Остаточне визволення території України від німецько-фашистських загарбників

На вирішальному етапі битви за Україну радянські війська, зосереджені на теренах України, мали значну перевагу над ворогом. Так, у складі І, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн. осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків. Українські фронти, відповідно, очолювали відомі полководці (М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін).

Їм протистояло німецьке угруповання армій «Південь» (командувачі Е. Манштейн і В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. солдатів і офіцерів, 16,8 тис. гармат і мінометів, 2,2 тис. танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

За 1944 рік на теренах України радянські війська здійснили 35 військових операцій, значна частина яких стала виявом найвищих зразків військового мистецтва.

24 січня 1944 року війська І та II Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинилися 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдатів і офіцерів.

На честь «Нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, що відзначилися в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська І Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони О. Сабурова, О. Федорова, В. Бегми та ін. 2 лютого 1944 року звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. У результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

30-31 січня 1944 року війська III та IV Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу — районів, багатих на марганцеві та залізні руди. Війська генералів Р. Малиновського та Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

У березні - квітні 1944 року розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережжі. Війська І Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 року здійснили Проскурівсько-Чернівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли до передгір'я Кар-пат. 5 березня - 17 квітня 1944 року війська II Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили VIII німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 року до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-сателіта фашистської Німеччини. Війська III Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу.

8 квітня 1944 року розпочалися бої за Крим. 11 квітня визволено Керч, 13 квітня — Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-горі. Після 9-го-динного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 року Севастополь звільнено від загарбників.

12 травня 1944 року Крим повністю визволили від фашистів. 17-та німецька армія втратила десятки тисяч осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.

Улітку 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників. 13-14 липня розгорнулися бої з угрупованням гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — 8 дивізій чисельністю до 60 тис. осіб. У боях знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. узято в полон. Серед розбитих сил вермахту була й дивізія СС «Галичина». Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалося тільки 3 тис. осіб, решта (3,7 тис.) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА. У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 року) була знищена група армій «Північна Україна». Війська II та III Українських фронтів унаслідок Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 року) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 року в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України: 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня — решта населених пунктів Закарпатської України.

76. Наприкінці війни процес об´єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939—1945 pp. західних областей України до складу СРСР.
Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційних кіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існували до вересня 1939 p.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступок підтримати прорадянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії, яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.
Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 року. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.
16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».
Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.
На завершальному етапі війни гостро постало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуація ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід´ємну частину своєї держави. Саме тому після падіння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на ідею федерації чехів, словаків і карпатських українців, почав організовувати в Закарпатті свою адміністрацію з центром у Хусті та розбудовувати місцеві адміністративні структури. Водночас активно відбувається процес самоорганізації місцевого населення, з´являються громадські представницькі органи — народні комітети. В основі їх діяльності був народний рух за возз´єднання з єдинокровними братами українцями, який активно стимулювався і спрямовувався радянською стороною, яка намагалася розширити сферу свого впливу. 26 листопада 1944 року І з´їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачевому, ухвалив маніфест про возз´єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з´їзду в Мукачевому.
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.
Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км², де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. км².
Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-х років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їх юридичне визнання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об´єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

77. Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.

Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-УПА.

За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.

Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були членами колгоспів.

Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.

Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства — раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.

Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал", з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.

Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко,!.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).

Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.

Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

78. Спроби М. Хрущова послабити владу партійної бюрократи, бодай частково обмежити матеріальні привілеї номенклатурної еліти, децентралізувати

управління економікою зумовили його падіння. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, посереднього політика, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини. Пленум звинуватив Хрущова у суб'єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівництва.

Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов'язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян.

Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття.

Низька ефективність колективізованого й одержавленого господарювання на селі особливо яскраво виявляється при порівнянні його продуктивності з віддачею особистих підсобних господарств. Займаючи лише 5,8% земельних угідь України, останні, наприклад 1970 р., забезпечили майже три чверті загального виробництва картоплі, третину — молока, овочів, м'яса (у тому числі свинини — близько половини), 61,9% яєць.

