Основи української системи фізичного виховання.

Г. Ващенко пропонує будувати національне фізичне виховання на таких засадах:

1. Тіловиховання не є окремою галуззю формування людської особистості, а його органічною частиною, міцно поєднаною з розумовим, моральним і естетичним вихованням.

2. Завданням тіловиховання є не лише зміцнення здоров’я, розвиток м’язової сили і спритності, а й розвиток духовних сил людини: зміцнення її волі, гартування витривалості, здатності керувати своїм тілом як знаряддям духа.

3. Керівники тіловиховання української молоді повинні чітко уявляти собі, які завдання ставить до українського народу історія. Такими основними завданнями є здобуття незалежності соборної України, розбудова економічної та духовної культури. Виконання цих завдань вимагає певних властивостей духа і тіла.

4. Керівники тіловиховання мають добре знати його історію у різних народів, бо вона дає багато повчального як із позитивного, так і з негативного погляду.

5. Вироблена система тіловиховання не може залишитися незмінною протягом тривалих років. Вона змінюється, передусім, у зв’язку зі зміною завдань, які ставить перед народом історія. Крім того, слід брати до уваги невпинний розвиток наук, пов’язаних із проблемами тіловиховання, насамперед із медициною і психологією. За останні часи в галузі медицини зроблено чимало відкриттів і винаходів, що дають можливість боротися з різними хворобами, зміцнюють організм, збільшують працездатність і термін життя людини. Керівники тіловиховання повинні ретельно слідкувати за всіма цими досягненнями наук і розумно й обережно використовувати їх у своїй практиці, консультуючись при цьому з лікарями.

6. У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє мусить бути органічно поєднане з самовихованням. Це означає, що вихованець: а) сам розуміє потребу і сенс тіловиховання; б) розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов’язки перед ним; в) не лише ретельно і з бажанням виконує накази керівників під час походів і гімнастичних вправ, а за певною системою сам займається тіловихованням. Інакше тіловиховання може обернутися на муштру, а муштра, як відомо, не дає добрих наслідків у будь-якому вихованні молоді.

Але чи можливе таке виховання і самовиховання, зокрема чи можливо через тіловиховання формувати волю І характер людини саме таким чином, щоб тіло стало знаряддям людського духу, ставить питання Г. Ващенко і відповідає, що в основному це філософсько-психологічна проблема. Він зазначає, що існують три основні напрями розв’язання проблеми співвідношення душі й тіла.

Перший із них – матеріалістичний, який ґрунтується на тому, що існують лише матеріальні процеси; що душі як особливої нематеріальної субстанції не існує. Отже, матеріалізм фактично знімає цю проблему. Марксизм своїм ученням про базис і надбудову допускає вплив свідомості на суто фізичні процеси, але це вже крутійство, а не справжнє розв’язання проблеми.

Друга теорія, що намагається розв’язати проблему душі й тіла, – це теорія психофізичного паралелізму. Вона бере свій початок із філософської системи Р. Декарта, який визнавав існування двох субстанцій: матерії та духа. Між ними не існує жодного зв’язку; кожна з них підлягає своїм законам. І коли відбувається збіг між рядами матеріальних явищ, з одного боку, і психічних – з іншого, то це є наслідком заздалегідь установленої Богом гармонії. Теорія психофізичного паралелізму є подальшим розвитком учення Р. Декарта. Її розробляли Г. Фехнер, Ф. Паульзен і частково В. Вундт. Подібно до Р. Декарта, представники цієї теорії наголошували на тому, що фізичні й психічні процеси підлягають своїм особливим законам, що між цими процесами немає причинного зв’язку, а є лише паралелі, тобто певним психічним процесам відповідають фізіологічні процеси і навпаки. На цьому ґрунтується експериментальна психологія, яка за допомогою спеціальних приладів досліджує зміни в організмі людини і робить висновки про її психічні переживання. Зрозуміло, що коли б ми визнали цю теорію, то, будучи послідовними, мусили б відмовитися від думки про можливість впливати на волю і характер людини шляхом тіловиховання, а тим більше від завдання зробити тіло знаряддям духа. Це було б нічим не виправдано.

