Найбільш важливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якої відчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводилася однаковість у її комплектуванні.

Реформа армії носила класовий характер. Рекрути набиралися переважно з найбіднішого люду. Дворянство, духівництво, інтелігенція (учителі, лікарі, чиновники), а також купці й підприємці не підлягали рекрутському набору. Від військової повинності міг звільнитися й заможний селянин, якому надавалося право найняти замість себе «мисливця». До 80-х років ХVIII ст. чисельність австрійської армії була доведена до 278 тис. чоловік, тобто значно перевершувала чисельність прусської армії.

Уряд приділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшити податкові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковий податок, від якого не були звільнені дворянство й церква. Одночасно в тих же фіскальних цілях був проведений загальний перепис населення, покладений початок статистичному обліку земель, худоби й іншого рухомого н нерухомого майна. І Марія-Терезія і Йосиф II послідовно застосовували принцип меркантилізму, встановлюючи високі мита на іноземні промислові вироби й низькі на імпортну сировину. Вивіз за кордон таких видів промислової сировини, як льон, вовна, метали, був повністю заборонений.

Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776 р.), обмежене застосування страти. Ув'язнених у в'язниці злочинців примушували до роботи в ремісничих майстернях або мануфактурах.

Частково ще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії був проведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закриті численні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїти вигнані з австрійських володінь. З іншого боку, були скасовані закони про переслідування протестантів (зокрема, «чеських братів» і ін.) і протестантські громади одержали волю релігійного культу.

Керування католицькою церквою в габсбурзьких землях, зокрема використання церквою своїх доходів, було поставлено під контроль чиновників. Незважаючи на ці заходи щодо обмеження привілеїв католицької церкви як особливої корпорації, вона продовжувала залишатися в Австрійській монархії великою силою. Підкоряючи собі церкву, уряд прагнув як можна ширше використовувати у своїх інтересах її матеріальні ресурси і її ідеологічний вплив на маси.

Реформи Марії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протиріч Габсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючи правове положення не німецьких національностей.

Примусове введення німецької мови в якості єдиної державної мови у всіх провінціях, перевага особам німецького походження при надходженні на військову й цивільну службу, скасування місцевих (провінційних) привілеїв і особливостей в області суду, керування й податків, заохочення росту німецького дворянського землеволодіння й німецького капіталу в залежних землях — все це змушувало українців і інших слов'ян, а також угорців, італійців та інші народності ще сильніше відчувати своє неповноправне положення. В остаточному підсумку політика централізації, що становила сутність реформ Марії-Терезії і Йосифа II, не тільки не змогла перебороти децентрализаторских тенденцій, обумовлених наявністю численних національностей, але навіть підсилювала відцентрові сили. Цьому сприяло й складання в Габсбурзькій монархії, в умовах переходного усієї країни від феодалізму до капіталізму, буржуазних націй з їх власними національними культурами. До кінця XVIII ст. національні протиріччя стали головним джерелом слабкості Австрійської держави.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Окружна влада була важливою ланкою в централізованій системі австрійського державного управління. Очолював округ староста, який забезпечував виконання приписів австрійського уряду і губернської влади та досить ефективне управління суспільно-політичним життям округу.

Структура і повноваження окружного апарату визначалися адміністративно-територіальними реформами краю. Особливістю місцевого адміністрування стало те, що австрійський уряд не створив на галицьких землях дієвої низової ланки управління на місцях. Політична влада у селах передавалася поміщикам (домініям), управлінські повноваження яких сприяли зміцненню феодальних порядків. Виконання розпоряджень поміщиків покладалося на мандаторів, які здійснювали адміністративно-поліційні функції. Свавілля мандаторів погіршувало і без того важке становище селян Галичини.

Значно обмежувалося міське самоврядування, що свідчило про авторитарний характер реформ австрійського уряду. Відтак значна кількість міст втратила колишні привілеї і потрапила у юридичну та економічну залежність від поміщиків. Зловживання владою з боку міської адміністрації, аморальна та брутальна поведінка чиновництва були характерними рисами австрійського бюрократизму в містах Галичини і Буковини.