Брежнєвська аграрна політика була "одностайно" підтримана партійним керівництвом України як єдино правильний шлях, однак сільське господарство не досягло передбаченого рівня. Причини вбачалися у повільній реалізації вказівок, послабленні контролю, зниженні відповідальності за доручену справу, поверховості керівництва. До з'ясування істинних факторів відставання села було ще далеко.

Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України схвалив це рішення ЦК КПРС, зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення, хоч не так давно — в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ констатував велике народногосподарське значення запровадження раднаргоспів.

Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв'язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі ністративно-командних методів управління — все це позбавляло реформу реальних перспектив.

Водночас реформатори прагнули послабити прояви місництва, прискорити технічний прогрес. Було запропоновано нову систему оцінки діяльності підприємств (за реалізацією продукції, рівнем рентабельності, виконанням плану поставок). Планувалося розширення прав підприємств, їх самостійності на грунті повного госпрозрахунку. Але запровадження цієї концепції в економічну практику здійснювалось повільно і непослідовно. Потужною перепоною на шляху змін став бюрократичний апарат.

Однак період реформування (1966—1970) все ж виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від'ємних значень.

79. Перебудова почалася в СРСР у квітні 1985 р. її метою було виправити деформований соціалізм, вряту­вати систему, надати існуючому соціалізмові «людське обличчя». Почалися процеси демократизації суспіль­ства, активізація громадської думки,поліпшення еко­номічних показників тощо. Проте перебудова гальму­валась через спрощений командний підхід до реформування.

Стара система працювала й далі за інер­цією, не було узгодженої концепції реформування, за­надто вузьким було коло реформаторів у самій КПРС, а вузька соціальна база для проведення реформ не сприяла їх успіхам.

Проте перебудова залишається об'єктивно існую­чим історичним періодом з чіткими хронологічни­ми межами, тобто бід проголошення курсу на перебу­дову — до розпаду КПРС і СРСР.

Замість зміцнення СРСР перебудова привела його до розпаду.

На першому етапі перебудови була оприлюднена її стратегія: нове політичне мислення, радикальна еко­номічна реформа, демократизація всієї політичної структури.

Починалася перебудова з покращення інформова-ності населення країни. Відродився дореволюційний термін «гласність». Тоді підгласністю розуміли інфор­мацію, яка пробивалася через перепони офіційної цен­зури. Радянське суспільство за ступенем закритості набагато випереджало дореволюційне суспільство Ро­сійської імперії. Радянський тоталітарний режим від­значався мертвящою серйозністю свого офіціозу і полі­тичних доктрин.

У перші роки перебудови Україна залишалась під контролем консерваторів, яких очолював перший

секретар ЦК Компартії України Б. Щербицький. Республіка аж до 1989 p., поки М. Горбачов не зняв В. Щербицького з посади, була справжнім заповідни­ком застою.

Одним з перших гасел перебудови було «приско­рення». Малося на увазі прискорення темпів еконо­мічного розвитку. Гласність, яка почала висвітлювати і економічне життя України, давала інформацію, яка змушувала задумуватись навіть найбільших оптимістів. Масштаби економічної кризи України давали мало підстав для покращення життя і добробуту народу.

Командні методи керівництва економікою залиша­лися незмінними. Малося на увазі, що основні ідеї реформи управління економікою полягають у поєд­нанні централізованого директивного планування з на­данням підприємствам певної свободи. Про те, щоб замінити адміністративно-командний метод ринковим механізмом, не могло бути і мови.

Тим не менше перебудова управління економікою в Україні набула великих розмірів. Було ліквідовано 103 республіканських органи управління, управлінські функції центру були передані місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Було також ліквідо­вано 14 міністерств і відомств, 83 організації серед­ньої ланки. Були також реогрганізовані 1 500 під­приємств, цехів, дільниць та інших структурних під­розділів. Майже на 80 тис. чоловік скоротився управ­лінський аппарат.

Економіка України була зорієнтована Москвою в основному на виробництво засобів виробництва, до­бування сировини і палива. Відповідно, виробничі пла­ни для УРСР складалися теж у Москві. Тому за роки перебудови економічне становище України погіршу­валося дедалі більше.

