Який зв'язок існує між населенням трипільської культури І слов'янами.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ

Випуск 11.

 

 

ПОЛТАВА — 1994

 

 

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

 

Горбань В. І., завідуючий кафедрою історичних дисциплін і права Полтавського технічного університету, кандидат історичних наук, доцент (кер. авт. кол.; запитання 11, 12, 15);

Аванесян Г. М. (запитання 9);

Береза В. Я, кандидат історичних наук, доцент (запитання 18-21),

Дерев'янко І. І, кандидат історичних наук (запитання13, 16, 17);

Іващенко С. Б. (запитання 14);

Козак О. В (запитання 10);

Ломакіна С. М. (запитання 7, 8);

Поліщук М. М., кандидат історичних наук, доцент (запитання 1-6);

Скомаровська Л. І., кандидат історичних наук, доцент (запитання 22).

 

РЕЦЕНЗЕНТИ:

 

Альохін О. М., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Полтавського медичного стоматологічного інституту;

Собін В. А., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Полтавського медичного стоматологічного інституту;

Григор Л. І., завідуючий відділом гуманітарних дисциплін Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Схвалено радою Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, протокол № 7 від 28 березня 1994 року.

Відповідальний за випуск Стрельніков В. Ю., методист гуманітарного відділу Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

 

ЯКУ РОЛЬ В ІСТОРІЇ РУСЬКОГО ДЕРЖАВИ

ВІДІГРАЛИ ВАРЯГИ?

У XVIII ст. зарубіжні вчені, що склала їй більшість новоствореної в Росії Академії, заперечували самостійний розвиток давньоруської державності. Спираючись на літописну легенду про закликання варягів на Русь, вони створили так звану норманську теорію походження Русі. За нею фундаторами Давньоруської держаний безапеляційно проголошувалися зайди—варяги.

Дворянські історики кінця XVIII - першої чверті XIX ст. обґрунтовуючи ідею споконвічності самодержавства, також визвали провідну роль варягів у створенні Давньоруської держави. Ця теза іноді знаходить своїх прихильників і сьогодні (О.Пріцак).

Але державність не товар, який експортується. В результаті глибокою і всебічного вивчення цієї проблеми вітчизняною історіографією сьогодні вже немає жодного сумніву в тому, що виникнення Давньоруської держави було закономірним наслідком тривалого внутрішнього соціально-економічного та культурного розвитку східного слов’янства. Племена трипільської (III—II тис. до н. е.), зарубинецької (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) та черняхівської (III— V ст. н. е.) археологічних культур, відомі стародавнім авторам анти і склавши (VI—VII ст. н. е.), племінні союзи полян, сіверян, древлян, волинян, дулібів, радимичів, кривичів, полочан, тиверців, уличів, білих хорватів, ільменських слов'ян та в’ятичів — найпомітніші віхи історії східного слов'янства. Незалежно від варягів слов'янство мало складну і струнку систему власної суспільної організації, де уже відбулося соціальне розшарування, були утворені самостійні органи публічної влади. Це свідчило про зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.

Зокрема, перські географи засвідчували ще до утворення Русі три слов'янські царства: Артанію, Куявію і Словенію.

Формування Давньоруської держави було складним і довготривалим процесом і виключати з нього варягів, так само як і пов’язувати його тільки з нього було б історичним перебільшенням. Варяги стали складовим елементом центральної княжої влади Русі, яка в часи князювання Онега, Ігоря і Ольги (саме тоді варяги ще виступали в основному у своїй етнічній ідентичності) ще не була в змозі обмежити виключне право місцевої знаті розпоряджатися фінансами, здійснювати судочинство у межах своєї землі Київська держава була тоді, ловлячи словами російського історика Л. В. Черепіпа, лише «політичною асоціацією «світлих і великих» князів, що перебували «під рукою у великого князя».