Особливістю впровадження колоніальної політики Австрії в управлінські структури Галичини і Буковини було те, що формування адміністративного апарату там здійснювалося виключно силами австрійської влади. Підтвердженням цього було призначення на керівні посади людей, які не тільки належали до заможних верств, а й пройшли вишкіл у бюрократичному апараті власне Австрії, а не Польщі чи іншої держави; обмеження дії органів місцевого самоврядування; відсутність автономних форм управління, чому сприяла надмірна централізація влади; звуження представницьких можливостей українців у владних структурах усіх рівнів.

41. Українська культура періоду 18 - 19 століття розвивалась в суперечливих умовах. З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму - ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ у 1775р., ліквідація територіально - адміністративного устрою Гетьманщини у 1783 році., впровадження кріпосного права на Лівобережжі тощо. Але не дивлячись на це, 18 століття позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра - відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича - відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури.

Для культури 19 століття характерний подальший наступна українську культуру русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, я вважаю, саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів на Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства" відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко - Карий, С.С. Гулака - Артемовського, М.Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

Тобто, можна з впевненістю сказати, що цей період був періодом формування української нації, створив підґрунтя для національно - культурного відродження на початку 20 століття.

42. На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1.
Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.
«Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.

43. Декабристи.

1) «Південне товариство» (1821—1825 р.) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем; виникло на Київщині на базі Тульчинскої управи «Спілки благоденства»; нараховувало 101 член: С. Волконський, А. Баратинський, О. і Н. Муравйови-Апостол, Н. Бестужев-Рюмін та ін.; дане товариство мало вплив на значну частину військ, розташованих на Україні, підтримувало контакти з «Північним товариством»; цілі товариства викладені в «Русской правде» П. Пестеля;

2) «Товариство обєднаних слов'ян» (1823—1825 р.) на чолі з братами Борисовими; розташовувалося на Київщині та Волині й об'єднувало 60 чоловік: Любінський, Горбачевський, Іванов, Соловйов, Усовський та ін.; цілі викладені в двох документах — «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося шляхом збройного повстання та участі народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гніт, створити демократичну федерацію держав (Росія, Україна, Валахія, Далмація, Сербія, Польща, Угорщина, Трансільванія і Богемія) від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану; восени 1825 р. товариство увійшло до Тульчинскої управи «Південного товариства», що об'єднало їхні сили, зв'язки і можливості;

3) «Малоросійске товариство» (1821—1825 р.) засновано полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, що був членом «Спілки благоденства» та переїхав у свій маєток післе відставки; групи складалися з дворян та інтелігенції і знаходилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, інших містах; ціль діяльності — встановлення незалежності України; встановило контакти з «Південним товариством», але було більше союзником, аніж членом декабристської організації.

Причины поразки декабристів:

несвоєчасніть запропонованих думок, суспільство було неготове сприймали їхні ідеї;

вузькість соціальної бази, нерішучість дворян, що очолили повстання;

кількісна перевага урядових військ;

локальність повстань, що давало царату можливість для маневру і перекидання резервів з інших регіонів.

Значення повстання і руху декабристів. Це було перше в історії нашої країни не стихійне, а організоване збройне повстання проти самодержавства і кріпосництва, перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії і на Україні; дало поштовх розгортанню революційного руху в наступні роки; позитивний досвід давав майбутнім революціонерам можливість подальшого урахування і накопичення цього досвіду; рух завдав сильного удару по самодержавству та наблизив реформи середини 60-х років XIX в.

44.