Нарешті, третя теорія взаємовідносин між душею і тілом – це теорія взаємодії. Вона полягає у тому, що хоча душа і тіло є різними субстанціями, але між ними існує зв’язок: душа впливає на тіло, а тіло впливає на душу. Приклади такого зв’язку ми можемо спостерігати буквально на кожному кроці. Хвора людина почуває і поводить себе інакше, ніж здорова людина, фізична втома негативно відбивається на психічних процесах, отруєння алкоголем чи опіумом зовсім порушує нормальний хід психічного життя людини і навіть може призвести до втрати свідомості. 3 іншого боку, ми часто спостерігаємо вплив душі на тіло. Неприємності, а особливо горе, пригнічують не лише душевні, а й фізичні сили людини; вона стає менш працездатною, а велике, особливо несподіване горе може навіть призвести до смерті людини. Навпаки, радісний, бадьорий настрій підвищує фізичну енергію і працездатність людини, робить її більш витривалою до всіляких хвороб, хоч велика несподівана радість може іноді стати причиною смерті людини, у якої хворе серце. Усі ці й подібні до них факти з переконливістю свідчать про те, що між душею і тілом існує зв’язок; що як тіло може впливати на душу, так і душа може впливати на тіло. При цьому в одних переважає дух, в інших – тіло. Є люди, що стримують свої тілесні пристрасті, мужньо і терпляче витримують голод і холод, а іноді й фізичні муки. Є випадки, коли людина зусиллям волі переборює не лише втому, а й хворобу, і навпаки: є люди, яких із повним правом можна назвати рабами тіла. Для них головне в житті – тілесні втіхи, гарна їжа, напої і т. ін. Вони не можуть перемагати втому, занепадають духом під час голоду, не терплять болю.

Така чи інша вдача людини, з погляду взаємовідносин між душею і тілом, залежить не стільки від її успадкованих властивостей, скільки від виховання і самовиховання. Інакше кажучи, все залежить від того, яким шляхом і як саме спрямовується життя людини (7, с. 35-38).

Гігієнічне виховання

Ідеал фізичного виховання особистості Г. Ващенко формулює у такий спосіб: “Наше завдання полягає у тому, щоб виховати людину, міцну духом і тілом, але таку, щоб у неї дух панував над тілом. У цьому полягає основний сенс тіловиховання. Ця ідея мусить бути покладена в основу двох основних ділянок тіловиховання: гігієнічного виховання і гімнастичних вправ. Основним завданням першої є здоров’я, другої – фізична сила і спритність. Зрозуміло, що ці дві ділянки мусять бути поєднані між собою і доповнювати одна одну” [7, с. 39]. Далі педагог конкретизує свої погляди щодо кожної означеної вище ділянки виховання. Він говорить про те, що виховання дитини починається ще до її народження, у період утробного життя. До речі, сучасна наука не заперечує, а підтверджує даний факт. Сам момент запліднення, наголошує вчений, набуває надзвичайно великого значення. Численні факти доводять, що діти, зачаті батьками в стані оп’яніння, рідко коли бувають здоровими. Шкідливо відбивається на дітях і стан великої втоми одного або обох батьків у період запліднення. Про це мусять пам’ятати батьки, коли хочуть, щоб їх діти виростали міцними духом і тілом.

Вік батьків також відіграє значну роль. Факти дово­дять, що від людей похилого віку рідко коли народжуються здорові діти. Особливо впливає на здоров’я дитини вік матері. Від похилого віком чоловіка, як правило, народжуються здорові діти, якщо мати ще зберегла молоді сили.

Проте молодість і здоров’я батьків автоматично не гарантують того, що дитина буде абсолютно здоровою. У період вагітності плід живе одним життям із матір’ю. Дитина харчується соками материнського організму, і коли харчування матері не є нормальним, коли в їжі, якою вона харчується, є недостатня кількість речовин, потрібних для розвитку плоду, останній розвивається ненормально. Тим більше мають шкідливий вплив на дитину всілякі отруйні речовини. Так само впливає на дитину повітря, яким дихає мати, її рухи і навіть настрій.

Особливо шкідливо на здоров’ї матері й дитини позначаються всілякі нервові та психологічні зрушення. Тому слід уникати родинних сутичок, неприємних видовищ тощо. Шкідливий вплив можуть мати і сильні афекти радості, особливо несподівані. Отже, вагітна жінка загалом мусить підтримувати у себе, наскільки це можливо, рівний, бадьорий настрій і уникати сильних афектів. Ця думка Г. Ващенка надзвичайно актуальна для сучасних матерів, які часто-густо не лише отруюють себе наркотичними речовинами, але й захоплюються видовищами, в яких культивується зло, насилля і т. ін. Г. Ващенко подає корисні поради щодо дотримання гігієни дитини, харчування на різних етапах її життя і розвитку, робить застереження про вразливість нервової системи дитини.

Особливо ретельного догляду вимагає новонароджена дитина. Основною турботою матері є харчування дитини. За сучасних умов, пише Г. Ващенко, природне харчування дитини часто замінюється вживанням всіляких штучних препаратів. Але жоден із них не може замінити материнське молоко. Тому лише у виняткових випадках маленьких дітей можна харчувати замість материнського молока препаратами і то під доглядом лікаря.

В основу гігієни харчування, зазначає вчений, має бути покладена старовинна приповідка: “Їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти”. Ця приповідка, з одного боку, визнає примат духа над тілом, а з другого – вказує вірний шлях до здоров’я тіла. Педагог справедливо засуджує людей, які не стримані в їжі та спиртних напоях. Попри це є багато людей, для яких переїдання і пияцтво стали звичкою. Що таке явище морально розкладає людину, пише Г. Ващенко, зрозуміло без особливих доказів. Людина в даному випадку опускається нижче тварини. Вона тоді губить образ і подобу Божу і буває здатна чинити потворні вчинки і навіть злочини. Статистика показує, що найбільші злочини людина робить під впливом алкоголю.

Але переїдання і пияцтво відображаються і на здоров’ї. Наслідком їх буває передчасний склероз, нервові хвороби, хвороби шлунку, серця, печінки і передчасна смерть. Тому в інтересах фізичного і морального здоров’я нашого народу треба вести найрішучішу боротьбу з цими явищами, особливо з пияцтвом. Передусім, треба боротися із закоренілими звичаями шукати в алкоголі веселощі та радість. Фактично такі звичаї, коли вдуматись у них, є глибокою образою гідності людини. Люди сходяться разом і п’ють, щоб бути веселими. Виходить, що джерелом веселощів є отруйна речовина, що затьмарює розум людини, внаслідок чого вона перестає володіти собою: навіть не може розуміти того, що говорить приятель. Тому треба надати зовсім іншого характеру будь-яким святковим зібранням. Треба прагнути, щоб не алкоголь викликав наші веселощі і радощі, а спілкування з людьми: товариська бесіда, ігри, співи, декламації, танці й інше. Такий стиль усіляких святкових зборів піднесе культурний рівень і моральний стан нашого народу і буде сприяти його фізичному здоров’ю. Тоді й у приватному житті у нас буде менше п’яниць [7, с. 42].

Усе це стосується людей дорослих. Але нездорові навички в галузі харчування, зазначає Г. Ващенко, можуть формуватися вже у перші роки життя людини. Саме цей період має велике значення для формування людської особистості як у психічному, так і у фізичному плані. Риси, що виробляються у цей період, стають ніби грунтом для подальшого розвитку людини. У ці роки формуються нездорові звички в харчуванні, які шкідливо позначаються на фізичному і психічному стані дитини. Часто винними в цьому бувають рідні, особливо матері. З метою зробити приємне дитині вони дають їй ласощі. Буває й таке, що ласощі вживаються як нагорода. Все це розбещує дитину і робить її ласуном. Шкідливим є також на­сильне годування дитини. Іноді годують із ложечки навіть дітей 5-6 років, годинами стоять над ними, змушуючи їх їсти, іноді сердяться на дітей, що відмовляються від їжі. Це призводить до розбещеності дитини і шкодить її здоров’ю.

Їжа людини, зазначає Г. Ващенко, має бути простою і здоровою, відповідати віку людини, кліматичним умовам, у яких вона живе, і праці, яку вона виконує. Людині належить їсти стільки, скільки потребує її ор­ганізм. Кількість їжі, як відомо, вираховується в калоріях, а кількість калорій, потрібних людині залежно від її віку, росту, праці тощо, більш-менш точно встановила гігієна, правила якої мусять знати вихователі молоді й сама молодь. Підлітки і юнаки потребують більше їжі. Багато калорій потребують люди, які працюють фізично. Менше потрібно людям розумової праці, а також людям похилого віку. Для здоров’я шкідливим є як нестача їжі, так і занадто велика кількість її. Гігієна розв’язує питання якості їжі та її складу. Основне правило гігієни полягає в тому, щоб їжа була різноманітна, щоб до її складу входили всі елементи, потрібні для підтримання організму і його розвитку: білки, жири, вуглеводи і вітаміни. Сучасна гігієна особливого значення надає вітамінам, відсутність яких, навіть при задовільній кількості та якості спожитих речовин, може призвести до хвороби, а іноді й до смерті людини.

Велике значення з погляду здоров’я, а також виховання волі й характеру має регулярність у їжі, яка сприяє нормальній дії органів травлення і загалом вводить у життя порядок, що є основою життєвої організованості й планомірності. Регулярність у харчуванні треба вводити ще з дитячих років і дотримуватись її протягом усього життя.

Щодо гігієни одягу, то тут Г. Ващенко підтримує поради Д. Локка, про які йшлося вище. З самого дитинства не слід занадто тепло одягати дитину, бо тоді у неї не може виробитися стійкість організму до змін температури. Це правило залишається в силі впродовж усього життя людини, за винятком хвороби і старості, коли організм буває ослаблений. Головні вимоги до одягу такі: він має затримувати тепло і в той же час достатньою мірою пропускати повітря, вбирати в себе піт і не бути занадто важким. Цим вимогам відповідають вовняні тканини, особливо взимку, полотно з льону і конопель; менше їм відповідають бавовняні тканини. Як антигігієнічну слід визнати ґумовий і шкіряний одяг, бо він не пропускає повітря і затримує випаровування.

Для здоров’я дуже потрібне чисте повітря. Тому треба дбати, щоб його було достатньо у приміщенні. Але навіть у просторому приміщенні повітря може бути нездорове, коли воно регулярно не очищується. Тому вдома, у школі, у громадських і державних установах треба стежити за тим, щоб приміщення реґулярно провітрювалося, щоб підлога була чистою від пилу і бруду, щоб у кімнатах не було нічого, що робило б повітря нездоровим. У теплу пору року слід спати при відчинених вікнах.

Стежачи за чистотою приміщення, треба разом із тим стежити і за чистотою власного тіла. Тому слід щодня не тільки регулярно мити руки й обличчя, а й тіло принаймні до пояса. Це не лише сприяє чистоті, а й загартовує організм і зміцнює нервову систему. Щодо температури води, що використовується при обтираннях і обмиваннях, то тут треба радитися з лікарем, бо занадто холодна вода у декого може викликати збудження нервової системи.

Крім того, треба стежити за чистотою білизни, бо навіть при регулярних обмиваннях тіло може бути брудним, коли брудний одяг, а особливо білизна.

Доброму здоров’ю сприяє сонячне світло. Без нього не може жити ні рослина, ні тварина, ні людина. Воно стимулює нормальний ріст організму, знешкоджує бактерії і т. ін. Але користуватися сонцем слід розумно. В останні роки дуже модними стали сонячні ванни. Це не завжди буває корисним. Надмірне перегрівання тіла призводить часто до запалення шкіри, що супроводжується підвищенням температури, збуджує нервову систему, а іноді навіть може бути небезпечним для самого життя. Тому не слід зловживати сонцем і лише поступово збільшувати термін перебування під його промінням.

У наш час відбувається урбанізація міст, їх забруднення. Тому доцільно, щоб молодь періодично, особливо під час літніх канікул, виїжджала за місто і якийсь час жила на лоні природи. Такі відпочинки надзвичайно потрібні, але їх слід добре організовувати.

Для підтримки здоров’я і розвитку волі та характеру, зазначає Г. Ващенко, великого значення набуває розумна організація праці. Саме в ній виявляється характер людини. Крім того, у процесі праці розвиваються сили людини, як фізичні, так і психічні, та навпаки, відсутність праці нищить людину. Вона стає безсилою, апатичною, безвольною. Але праця не може бути неперервною, адже вона викликає втому, і це стосується як фізичної, так і розумової праці. Тому слід розумно регулювати роботу і відпочинок. Для цього, передусім, треба брати до уваги вік людини і характер праці. З погляду психологічного і фізіологічного у процесі праці треба відрізняти такі моменти: момент вправи, втому і перевтому. Процес вправи полягає в тому, що людина, так би мовити, поступово включається у працю, її енергія зростає, продуктивність праці збільшується. Втома – це той момент, коли в організмі людини накопичуються токсини, продуктивність праці зменшується, бажання її виконувати зникає. Але втома в певних межах не є шкідливою, бо під час відпочинку вона минає, і людина поступово привчається до все більшого і більшого терміну праці. Шкідливою для організму є перевтома, що викликається великим накопиченням токсинів, яких не переборює організм. Перевтома підриває сили людини і її здоров’я. До цього ще треба додати, що у процесі розумової праці людина може і не помітити, що вона вступила у стан перевтоми. Це буває тоді, коли людина, захопившись працею, цілком віддається їй і працює без перерви декілька годин підряд, перебуваючи у стані великого збудження. Особливо часто таке явище спостерігається під час нічної праці. Людина, попрацювавши до ночі, відчуває втому і відразу до праці, але переборює себе і працює далі. Тоді працездатність ніби збільшується і людина працює ніби з великим успіхом. Але це лише самообман. Така праця шкідливо позначається на нервовій системі, людина втрачає сон, встає з ліжка розбитою, нездатною до праці. Тому не лише в інтересах здоров’я, а й в інтересах нової роботи слід уникати перевтоми і не працювати до пізньої ночі. Щодо відпочинку, то кількість часу для нього залежить від характеру праці та стану здоров’я людини. Психологічний і фізіологічний досвіди доводять, що фізична праця швидше втомлює людину, зате втома при ній зникає порівняно швидше. І навпаки, розумова праця втомлює не так швидко, зате і втома від неї триває довше. Тому в процесі фізичної праці, крім тривалих перерв для відпочинку, слід чергувати моменти великого напруження і відпочинку. Що ж до розумової праці, то вона вимагає більш-менш значних перерв, що тривають 10, 15, 30 хв. Розумова праця без перерви шкідливо відображається на якості праці та на здоров’ї людини.

Справжня продуктивна праця починається лише тоді, коли людина фізично і психічно сформувалася. Але її підготовчі форми починаються значно раніше, причому вимоги до неї поступово збільшуються. Дітей переддошкільного і дошкільного віку зовсім не слід навантажувати працею, особливо такою, що вимагає значного напруження. Факти доводять, що важка праця дуже шкідливо відбивається на здоров’ї і психічному розвитку дитини, її ріст затримується, тіло деформується, внутрішні органи, особливо серце, пошкоджуються. У цей період основною формою життєдіяльності є гра. Що ж до праці, то вона обмежується лише самообслуговуванням і допомогою матері, при тій умові, щоб те й інше не вимагає значного напруження [7, с. 48-49].

У шкільний період починається розумова праця у формі навчання і легкі форми фізичної праці у вигляді допомоги дорослим. З роками навантаження розумовою і фізичною працею збільшується, але послідовно. Відповідно до цього організовується і шкільне навчання. Воно включає в себе заняття у школі під керівництвом педагога і домашні завдання. Роль останніх дуже велика, але вони мають відповідати силам і вікові дитини. У молодших класах на виконання домашніх завдань приділяється 30-45 хв., а у старших класах середньої школи вони можуть продовжуватися до двох – двох із половиною годин, але з регулярними перервами.

Регулярність праці, правильне чергування праці й відпочинку, з одного боку, збільшує її продуктивність, а з другого – зберігає сили і здоров’я людини.

Г. Ващенко зазначає, що здатність до розумової праці може зберігатися навіть до глибокої старості. Він наводить дані з життя великих людей. Так, Платон прожив 80 років і працював до старості як філософ. Песталоцці прожив 81 рік і наприкінці свого життя написав один із найкращих своїх творів – “Лебедину пісню”. Кант прожив 80 років і працював до самої смерті, хоч від природи мав слабе здоров’я. Ньютон жив 84 роки і теж продуктивно працював до смерті. А Мікеланжело Буонаротті – славетний живописець, скульптор і архітектор – жив і творив до 90 років [7, с. 49-50].

Сон є найкращим відпочинком людини, зазначає Г. Ващенко. Після здорового сну людина прокидається зі свіжими силами і бажанням працювати. Тому гігієна сну потребує особливої уваги. Спати треба в точно визначені години. Тоді виробляється здорова навичка спати, сон буває міцнішим і краще відновлює сили людини. Кількість часу для сну залежить від віку людини, характеру праці й пори року. Діти молодшого шкільного віку мають спати приблизно 10 годин, підлітки і юнаки – 8-9 годин, люди старшого віку – 7-8 годин. Розумова праця вимагає більше часу для сну, фізична – менше. Взимку сон може бути довшим, влітку – трохи коротшим. Постіль не мусить бути ні занадто твердою, ні занадто м’якою. Найкраща для здоров’я – постіль із вовняних матраців, зате слід уникати пуховиків. Це ж стосується і ковдр. Занадто м’які й теплі ковдри перегрівають тіло і розніжують людину. Тому вже у давні часи педагоги протестували проти занадто м’якої постелі й дуже теплого вкривання. Прикладом цього може бути виховання Олександра Македонського [8].

Питання про те, чи слід спати після обіду, остаточно не вирішене. Більшість лікарів радять такий відпочинок, а деякі заперечують його. Можливо, що це залежить від індивідуальних особливостей людини.

Коли людина має схильність до ожиріння і фізично не працює, сон після обіду може бути для неї шкідливим. І навпаки, для людини нормальної будови тіла сон після обіду може бути корисним. Загалом перерва всередині робочого дня чи то у формі сну, чи то в якійсь іншій формі відпочинку людині й розумової, і фізичної праці, безумовно, потрібна.

Руханка, гра і спорт

Важливим засобом тіловиховання є гімнастика. Різниця між працею і руханкою полягає в їхній меті. Метою праці є певний об’єкт як її продукт, що може бути або матеріальною річчю (виріб із дерева, заліза, продукти харчування та інше), або нематеріальною (науковий або мистецький твір). Метою руханки є удосконалення тіла людини, передусім м’язової сили і спритності.

Засади руханки вироблені ще у стародавній Греції; значною мірою вони залишаються в силі й тепер. Дбаючи про розвиток сили і спритності тіла людини, греки разом з тим прагнули до його гармонійності. Остання не лише мала значення як одна з умов краси, а була основою людини. Однобічний розвиток якоїсь частини тіла, порушуючи його гармонійність, порушує також і нормальні функції організму. Г. Ващенко зазначає, що слід пам’ятати слова Арістотеля про те, що метою фізкультури не може бути атлет, а мусить бути гармонійно розвинута людина.

У всіх народів руханка була пов’язана з військовою підготовкою. Найчіткіше такий зв’язок прослідковується у спартанському вихованні. В нові часи завдання військової підготовки ставить на чільне місце гімнастична система Ф. Яна. Таке завдання набуває особливо великого значення у вихованні сучасної української молоді. Українська молодь, з одного боку, має приділити багато уваги руханці й спорту, а з другого – поєднати їх із військовою підготовкою.

Руханка має дві міцно пов’язані між собою форми: індивідуальну і групову. Індивідуальна гімнастика, крім розвитку здоров’я, сили і спритності, є засобом розвитку волі й характеру, здатності володіти собою, переборювати інертність. Найкраще робити гімнастичні вправи зранку, вставши з ліжка. Вони проганяють сонливість, збуджують енергію, роблять людину бадьорою. Корисно перед гімнастичними вправами обтертися водою, принаймні до пояса. У процесі руханки слід розвивати все тіло, включаючи пальці та шию. Під час руханки слід звертати пильну увагу на дихання: воно мусить бути глибоким і ритмічним. Якщо у процесі вправ людина починає задихатися, то слід трохи відпочити, зробивши декілька глибоких вдихів і видихів. Ранкові руханкові вправи не повинні тривати довго: їх тривалість – 10-15 хвилин. Ранкову руханку слід робити в кімнаті з чистим повітрям, при відчиненому вікні.

До руханки можна віднести також купання і плавання. Воно корисне тим, що, крім рухів, які розвивають міцність м’язів і спритність, відбувається ще й обмивання тіла. Купання і плавання часто дають велику насолоду, але занадто довго купатися не слід, бо це виснажує організм.

Особливою формою руханки є так звана дихальна гімнастика. Вона полягає в ритмічному вдиху і видиху. Дихальна гімнастика корисно впливає на здоров’я людини: зміцнює легені, сприяє збагаченню крові киснем, покращує діяльність серця. Крім того, вона є одним із засобів оволодіння тілом і підпорядкування його свідомості. Недаремно цю форму гімнастики широко застосовують індуси у своїх аскетичних вправах [16; 26; 30]. Для здоров’я юнака і людини середнього віку ритм вдиху і видиху такий: 4 секунди вдиху, 1 секунда його затримки, 4 секунди видиху. Дуже корисно дихальну гімнастику застосовувати під час прогулянок. Крім корисного впливу на здоров’я, вона може бути добрим відпочинком, особливо в перервах між розумовою працею.

Групова руханка, крім розвитку сили і спритності, сприяє вихованню організованості й дисциплінованості, а тому має велике значення для військової підготовки. Проводиться вона за командою керівника, причому співучасники шикуються у правильні ряди і стають струнко. У групову гімнастику входять приблизно ті ж рухи, що й в індивідуальну гімнастику. Крім того, складовою частиною групової гімнастики є марширування. Воно має особливо велике значення як засіб військової підготовки. З метою піднесення настрою і бойового духу доцільно групові гімнастичні вправи, особливо марширування, супроводити музикою. Для цього найбільше підходять марші, бо вони мають чітко визначений темп, під їх звуки виникає бадьорий настрій, рухи стають більш чіткими і менше втомлюють людину.

Г. Ващенко зазначає, що у стародавній Греції руханка була пов’язана з іграми і спортом. Цієї традиції слід дотримуватись і нам, українцям. Культивувати гру слід ще з раннього дитинства. Гра є природною властивістю дитини і, разом із тим, головним джерелом її радощів. Роль батьків і педагогів полягає в тому, що вони створюють умови, при яких діти можуть вільно гратися, тактовно спрямовують гру дітей у корисний для них бік та іноді навчають їх нових ігор. Це, передусім, наші національні ігри, що збереглися в українського народу до останніх часів, мають у собі багато краси і виховують любов до Батьківщини. Але, як і в старовинних греків, ігри треба застосовувати і при вихованні підлітків та юнаків. Особливо корисні ігри, до складу яких включаються танці й пісні. Із танців особливо слід культивувати козачок, гопак і аркан. Про красу їх свідчить велике захоплення, яке вони викликають у людей різних країн світу.

Якщо гра супроводжується змаганням, вона стає спортом. Класичним прикладом цього можуть бути олімпійські ігри. Як і руханка, спорт може бути індивідуальним і груповим. До першого належать біг, боротьба, бокс та ін. Не заперечуючи користі ін­дивідуального спорту щодо розвитку фізичної сили і спритності, Г. Ващенко зазначає, що він має в собі небезпеку захоплення ним із мотивів честолюбства і занедбання інших, важливих завдань в особистому і громадському житті. Що ж до такого спорту, як бокс, то, на думку Г. Ващенка, його слід зовсім виключити з ужитку, бо він збуджує грубі, тваринні інстинкти і часто спричиняє великі пошкодження в організмі.

Зате слід вітати і підтримувати груповий спорт, зокрема футбол, який, крім м’язової сили і спритності, розвиває дисциплінованість, організованість і спостережливість. Ця форма спорту тепер дуже розвинена серед українців. З приємністю можна констатувати, що у футболі українські спортсмени мають значні успіхи.

Післямова

 

Таким чином, аналіз педагогічної спадщини Г. Ващенка показує, що визначний вчений приділяв значну увагу не лише питанням морального, естетичного, а й фізичного виховання громадянина, справжнього патріота України. Людина високих духовних почувань, здорова тілом, загартована, із сильною волею і характером – це той ідеал людини, до якого прагнув педагог.

Ідея гармонійності розвитку людини є провідною у творчості Г. Ващенка. Особливо яскраво це відтворено у його роботі “Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру”, де автор на основі вивчення багатоманітних джерел розкриває перед читачем широку панораму змісту і форм виховання молодої людини: від античності до новітніх часів.

Звичайно, що читач-професіонал із висоти сучасного стану розвитку науки може помітити і деякі прогалини у викладі Г. Ващенком тих чи інших питань фізичного виховання, пов’язаних із певними етапами його становлення. Наприклад, учений більше уваги приділяє аналізу витоків і сутності фізичного виховання у Західній Європі. Тут його пошук доходить до самих глибин – стародавньої Греції та Риму. Проте питанням генези і сенсу фізичного виховання у Київській Русі, Запорізькій Січі дослідник надає, на наш погляд, другорядного значення. Зазначимо, що цю прогалину заповнюють сучасні дослідники, зокрема В. Завадський, В. Кізченко, І. Кравченко, В. Пилат, Є. Приступа, В. Старков, А. Цьось та ін. [19; 24; 34; 38; 42; 45].

Досліджуючи питання виникнення та поступу фізичної культури у Східній Галичині, Г. Ващенко не міг обійти таку величну постать, якою був професор Іван Боберський. Проте, на думку багатьох дослідників (Б. Коверко, М. Олексюк) та й на наш власний погляд, значний внесок у розбудову української фізичної культури та спорту в Галичині зробив Кирило Трильовський, а також інші подвижники молодіжно-спортивних товариств і організацій, плідна діяльність яких, безсумнівно, заслуговує на ретельне вивчення і вшанування [13; 18; 21; 23; 31].

Деякі проблеми розвитку фізичного виховання української молоді Г. Ващенко лише окреслив, вимушено перебуваючи за межами Батьківщини. Проте він добре бачив можливості та позитивні наслідки грунтовно поставленої цієї роботи у майбутньому. Нині інші часи й умови, ніж ті, в які жив і працював великий педагог. У нашій незалежній державі діє Закон України “Про фізичну культуру і спорт”. На його основі реалізується цільова комплексна програма “Фізичне виховання – здоров’я нації”. Науковці різних галузей (медицини, біології, соціології, педагогіки, фізичної культури і спорту) присвячують свої дослідження пошуку шляхів, засобів збереження і зміцнення здоров’я нації [2; 3; 33; 35; 43; 44].

Теоретики і практики фізичного виховання [13; 15; 29; 47; 48] своїми дослідженнями і практичними діями роблять усе можливе, щоб нація була здоровою як морально, так і фізично. Слово ще й за владними структурами, які б дієво підтримали прихильників фізичної культури і спорту та допомогли здійснити високі ідеали педагога Г. Ващенка.