свій справжній погляд на соціалізм”. Поселяється він у старої тихої бабусі, тішачись, що береться не за абияку працю, що наслідки цієї праці дадуть йому певний світогляд. В перший же вечір Петро потрапляє на репетицію артистичного гуртка, яким керує колишній товариш про гімназії Олелько. Тут із ним трапляється дивна пригода: в темряві він цілується із незнайомою жінкою. Його охоплюють чисті, благородні почуття – завтра ж познайомитися з тією (як виявляється) вчителькою Оксаною. Цей простий, трохи надуманий сюжет автору вдається наповнити несподіваним символічним підтекстом. Вже на ранок Петро, ще поки що підсвідомо, але вже передчуває крах свого жагучого потягу до налагодження гармонії і рівноваги в своїй душі – власне, за цим він і їхав в село. День ставить усе на свої місця, знебарвлює незвіданість майбутнього – вдень з’ясувалось, що Оксана – наречена Олелька. Петро символічно протиставляє день і ніч. Вночі життя видавалось йому цікавим, сповненим таємниць і оптимістичних мрій. День, над яким встало сонце, розвіяв усі ці ілюзії. Петро сумно думає про те, як же повинні ненавидіти усі “пекуче сонце” і сумувати за ніччю. Його недавні палкі наміри дошукатися сутності буття вивченням книжок, розбиваються об нехитру реальність життя, і Петро з презирством шпурляє ті книги, як “породження сонця”.

Герой іншого оповідання – “Гайдамака” – гімназист Олесь іде до гайдамаків, але зовсім не з політичних міркувань. Якийсь час він навіть шкодує, що не пішов до червоних, які здаються йому мужнішими, хоробрішими. Він шукає собі смерті, бо “був зовсім розчарований у житті”, йому обридло своє безсиле тіло, його “не любили дівчата”, “не помічали в класі”, а це було образливо і жорстоко. Смертю Олесь хоче утвердитись у житті – і цим мотивуються усій його вчинки. Він дивується, що гайдамаки такі боягузливі і здаються червоним; намагаючись привернути до себе увагу, він із запалом вигукує: “Не забудем” – у відповідь на останні слова отамана: “Хлопці, не забувайте мене й Україну!”. Коли потрапляє в полон, то радіє, що йому “накинули обвинувачення у змові проти совітської влади”, виділивши з-поміж інших, несвідомих; привели на допит і гірко жалкує, що не вбили, а лише відшмагали шомполами і приниженого прогнали геть – як “нікчемного і нікому не потрібного”.

Подібною тематикою пронизані й усі інші оповідання збірки.

Починаючи вже з початку 20-х років в прозі Підмогильного більш-менш чітко окреслюється коло провідних мотивів і тем, до яких він постійно звертається у своїй творчості. До цього кола належить тема взаємостосунків міста і села, тема голоду, зайвих людей.

Магістральною темою прози Підмогильного стала проблема взаємостосунків міста і села. Окремих її аспектів він торкнувся вже в першій збірці своїх оповідань. Подальший розвиток вона отримує в циклі оповідань “Повстанці” (1920-1921). В цьому циклі Підмогильний одним з перших в радянській прозі відобразив ті реальні труднощі, які виникли внаслідок складних політико-економічних перетворень на селі. Ці перетворення призвели до передбачуваного радянськими ідеологами загострення стосунків між містом та селом, до так званої, - за висловом теоретиків анархізму – “третьої революції”, яка знайшла свій вираз у боротьбі невдоволеного селянства з новою владою.