М. С. Грушевський, підтверджуючи, що варягів на Русі у кінці ЇХ—першій половині Х ст. (згодом вони повністю асимілювалися у Слов'янськом} середовищі) було багато, що вони відігравали важливу роль у воєнних походах, а також у торговельних подорожах до Візантії, повністю відкидав намагання норманістів зробити із варягів вирішальний елемент державотворчого процесу на Русі

Д. Дорошенко був переконаний у тому, що варязькі завойовники, що прийшли на східнослов'янські землі, швидко асимілювалися з слов'янами, бо їх було небагато порівняно з ними, а культура їх стояла мало чим вище від слов'янської. Вони мали, на його думку, лише дух ініціативи, активності, жадобу панування, саме те, чого, може, якраз бракувало мирним слов'янським хліборобам, мисливцям, рибалкам і торговельникам. І вони, варяги, послужили дуже добрим цементом, щоб зв'язати окремі слов'янські племена в одну цілість, збити їх в одну державну організацію, розворушити їх і втягнути в міжнародний кругообіг.

Відомий український історик Н. Д. Полонська-Василенко дотримується іншої думки - ще до приходу варягів на Русі існувала в середині IX ст. могутня державна організація; у IX ст. творяться дві окремі, незалежні держави — напівфінська Новгородська і а слов’янська Київська. Варягам, завдяки їх досконалій, як на ті часи військовій організації і дисципліні, вдалося нав'язати свою волю східним слов'янам. Уже за правління Ольги процес асиміляції норманського елементу значно посилився, на Русі він відбувався швидше, ніж в інших країнах Європи.

Підсумовуючи, маємо всі підстави стверджувати, що перебільшення ролі варягів у державотворчому процесі на Русі безпідставна Але ми не маємо права і заперечувати їхнього безпосереднього вкладу в процес. Можливо, без втручання варягів у внутрішні справи східноєвропейських племен і слов'янських, і неслов'янських - тут не відбулося б утворення багатоетнічної держави, своєрідної ранньої середньовічної імперії під назвою Русь, а йшов би бильці природний процес формування держав на одно етнічній основі. Варяги залишили на теренах Східної Європи, де переважали слов'янські племена, єдину династію, яка стала стрижнем, навколо якого згодом відбувалися складні процеси державотворення, які у різні часи набували досить драматичного характеру. Одним словом, роль варягів у нашій історії ще потребує докладного вивчення — об’єктивного і неупередженого.

Зокрема, заслуговують на увагу свідчення «Історії Русів» і гіпотеза вченого О. П. Знойка про варягів як одне із слов’янських племен, яке колись потрапило до Скандинавії.

 

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І. — К., 1977; М. С. Грушевський. Історія України — Руси. Том І. — К., 1990; Н. Полонська -Василенко. Історія України. Том І., -— К, 1992; Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Львів, 1991; О Субтельний. Україна. Історія. — К., 1991; P. М. Ричка. За літописним рядком. — К., 1991; Історія Русів. — К. '1991 (препринт); Знойко О П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.

 

 

ЧИ РОЗГЛЯДАЛИ ДЕКАБРИСТИ НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ І ЯКЩО РОЗГЛЯДАЛИ, ТО ЯК?

Час зародження і розвитку декабризмів Російській імперії — 1 чв. XIX ст. — це вже безсумнівно не феодальна, але ще не буржуазна епоха. Буржуазія (а разом з нею і інші класи капіталістичного суспільства) ще тільки почала визначать своє місце у суспільному розвитку, створюючи об'єктивні соціально-економічні підноси, на основі яких розвивалася національна самосвідомість з характерним для неї прагненням до культурною, економічного й державного самовизначення з поміж інших націй. За поширеною в історичній науці думкою нації - неминучий продукт і неминуча форма буржуазної епохи суспільною розвитку. Національні ідеї впливають раніше і без них неможливий сам перехід від феодалізму до капіталізму.

Хто ж був носієм національних ідей в Російському суспільстві епохи розкладу феодальних і формування буржуазних відносин?