У 1834 р. було відкрито університет Святого Володимира у Києві, який в 40-х рр. XIX ст. став центром українського національно-культурного руху. У 1846 р. у Києві створено першу політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство, назване так на честь перших слов'янських просвітників Кирила та Мефодія. Організаторами товариства були: Микола Костомаров (професор Київського університету), Василь Білозерський (учитель з Полтави); Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора). Згодом до складу товариства увійшли П. Куліш, Т. Шевченко, М. Савич, А. Маркович та ін.

Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія», «Книга буття українського народу», «Закон Божий». Мета товариства: ліквідація самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. Київ мав стати столицею слов'янської федерації.

Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

У своїй практичній діяльності члени товариства обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом.

В. Білозерський склав проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»).

Але d питанyz[ досягнення політичних цілей погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ.

Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

Проіснувало товариство 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова було розгромлено на початку квітня 1847 р. Члени товариства були засуджені та зfслані (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули і т. д.). М. Гулак був заточений у Шлісельбурзьку фортецю на 3 роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на 10 років в солдати в оренбурзькі степи «без права писати та малювати».

45. Західна Україна в результаті трьох поділів Польщі (1773, 1793, 1795 р.), перебувала під владою Австро-Угорщини. З початку XIX ст. на захоплених землях починає розростатися український національно-визвольний рух. Причини національно-визвольного руху:

ріст феодального гноблення в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян);

зростання національного гніту (заборона викладання української мови в школах і культурно-суспільних установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення й ін.).

У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Відні тп Будапешті, було скинуто уряд Меттерніха, імператор Фердинанд I пообіцяв укласти конституцію і забезпечити демократичні свободи), що дало поштовх національно-визвольному руху в західноукраїнських землях.

Основні події і результати національно-визвольного руху 1848—1849 р. в західній Україні:

Березень 1848 р. — величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію. Під тиском демонстрантів були звільнені всі політичні в’язні у Львові, почато формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної Ради Народової».

У квітні 1848 р. почалися заворушення селян, що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австро-Угорщина скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів.

У травні 1848 р. українська ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу українську політичну організацію — «Головну Руську Раду», на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування національної української гвардії і введення в навчальних закладах навчання українською мовою. В результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.

У листопаді 1848 р. — відбулося збройне повстання у Львові з вимогою введення української автономії в Східній Галичині і проти спроб Австрії роззброїти українську національну гвардію. У повстанні взяли участь широкі народні маси від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста.

У Північній Буковині — протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища та ліси, чинили збройний опір. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 роки — у квітні 1850 р.

 

 

46.

Причини скасування кріпосного права:

1) криза феодально-кріпосницького ладу в 1859—1861 рр. досягла найвищої точки, це проявилося у відставанні Росії від країн Заходу, у принизливій поразці у Кримській війні, у рості селянських повстань;

2) бажання скасувати кріпосне право було в селянства і молодої буржуазії, ліберальної і революційно-демократичної інтелігенції;

3) необхідність зміцнення оборони російської держави після поразки в Кримській війні, що було неможливо без капіталістичної перебудови країни;

4) кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасовано, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою, забитою, патріархальною;

5) повернути колишню могутність після поразки в Кримській війні та на рівних конкурувати з Англією, Францією й іншими країнами Росія могла, лише ступивши за ними на капіталістичний шлях розвитку.

Олександр II для запобігання можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права.

Принципи скасування кріпосного права:

Позитивні:

а) селяни одержували особисту свободу і цивільні права: можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати угоди тощо від свого імені, а не від імені поміщика, як це було колись, тобто селяни стали юридичними особами;

б) селяни звільнялися з землею (за викуп).

Негативні:

а) поміщики залишилися власниками більшості земель у державі;

б) в особисте користування селянин одержував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими будівництвами, а польовий наділ він зобов'язаний був викупити в поміщика;

в) протягом 20 років селянин вважався «тимчасовозобов’язаним» і повинен був залишатися у поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк, як і до 1861 р.;

г) зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком;

д) для вирішення суперечок був створений інститут світових посередників.