Суть цієї проблеми корінилася в тих історичних передумовах, які сприяли успіхові більшовицького руху. Жовтнева революція, як вважається, перемогла в широкому масштабі лише завдяки її масовій підтримці селянством. Цілковиту підтримку селян більшовики забезпечили тим, що пообіцяли їм землю. Але в 1919 році, на етапі переходу до мирного життя, коли постало питання реалізації обіцяного, Народний комісаріат земельних справ України прийняв резолюцію лишити 65 відсотків конфіскованих поміщицьких земель у власності держави. Цей захід здійснювався для пришвидшеного переходу до соціалістичного землекористування (тобто створення комун, радгоспів). Але він суперечив сподіванням незаможного селянства мати свою землю, більше того – штовхав до експропріації її не лише в куркулів, а й середняків. Тоді ці верстви населення прийшли до відкритої конфронтації з Радянською владою. А водночас над селом дамоклевим мечем зависала ще й продрозкладка, яку селяни трактували не інакше, як примусову вимогу віддавати задарма весь вирощений хліб пролетарському місту. В сукупності ще й були ті економічні суперечності, що призвели до невдоволення селянства Радянською владою і, в решті решт, до прямих повстань: на Катеринославщині – під проводом Махна, на Тамбовщині в Росії – під проводом Антонова. Саме під таким кутом зору і розглядає взаємостосунки міста і села Підмогильний у своєму прозовому циклі “Повстанці”.

Критика розцінила цикл “Повстанці” як “захоплення петлюрівською романтикою”, не помітивши, що Підмогильний зумів відтворити і розшарування в середовищі самих повстанців, показати зародки втіленої в образі отамана Кремнюка (з однойменного оповідання) анархічної, руйнівної сили, готової нищити не лише місто, а й село і все навколо заради абсолютної ідеї про волю.

Цю ж тему Підмогильний продовжує повістю “Остап Шаптала” (1921). В центрі зображення повісті – герой-селянин, який здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж почувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, моральна провина за свою відірваність від джерел.

Повість Підмогильного “Третя революція” (1924) була своєрідним другим етапом художнього осмислення прозаїком проблеми “місто-село”. Фабульну основу повісті складає історія захоплення міста махновцями, яка символічно трактується як помста села “всьому місту”. Якоюсь мірою письменник співчуває своїм героям-махновцям – “брудним, веселим, чубатим хлопцям”, але з іншого боку, як і в циклі “Повстанці”, розмірковує над негативними наслідками “третьої революції”. Маніфестуючи незалежність і волю для усіх, вона легко жертвувала конкретною особистістю, переростала в неконтрольовану анархію, сліпу “вольницю”, що зневажала будь-які, в тому числі й моральні закони. Поряд з цим Підмогильний досліджує в своїй повісті ще одну проблему – а саме типове для тогочасної літератури розшарування родини під впливом революційних подій. Об’єктом художнього дослідження виступають характери членів родини дрібного службовця Григорія Опанасовича. Сам він по-обивательськи байдуже спостерігає за виром подій. Його син, комуніст Альоша бере в них збройну участь. Молодший син – Колька – сприймає усі події емоційно і з захопленням. Донька, зманіжена Ксана, закохується в Махна, який для неї є уособленням сильної натури.

Значне місце в прозі Підмогильного посідає тема голоду на Україні 20-х років, яка знаходить свій найяскравіший вираз в оповіданнях “Собака” (1920), “Проблема хліба” (1922), “Син” (1923), які увійшли до збірки “Син” (1923). Тема голоду розкривається письменником переважно у зв’язку з тим глибокими психічними стражданнями, руйнацією моральних орієнтирів, світоглядними “прозріннями”, які спричиняє в людині проблема “їжі”, зв’язана, в свою чергу, з проблемою глибини і витривалості в людині і її людської гідності.

Студент університету Гервасій Тимергей з оповідання “Собака”, голодуючи, відчув, що навчання не лізе в голову, що в нього почав переважати інстинкт їжі. Коли б філософ Рене Декарт, міркував він, не поїв з тиждень, він би знищив свої книжки і написав цілком нові. Якщо на першому місці у нього раніше були кант і Ніцше, то тепер дорожчими стали борщ і ковбаса. На заняття він ходити майже перестав, шукаючи виходу із скрутного становища. Одного разу він випадково зустрів безпритульного рудого сетера, замкнув його у себе вдома і з нетерпінням чекав в газеті оголошення про розшуки собаки і винагороду тому, хто поверне його господарю. Чекаючи на це, він продає усі свої речі, годує свого собаку. Оголошення так і не з’явилося, але надія немовби оживила розум Гервасія, повернула йому волю до життя і до навчання.