Величезна літературна, філософська і а епістолярна спадщина декабристів, дозволяє нам говорити про те, що саме ці революційно настроєні представники дворянства першими виступили у І чв. XIX ст. з лозунгом загальнонародної єдності, консолідації у демократичному оновленні суспільства, що по суті створювало підґрунтя для національних ідей в російській імперії.

Так у програмному документі Південного товариства декабристів «Русской правде» П. Пестеля розглядається проблема встановлення безмежних кордонів російської держави і її розв'язання супроводжується формулюванням і вирішенням того, що пізніше буде назване національним питанням. «Великому Народу Російському» пишеться в цьому документі, підлеглі і к «Его Государству» приєднані численні народи, які «желают всегда для себя независимости и отдельного политического существования».

Це їх природне, і тому законне «право народности», однак на думку П. Пестеля, не менш природним та не менш законним є протилежне, засноване на праві безпеки, «право благоудобства». Ним освячується в документі намагання багатонаціональної «Великої держави до встановлення «крепких местным положением» и естественными оплотами» кордонів, на яких сили «малих народів» які оточують державу, примножували б її власну (а не сусідньої держави) міць.

Яке ж із цих двох, однаково природних і законних, але протилежних намагань і прав береться за взірець при вирішенні питання про кордони «Великої держави»? Ні перше, ні друге. П. Пестель знаходить вихід середньому “третьем соображении» праву народності можливо надати перевагу в тому разі, коли «маленький народ» здатний зберегти державну незалежність. В іншому разі першість повинна віддаватися «праву благоудобства». Для народів, які не здатні зберегти державну незалежність, «право народності єсть... мнимое и не существующее». Такі народи повинні “соединяться духом й обществом с большим Государством”. Забуваючи про свою «прежнюю безсильную народность». Керуючись цим принципом, П. Пестель визнає право на збереження націона­льності лише за польським народом. Що стосується інших народів (в т. ч. українського), то перед верховною владою «Русская правда» ставила завдання «составить из них всех только один на­род, все различные оттенки в одну общую массу слить так, чтобы обитатели Российского Государства все били Русские». Для цього було потрібно:

1) перетвориш російську мову в пануючу на всій території російської держави;

2) відмінити різні назви народів і племен, що населяють державу і злити їх «в общее названиє Русских»,

3) затвердити одні й ті ж закони, одну форму правління по всій території Держави.

В зазначеній програмі ми знаходимо всі характерні риси національної ідеї російського капіталізму в її шовіністичній сутності, яка визнає крім себе, тільки польську національну ідею. Разом з тим стосовно декабристів слід зважити, також, на те, що в силу нерозвинутих для буржуазного розвитку суспільних умов, коли й національні рухи ще не були сформовані» вони цілком природно для свого часу підпорядковували етнічні проблеми вирішенню більш гострих соціально-політичних проблем. З їх точки зору, спільні для всіх народів Росії соціально-політичні інтереси були набагато важливіші за їх власні національні інтереси.

Крім того, слід відзначити, що сучасне наукове поняття «декабристи» включає в себе величезну кількість різноманітних за своїми політичними поглядами та морально-етичними переконаннями суспільних діячів та створених ними таємних товариств, груп, гуртків, лож. Тому не могли бути абсолютно однаковими і їх погляди на національне питання. Так, ми знаємо про існування у 1819-20 рр. таємного Малоросійського товариства, метою якого, за свідченнями сучасників, була незалежність України і її союз з Польщею. На жаль, укладений В. Лукашевичем «Катехізис автономіста" — програмний документ товариства до нас не дійшов, тому важко об'єктивно судити про ставлення членів цієї організації до національного питання, і зокрема, про незалежність чи автономію України як його програмну мету.

У «Правилах» іншої декабристської організації — товариства Об'єднаних слов'ян — була викладена головна мета — утворення федерації всіх слов'янських республік — від Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного. Таке ж вирішення національного питання бачили керівники Польського Патріотичного товариства, яке більшість дослідників вважають також декабристською організацією, і яке мало свої управи в багатьох містах західної України.