Принизливість і небезпеку цілковитої залежності від Москви громадяни

України особливо гостро відчу­ли в 1986 p., коли 26 квітня сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС.

Радянське керівництво на чолі з М. Горбачовим приховувало страшну небезпеку, яка нависла над мешканцями Києва і навколишньої тери­торії, що безпосередньо прилягала до Чорнобиля. Че­рез чотири дні, 1-го травня, в Києві, як завжди, пройшла святкова демонстрація, були влаштовані народні гуляння, а для дітей був проведений конкурс малюнку на ас­фальті. І це в той час, коли над містом особливо інтенсив­но розповсюджувалися радіоактивні викиди. Саме ж керівництво України вивезло своїх рідних і близьких з радіоактивно небезпечного Києва до Криму.

Тільки через дев'ять днів після катастрофи на Чорно­бильській АЕС про неї було оголошено офіційно. Страш­ні наслідки катастрофи не піддаються точній оцінці. Площа, яка постраждала від катастрофи, становить 1/12 території України. До зони обов'язкового відсе-лення потрапили 92, а до зони гарантованого державою добровільного відселення — 835 населених пунктів. Біля 1500 населених пунктів перебувають під пос­тійним радіоекологічним контролем. Особисту траге­дію переживають люди, які потрапили в зону дії раді­ації, їх здоров'я неухильно погіршується, десятки тисяч з них передчасно померли. Непередбачуваними є ката­строфічні наслідки Чорнобиля для генофонду нашого народу. Цілі покоління вже живуть, а наступні будуть жити, скалічені радіацією. Не отримали від держави належної допомоги і ліквідатори катастрофи.

Катастрофа на Чорнобильській АЕС стала своєрід­ним каталізатором, що прискорив процес здобуття не­залежності України.

Формувалася соціальна база перебудови, виникали і зміцнювалися неформальні організації. В Україні у 1987 р. були створені Український культурологічний клуб у Києві, «Товариство Лева» у Львові, «Народний союз сприяння перебудові» в Одесі. Явочним поряд­ком стали відбуватись мітинги, демонстрації, збори. Це був другий етап.

На третьому етапі зароджується багатопартійність в Україні. Була створена Українська демократична спілка, політизує своюдіяльність Українська Гельсін­ська Спілка (УГС).

Поглиблення процесу перебудови було прискорено І з'їздом Рад СРСР. Під тиском громадськості в жовт­ні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юри­дично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх на­родів, які проживали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування україн­ської мови як мови корінного народу. У відповідності з законом протягом п'яти років українська мова по­винна була замінити російську в діяльності держав­них установ.

Політичний плюралізм сприяв появі масових рухів та організацій. Восени 1989 р. у Києві відбувся уста­новчий з'їзд Народного руху України (НРУ), міцніє робітничий рух.

Цією активізацією низів суспільства ознаменувався четвертий етап перебудови.

П'ятий етап перебудови ознаменувався загострен­ням протиріч у суспільстві. Усе більш консерватив­ними стають керівники СРСР, усе більш рішуче вис­тупають за перебудову, як за зміну всього існуючого ладу, неформальні організації, нові українські полі­тичні партії, народні маси. У цей час (лютий — гру­день 1990 р.) відчутним став спад в економіці. Полі­тичне життя України набуває більш активних форм. Головною його подією стали березневі вибори 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради УРСР. У ново­мупарламенті утворилась більшість (група 239) і опо­зиція — Народна рада (125 осіб). Парламентська опо­зиція з перших днів відіграла помітну роль у по­літичній сфері. Саме з її ініціативи 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний, сувере­нітет України. Опозиція влаштувала масові страйки восени того ж року. У результаті масової жовтневої голодовки студентів у 1990 р. змушений був піти у відставку голова уряду республіки В. Масол.

Одночасно з активізацією народних мас відбувається радикалізація політичних сил — партій і організацій. Так, НРУ на своєму з'їзді у жовтні 1990 р. висуває гас­ло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітетуУкраїни»,

Кінець перебудови припадає на грудень 1990 р. — серпень 1991 р. Це одночасно і шостий її етап. Ката­строфічним став спад виробництва. Для подолання кризових явищ були спроби зробити Україну неза­лежною.