Інший студент, герой оповідання “Проблема хліба”, щоб вийти якось з безвихідного становища, вирішив стати спекулянтом, щоб запастися продуктами, а потім вже вчитися. Але йому не поталанило: ні купувати, ні продавати з вигодою він не вмів, виміняні продукти в нього відібрали червоноармійці, а на баштані він випадково вбив діда-сторожа. Якось перебивався аж поки не зустрів молодицю-перекупку Марту, товсту і непривабливу, але добру і енергійну, яка взяла його до себе. Талановитий юнак тепер продовжує навчання. Зустріч з Мартою він сприймає як щасливе послання долі, хоча і усвідомлює, що за ситість фізичну йому доводиться розплачуватись втратою духовності.

Оповідання “Син” навіть офіціозною критикою було визнане одним з кращих в українській літературі про голод 20-х років. В центрі зображення постать молодого сільського хлопця Грицька Васюренка, який робить усе, щоб врятувати від голодної смерті свою матір. Він – полярна крайність з рідною сестрою у ставленні до повільно помираючої матері. Він сам недоїдає, вимінює на хліб для матері останні речі, тоді як заможна сестра замість допомоги ще й докоряє йому: “Погано ти з матір’ю робиш!.. Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш”. Але, коли мати все ж померла, Грицько вирішив кілька днів не признаватися односельчанам, що її вже нема, щоб поїсти її обіди, які для немічних організовували в селі. Так він хотів набрати сил, поховати матір і податись на заробітки. В своїй уяві він малює райдужні картини майбутнього життя на Полтавщині, в добрих людей. Тим часом по селу пішла чутка, що буцімто Грицько з’їв свою матір. В цій ситуації письменник відтворює типову картину тодішнього селі, показує зіткнення людяного й озвірілого, викликаного “проблемою хліба”. Коли все з’ясувалося, Грицько стояв перед людьми “сухий, згорблений, якийсь покручений, мов корч”. Від горя у нього “очі запали і ніс став тоненький, як трісочка”. Не було ні сил, ні бажання виправдовуватись, що говорити, воля його була зламана.

В 20-ті роки в прозі Підмогильного окреслюється ще одна важлива наскрізна тема його творчості – а саме тема “зайвих людей”. Героями оповідань, написаних на цю тему, постають переважно інтелігенти, які не знаходять у собі сил пристосуватися до нового життя, душі яких терзає провина за колись сите життя, які ведуть відчайдушну, до трагічності, зовні приховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу. Ця тема знаходить свій вираз в оповіданнях “В епідемічному бараці” (1920), “Історія пані Ївти” (1923), “Військовий літун” (1923), “Сонце сходить” (1924).

В оповіданні “Сонце сходить” розповідається про те, яким безпорадним, безвольним і чужим почувається в новому житті колишній директор гімназії Володимир Петрович. Він далекий від усього, про що говориться на повітовому з’їзді вчителів і повністю залежить від дружини-спекулянтки. Вдома він носить воду, паливо для труби, ранками гріє самовар, а пізніми вечорами інколи приймає гостей, таких же “інтелігентів” як сам. До того ж він мусить покірно терпіти фліртування дружини з вчителем Павлусем. Єдина надія і різноманітність у його житті – малий син, але з ним Володимир Петрович теж безпорадний. Як пише автор, “найстрашніше було те, що Володимир Петрович, дорослий, здоровий чоловік, утратив вплив на життя. Воно точилося поза ним”. Це розуміє і сам герой. Він намагається щось зрозуміти: вечорами пробує писати підручник. Але “великий клопіт” відволікає його: вночі хтось краде на городі картоплю, і треба впіймати злодія. Фінал оповідання символічний: наступає ранок, “у первісній величі сходить сонце”, а Володимир Петрович стоїть серед городу. Наступає нове життя, а він залишається з своїми особистими інтересами, такий же байдужий і далекий від його проблем.