Таким чином, в умовах розкладу в Росії феодалізму і зародження капіталістичних відносин, на початку XIX ст., перед найпрогресивнішими, революційне мислячими діячами, яких ми називаємо декабристами, починають поставати проблеми, пов'язані з процесами формування націй, проявами національної самосвідомості російського, польського, українського та інших народів імперії. Намагаючись вирішити ці проблеми, підкорити їх ідеям соціальних і політичних перетворень, різні декабристські гуртки і товариства, виробляють різні програми дій, в тому числі і протилежні за змістом. Тому говорити про якесь напевно визначене відношення декабристів взагалі до національного питання ми не маємо підстав.

На жаль, погляди декабристів на національне питання ще не стали об'єктом ґрунтовного наукового дослідження, тому при його вивченні необхідно звертатися до першоджерел:

Восстание декабристов: сборник документов й матерналов. — М, 1925 - 1958;

Избранные социально-политические й философские произветения декабристов. — ЛІ., 1968:

Мемуары декабристов. Южное общество — М, 1960;

Воспоминания й рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. М, 1931—1933;

Лисенко ЛІ. М. До питання про Малоросійське товариство //УІЖ, — 1967. № 4.

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ

Випуск 11.

 

 

ПОЛТАВА — 1994

 

 

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

 

Горбань В. І., завідуючий кафедрою історичних дисциплін і права Полтавського технічного університету, кандидат історичних наук, доцент (кер. авт. кол.; запитання 11, 12, 15);

Аванесян Г. М. (запитання 9);

Береза В. Я, кандидат історичних наук, доцент (запитання 18-21),

Дерев'янко І. І, кандидат історичних наук (запитання13, 16, 17);

Іващенко С. Б. (запитання 14);

Козак О. В (запитання 10);

Ломакіна С. М. (запитання 7, 8);

Поліщук М. М., кандидат історичних наук, доцент (запитання 1-6);

Скомаровська Л. І., кандидат історичних наук, доцент (запитання 22).

 

РЕЦЕНЗЕНТИ:

 

Альохін О. М., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Полтавського медичного стоматологічного інституту;

Собін В. А., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Полтавського медичного стоматологічного інституту;

Григор Л. І., завідуючий відділом гуманітарних дисциплін Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Схвалено радою Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, протокол № 7 від 28 березня 1994 року.

Відповідальний за випуск Стрельніков В. Ю., методист гуманітарного відділу Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

 

ЯКИЙ ЗВ'ЯЗОК ІСНУЄ МІЖ НАСЕЛЕННЯМ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І СЛОВ'ЯНАМИ?

Найвизначнішими пам'ятками мідного віку України були трипільські (від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. вперше виявлено археологічні пам’ятки цієї культури), які датуються 3500-270б рр. до н. е. Трипільські пам'ятки відомі на території від Кар­пат до Подніпров'я. У цей час існували три типи поселень: малі (до 4га), середні, найпоширеніші (4—8га) та великі (понад 10га). Були і поселення-гіганти (Майданецьке пл. 270 га, Тальянки-400 га). На них зводилися великі й малі будинки — наземні та заглиблені. Деякі з них були, можливо, двоповерховими. Частина поселень мала оборонні споруди (Жванецьке), на інших захисну стіну утворювали будинки зовнішнього кола поселень, котрі щільно притягали один одного.

Трипільські пам’ятки славляться своїми різноманітними виробами. Особливо був поширений мальований посуд. З глини також виготовлялася велика кількість жіночих (значно рідше - чоловічих) статуеток, фігурок тварин.

Господарство трипільських племен було високо розвинутим. Його основу становили землеробство й тваринництво. Трипільці розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней, вирощували пшеницю, ячмінь. Інтенсивно розвивалося громадське ремесло.

На трипільських пам'ятках існували культові місця. Істотно ускладнилася символіка. Можливо, виникло й письмо: його зразками, вочевидь, є численні знаки на виробах із глини. Одним із проявів духовної культури трипільців стали уявлення про незалежну від тіла душу. На цьому ґрунтувався їх поховальний і поховальний обряд.