Значення реформи 1861 року: 1) реформа поклала початок капіталістичному розвитку Росії й України, перетворивши феодально-кріпосницьку монархію в монархію — буржуазну; 2) реформа сприяла більш швидкому капіталістичному розвитку країни; 3) Відбулася деяка демократизація суспільства, якщо порівнювати внутрішню і зовнішню політику Миколи I і Олександра II.

47. Реформа місцевого самоврядування проводилася в 2 етапи: 1864 р. — земська реформа, 1870 р. — реформа міського самоврядування.

За цією реформою з 1864 р. — у повітах і губерніях запроваджувалися земські збори, що обирали свої виконавчі органи — земські управи (відповідно повітові й губернські). З 1870 р. у містах запроваджувалися міські думи, що обирали свій виконавчий орган — міські управи.

Функції земств і міських дум:

· були позбавлені політичних прав і займалися виключно місцевими господарськими та соціальними питаннями (опікуванням і утриманням шкіл, лікарень, пошт, психлікарень, ветеринарних служб і т. п.);

· їхня компетенція й дієвість істотно обмежувалися урядовим рішенням 1867 р., яким заборонялося збирати податки з промислових підприємств, що позбавило земства фінансових важелів;

· відповідно до указу від 19 серпня 1879 р., губернатори одержали право відкликання так званих «неблагонадійних» гласних земств на свій розсуд;

· обмеженість виконавчої влади, тому що для виконання своїх постанов (збору податків, будівництва шкіл, лікарень і т. п.) вони зверталися до вищих державних установ, їм не підпорядкованих.

Значення земств і міських дум:

· вирішували багато господарських проблем, займалися благодійницькою діяльністю;

· відіграли велику роль у статистичному вивченні господарства Росії й України та їх території (земства щороку випускали статистичні збірники про наявність на своїй території кількості селян, городян, дітей, лісових угідь і т. п.);

· були «п’ятим колесом у возі російського державного управління», бо не мали реальної влади, були під контролем, 80–85 % коштів витрачали на своє утримання.

Судова реформа

Була викликана невідповідністю старого законодавства новим умовам. Наприклад, за старим законодавством селянин не міг виступати в суді від свого імені, а за «Маніфестом» 1861 р. селянин став особисто вільним. За цією реформою замість станового суду (окремо для селян, дворян) запроваджувався єдиний для всіх безстановий суд, що складався з коронного суду (у кримінальних справах) і мирового суду (у цивільних і дрібних кримінальних справах). Була введена незалежність суду від адміністративних органів (губернаторів, міністрів і т. п.). Рішення суду вважалося остаточним і могло бути оскаржене лише вищою судовою інстанцією тільки в разі порушення порядку судочинства. Судові засідання стали більш демократичними: на зміну закритому судовому засіданню прийшло відкрите, публічне. Запроваджувалися суд присяжних, змагальність сторін (прокурор — адвокат) та ін.

Судова реформа 1964 року — це найбільш послідовна з буржуазних реформ у Росії середини XIX ст., яка, втім, зберегла чимало станово-феодальних пережитків. Наприклад, залишався окремий суд для духівництва (консисторія), військовослужбовців (трибунал) і Особливий Верховний суд для вищих сановників. З 1866 р. судові чиновники ставилися в залежність від губернатора й підкорялися «його законним вимогам». З 19 травня 1871 р. політичні справи замість суду стала розглядати жандармерія.

Військова реформа

Військова реформа була викликана необхідністю реорганізації армії після поразки в Кримській війні. За цією реформою:

· для солдатів замість рекрутських наборів запроваджувалася загальна військова повинність (від якої звільнялись особи з вищою освітою, духівництво, інородці та ін.). Скорочувався термін служби з 20 років спочатку до 12, а потім до 6 років у сухопутних військах і 7 років у військово-морському флоті. Були заборонені тілесні покарання;

· для офіцерів проведена реформа військово-навчальних закладів, за якою засновувалися військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалася кількість місць у військових академіях та Академії Генерального штабу;

· було реорганізовано військове відомство у військове міністерство, якому стали підкорятися всі галузі військового управління, було створено 15 військових округів, відбувалося переозброєння й переобмундирування армії.