Головний герой іншого оповідання “Військовий літун” Сергій Данченко переконується, що його фахова майстерність потрібна окремо від нього самого як людської особистості. “Він був добрий, але ж він - каліка”, - думає по смерті Сергія навіть його двоюрідна сестра Галя. Поетеса, яка закохалася в нього за польоти в небі, потім побачила самого на землі, сказала: “Вам не треба спускатись на землю”. І Сергій пересвідчився, що то були жорстокі, але правдиві слова – на землі він нікому не потрібний. Оскільки нове суспільство не цінує одиницю, воно живе лише колективними справами.

Роман Валер’яна Підмогильного “Місто”

Роман “Місто” – це найвідоміший твір Підмогильного. За його життя він видавався двічі, в 1928 і 1929 роках в Харкові і в 1930 році в перекладі на російську мову. Роман мав значний суспільний резонанс і викликав дискусії в літературній критиці. Було проведено навіть кілька диспутів, на яких обговорювалися переваги, а ще більше ідеологічні хиби “Міста”. У 20-30-х роках роман був оцінений як “ворожий пролетаріату”, “ідеологічно хибний”, в якому соціальне замінене біологічним, село протиставляється місту; як твір наскрізь несучасний, ворожий радісному сприйманню життя. Сам Підмогильний в 1929 році пояснював задум свого роману так: “Написав “Місто”, бо люблю місто й не мислю поза ним ні себе, ніс своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній, і коли мені частина критики закидає “хуторянську ворожість” до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти селі. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб пишатись романтиками їх”.

Роман “Місто” піднімає традиційну для творчості Підмогильного проблематику взаємостосунків міста і села. В романі Підмогильний поставив мету в художній формі простежити, як специфічні умови міста, міського життя впливають на світоглядну еволюцію вихідців із села, як змінюється під цим впливом традиційно-сільська психологія, спосіб думок, етична позиція. Звернення Підмогильного до цієї проблематики не випадкове і має своє історичне підґрунтя. У 20-х роках українська сільська молодь масово потягнулася до міста. У відповідності до офіційної політики вважалося, що це буде сприяти налагодженню більш тісних і міцних стосунків між містом і селом, які традиційно, в силу різниці в способі життя, культурі, інтересах були розірвані і налаштовані вороже одне до одного. Позитивність цієї програми мотивувалася тим, що, з одного боку, сільська молодь увіллє свіжу кров в знудьговане місто, а з іншого боку, що місто дасть сільській молоді освіту і підвищить її загальнокультурний, світоглядний рівень, який вона потім понесе в широкі сільські маси, отримавши освіту і повернувшись на роботу в село. Усе це буде стирати історичну межу, загладжувати ворожнечу між містом і селом, об’єктивно сприяти декларованому союзу робітників і селян. На практиці “м’яке входження” села в місто і їх злиття в якусь нову, врівноважену між традиціями і села і міста якість було далеко не таким оптимістично-ідилічним, як це уявлялося партійним ідеологам і як трактувалося в більшості літературних творів того часу. Справжній стан речей і намагається простежити у своєму романі Підмогильний, у якого стосунки села і міста трактуються як “помста” міста селу (на відміну від ранніх оповідань, де було навпаки). Місто затягує до себе, розчиняє село в собі, хоча однозначно негативні висновки Підмогильний з цього не робить.

