Творчість Івана Вишенського в контексті полемічної літератури.

 

Найвидатнішим письменником-полемістом України, визначним культурним і громадським діячем кінця 16-початку 17 ст. був Іван Вишенський. Літературна спадщина Вишенського складається з послань і полемічних трактатів.

І. Франко назвав Івана Вишенського першим «публіцистом у великім стилі», котрий завше буде займати почесне місце як один із батьків і творців народної ук­раїнської літератури. Академік О. І. Білецький називав Івана Вишенсько­го «українським Ювеналом в рясі», який має спільні риси і з чехом Яном Гусом, і з італійцем Савонаролою, і з росіянином Аввакумом. До наших часів дійшло 16 творів письменника в різних списках.

"Перша і найважливіша ознака харак­теру Вишенського, - писав І.Франко, - це живе чуття і фантазія, тобто те, що становить поета-пропагандиста, агітатора. Вся натура його рветься до гарячої любові, сильної ненависті, глибокого пошану­вання; рівнодушних, холодних відносин до людей чи ідей він не знає. Можлива річ, що іменно ця сторона його натури, ця живість чуття, була предметом його найтяжчої внутрішньої боротьби на Афоні, де аскетичне правило вважало всі такі прояви гарячого людського чуття гріхом".

Біографічних відомостей про Івана Вишенського лишилося дуже мало. Як гадають, він народився десь між 1538 і 1550 роками, походив із убогої міщанської родини містечка Судова Вишня на Львівщині. Початкову освіту здобув очевидно у рідному містечку, а потім жив у Луцьку і Отсрозі, куди його міг запросити князь Костянтин Острозький, який збирав навколо себе талановитих людей для боротьби з католицизмом.

У 70-ті роки 16 ст. Вишенський з невідомих причин переселився на гору Афон (в Греції), що був найбільшим православним центром на Близькому Сході. Після відвідання всіх афонських монастирів Вишенський став послушником, потім ченцем і нарешті аскетом-пустельником в одній із печер-келій над Єгипетським морем. Загалом на Афоні письменник прожив близько 40 років, аж до своєї смерті. Проте Вишенський ніколи не поривав зв’язків з Україною, завжди цікавився подіями, які там відбувалися. Отримував і передавав листи через паломників. Вишенський посилав з Афона не тільки листи приватного характеру, але й публіцистичні послання, в яких звертався до широкого кола людей. Вже перші твори виділили його серед тогочасних письменників-полемістів та принсли йому шиоку популярність. Олександрійський патріарх Мелетій Пігас у спеціальному листі радив Вишенському лишити чернецтво і повернутися в Україну, де він міг би принести більше користі у боротьбі проти наступу католицької церкви. З аналогічним проханням зверталися до нього і громадські діячі з самої України. Саме це й було причиною того, що восени 1604 року Вишенський приїхав в Україну, де перебував близько двох років, після чого знову повернувся на Афон.

Про подальше життя письменника на Афоні немає конкретних даних. Відомо, що він знову збирався на батьківщину, але йому завадила хвороба. Помер Вишенський у 20-х роках 17 ст., як гадають, в одній з печер

Світогляд письменника-полемістабувзагалом прогресивним, демократичним, хоч не позбавленим суперечностей, зумов­лених часом, конкретно-історичними умо­вами. Іван Вишенський був релігійною людиною, непохитним захисни­ком православ'я. У його світогляді постійно боролися погляди релігійно-аске­тичні й життєві, церковні й народні, кон­сервативні й передові. Він негативно сприймав ренесансну культуру Заходу, помилково ототожнюючи її з єзуїтською контрреформацією, неприхильне ставився до поширення серед земляків відомостей про античних філософів, насамперед Платона й Арістотеля, які приходили на Ук­раїну переважно в єзуїтській інтерпрета­ції. Це породжувало суперечності в по­глядах письменника на шкільну освіту, народні традиції в культурі й побуті. Палка любов до вітчизни і ненависть до її ворогів насна­жує його публіцистичні послання з Афо­ну на Україну, викривальну полеміку з уніатами. У своїх творах Іван Вишен­ський став на захист знедолених і гнобле­них, відтворив правдиві картини життя й побуту української людності, таврував зрадників, що перебігли на бік польської шляхти і католицької ієрархії, закликав до гуманності й справедливості.

Спадщина Івана Вишенського хроноло­гічно ділиться на два періоди: твори, на­писані до Брестської унії 1596 р, та після неї. Відомо шістнадцять творів полеміс­та, які дійшли до нас в рукописних копі­ях. На межі XVII ст. Іван Вишенський частину своїх творів об'єднав у збірці під назвою «Книжка» і мав намір видати її в Острозькій друкарні. Книжка складалася з трьох передмов і кількох творів, зокрема "Обличение диавола-миродержца", "Порада", "Послання до усіх, хто жие в польській землі", "Послання до єпископів".

Перша передмова до книжки побудована за зразком усіх передмов тодішніх письменників. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами – не повторюючись і не запинаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на артикуляцію. Вишенський радить збирати слухачів уранці, поки їх голови ще не зайняті "промислом земним", а живіт – їжею, тобто, образно кажучи. – на свіжу голову. Нарешті, у третій невеликій передмові автор звертається особисто до читача і радить йомушукати в творах не красномоства грецьких філософів, а суть гіркої правди реального жття. Він радить також не пробігати очима текст, а уважно читати все підряд і думати над прочитаним.

В основу першого твору книжки " Обличение диавола-миродержца " покладена біблійна легенда про спокушання в пустелі дияволом Христа. Використавши цю євангельську легенду, Вишенський, з одного боку, створив алегоричний і якоюсь мірою автобіографічний образ "голяка-странника", людини безмежно чесної і самовідданої, а з іншого – образ хвалькуватого і можновладного "диавола-миродержца", що уособлює не тільки феодально-кріпосницький лад польського королівства, але й католицьку церкву на чолі з найбільшим, як пише Вишенський, "диаволом" – Папою римським.

Твір побудований у формі діалогу мід "голяком-странником" та дияволом, який намагаєтьсся спокусити православних віруючих. На запитання "голяка-странника", що йому дасть диявол, коли він перейде на його бік, тобто до католицизму, диявол обіцяє духовну владу представникам духовенства. Людям світським диявол за зараду обіцяє різні посади – судді, старости, каштеляна, воєводи, аж до гетьмана, канцлера і навійть найвищу владу – королівську. Людей найнижчого, або посполитого стану, тобто міський люд і селян, обіцяє зробити корчмарями, купцями і т.д. Антиподом диявола і в його особі усього суєтного виступає "голяк-странник", який від імені всіх, кого спокушає нечистий, твердо заявляє про свою непідкупність, про вірність православній "старій вірі".

Наступний твір "Книжки" мав назву " Порада " і був частиною послання до князя Василя Острозького. В цьому творі Вишенський дає кілька порад щодо очищення православної церкви від єресі, пристрасно захищає слов’янську мову від латини єзуїтів, гостро викриває вище українське духовенство, а в кінці прославляє православне чернецтво.

Щодо очищення православної церкви Вишенський дає такі поради: треба шанувати образ матері божої, хреститися в церкві і перед уживанням їжі ходити до церкви на слово Боже, не перекручувати тексти церковних книжок і, нарешті, усі церковні книги друкувати тільки слов’янською мовою. У справі захисту слов’янської мови Вишенський стояв на високих патріотичних позиціях. Вороги православ’я, як він каже, ганьблять слов’янську мову саме тому, що вона є найбільш приємна і боговіддана. На думку Вишенського, слов’янська мова набагато краща від грецької та латинської, а тому треба вигнати з церкви латинські гімни і співати хвалу Богу простою руською піснею. Вишенський радить читати лише церковні книжки і цілком відкидає твори античних філософів – Арістотеля, Платона та інших, очевидно з тієї причини, що їх твори активно використовували єзуїти, намагаючись пристосувати античне філософське вчення до потреб католицької віри. Вишенський звинувачує вище українське духовенство через те, що у значній своїй частині воно здобуло свої чини не з метою щирого служіння церкві, а з корисних міркувань. Митрополитів та попів, наставлених польським королем, письменник радить своїм землякам виганяти, тому що вони є "волки и злодеи, разбойники и антихристовы таинники". Водночас, Вишенський гаряче захищає православних ченців, які, на відміну від католицького духовенства, живут простим життям і носять чорне, грубе вбрання. Письменник при цьому не приховує й певних недоліків православного чернецтва, зокрема, користолюбство та п’янство. Та якщо перший гріх він різко засуджує, то другий навіть виправдовує, зауважуючи, що коли й вдається ченцеві іноді до безтями напитись, щоб наситити "поганку-утробу", то потім він довго буде спокутувати свій гріх у келії, постити і каятись.

