Погіршення економічної ситуації в Україні у другій половині 80-х років. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

На середину 80-х, до кінця не усвідомлюючи драматизму ситуації, партійно-державне керівництво в економічній сфері обирає стратегію «прискорення». її суть полягала в тому, щоб на існуючій матеріально-технічній базі, при незмінних соціально-економічних відносинах прискорити темпи економічного розвитку і таким шляхом вийти з кризи.

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткий план її втілення так і не був вироблений. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні й сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв'язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.

У 1987-1989 рр. в економічній політиці стали з'являтись нові тенденції. Одним з найголовніших завдань «перебудови» її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикальної економічної реформи. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки - найменшими.

Поглиблення кризи в економіці проявилося у наростанні темпів інфляції, збільшенні дефіциту державного бюджету. Карбованець 1989-1990 рр. перестав виконувати свої функції. В 1989-1990 рр. надзвичайного поширення набувають натуральні, або, як їх стали називати, бартерні обміни. Підприємства бажали одержати за свою продукцію реальні цінності, а не радянські карбованці, які інакше як «дерев'яними» вже й не називали.

Усе це в комплексі призвело до логічного результату: в 1990 р. вперше за повоєнні роки національний дохід України зменшився на 1,5%. В цілому по СРСР зниження становило 4,0%, в Російській Федерації — аж 5,5%. Економічні можливості радянської системи були повністю вичерпані. План, який був основою розвитку радянської економіки, втратив значення мобілізуючого та загальнообов'язкового для виконання документа. Союзні Міністерства й відомства, не знаходячи рецептів виходу з кризи, Що насувалась, на цей період самоусунулись від управління економікою. За іщх умов вирішення всіх економічних проблем лягло на керівництво республіки, яке була до цього не готове Крах командної економіки призвів до падіння життєвого рівня населення України та став каталізатором його суспільної активності. Останнє все більше вбачало вихід із ситуації у розширенні прав України, її самостійності в економічній сфері.

Чорнобильська катастрофа

26 квітня 1986 року – одна з найтрагічніших дат в історії людства: на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції за 110 кілометрів від столиці України Києва, майже в центрі Європи, сталася аварія, яку обґрунтовано кваліфікують як найбільшу в світі техногенну й екологічну катастрофу.

Навколо цієї події виникло чимало міфів, перекручень, домислів. Дехто зробив чорнобильську тему картою у політичній грі, а в деяких колах, керуючись суб'єктивними інтересами і розрахунками, намагаються применшити значення катастрофи чи навіть піддати її забуттю.

Втім, Чорнобиль не минув. Він промовисто нагадує про себе щодня численними проблемами в різних сферах суспільства, у долі мільйонів людей, житті кожного з нас.

Ядерний розпад має свою, добре відому науці пролонгованість в часі й просторі, а готових програм щодо подолання наслідків подібних катастроф не існує.

Тож треба пам'ятати: майбутнє підкоряється людині тоді, коли вона здатна глибоко і всебічно осмислювати минуле і, максимально мобілізуючи творчий потенціал, вміти отримувати уроки з допущених помилок і прорахунків, шукати нових засобів вирішення завдань. З цього погляду Чорнобильська катастрофа, котра застала нас зненацька, виявивши нашу низьку готовність до екстремальних ситуацій, поки що мало чого нас навчила. На багатьох напрямках роботи щодо подолання її наслідків маємо проблеми, породжені як зміною соціально-економічної ситуації, так і вічними нашими вадами – безгосподарністю, користолюбством, нездатністю до конструктивної самокритики.

Чорнобильська катастрофа трапилась в період, коли намітився злам тоталітарної системи колишнього радянського суспільства, оголивши принципові моменти дисгармонії в його соціальній, технічній і моральній культурі. Водночас при локалізації і подоланні наслідків катастрофи виявили героїзм, мужність і талант представники різних народів колишнього СРСР. Ціною здоров'я, життя вони врятували людство від ще більшого лиха.

Своїм відлунням Чорнобильська катастрофа спонукає до пильності. Вона знову і знову примушує замислитися на тим, що науково-технічний прогрес не тільки дає сучасній людині засоби, щоб досягти намічених цілей на шляху цивілізованого поступу, а й вимагає (й дозволяє) знаходити запобіжники, котрі дають гарантії безпеки, а це прямо пов'язано і з формуванням та розвитком світоглядних моральних засад, які об'єднують людей.

Чорнобиль кличе людство до консолідації заради власного порятунку.

 

38. Початок релігійного відродження в період становлення незалежної України.