Проблема завоювання селом міста вирішується в романі на прикладі життєвої долі сільського юнака Степана Радченка. Розповідь про його кар’єрну і душевну революцію перебуває у центрі зображення роману і становить його фабулу. Усвідомлюючи необхідність вчитися, щоб потім повернутися у село, Степан Радченко їде до міста – Києва. Колишній повстанець, потім секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий Степан впевнений у тому, що він – “нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого і сміливо будувати майбутнє”. Як вважає Радченко “не ненавидіти треба місто, а здобути... Таких як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточують його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непманські оселі, стискують їх і завалять. І він – один із цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти.”

В місті Степан поступає в інститут і спочатку енергійно береться за навчання, але після випадкових відвідин одного з літературних диспутів, відчуває в собі зацікавлення літературною творчістю. Без особливих зусиль він пише оповідання, в якому відтворює епізод власної біографії періоду громадянської війни. Спеціального наміру зробити літературну кар’єру Степан не має, але успіх його перших оповідань і особливо отриманий за них гонорар якось мимохіть спонукали його до цього. Чим далі, тим більше літературна творчість перебирає на себе увагу Степана. Навчанням він цікавиться все менше і менше і, в решті решт, кидає інститут. В фіналі роману він, поважний і достатньо відомий літератор, редактор літературного журналу, матеріально забезпечений, але позбавлений відчуття душевної рівноваги і чітких перспектив свого майбутнього життя.

Історія нелегкого входження Степана в місто простежена в романі не стільки в площині якихось соціальних конфліктів (з цим у Степана все гаразд), скільки через світ почуттів героя, через трагічну історію його кохання, що й дало підстави критиці стверджувати про пріоритет біологічного над соціальним в романі Підмогильного. Саме розчарування на грунті кохання найповніше виявляють характер і спрямованість тієї переоцінки життєвих цінностей, яка відбувається в душі Степана під впливом міського життя. Степан має приємну зовнішність, літературний талант і природні задатки, необхідні для самореалізації. Якщо в умовах села ці якості реалізувати майже неможливо, то місто створює для цього ідеальні умови і можливості. Степан користується успіхом у жінок, має неабиякий літературний успіх і це поступово виховує в ньому самовпевненість і егоїзм, сприяє зчерствінню його душі. Жінки перетворюються для нього на своєрідні сходинки його чоловічого і психологічного самоствердження. Своє перше кохання – сільську дівчину Надійку – він невдовзі кидає через те, що вона не задовольняє його, як він вважає міський рівень. Його друга кохана – Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири – також нерівня йому; вона вдвічі старша за нього. Його наступна коханка – Зоська, вже корінна горожанка і його ровесниця, але цього разу Степана лякає, що ця радісна ейфорія і різноманітність міського життя може раптом перетворитися для нього на сіру буденність подружнього життя. Він розриває стосунки і з нею і через це вона кінчає життя самогубством (отруївшись). Останнє захоплення Степана – артистка на ім’я Рита манить його за собою і увесь час від нього тікає. Степан робить ще одну спробу повернутися до першого кохання – Надійки, але та вже стала заміжньою жінкою і також змінилася під впливом міського життя. Степан не може по-справжньому зійтись ні з однією з жінок, але й без них він не може, оскільки міський спосіб життя прищеплює йому невластиве для села відчуття самотності, розгубленості, незахищеності в великому світі.

Питання, чи завоював Степан місто, так і залишається в романі відкритим. Швидше, місто завоювало Степана. Принаймні, село його остаточно втратило, оскільки тільки один раз за усі роки, в самий критичний момент, Степан хотів було повернутися в село, але відразу ж усвідомив, що вже не здатний на це. Але Підмогильний показує, що міське життя Степана Радченка – це не тільки суцільні втрати, а й певні здобутки. Степан, насамперед здобув гіркий життєвий досвід, усвідомлення того, що життя неодномірне, не таке пряме і просте, яким воно спочатку, коли він тільки приїхав з села, йому видавалось. Він усвідомив, що життя складається не тільки з перемог, але й втрат. Роман Підмогильного наводить на думку, що майбутнє, яким би воно гнітючим і несправедливим не було – все ж не за селом, а за містом.

 

 

Творчість Альбера Камю.

 

Життя Альбера Камю(1913-1960) трагічно обірвалось понад сорок років тому, але й по сьогодні він залишається в пам’яті нащадків як людина, з ім’ям якої асоціюються найвищі досягнення французької художньої та філософської думки ХХ ст.

Світоглядні позиції Камю почали формуватися вже у роки його навчання і з часом постійно еволюціонували, кілька разів суттєво змінюючись. Початкові риси світогляду письменника визначило його захоплення природою і мальовничими пейзажами Алжиру, цієї країни сонця, моря і чистого повітря. Камю намагався обгрунтувати єдність людини і природи, яка, на його думку, служить запорукою душевної гармонії і допомагає людині краще усвідомлювати себе і своє місце в світі. Але вже з початку 30-х років Камю захопився екзистенціалізмом, який спричинив рішучий злам у його світоглядних позиціях.

Екзистенціалізм Камю спочатку призвів його до думки про світ як абсурд, царство без Бога, яке не має мети і жодною мірою не визначає сенсу людського існування, а цей останній і полягає, власне, у тому, що людині крок за кроком упродовж життя — і чим далі, тим більше і глибше — відкривається абсурдна правда світу. У цьому світі вона не може знайти себе і почувається вільною та щасливою лише на порозі смерті, яка припиняє її безглузде існування. В роки Другої світової війни екзистенціалізм Камю набув дещо іншого, більш м’якого і гуманістичного забарвлення, а саме — Камю починає вважати, що з безглуздістю дійсності можна і потрібно боротися, що людина може знайти сенс існування, принаймні, в існуванні задля блага інших, задля зменшення їх страждань, ствердження моральних ідеалів милосердя і справедливості. У 50-ті роки Камю знову скептично налаштований щодо можливості віднайдення стійких духовних опор і орієнтирів, які б хоч якось виправдовували людське буття.

Світоглядні позиції, які Камю зайняв після закінчення війни, на деякий час зблизили його з “лівою” ідеологією. Письменник закликав “примирити свободу і справедливість”, а газета, в якій він працював, виходила під гаслом: “Від Опору до Революції!”. Проте досить швидко він розчарувався у революційній ейфорії, що охопила тодішні кола французької інтелігенції, і прийшов до переконання, що свобода і революція — речі несумісні.

Творчий спадок Камю достатньо численний. Сюди входить не тільки художня, але й зразки публіцистичної й філософської творчості. І еволюція саме цієї останньої головним чином і визначила характер та ідейну спрямованість, проблематику і філософську насиченість художніх та публіцистичних образів письменника. Відповідно до еволюції філософських поглядів письменника, його художню творчість прийнято поділяти на три етапи (назви і характер перших двох визначив сам письменник). Перший, названий “ циклом абсурду ”, охоплює довоєнний і воєнний періоди творчості і включає повість “ Сторонній ”(1942), філософське есе “Міф про Сізіфа” (1942), драми “Калігула” і “Непорозуміння” (1944), в яких розкривається теза абсурдності людського буття. Другий період (кінець 40-х — початок 50-х рр.) означений Камю “ циклом бунту ”. Сюди входять роман “Чума” (1947), драми “Стан облоги” (1948) і “Праведні” (1949) а також філософське есе “Бунтівна людина” (1951), в яких митець намагається обґрунтувати необхідність боротьби з абсурдністю буття. Третій період, що охоплює 50-ті роки і ознаменований філософським скепсисом Камю, називають “ циклом вигнання ”: повість “Падіння” (1956), книга оповідань “Вигнання і царство” (1957), три книги публіцистики “Актуальне” (1950–1958) і хронологічно співвіднесений з цим періодом незавершений роман “Перша людина”.

