Державне будівництво В Україні на сучасному етапі

У зв'язку з проголошенням нової держави — нового, повноправного суб'єкта внутрішньо- та міжнародно-право-пих відносин, постало питання: як бути з Українською РСР, її законодавством, державними органами, колишні­ми колоніальними структурами?

Використовуючи досвід державотворчої діяльності УНР і ЗУНР, досвід «старих» і новітніх європейських держав, 12 вересня 1991 р. прийнято закон «Про правонаступництво України». У ньому зазначалося, що з моменту прого­лошення незалежної України найвищим органом влади є Верховна Рада в існуючому депутатському складі. Вона повинна діяти до скликання Установчих зборів або нових виборів у парламент. Закони та інші нормативні акти УРСР діють на території республіки, якщо вони не супере­чать законам України, ухваленим після проголошення Ак­та про незалежність України. Україна підтвердила свої зо­бов'язання за міжнародними договорами, укладеними до 24 серпня 1991 р. У законі також визначено основні прин­ципи державного будівництва — народ України створюва­тиме державу «суверенну і самоврядну, незалежну і від­криту, демократичну і правову».

Верховна Рада ратифікувала основні міжнародні акти про права людини. Вони стали невід'ємною частиною за­конодавства України. Законом «Про громадянство Украї­ни» 8 жовтня 1991 р. встановлено у державі єдине грома­дянство. Громадянами України є всі особи, які на ^момент введення закону в дію проживали на її території і не за­перечували проти прийняття її громадянства — незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, освіти, політич­них поглядів і релігійних переконань.

Цей закон. України був значно демократичнішим порів­няно з аналогічними законами інших держав колишнього СРСР, зокрема, прибалтійських.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла «Декларацію прав національностей Ук­раїни».

Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил — гаранта захисту державне незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Яскравим доказом цього була трагічна доля попередніх українських держав: УНР і ЗУНР. Тому постановою Верховної Ради 24 серпня 1991 р. усі військові формування, дислоковані на території України, були підпорядковані парламентові України. У січні 1992 р. створено Міністерство оборони, яке взяло ке­рівництво над Збройними силами України. Розпочалося формування Республіканської національної гвардії. Усі військовослужбовці, котрі бажали служити народові Ук­раїни, повинні були скласти військову присягу. Під процес творення національних Збройних сил підвели відповідну юридичну основу з широким соціальним захистом військо­вослужбовців.

Цей процес, однак, ще не завершився. Не розв'язане питання про повернення українських офіцерів, прапорщи­ків, мічманів з інших регіонів колишнього СРСР. Необхід­но створити мобільну, боєздатну, з сучасним озброєнням, на професійних засадах армію. Відкритим залишається і питання доцільності ядерного роззброєння, оскільки чима­ло держав нині шукають можливостей озброїтись ядерною зброєю, вважаючи її одним з найнадійніших гарантів су­веренітету.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності. Закони, прийняті Верхов­ною Радою щодо роздержавлення і приватизації власності, хоч і створили певні умови для господарювання всіх під­приємств і підприємців, все-таки виявилися половинчасти­ми, недосконалими. Нечітко ведеться фінансова політика. Вимагає перегляду податкова політика держави, діяль­ність Національного банку. Відкритим залишається питан­ня щодо національної грошової одиниці. Все це, як і інші фактори, не сприяє розвиткові виробництва, збільшенню випуску товарів тощо.

З прийняттям Акта незалежності створено український дипломатичний корпус, який почав утверджувати міжнародну правову суб'єктність Української держави. Відразу після проголошення Акта повідомлення про цю історичну подію отримали всі постійні представництва у республіці та за кордоном. Офіційний текст Акта був негайно розі­сланий у консульства і представництва іноземних держав в Україні. Відповідні ноти були передані у різні міжнарод­ні організації, зокрема, в 00Н.

Незважаючи на це, світ не поспішав визнавати нову незалежну державу. Протилежним було відношення до трьох держав Прибалтики, оскільки західні країни не ви­знавали правомірним факт їх входження у СРСР, окрім цього, бажання і реальне право на вихід підтвердилось там під час плебісциту. Тому з правового погляду питання створення незалежної держави остаточно мав розв'язати весь народ України.