Духовне відродження українського суспільства значною мірою залежить від глибини теоретичного осмислення явищ і процесів дійсності в усій їхній багатогранності, повноті реальних суперечностей і визначальних тенденцій. Рівною мірою це стосується функціонуючої конкретної духовної реальності - релігії як специфічного способу відображення дійсності за допомогою різноманітних ідей, поглядів, уявлень, думок, тощо.

Складною, багатоплановою, внутрішньо суперечливою постає конкретна релігійна ситуація в Україні, яка довгий час, як суб'єкт колишнього Союзу РСР, була позбавлена можливості здійснювати власну політику щодо релігії та церкви. Догматизований марксизм, що впродовж десятиліть був офіційною ідеологією, односторонньо розглядав усі явища, в тому числі і релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії українського народу. Державна влада тих часів діяла за принципом сили і неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно-командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувались терором та репресіями проти духівництва, насиллям над віруючими.

Пробудження релігійного життя в Україні в період перебудови ас пов'язують із відзначенням 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Російська православна церква (РПЦ) відзначала цю подію в Москві, а не у Києві. Це викликало справедливе незадоволення Української православної церкви (УПЦ). У цей час було легалізовано Українську греко-католицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву. У зв'язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ. Внаслідок боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ у жовтні 1990 р. переїздить до України патріарх УАПЦ Мстислав, а в березні 1991 р. — кардинал УГКЦ Любачівський.

 

39. Спроби реформації Компартії України. Демплатформа.

Руйнація Компартії України

· В 1990-1991 pp. сотні тисяч членів КПУ вийшли з її лав.

· В 1990 р група реформаторів — членів КПРС — об'єдналися в Демократичну платформу і виголосили головну мету: перетворення КПРС в партію парламентського типу.

· В КПУ були прибічники Демплатформи. На XXVIII з'їзді КПУ вони сформулювали свої вимоги: реорганізація КПРС, перетворення її в союз компартій союзних республік; деполітизація КДБ, МВС, Збройних Сил і управлінських державних установ. З'їзд пропозицій не прийняв.

· Демплатформа оголосила про свій вихід з КПУ і створила нову партію — Партію демократичного відродження України (ПДВУ), ліво-демократичної орієнтації.

· Частина членів Демплатформи залишилась в КПРС.

· До 1991 р. КПРС, КПУ лишалися владними партіями, під контролем яких знаходились суспільство і держава.

В березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради і місцевих рад народних депутатів.

Рух, УГС, «Меморіал», «Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка», асоціація «Зелений світ»та багато інших створили для координації дій на виборах Демократичний блок. Демблок виступив за суверенітет України, багатопартійну систему.

Демблок отримав майже третину місць у Верховній Раді, сформував опозиційну Народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським. ПДВУ в новій Верховній Раді отримала 40 місць (депутати — члени партії і співчуваючі), Демократична партія — 25, Республіканська — 12.

В травні 1990 р. Верховна Рада УРСР розпочала роботу. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла історичний документ — Декларацію про державний суверенітет України.

«Демплатформа»

Зважаючи на досить “щільну” атмосферу тоталітарного нагляду над суспільством, одну з реальних перспектив руйнування комуністичної імперії репрезентувала партійна опозиція, відома як “Демократична платформа у Компартії України”. Офіційним народженням цієї опозиції можна вважати створення координаційних комітетів на початку 1990 року у Києві (ідейно-організаційним центром “Демплатформи” був партком Київського університету імені Тараса Шевченка) та у Харкові.

Суспільно-політична програма “Демплатформи” була радикальною: відмова від монополії однієї ідеології, використання сучасної гуманістичної думки як теоретичної основи партії, відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком. Важливе значення надавалось офіційному публічному визнанню відповідальності КПРС перед суспільством.

Ініціатори “Демплатформи” розглядали трансформацію Компартії як засіб та ґарантію трансформації суспільства. Закономірно, що основна увага була спрямована не на попередні шляхи суспільної реформи, а на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.

Щодо стратегії перетворень характерним для більшості “Демплатформи” в Україні був підхід: перш за все демократія, а на цій основі — незалежність; — творення цивілізованої, демократичної, правової національної держави. Було зрозуміло, що за всіх суперечностей “перебудовних” процесів Київ отримував демократизаційні імпульси з Москви. Їх слід було використати максимально. Співвідношення демократичних та тоталітарних сил в Україні було набагато менш сприятливим для руйнування тоталітарної системи, ніж у загальносоюзному маштабі. Унезалежнення в умовах збереження такого співвідношення було небезпечним з точки зору перспектив справжнього реформування суспільства.