Принципи і закони діалектики

У філософському розумінні поняття «принцип» означає фундаментальне положення, найсуттєвіше начало певної концепції, теорії. Для діалектики такими началами є: загальний зв'язок, розвиток, суперечність, стрибкоподіб­ність, заперечення. Це ті найважливіші фундаментальні положення, на яких ґрунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, руху, саморуху, заперечення, форми переходу до нової якості.

Поняття принципу (від лат. principium — основа, начало) означає фунда­мент внутрішніх переконань людини, тих теоретичних засад, якими вона корис­тується у своєму житті та діяльності. У повсякденному житті термін «прин­цип» (стосовно людини) означає цілеспрямованість, непідкупність, наполег­ливість. Безпринципність — відсутність впевненості, волі, переконань тощо.

СИСТЕМАТИЧНИЙ КУРС ФІЛОСОФІЇ

Принцип розвитку через суперечність демонструє, що процес роздвоєння єдиного на протилежності є сутністю розвитку. На першій стадії, існуючи ще в можливості, суперечність виступає як тотожність, яка містить несуттєві відмінності. Наступна стадія — існуюча відмінність у тотожності: за спільної основи в об'єкті є суттєві властивості, тенденції, які не відповідають одна одній. Суттєві відмінності перетворюються на протилежності, які, взаємо-заперечуючи одна одну, переростають у суперечність. Будь-який розвиток є виникнення суперечностей, їх вирішення і водночас виникнення нових супереч­ностей.

Принцип єдності історичного і логічного є методологічною основою осмис­лення сутності та закономірностей складних об'єктів, що розвиваються. Істо­ричне — процес становлення та розвитку об'єкта; логічне — теоретичне від­творення об'єкта, що розвивається, в усіх його суттєвих, закономірних зв'язках і відношеннях. Дослідження функціонування, відтворення та розвитку об'єкта, який склався історично, за допомогою логічного методу передбачає виявлення його історичної перспективи і розгляду в єдності нинішнього, минулого і майбут­нього. Взаємодія логічного й історичного методів у побудові теорії об'єкта, що роз­вивається, носить складний, багатоступеневий характер. Звернення до істо­ричного методу — передумова логічного методу. Разом із тим для дослідження генези об'єкта необхідно мати певне уявлення про його сутність.

Принцип загального зв'язку — закономірна форма поєднання всіх одинич­них речей, явищ, процесів у єдине ціле. Він є основоположним, фундамен­тальним усвідомленням об'єктивної дійсності. Із виявлення стійких, необ­хідних зв'язків: внутрішніх і зовнішніх, необхідних і випадкових, суттєвих і несуттєвих тощо починається людське пізнання, що робить можливим фор­мування законів науки.

_________________________________________________

В античних мислителів загальна мінливість буття (Космосу) уявлялась як перетворення одного першоначала на інше — води на повітря, землі на воду, повітря на вогонь і навпаки. Найбільш яскраво антична діалектика представлена в Геракліта, в якого світ, що знаходиться в постійному русі, внутрішньо суперечливий і мислиться у вічному становленні, зміні, єдності протилежностей.

Відчутний вияв стихійно-діалектичні ідеї знайшли в атомістів (Левкіпп, Демокріт, Епікур): виникнення будь-якої речі з атома є діалектичним «стриб­ком», оскільки кожна річ несе в собі нову якість порівняно з атомами, що її складають. Елейська школа різко протиставила мислений і чуттєвий світи, єдність і множинність. Зенон Елейський, якого Арістотель називав діа­лектиком, аналізував суперечності, які виникають у намаганні осмислити множинність і рух. Він доходить висновку, що буття має суперечливі виз­начення, оскільки воно єдине і множинне, рухається і знаходиться у спо­кої тощо.

Розділ 5 • Проблема розвитку у філософії

На основі філософії елеатів і Геракліта виникла заперечлива (негативна) діалектика софістів, які, відійшовши від натурфілософії, сприяли руху люд­ської думки з її суперечностями, пошуком істини в постійних дискусіях. Гіпертрофуючи відносність людського знання, вони приходять до реляти­візму, тим самим доводячи діалектику до крайнього скептицизму.

Продовжуючи думки Сократа і трактуючи світ ідей як особливу само­стійну сутність, Платон розуміє під діалектикою знання істинно сущого. Його можна досягнути за допомогою зведення суперечливих частин у цілісне і загальне. Діалоги Платона є зразком античної діалектики. У бутті кожна річ тотожна сама собі і всім іншим, а також (як така) вона змістовна в собі та відносно іншого.

Арістотель розвиває діалектику далі — в напрямку пізнання реально існуючого Космосу. У вченні про чотири причини (матеріальну, формальну, рухаючу і цільову) він утверджує їх існування в кожній речі нероздільно і в тотожності з самою річчю. Арістотель вважає необхідним об'єднання одиничних форм саморухомих речей у загальний саморух усієї дійсності. Він називає його першодвигуном, що мислить сам себе, тобто є і суб'єктом, і об'єктом. Крім того, діалектика — не просто абсолютне знання, але знання можливого, ймовірного.

В античному неоплатонізмі (Платон, Прокл) були розвинуті концепції роздвоєння абсолютного Єдиного Бога, взаємовідображення суб'єкта та об'єкта в пізнанні, вчення про вічну рухомість Космосу.

__________________________________________________________________________

Сутність розвитку, виявлення конкретного, розгорнутого зображення все глибших пластів його сутності здійснюється через закони діалектики. Закон — це та об'єктивність, що не залежить від волі та бажання людини, від її свідомості (йдеться не про юридичні закони). Закон — це суттєве відно­шення, зв'язок між сутностями, які характеризуються об'єктивністю, необхід­ністю, загальністю, внутрішньою суттєвістю, повторюваністю.

Виділяють три групи законів: окремі, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); особливі, властиві для всіх або багатьох форм руху матерії (закони кібернетики, збереження, математики і т. д.); загальні, універсальні закони (закони діалектики). Відмінність між зако­нами природи і суспільства полягає в тому, що перші діють стихійно, а другі виявляються через свідомі дії людей.

Закон єдності та боротьби протилежностей розкриває питання про дже­рело розвитку. Життєво-буттєвий шлях усіх конкретних систем проходить через «випробування» суперечностями, оскільки розвиток об'єктивної реаль­ності, процесу пізнання, всіх форм людської активності відбувається через роздвоєння єдиного на протилежності, взаємодія яких становить внутрішній імпульс розвитку системи, її зміни.