Референдум був призначений на 1 грудня 1991 р. Крім відповіді на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт прого­лошення незалежності України?», громадяни повинні були обрати президента країни. На день голосування право брати участь у референдумі мали 37 885 555 осіб. Взяли участь у голосуванні 31 891 742, або 84,18%. Із них відпо­віли «Так, підтверджую» 28804071 громадянин, або 90,32%, «Ні, не підтверджую» — 2417544, або 7,58%; 670117 бюлетенів (2,1%) визнано недійсними.

Підсумки референдуму були явищем закономірним, під­готовленим спалахом масової соціально-політичної та на­ціонально-патріотичної активності: численними мітингами, пікетами, демонстраціями, страйками. Найвражаючішими стали «живий ланцюг» 21 січня 1990 р. з нагоди річниці самостійності та соборності України, в якому між Києвом і Львовом та Івано-Франківськом стояло 3 млн. осіб, а та­кож голодування студентів з 2 по 17 жовтня 1990 р. у Киє­ві, надання Декларації про державний суверенітет Украї­ни конституційної, сили, оголошення нових виборів у Вер­ховну Раду на багатопартійній основі тощо.

Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнен­ня народу України до державної незалежності, його ба­жання бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», частиною ще однієї імперії з но­вітнім фасадом.

Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних

держав.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента Украї­ни було внесено шість кандидатур. Народ обрав Президентом Л. Кравчука. За нього проголосували 61,59% вибор­ців, що взяли участь у голосуванні.

Верховна Рада України 5 грудня звернулася із заявою «До парламентів і народів світу», в якій наголошувалось, що Україна, одна з держав-засновниць 00Н, у повній від­повідності з метою і принципами Статуту 00Н спрямову­ватиме зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі. Зовнішня її політика ґрунтуватиметься на загально­визнаних принципах міжнародного права.

Коли до проведення референдуму Україну як державу визнало тільки декілька держав — і першими серед них Угорщина та Польща, то після референдуму розпочалась широка смуга офіційного її визнання державами світу. Україну визнали близько 150 держав, і більшість встано­вили з нею дипломатичні відносини. Цей процес продов­жується.

Верховна Рада 10 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про співдружність незалежних держав (СНД) із застере­женнями до неї, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права.

Входження України до СНД викликало неоднозначну реакцію. Пояснюючи цей крок, Л. Кравчук зазначав:

«СНД утворився для вирішення двох серйозних завдань. Перше — це мирне, цивілізоване розлучення. Друге — щоб знайти механізм співпраці, враховуючи попередні тісні еко­номічні й інші зв'язки, інтеграцію. Це дозволило б швидше подолати адміністративні методи управління і разом роз­в'язати складні проблеми переходу до ринку».

Проте, на жаль, співробітництво у межах СНД пішло надзвичайно складно, з елементами конфронтації. Росія ніяк не могла позбутися «великодержавних» претензій. Особливо це стосується Збройних сил (Чорноморського флоту тощо). Загострилася проблема Криму.

Важливим елементом становлення суверенітету, дер­жавності є законодавче затвердження головних держав­них символів — герба, прапора, гімну. Україна давно мала вже свої, історично обґрунтовані символи. Але це, як зда­валось на перший погляд, нескладне завдання не так прос­то було розв'язати українському парламенту. Причини, що зумовили надзвичайне збурення навколо проблеми дер­жавної символіки, виявилися такі: тривалий колоніальний статус України, сформована у масовій свідомості уява про державну символіку, як про суто політичне, класове яви­ще, а не просто національне; послідовно насаджувані впродовж десятиліть комуно-більшовицьким режимом ан­тиукраїнські погляди; відверто антиукраїнська, антиісто­рична, шовіністична позиція багатьох депутатів.

Однак історична правда і здоровий глузд перемогли. Малим гербом України визнано державний символ ще з часів Київської Русі — тризуб, прапором — синьо-жовтий, що символізує колір синього неба і жовтого лану пшениці, гімном — «Ще не вмерла Україна» (музика М. Вербиць-кого, слова П. Чубинського).

Після проголошення державної незалежності в Україні активно розгорнулося будівництво власної демократичної держави, творення її правової основи. Передусім процес державотворення вимагав розробки і прийняття нової, су­часної Конституції. Українському народові частіше від ба­гатьох інших доводилось втрачати і відбудовувати держав­ність, створювати для неї Конституцію. Згадаймо «Вивід прав України» Пилипа Орлика чи Конституцію Централь­ної Ради. Та жити за цими Конституціями народу не дове­лось. П. Орлик писав Конституцію для вже неіснуючої козацької держави, а Конституція Центральної Ради діяла лише день, оскільки була прийнята напередодні гетьман­ського перевороту. Щодо радянських Конституцій Украї­ни — 1919, 1929, 1937 і 1978 рр., то вони творилися у крем­лівських кабінетах, московськими партійно-державними функціонерами, а в Україні тільки переписувалися.

Після проголошення незалежності в Україні був підго­товлений і опублікований для обговорення проект нової Конституції, Конституції незалежної Української держави. Обговорення проекту відбувалося дуже активно. Увесь на­род взяв участь у цьому обговоренні. Висловлено чимало різних поправок, доповнень, змін до проекту. Все це кон­ституційна комісія врахувала і зараз проект Консти­туції винесено на обговорення парламенту України.

Серед інших важливих, конституційного значення, за­конів прийнято Декларацію прав національностей України (листопад, 1991 р.), закон «Про представника Президента України» (березень, 1992 р.), яким з метою ефективної реалізації президентської влади на місцях створено інсти­тут представників Президента, чітко визначено їх роль у розвитку місцевого і регіонального самоврядування, пра­вові, організаційні ц, фінансові основи їх діяльності тощо.

Важливу роль / становленні та розбудові Української держави відігравали і відіграють різні громадські органі­зації: партії, рухи, профспілки, товариства. Вже з почат­ком перебудови помітно посилився їхній вплив на політич­не, економічне та духовне життя суспільства. Після здобут­тя Україною незалежності цей вплив зріс іще більше. В Україні діють понад ЗО політичних партій. Найчисельнішою була комуністична (3294038 осіб). У зв'язку з при­четністю її до державного перевороту у Москві (серпень, 1991 р.) Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 р. спочатку постановила припинити її діяльність, а згодом заборонила діяльність цієї партії. Але насправді вона продовжувала існувати, зберігши величезні матері­альні й людські ресурси, валютні й рубльові кошти, ра­хунки в закордонних банках, активно організовуючи різні комерційні структури, банки тощо, куди й вкладала свої фінанси і цінні папери. Нині парламентарії-комуністи на­полегливо висувають питання про зняття заборони з діяль­ності компартії.

До найбільш впливових партій в Україні належать на­ступні.

Демократична партія України (грудень, 1990 р.). Го­ловою її є Ю. Бадзьо. Головна мета — побудова незалеж­ної, самостійної, соборної Української держави.

Партія демократичного відродження України (ПДВУ) (грудень, 1990 р.), утворена на основі демократичної плат­форми у компартії. Більшість членів партії — колишні комуністи. Очолює партію сім співголів — В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко та ін. Партія відстоює пріоритет за­гальнолюдських цінностей, захищає права і свободи лю­дини.

Народна партія України (22 липня 1990 р.). Ініціатор створення — народний депутат П. Табурянський. Мета — побудова мирним шляхом самостійної парламентської рес­публіки, допомога малозабезпеченим, досягнення соціаль­ної справедливості.

Соціал-демократична партія України (СДПУ) (травень 1990 р.). Голова — О. Сугоняка. Вимоги — реальний по­літичний і економічний суверенітет, сприяння процесам інтеграції всіх народів України в єдину українську націю, заперечення марксизму-ленінізму.

«Партія зелених» України (вересень, 1990 р.). Мета — фізичне і духовне відродження українського народу, створення екологічно чистого середовища, боротьба за збере­ження природи.

Українська республіканська партія (квітень, 1990 р.), Голова — Л. Лук'яненко, пізніше М. Горинь. Головна ме­та — створення і зміцнення «Української Незалежної Со­борної Держави» парламентськими і позапарламентськими методами. Має близько ЗО друкованих видань. Об'єднує близько 10 тис. членів.

Українська християнсько-демократична партія (УХДП, квітень, 1990 р.). Лідер — В. Січко. Мета — утворення де­мократичної Української держави європейського взірця. Висловлюється за повну деполітизацію, демілітаризацію життя, гуманізацію та християнізацію освіти.

Соціалістична партія України (жовтень, 1991 р.). Головою донедавна був О. Мороз. Близька до комуністичної Мета — побудова соціалістичного суспільства. Виступає занаціональне відродження, незалежну Україну, в економічній сфері — за пріоритет суспільно-державних форм власності.

Народний рух України — раніше наймасовіша демократична організація, що налічувала близько 5 млн. осіб. Проведено чотири з'їзди. Друкований орган — «Народна газета». Голова — В. Чорновіл. Мета — зміцнення Української незалежної держави, побудова демократичного гуманного суспільства, в якому буде досягнуте справжнє народовладдя, всебічний розвиток української нації тощо.

Від Руху 1993 р. відокремився Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик, М. Поровським та ін.

Виникли і діють ще понад 20 політичних партій, численні самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації. Умовно їх можна поділити на організації екологічного напряму («Зелений світ», «Зелене милосерця» тощо); історико-культурного характеру («Меморіал», Всеукраїн­ське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, «Спадщина»); організації національних меншин (Російське товариство ім. О. Пушкіна, Єврейське, Польське, Організація крим­сько-татарського національного руху тощо).

Однією із суттєвих прикмет оздоровлення суспільного життя стало відновлення зв'язків між державою і церквою. Розвивається процес створення і відновлення організацій релігійного спрямування. Віруючим повертають храми та інші культові споруди. Забезпечуються нормальні умови для здійснення свободи віросповідання. Перестало пере­слідуватись виконання релігійних обрядів, відзначення ре­лігійних свят.

Важливим кроком була реабілітація 1990 р. Україн­ської Греко-Католицької Церкви, яка змушена була впро­довж десятиріч перебувати у підпіллі, а тисячі її свяще­ників, монахів і монахинь були репресовані або зазна­вали всіляких утисків і знущань.

Помітно зріс інтерес народу до моральних витоків своєї

культури, релігії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні органі­зації та рухи активно створюються й молоддю України. Це Українська студентська спілка. Студентське братство, «Пласт», Спілка незалежної української молоді._

Одним з основоположних принципів справжньої демо­кратії є свобода слова, преси, гласність. Без цього не мо­же-бути ефективної політичної й трудової творчості мас, їхньої діяльної участі в управлінні. В Україні гласність поширилася майже на всі сторони суспільного життя. Від­носну, але ще не повну свободу отримала преса. На сто­рінках численних газет і журналів з'явилось чимало забо­ронених раніше матеріалів — про справжній рівень еконо­мічного життя нашого народу, його матеріальне станови­ще, факти корупції, зловживання, хабарництва, про зло­чини більшовицько-комуністичного режиму проти україн­ського народу.

Важливою умовою розвитку демократії є всебічне зміцнення правової основи державного та суспільно-політичне го життя, неухильне дотримання законності та правопоряд­ку. Демократія не може бути стихійною, сприйматися як вседозволеність. Вона не існує поза законом і над законом. Реальності сьогодення показали необхідність здійснення кардинальної правової реформи. Оновлення діючого зако­нодавства, вдосконалення структури і методів діяльності юридичних установ, системи правоохоронних органів, під­вищення правової культури керівників різних ланок управ­ління, загалом громадян, молодого покоління мають вели­ке значення у процесі творення демократичної, правової держави в Україні.

Шляхи до незалежності та свободи, до політичної само­стійності проходять через зростання національної самосві­домості, розуміння необхідності національного відроджен­ня народу України — і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України. За переписом 1989 р. в Ук­раїні проживало 37,4 млн. українців (71,9%), 11,4 млн. ро­сіян (21,9%), 486 тис. євреїв (9,3%), 440 тис. білорусів (8,4%), 325 тис. молдаван (6,2%), 234 тис. болгар (4,5%), 219 тис. поляків (4,2%), 163 тис. угорців (3,1%), 135 тис. румун (2,5%) та ін.

Усі ці люди різних націй і народностей, постійні жителі України, тобто ті, хто прийняв її громадянство, становлять народ України, його повновладдя на своїй території, пра­во самочинно розв'язувати усі питання економічного, полі­тичного, культурного, духовного життя, визначати форми й структуру органів держави — це і є реальний суверені­тет, що втілюється у незалежність держави.

Важливою віхою національно-культурного розвитку Ук­раїни стало прийняття «Закону про мови». Оголошуючи українську мову державною, закон гарантує використання й розвиток мов усіх націй, що проживають в Україні. Гро­мадянам гарантується право користуватися своєю націо­нальною чи будь-якою іншою мовою. Вони можуть зверта­тися до державних, громадсько-політичних організацій, підприємств, установ українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Характерною рисою закону є те, що він містить норми, спрямовані на захист рідних мов. Заборо­нені будь-які привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, а також мовна дискримінація. Перед­бачено, що публічне приниження чи зневаження, навмисне спотворення української чи інших мов у офіційних доку­ментах і текстах, створення перешкод і обмежень у кори­стуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті пе­редбачають правову відповідальність. Маючи на увазі сту­пінь готовності різних регіонів країни до реалізації поло­жень закону, прийнявши рішення про введення закону в дію з 1 січня 1990 р.. Верховна Рада встановила для по­ступового впровадження окремих його положень в усі сфе­ри суспільно-політичного життя різні терміни — від трьох до десяти років.

Значно посилилась увага до задоволення національно-культурних запитів національних меншостей. У цьому пла­ні велику роль виконують вже згадувані національно-куль­турні товариства. Зараз в Україні діють російське, болгар­ське, польське, єврейське, німецьке, угорське, чеське, тюрк­ське, кримсько-татарське товариства. Створено Раду на­ціональних товариств України. У місцях компактного про­живання національно-етнічних груп працює понад 220 шкіл з викладанням національними мовами. У навчальних зак­ладах відкрито понад 450 факультетів з вивченням болгар­ської, польської, угорської, єврейської та інших мов. Ви­ходять газети мовами національних меншостей, діють теат­ри, радіо та телебачення (наприклад, новогрецькою мовою у Донецькій області, молдавською — у Чернівецькій, бол­гарською — в Одеській, російською — у всій Україні).

До речі, українському населенню, українській мові, ос­віті, культурі у сусідніх зарубіжних країнах, наприклад у Росії, майже не приділяється уваги. В Росії немає жодної школи з українською мовою викладання, жодного театру тощо.

Зрештою, й сама Українська держава недостатньою мі рою піклується, нерішуче відстоює інтереси українців з. рубежем, мало їм допомагає. А їх є немало: у Росії — понад 5 млн., Казахстані — понад 900 тис., Молдавії -близько 600, Білорусії — 240, Узбекистані — 154 тис. У таї званому далекому зарубіжжі теж проживає немало українців: у США — понад 1 млн., Канаді — близько 1 млн. Польщі — 300 тис., Бразилії — 150, Аргентині — 100, Че­хії та Словаччині — 100 тис. тощо.

Провідною організацією, яка здійснює контакти з укра­їнцями за рубежем, є товариство «Україна». Воно знайо­мить зарубіжних співвітчизників з історією, культурою та сьогоденням України, надсилає їм різну літературу, періо­дику, кінофільми, організовує гастролі артистів.

Знаменною подією у суспільно-політичному житті Укра­їнської держави став Перший Всеукраїнський міжнаціо­нальний конгрес з проблем духовного відродження наро­дів, котрі проживають в Україні, що проходив 16—17 лис­топада 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив скоординовану політику щодо забезпечення прав вільного розвитку всіх національностей, для яких Україна стала Батьківщиною.

Ще однією важливою подією був Конгрес українців не­залежних держав, який відбувся у Києві 22—23 січня 1992 р. У його роботі взяли участь близько 1500 делегатів-українців з усього світу, передусім, з колишнього СРСР. Конгрес сприяв консолідації всіх українців. Планується проведення Другого конгресу українці» світу (також у Києві).

Державне будівництво, створення правової основи мо­лодої Української держави продовжується. Так, 25 березня 1992 р. Верховна Рада прийняла закони «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»; «Про службу безпеки України»; 18 листопада 1993 р. — «Про вибори народних депутатів України»; 22 грудня 1993 р. — «Про міжнародні договори України»; 23 грудня 1993 р. — «Про авторське право і суміжні права»; 24 грудня 1993 р. — «Про органи реєстрації актів громадянського стану»;

21 січня 1994 р. — «Про державну таємницю»; 4 лютого 1994 р. — «Про правовий статус іноземців», «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів»; «Про забез­печення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» тощо.

Проводяться в Україні й великі кодифікаційні роботи: 13 березня 1992 р. прийнято Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. — Кодекс України про надра; 21 січня 1994 р. — Лісовий кодекс України тощо. Систематично вно­сять зміни у Кримінальний, Цивільний кодекс, Кодекс за­конів про працю, процесуальні кодекси.

В Україні відбулися 27 березня 1994 р. дострокові ви­бори у парламент держави — Верховну Раду. У квітні (2, З, 9, 10) проведено повторне голосування. В липні-серп­ні — ще одне. Внаслідок голосування до складу Верховної Ради обрано 394 депутати (з 450). Серед них: 381 з вищою освітою; 44 — економісти, 102 — інженери, 32 — юристи, 65 — фахівці освіти, 57 — фахівці сільськогосподарських професій, 10 — медики, 12 — фізики, хіміки, математики, 11 — соціологи, психологи, 20 — перші керівники мініс­терств і відомств, 32 — директори державних підприємств, 20 — працівники Рад усіх рівнів, 15 — докторів наук, 60 — кандидатів наук. У складі парламенту України сформовано і зареєстровано дев'ять депутатських груп і фракцій (станом на 1 липня 1995 р.):

1. Фракція «Комуністи України за соціальну справед­ливість і народовладдя» — 84 члени. Уповноважені пред­ставляти фракцію Симоненко П. М., Мармазов Е В, Олійник Б. І.

2. Фракція Народного руху України — 27 членів (Чорновіл В. М., Лавринович О. В., Ковтунець В. В.).

3. Соціалістична фракція — 25 членів (Чиж І. С., Вінський Я. В., Кияшко С. М., Марченко В. Р.).

4. Група «Центр» — 38 членів (Бутейко А. Д., Коломойцев В. Е., Яворівський В, О.).

5. Група «Аграрники України» — 36 членів (Довгань С. В., Боровик О. Г., Ващук К. Т.).

6. Група «Реформи» — 27 членів (Соболев С. В., Ла­новий В. Т„ Пинзеник В. М„ Головатий С. П.).

7. Група «Єдність» — 25 членів (Меркулов В. Т., Алексеєв В. Г., Кужель О. В.).

8. Група «Державність» — 25 членів (Юхновський І. Р., Кияк Т. Р., Мовчан П. М., Мулява В. С.).

9. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) — 25 чле­нів (Азаров М. Я; Карпов О. М.).

Не входило до складу фракцій 20 народних депутатів. Головою парламенту на першому засіданні було обрано О. Мороза.

У листопаді відбувся ще один тур голосування до Вер­ховної Ради, в результаті якого дообрано ще 10 депутатів. Проте у більшості виборчих округів довибори не відбулися через неявку виборців.

У березні відбулися також дострокові вибори Президен­та України. Найбільшу кількість голосів виборців набрали Л. Кравчук — 37,72%' та Л. Кучма — 31,27%. Вони й ви­йшли у другий тур, де перемогу здобув Л. Кучма, який { став другим Президентом в історії новітньої Української держави.

Процес творення, зміцнення й розвитку незалежної Ук­раїнської держави триває.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Апаноеич О. М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татар­ської агресії. К., 1963.

Апаноеич О. М. Розповіді про запорізьких козаків. К., 1991.

Бабій Б. М. Українська Радянська держава в період відбудови на­родною господарства (1921—1925 рр.). К., 1961.

Бабий Б. М. Государственное строительство й право УкраинскоЯ ССР в период восстановления народного хозяйства (1921—1925 гг.). К., 1963.

Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні. К., 1972.

Бабий Б. М. Очерк развития правових исследований в Украинской ССР 1919—1984 гг. К., 1984.

Багалій Д. Нарис української історіографії. К., 1923—1926. Т. 1—2.

Боплан Г. Л. Опис України. Львів, 1990.

Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. К., 1963. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К., 1968.

Варфоломеєва Т. В., Святоцький О. Д., Кульчицький В. С. Історія адвокатури України. К., 1992.

Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Т. 1—3.

Вісник Народної Ради Закарпатської України. Ужгород, 1944— 1945.

Возз'єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі: Збірник документів і матеріалів. К., 1949.

Воссоединение Украйни с Россией: Документи й материалу. М., 1953. Т. 1—3.

Ролобуцький В. О. Запорізька Січ в останні роки свого існування. 1734—1775. К., 1961.

Грабовецький В. Олекса Довбуш (1700—1745). Львів, 1994.

Грищук В. К.. Кодифікація кримінального законодавства України» Львів, 1992.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Гру шевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.

Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях Ук­раїни. Нью-Йорк, 1970.

Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобереж­ної України кінця XVII—початку XVIII ст. К., 1959.

Єнсен А. Мазепа. К., 1992.

Жуковський А., Субтельний О. Нариси історії України. Львів,. 1991.

История государства й права Украинской ССР. К., 1987. Т. 1— 2.

Ісаевич Я. Д. Джерела з історії української культури доби фео­далізму ХУІ—ЦУІІІ ст. К., 1972

Історія держави і права Української РСР. К., 1967. Т. 1—2.

Історія Української РСР. К., 1967. Т. 1—2.

Історія Львова в документах і матеріалах: Збірник документів і матеріалів. К., 1986.

Історія українського війська (від княжих часів до 20-х рокіа XX ст.). Львів, 1992.

Історія України. Курс лекцій. К„ 1992. Кн. 1—2,

Історія України в особах. К., 1995.

Історія держави і права України. Хрестоматія. К., 199ч, Копиленко О. Л. <Сто днів» Ценгральної Ради. К., 19^е Крип'якевич І. П. Галицько-волинське князівство. К., 13 Крип'якевич І. П. Історія України. Львів, 1990. Крип'якевич І. 77. Богдан Хмельницький. Львів, 1990. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993. Кузьма О. Листопадові дні 1918 року. Львів, 1931. Кульчицкий В. С. Галиіікий сейм в системо колониального аппара та Австро Венгрии. М., 1958.

Кульчицький В. С. Історія Конституції УкраїнськоїРСР. Львів1956.

Кульчицький В. С. Утворення Української радянської держави Львів, 1957.

Кульчицький В. 'С. Кодифікація права на Україні у XVIII ст Львів 1958.

Кульчицький В. С. Галицький крайовий сейм — знаряддя соціаль­ного і національного пригнічення трудящих // Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1958.

Кульчицький В. С. Австрійська конституція 1849 року і крайова конституція для Галичини 1850 року//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юри­дична. 1965.

Кульчицький В. С. Галицька радянська республіка. Львів, 1965.

Кульчицький В. С. Органи державного управління Галичиною за Конституцією 1867 року // Вісник Львівського університету. Серія юри­дична. 1966.

Кульчицький В. 'С. Державний лад і право Галичини (в другій по­ловині XIX—на початку XX ст.). Львів, 1966.

Кульчицький В. С. Апарат управління міста Львова за статутом

•1870 року//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1969.

Кульчицький В. С. Политический аппарат колониального управле­ння Восточной Галицией (вторая половина XIX—начало XX вв.). К., 4970.

Кульчицький В. С. Державно-правові погляди декабристів//Пробл. правознавства. Вип. 32. К., 1975.

Кульчицький В. С. Галицьке намісництво та його антинародна ді­яльність//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1975.

Кульчицький В. С; Настюк М. І.. Ткач А. П., Ганчин В. Ю.. Гу-„раль П. Ф. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною (соці. ально-політичні і правові основи). Львів, 1985.

Кульчицький В. 'С.. Настюк М. /., Тищик Б. Й. З історії україя-

•ської державності. Львів, 1992.

Кульчицький В. С. До питання про виникнення і падіння Західно­української Народної Республіки//Проблеми юридичної науки та пра­воохоронної практики. К., 1994.

Кульчицький В. С. Підготовка адміністративно-судових кадрів козацько-гетьманської держави//Науковий збірник Українського Вільного Університету. Мюнхен/Львів, 1995.

Кульчицький В. С. Застосування кодексів австрійського права на території Галичини//Стан кодифікаційного процесу в Україні: сис­темність, пріоритети, уніфікація. К., 1995.

Кульчицький В. С., Вівчаренко О. А., Бойко І. Я. Українська юриспруденція в персоналіях. Івано-Франківськ, 1995.

Кульчицький В. С; Настюк М. /., Тищик Б. Й., Глубіш М. І. Вхо­дження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу Украї­ни (1939—1945 рр.). Дрогобич, 1995.

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848— 1918. Львів, 1926. Кн. 1—2.

Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1991.

Малик Я; Вол Б., Чуприна В. Історія української державності Львів, 1995.

Марченко М. І. Українська історіографія (3 давніх часів досередини XIX ст.). К., 1959.

Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Львів, 1990 Минуле України: відновлені сторінки. К., 1991. Мірчук П. Українська повстанська армія 1942—1952: Документі і матеріали. Львів, 1991.

Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань Львів, 1994.

Нагаевський І. Історія Української держави двадцятого століття Львів, 1993.

Настюк М. Й. Создание й деятельность советских органов юстиция западянх областей УССР (1939—1941). Львов, 1977.

Настюк М. Й. Политическая организация колониального управле­ння королевской Румьінни в Северной Буковино // Пробл. правоведения, Вип. 48. К„ 1987.

Настюк М. І. Буковинський крайовий сейм: структура, компетен" ція і діяльність//Вісн. Львів, ун-ту. Серія юридична. 1993.

Нелин А. Й. Собрание малороссийских прав 1807 года, его содержание и значение. К., 1990.

Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен, 1951. Подох Я. Суди і судовий процес Старої України. Нью-Йорк; Львів, 1990.

Падох Я. Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині XVII—XVIII столітті. Львів, 1994.

Пошук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні. Львів, 1967.

Петлюра Є. Статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956—1979. Т. 1—2.

Питання теорії та практики державного будівництва. Львів, 1972. Північна Буковина: її сучасне і минуле. Ужгород, 1960. Полонська-Василенко Н. Історія України. Мюнхен, 1972—1976. Т. 1—2.

Полонська-Василенко Н. Історія України 1900—1923 років. Львів, 1991.

Радянська Буковина: Документи і матеріали. К., 1967. Радянська енциклопедія історії України. К., 1969—1972. Т. 1—4. Рудшцький С. Чому ми хочемо самостійної України. Львів, 1994. Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Во-лунской Руса. М., 1955.

Софроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства второй половину XVII—начала XVIII ст. М.,1960.

Слюсаренко А. Г., Полянко М. В. Історія української Конституції. К., 1993.

Социально-политическая закономерность й правовие основи вое-соединения западноукраинских земель с Украинской ССР. Львов, 1979.

Стерчо П. Карпато-Украінська держава. Торонто. 1965. Субтельний О. Україна. Історія. К., 1991.

Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957. Тищик Б. Й. Галицька соціалістична радянська республіка (1920 р.). Львів, 1970.

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка 1918—1923 рр. Коломия, 1993.

Тищик Б. Я., Вівчаренко О. А. Українська Народна Республіка. Коломия, 1994.

Тка'і А. П. Історія кодифікації дореволюційного права Україні. К. 1968.

Ткач А. П. Кодификация, памятники й основньге чертн права Ураины во второй половини XVIII—первой половини XIX ст. К., 1969 Ткач А. П. Право України. Київ; Хмельницький, 1992. Торжество історичної справедливості. Львів, 1968. Україна в цікавих фактах/За ред. Г. О. Маценка. Львів. 1992 Українська культура: історія і сучасність. Львів, 1994. Хрестоматія з історії Української РСР. К., 1959—1961. Т. 1—2. Чубатий М. Огляд історії українського права. Мюнхен, 1947. Шаповал Ю. І. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. К., 1990. Шляхом до щастя. Нариси історії Закарпаття. Ужгород. 1973. Щербина П. Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережнойї Украины. Львов, 1974.

Щербина П. Ф. Судебная система на Правобережной Украине в конце XVIII—XIX вв. К., 1977.

Юридична наука і освіта на Україні. К., 1992. Юшков С. В. Общественно-политический строй й право Киевского

государства. М., 1949.

Юшков С. В. Русская Правда. М., 1960. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Львів, 1990—1992.

Т. 1—3.

Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по котрим судится малороссийский народ». Мюнхен, 1949.

Яковлів А. Основи Конституції УНР//Розбудова держави. К.» 1995. № 5.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА........... З

Розділ І. СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ І ПРАВО НА ТЕРИ­ТОРІЇ УКРАЇНИ (VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.).. 5

1. Виникнення стародавніх держав..... 5

2. Скіфія........... 7

3. Античні міста-держави ....... 10

4. Боспорське царство........ 12

5. Стародавні східні слов'яни...... 14

Розділ II. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ........ 17

1. Утворення Української держави — України-Русі.. 17

2. Суспільний лад......... 21

3. Державний лад......... 23

4. Право........... 25

Розділ III. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО ГА­ЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА.. 32

1. Утворення Галицько-Волинського князівства ... 32

2. Суспільний лад ......... ЗЕ

3. Державний лад......... 37

4. Право........... 35