В наступному творі "Книжки" " Послання до усіх, хто жие в польській землі " Вишенський змальовує загальну і дуже непривабливу картину справ у Польсько-Литовському королівстві. Він викриває усі недоліки суспільства на державному, світському, церковному та моральному рівнях. Вишенський пише, що українська земля плаче і стогне. Плаче, тому що немає віри, надії, любові, справедливості, покори, апостольських проповідей. Натомість запанували несправедливість, брехня, лицемірство, кривда, ненависть і розпуста – особливо серед можновладців, які над своїми підданими поставили себе вище від Бога і захоплюються світським вченням поганських учителів. Вишенський викриває і таврує не тільки польську шляхту, але й українське панство, яке відступило від Бога і православної віри, вклонилося усьому злому й лихому, насамперед розтлінному збагаченню.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдовершенішим з художнього боку твором Вишенського, розміщеним у "Книжці" став твір під назвою " Послання до єпископів ". Це твір, в якому І.Вишенський засуджує зрадни­цтво, ренегатство верхівки духовенства і з великою сим­патією ставиться до уярмленого народу, одуреного, ошука­ного можновладцями.

Твір народився після підписання Брестської угоди, коли київський митрополит М. Рогоза, єпископ володимирський і брестський І. Потій та єпископ луцький і острозький К. Терлецький таємно підписали у 1596 р. унію при підтримці папи римськогота польського короля про об'єднання православної церкви з римсько-католицькою. «Послання єпископам» має чітку композиційну будову, складається з двох частин. У першій автор викриває не­честиве життя єпископів, розвінчує і самого Потія, який колись мав «тільки чотири слуговини», а коли став на зраду, то одержав і маєтності, і змогу розкішно одягатися, грабувати селян. Друга частина — полеміка автора з єзуї­тами та уніатами, які змінюють православні церковні обряди на догоду католицьким. У заключній частині зву­чить заклик до боротьби з католицизмом, зі шляхетською насильницькою владою, висловлюється віра у незборимість українського народу. Високо цінував «Послання єпископам» І. Франко. Тут «зазвучали гнівні звинувачення власть імущим, тут треба було чималої відваги моральної,— писав Каменяр,— щоб кинути могучим ієрархам і цілій пануючій системі поль­ській прямо в очі таким огненим посланієм...» і велику силу його слова він бачив у «тім високім підйомі мораль­ної сили, котрою тремтить кожде слово, в тій гарячій, сер­дечній крові автора і всього южноруського народу, котрою накипіла кожда стрічка сього твору».

Свої полеміки Іван Вишенський писав не заради «баснословія», а прагнучи зна­йти «слід существа правди». Форми со­борного й персонального послання, трак­тату, діалогу, памфлету, інвективи, меди­тації часто чергуються чи переплітаються в одному й тому ж його творі. Мова пи­сьменника — схвильована, риторично-об­разна; стиль — виразно індивідуальний, риторично-насичений, переповнений влуч­ними епітетами, порівняннями і метафо­рами, дотепними паралелізмами й анти­тезами. Стилістичні засоби його полеміки надзвичайно багаті й різноманітні. Пи­сьменник майстерно імітує діалог, розси­паючи низку риторичних запитань і відпо­відей та окличних речень; він нагромад­жує словесні й синтаксичні анафори, сло­ва, схожі за значенням чи звучанням, соковиті неологізми, народні прислів'я і приказки.

Вперше твори І.Вишенського побачили світ у другій половині XIX ст. Одним з перших дослідників творчості І.Вишенського був Іван Франко, який написав монографію-дослідження "Іван Вишенсь­кий і його твори" (1895 р.). Натхненний образом середньовічного українського письменника-патріота, великий Каменяр створив поему "Іван Вишенський" (1900 р.).