У 1957 році Камю отримав Нобелівську премію “за сукупність творів, що висвітлюють проблеми, поставлені сучасністю перед свідомістю людини”.

Найвидатнішим художнім твором письменника вважається його роман “Чума”, опублікований у 1947 р. Над романом письменник працював у роки Другої світової війни.

В основу роману покладена розповідь про відчайдушну боротьбу мешканців алжирського містечка Оран з епідемією чуми, яка несподівано порушила розмірене і спокійне життя міста, зруйнувала його звичний ритм і вселила у серця ще донедавна впевнених у собі оранців відчуття цілковитої незахищеності, непевності, самотності і страху смерті.

Подієва канва роману, пов’язана із зображенням перипетій боротьби мешканців Орану з епідемією чуми, загострює цілий ряд важливих питань, що стосуються морально-етичних норм людської поведінки, людської психології та соціальної невлаштованості людини у суспільстві. Але твір має ще й глибшу — історичну і філософську проблематику, через що всі образи роману набувають більш широкого і узагальненого — символічного значення. Підтекст роману був цілком очевидний і зрозумілий для сучасників Камю, а зроблені автором натяки легко розшифровувались у тривожній атмосфері перших повоєнних років. На приховану тенденційну спрямованість свого роману вказував і сам Камю, який писав: “явний зміст “Чуми” — це боротьба європейського руху Опору проти нацизму”; “через образ чуми я хочу передати атмосферу задухи, в якій ми скніли, атмосферу загрози й вигнання, в якій ми жили. Водночас я поширив значення цього образу на буття взагалі”. Таким чином, за безпосереднім змістом роману прочитується інший: недаремно образ коричневої чуми став метафоричним синонімом фашизму. В романі ці аналогії підтверджені часом дії — 194… рік, порівнянням на перших сторінках твору чуми з війною і зауваженням, що обидві застають людство знанецька, нарешті змалюванням тієї страшної атмосфери ізоляції міста, зумовленої карантином, що схоже на загарбання Європи фашистами в роки Другої світової війни. Третій, ще глибинніший змістовий пласт роману пов’язаний з декларованою у той час Камю філософською концепцією буття світу і людини. В цій площині образ чуми знаменує “пограничну” ситуацію і водночас перетворюється у символ абсурдності людського життя, беззахисності людської долі перед хаотичною владою стихій. Недаремно один із героїв похмуро констатує у фіналі роману: “А що таке, власне, чума? Теж життя, тільки і всього!”

Життя абсурдне і абсурдність його нездоланна — це філософський висновок, який поєднує роман з попередніми творами Камю і, зокрема, найбільш відомим з них — повістю “Сторонній”. Водночас роман знаменує й певні світоглядні зрушення у цій в цілому песимістичній концепції людського буття. Абсурдність світу закономірно спонукає людину до бунтарства, до заперечення його законів і догм, які виявляються неістинними, умовними, а отже, і необов’язковими для виконання. Колом визначених аргументів і вичерпується філософія “Стороннього”, але в “Чумі”, яка писалася під враженням згуртованості сил, що чинили відчайдушний Опір коричневій чумі у Європі, Камю йде далі. Зіставляючи обидва твори, Камю зазначав, що “Чума”, безперечно, знаменує перехід від індивідуального бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від “Стороннього” до “Чуми”, то вона відбувається в напрямку до солідарності й співучасті”. Інакше кажучи, Камю приходить до того, що пізніше назвуть “праведництвом без Бога”, тобто до ідеї морального обов’язку однієї людини перед іншою, що не знімає тези про абсурдність світу, але вносить сенс у концепцію людського буття. Провідниками саме цієї концепції, зрештою, так або інакше через її ствердження чи заперечення виступають усі герої роману.

 

 

4. Значення орфографії та її місце в шкільному курсі укр.мови.

Наочні методи навчання літератури

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11