Адміністративно-політичні реформи

Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60—70-х років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою 1864р. в усіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінування польської шляхти, було створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров’я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо.

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запро­ваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов’язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокуро­ра, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого населення, що признача­лися жеребом.

Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну вій­ськову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У сухо­путних військах строк служби тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 р., запроваджу­валася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія уні­верситетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд посилив конт­роль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні уста­нови передавалися з відання Міністерства народної освіти до Мі­ністерства внутрішніх справ. Одночасно діяла й церковна цензура.

Індустріалізація

Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обме­женими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізнич­ної мережі Росії.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв’язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Найбільшим портом на півдні У країни стала Одеса, яка набу­ла великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На півдні Украї­ни створюються кам’яновугільна, залізорудна та металургійна га­лузі промисловості. Вже з поч. 70-х років Дон­бас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії. У 80— 90-х роках на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудів­них заводів. Наприкін.90-х років виробництво чавуну в У країні ста­новило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розви­ток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій­ських, французьких, англійських і американських капіталів ри­нув у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн. крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися че­рез конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвічі. У них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно ве­ликих і середніх міст. Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили в 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки 30 % міського. Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, мало українців було і серед інтелі­генції.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугіл­ля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. У кін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15 %. Особливістю економічного розвитку Украї­ни було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.

Соціальні суперечності

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, істотні зміни, що відбулися під його впливом у струк­турі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причинами незгасаючої боротьби в місті й на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршило­ся. Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам’яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 год. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 год. На фабриках і за­водах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшо­го жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вог­ких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні ви­падки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено по­над 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робіт­ників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особ­ливо в 60—70-ті роки, виступи набирали форми заворушень. Дру­гою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. чол.

Робітничий рух в Україні у пореформений час розвивався, на­бував нового досвіду, набирав організованішого та цілеспрямовані­шого характеру. Будучи спрямованим проти соціального гноблен­ня трударів, він, однак, залишив поза увагою розв’язання націо­нального питання.