У результаті цієї реформи посилилися мобільність та боєздатність російської армії.

Фінансова реформа

Фінансова реформа була викликана необхідністю впорядкування фінансів після Кримської війни й пошуку коштів для проведення селянської реформи та переведення країни на шлях капіталістичного розвитку.

За цією реформою:

· засновувався Держбанк,що сконцентрував у собі усі фінанси держави;

· скасовані система відкупів територій і непрямі податки (за сіль, вино, тютюн тощо), які стали збирати замість приватних осіб державні акцизні установи;

· з 1862 р. стали публікуватися в пресі всі доходи й витрати держави.

Значення цієї реформи: вона впорядкувала фінанси держави, але в цілому залишилася половинчастою, бо основний тягар податків, як і раніше, несло селянство, тоді як дворянство було звільнене від податків,хочі з’їдало величезну частину державної скарбниці (50 % коштів витрачалосянаутримання армії й державного апарату).

Реформа народної освіти

Необхідність цієї реформи була викликана збільшенням попиту на фахівців у зв’язку з початком капіталістичного розвитку (потреба в інженерах, механіках, лікарях і т. д.). За цією реформою:

· почалося бурхливе створення початкових, середніх шкіл, училищ, гімназій (у 1856 р. 8 тис. по всій Росії, у 1896 р. — 78,7 тис.);

· проведена реформа початкової та середньої освіти: запроваджувався буржуазний принцип рівності всіх станів і національностей, було дозволено відкривати приватні школи. Навчання поділялося на класичне(гімназії, що готували до університетів) і реальне (училища, що готували до вищих технічних навчальних закладів);

· надана автономія університетам, які одержали право самостійно вирішувати всі свої наукові, навчальні, адміністративні, фінансові та інші питання.

У цілому реформи 60-х ― 70-х рр. в Україні сприяли значному пожвавленню громадсько-політичного життя, спрямовуючи країну шляхом модернізаційних перетворень в економіці та демократизації суспільства. Так, земства та міські думи в Україні стали школою для кількох поколінь українських діячів. Проте значна частина населення (як селяни, так і передова інтелігенція) не були задоволені обмеженими реформами і вимагали подальших змін. Тому остаточно стабілізувати ситуацію в країні уряду не вдалося.

48. У XIX - на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.

XX століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час революції 1905-1907 рр. в Україні поширюється діяльність "Просвіт", що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність "Просвіт" часто була пов'язана з національно-визвольною боротьбою.

На початку XX ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.

Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали "Киевская старина", "Українська хата", "Літературно-науковий вісник". На Заході України національно свідомі наукові сили об'єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині). На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам'яток старовини.

Бурхливим було мистецьке життя на початку XX ст. У цей час працюють класики української літератури - І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, письменники молодшої генерації - В. Винниченко, О. Олесь, В. Стефаник; корифеї українського театру М. Кропивницький, М. Старицький, М. Садовський, М. Заньковецька; композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, О. Кошиць; художники В. Кричевський, Г. Нарбут, М. Бойчук.

Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об'єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.

У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.

Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 р. широкі народні маси пов'язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.

З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з'їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з'їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал "Вільна українська школа".

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як "культурна революція". Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

Поява політичних партій стала проявом політичного та соціального розвитку суспільства, зумовлювалася складними національно-визвольними і класовими процесами в Україні. Ці партії діяли, як правило, нелегально. В умовах жорсткого гніту російського царату не допускалось легальне існування будь-яких громадських об’єднань, діяльність яких не відповідала інтересам абсолютизму.

Україна на початку ХХ століття була складовою частиною двох імперій: Російської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої ввійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20