Походження трипільської культури найчастіше пов'язують із культурами неоліту баклану та Дунаю. За іншою точкою зору (В. М. Даниленко і В. І. Маркевич) значну роль у складанні трипільської культури відіграла буго-дпістровська культура. Найвірогідніше є погляд, згідно з яким трипільська культура виникла в результаті поєднання місцевих та прийшлих елементів.

Деякі історики вважають трипільців протослов’янами, які прийшли на територію сучасної України з Балкан.

Так, О П. Знойко (1907—1988) на основі вивчення даних багатьох наук і багаторічних пошуків прийшов до висновку про фракійську (тобто балканську, одну з останніх) стадію в походженні слов’ян. Міфологія, обряди, звичаї, лінгвістика — незаперечні докази, як вважає вчений, стародавньої єдності, близької етнічної й культурної спорідненості фракійців з слов'янськими племенами, про які йдеться у «Повісті минулих літ». О. П. Знойко запевняв, що трипільська археологічна культура на Правобережжі України була спорідненою з культурою стародавніх греків.

Київський вчений М. 3. Суслопаров (1901—1974) зробив спробу дешифрувати численні знаки на глиняних виробах трипільців, які він вважає їх писемністю. Прийнявши трипільців на Дніпрі за пеласгів, описаних Гомером, від яких пішли фракійці, а від них етруски, протолатиняни й безпосередні попередники антів та русів, йому вдався не тільки віднайти алфавіт пелагів—трипільців та прочитати їхні написи, а й показати, зокрема, що цим алфавітом користувалось населення зрубної культури -кіммерійці, серед яких були протолитовці і протослов'яни. На жаль, наукова громадськість ігнорує і сьогодні цей науковий доробок.

М.З. Суслопаров звертав увагу на те, що литовська мова близька до старовірської (і водночас до санскриту). Це, на його думку, і зумовило помилкові гіпотези вчених до інакомовності кіммерійців і скіфів. Насправді їхня мова була протослов'янською мовою тієї доби.

Видатний український історик М. С. Грушевський у своїй фундаментальній «Історії України—Руси» підкреслював, що велика мовна близькість слов'янських і литовських племен підтверджує їхнє тривале співжиття, зокрема у часи трипільської культури. Остаточне відокремлення слов’ян з литовцями відбулося, на його думку, у середині 1 тис. до. н. е.

Зовсім іншої думки з цього приводу дотримуються автори підручника «Археологія і історія давньої України» (К., 1992) М. О.Чмихов, Н.М. Кравченко, І. Т. Черняков. Вони вважають, що населення в часи трипільської культури ще перебувало на стадії індоєвропейської спільності. Початок самостійного розвитку слов'янства вони відносять до III—II ст. до н. е.

Безперечно, слов’янство генетично зв’язане з трипільською культурою, але не є його єдиним спадкоємцем. Автори підручника переконані, що формування слов’янських племен відбувалося на основі консолідаційних та інтеграційних процесів.

Іншими словами, поява слов’ян як етичної спільності сталася не в результаті відпочивання від індоєвропейського масиву, а в ході тривалого процесу, в силу конкретних історичних причин, об’єднання етнічного споріднених і етнічно різнорідних компонентів.

Сама по собі велика розбіжність у поглядах сучасних дослідників на проблему свідчить про те, що вона ще остаточно не розв’язана і потребує серйозних наукових пошуків. Ще не все сказала археологія. Ще менше з цього приводу висловилися порівняльне мовознавство та наші науки. Гадаємо, що тут велике поле для роботи багатьох науковців.

 

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І. – К., 1977; О. Субтельний. Україна. Історія. – К., 1991; М.Грушевський. Історія України – Руси. Том І. – К., 1991; О.П. Знойко. Міфи Київської землі та події стародавні. – К., 1989; Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. – К., 1992.