80. З часу утворення Центральної Ради розпочалась активна державна підтримка розвитку української культури. Однак, громадянська війна, що розгорталась на Україні, перешкодила дальшому зростанню цієї підтримки. Ні Директорія, ні тим більше радянський уряд УРСР не мали у цій царині значних заслуг. Братовбивчий конфлікт розкидав українську інтелігенцію по різних політичних угрупованнях, примусив спрямувати свої зусилля не стільки на національно-культурне відродження, скільки на боротьбу за власне виживання. Віра у рятівну місію революції, в її очищуючий вогонь, який зруйнує політичні, економічні і духовні кайдани, змінюється пізніше на гіркі роздуми, а то й зневіру і страх перед «кривавим потоком» (О. Олесь) громадянської війни.

Незважаючи на те, що багато українських письменників у перші пореволюційні роки пройшли складний і суперечливий шлях ідейного становлення, уже на кінець 1920 р. формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному і в не однаковій мірі, революційним світоглядом. Це була яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, О. Бургардт, М. Драй-Хмара та інші. Вони здійснювали переклади з античної та європейської літератур, видання української класики, готували статті та ґрунтовні дослідження, читали лекції, проводили наукові семінари. Плідно працювали митці старшого віку, що сформувалися в дореволюційний час – А. Кримський, X. Алчевська, П. Капельгородський, М. Вороний. Помітними явищами в літературному житті України були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, драматургія і проза М. Куліша, І. Дніпровського, М. Ірчана, І. Микитенка, А. Головка.

Нове життя народжувало молоді культурні сили – письменників, художників, композиторів, – переповнені жагою пошуків та творчих відкриттів. Вийшли збірники «Гроно» і «Вир революції», авторами яких були заводські робітники, селяни, армійська молодь. Піднесення народної ініціативи і творчості знайшло своє втілення у бурхливому видавничо-публіцистичному житті республіки: у 20-ті роки в ній видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Народжувались різноманітні літературно-художні течії та угруповання. Лише в середовищі художників протягом перших пореволюційних років формуються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та інші. З 1922 по 1925 рік діяли письменницькі об’єднання «Плуг», «Гарт», «Червоний шлях», «Жовтневий блок», «Жовтень», «Футуризм», «Сім», Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників.

Розвивалось українське сценічне мистецтво. У Києві, Полтаві, Одесі, Харкові утворилися робітничі та селянські театри. У драматичному театрі ім. Т. Шевченка, заснованому в 1919 p., працювали корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Садовський; на зміну їм прийшла ціла плеяда нових майстрів сцени – О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, П. Нятко, Г. Борисоглібська, Ф. Барвінська, А. Бучма, Ю. Шумський, В. Добровольський, О. Юра-Юрський, оперні співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Гришко, З. Гайдай та багато інших.

Становлення і розвиток українського театру нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю Г. Юри, який у 20-рр. керував драматичним театром ім. І. Франка. Видатним діячем «Молодого театру» був Лесь Курбас (1887-1942), енциклопедично освічений, високообдарований актор-новатор. Його творчість – яскрава і водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, Курбас у 1922 р. створив «Березіль» – своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Нові принципи організації спектаклю були покладені в основу праці над п’єсами світового й українського репертуару – «Макбет» У. Шекспіра, «Жакерією» П. Меріме, «Хазяїном» І. Тобілевича, «За двома зайцями» М. Старицького. Особливим успіхом відзначалися постановки п’єс М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло». «Березіль» об’єднав чимало визначних акторів, серед них – М. Крушельницький, Й. Гірняк, Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар’яненко, В. Чистякова, Н. Титаренко, С. Шагайда, Л. Сердюк, Д. Антонович, О. Добровольська.

81. Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувались, як уже зазначалось, за вкрай складних і несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, отриманих у спадщину від СРСР. Головною з них була та, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національногодержавотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою був несподіванкою для українського суспільства. Природно, що це не могло не позначитись на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави.

3 кінця 40-х і до середини 80-х pp. усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». У цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки.