Становлення і розвиток людського суспільства на території України. Трипільська культура.

Формування централізованої держави на чолі з Києвом. Перш і князі, їх зовнішня і внутрішня політика.

Київська Русь за князювання Ярославичів.

Русь-Україна у період політичної роздробленості: причини і наслідки.

Утворення Галицько-Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич. «Королівство Русі» Данила Галицького.

Данило Галицький. Внутрішня та зовнішня політика.

Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. На весні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Тим самим Данило поклав край зазіханням німецьких рицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі.

Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому, залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчувши реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.)

У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі. Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі, де його чекали не тільки значні демографічні втрати, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол Чернігівського княжича Ростислава. Але у 1245 р. Данило одержав перемогу над військами Ростислава.

В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару.

Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту.

Данило Галицький не зміг реалізувати плани що до створення антиординської коаліції. Скористувавшись скрутним становищем Данила, римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.

У 1253 р. посланець Папи Римського у Дорогочині вручив Данилові корону і королівські регалії, відбулася коронація. Таким чином, утворилося Українське королівство. Коронація Данила мала важливе історичне значення: Галицько-Волинське князівство за законом стало самостійною Українською державою; Європа визнала існування Української держави; королівство стало силою, здатною об'єднати навколо себе інші українські землі.

Але не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева.

У 1258 р. Орда розпочинає новий масовий наступ на чолі з Бурундаєм. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Кременця, Данилова та ін. міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму, де й помирає Данило у 1264 р., після серйозної хвороби.

Берестейська унія

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку вітки. Спро­би реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий стан православ­ної церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисцип­ліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керів­ників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре органі­зованою католицькою церквою забезпечить серед православних жа­даний порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з като­лицькими ієрархами статусу, в т. ч. й місць у сенаті, сприятиме зро­станню їхнього авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівно­правність у Речі Посполитій, зокрема українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По трете, унію ак­тивно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По-четверте, прагнення като­лицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з брат­ством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольсь­кого патріарха, що передав братчикам функції контролю за право­славною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлецький з Луцька, Діонісій Збируйський з Холма, Леонтій Пелчицький з Турова, а згодом — Михайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза. Підго­товку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узго­дивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо вони погодилися на об'єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані пра­ва і привілеї української церкви.

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, укра­їнська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Василь-Костянтин Острозький, який досі, в принципі, під­тримував ідею об'єднання церков. Його роздратувало, що єписко­пи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши од­новірців до протесту проти дій єпископів-відступників, князь та­кож звернувся до протестантів із відозвою спільно з православни­ми виступити на захист своїх релігійних інтересів та висловив го­товність виставити 15—20 тис. чол. на оборону «благочестя». По всій Україні й Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Пере­лякані такими подіями ініціатори унії — єпископи Балабан і Копистенський — рішуче від неї зреклися та оголосили про свою незго­ду з рештою православних єпископів та митрополитом.

Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596р. у м. Бе­ресті був скликаний церковний собор. Із самого початку він розко­ловся на два непримиренні табори, які провели фактично два собо­ри. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догма­ти й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрів­нювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уні­атським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одно­го боку — православна більшість на чолі з двома владиками, що відмовилися від унії, з іншого — уніатська меншість разом із мит­рополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об'єднання з ка­толиками, проголосив уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ' я поза зако­ном, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зок­рема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацт­во. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний роз­кол української нації.

Із 1610-х рр. до оборони православної церкви та інтересів віруючих активно прилучилася нова суспільна верства – козацтво. Історичною подією став вступ 1615р. до Київського Богоявленського братства гетьмана П. Сагайдачного разом із козацьким Військом Запорізьким. Під впливом такого союзництва активізувалося церковне життя. У 1620р. за сприяння Сагайдачного та Київського братства було канонічно відновлено православний єпископат. Єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита київського Й.Борецького та 5 єпископів.

Але, православний єпископат і всю церкву було легалізовано лише протягом 1632 – 1633 рр., вже після смерті короля Сигізмунда ІІІ, запеклого ворога православ’я, завдяки рішучим діям козацтва й православної шляхти і лише тоді, коли новим митрополитом київським став П.Могила (1632 – 1647рр.).

П.Могила докорінно реформував церковне життя. Він прагнув поліпшити матеріальне і суспільне становище православної церкви, зрівняти її у правах із католицькою. Митрополит запровадив постійний нагляд за дисципліною духовенства, за порядком богослужіння. Створено Духовну консисторію яка чинила слідство і суд над духовенством.

У богослужінні було запроваджено українську мову.

П.Могила разом з групою освічених богословів і письменників систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис.

Митрополит досить успішно порозумівся з братствами та козацтвом. Він реставрував та відновив багато духовних святинь православ’я (храм святої Софії, Трьохсвятительську церкву, Спас на Бересті, Михайлівський, Видубицький монастирі в Києві та ін.).

Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. П.Могила створив у Києві колегію (Києво-Могилянська академія з 1701р.) 1632р. на кшталт західноєвропейських із викладенням латинською та слов’янською мовами, грецькій мові, яка була популярною у братських школах, не надавалося, вже, великого значення.

У друкарні Києво-Печерської лаври видавалися богослужбові книги, богословські твори та шкільні підручники. Велику цінність мали дуже поширені “Служебник” і “Требник” виправлені та систематизовані Могилою.

12 грудня 1996р. на відзначення 400-річчя від дня народження митрополита київського, галицького і всієї Русі Петра Могилу було канонізовано.

 

Кирило Розумовський

Під час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імператрицю розпустити «Правління Гетьманського Уряду» і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750—1764). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав німецьку, французьку й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став президентом Петербурзької академії наук.

Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Завідування її справами і зносини з нею на деякий час були передані із Сенату до Колегії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему.

Царський уряд відмовив гетьманові у праві на власний розсуд при-значати полковників та мати дипломатичні зносини з урядами зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову політику.

За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було введено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували школи для обо-в'язкового навчання дітей козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування університету в Батурині. У1760 р. гетьманським універсалом запроваджено новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, до його складу ввійшли вибрані від старшин десять представників, по одному від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетворювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того, запроваджувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та межування) і земські (розглядали цивільні справи старшини і шляхти на право власності). Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти. Загалом судова реформа відповідала інтересам старшини та шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політика того часу. Зокрема, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, займав значне місце при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка перетворилася, подібно до Польщі, у спадкову велико-земельну шляхту.

Коли в 1762 р. у Росії після повалення свого чоловіка до влади прийшла Катерина II, К.Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок. К.Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду. Однак Катерина II, за порадою наглядача в українських справах Г.Теплова, відхилила прохання гетьманського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу» про звільнення К.Розумовського від гетьманства. Про вибори нового гетьмана у маніфесті не згадувалося.

Адміністративний поділ

Від кінця 18 ст. До 1917 року українці перебували під владою чужих імперій. Східна Україна входила до Росії, а Західна Україна – до Австрії.

Вся українська територія, що входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську (Київське генерал-губернаторство); Харківську, Полтавську, Чернігівську (Малоросійське генерал-губернаторство); Катеринославську, Херсонську й Таврійську (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).

У губерніях, які поділялись на повіти, а повіти на стани, необмежену владу над усім населенням мали губернатори. Повіти очолювали царські справники, а стани – поліцейські пристави. Губернатори, як правило, були генералами. У 1837 році царський “наказ губернатора” проголосив їх повноважними “хазяями” губерній. Губернські правління перетворилися на виконавські канцелярії розпоряджень губернаторів, а самі губернатори одержали право контролю над діяльністю будь-якої установи та підприємства.. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та «Литовського Статуту» в 1840р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядов­ців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Пра­вобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старши­ни, все більше поширювалася «малоросійська ментальність». Цар­ський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. осіб, як органічну частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці за­гальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями роз­глядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклу­вання про збереження Російської імперії як могутньої світової дер­жави, а й турботи про те, щоб росіяни не почувалися іноземцями на «окраїнах», бо ці «окраїни» мали бути лише органічними частина­ми єдиної і неподільної Росії.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетво­ренні місцевого населення в культурному відношенні на «істинних росіян». Передусім із навчальних закладів, адміністративних ус­танов, судів витіснялася українська мова як одна з основополож­них національних ознак, натомість запроваджувалася російська.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримвав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. Її численні підроз­діли стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяж­ливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх по­датних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загаль­на чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. —довічно, з 1793 — 25 років, з 1834 — 20 і з другої половини ХІХ ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено за­гальною військовою повинністю). Кандидатури рекрутів визначала міська або сіль­ська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосниць­кий лад. Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Численну ка­тегорію становили козаки і селяни, перетворені у військових посе­ленців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні поміщиків перебува­ло 5,4 млн. селян-кріпаків — бл. 40 % населення українських зе­мель, які входили до складу Російської імперії. Панщина, що охоп­лювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та роз­мір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні Украї­ни, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовувала машини і новітній інвентар. Це на­самперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки.

Промисловий розвиток

В першій пол. XIX ст. настав початко­вий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості і сільському господарству ма­шини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Проте в дореформений період поміщи­ки зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Усі вони були розташовані в Лівобережній та Правобережній Україні.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кін. XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників гуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, бл. 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та май­же 70 тис. — на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. стано­вила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеці­алізацію окремих районів Росії, у т.ч. й України. А це, у свою чергу, сприяло дальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здій­снювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкін. 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисель­ність яких протягом 1816—1859 рр. збільшилася з 18,2 до 104 тис. У сер. XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90 % заводів. Але все ж еко­номічний розвиток У країни порівняно з Росією проходив повільні­ше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнен­ня індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросій­ський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними,у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармепюк, у яко­му широкі селянські маси вбачали свого захисника. Його ім’я ще за життя стало легендарним. Воно ви­кликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роздавав бід­ноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і за­силали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьків­щину, продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. У Волинській губернії в 1848—1849 рр. селян­ські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях 189 при­душили поліція й військові.

Кримська війна 1853—1856 рр., зумовила значне погіршення стано­вища народних мас усієї імперії й, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів того часу був виступ кріпаків 1855р., що охопив 16 губерній, як російських, так і україн­ських. Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почавшись у лютому 1855р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні — квітні охопив 7 з 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники анти­кріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформений період був т. зв. похід у Таврію «за волею». Він почався у квітні 1856 р., тобто після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чут­ки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а головне — вони стануть віль­ними. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Усі ці виступи робітників, хоч і були сти­хійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

 

Передумови відродження

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, полі­тичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формуван­ня нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація в 1798 р. «Енеїди» І.Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження на­ціональної свідомості мали художні твори Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо пе­реоцінити в цьому контексті «Історію Русів» — твір, що з’явився на межі XVIII—XIX ст. і протягом кількох десятиліть таємно по­ширювався в середовищі українського дворянства. Анонімний ав­тор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від від росіян народом зі своїми традиціями, атому Україна має всі пра­ва на відновлення самоврядування.

Загальне народне піднесення в країні викликали Велика фран­цузька революція та російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внут­рішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспіль­ства стали відомі громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В.Пассек, І.Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів «Декларація прав людини і громадя­нина», твори О.Радіщева «Вольність» і «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тоді В.Капніст в «Оді на рабство» і в драмі «Ябеда» сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької си­стеми. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.

Таємні організації

Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в У країні тає­мних політичних товариств. їх різновидом було масонство (з англ. тазоп — каменяр, муляр) — заснований на поч. XVIII ст. космопо­літичний релігійно-етичний рух, альтернативний до державних структур і державної ідеології, учасники якого визнають «Велико­го будівничого світу» як творця всього ладу в природі, називають себе будівничими його храму і закликають у своїх творах до мораль­ного удосконалення людей та об’єднання їх, незважаючи на релігій­ну і національну належність, на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги і вірності. Найбільша масонська ложа була засно­вана у Полтаві під назвою «Любов до істини». Водночас у Києві виникла ложа «З’єднаних слов’ян», до якої належали здебільшого польські поміщики та ро­сійська інтелігенція. Менші провін­ційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спо­чатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися супільно-політичними питаннями. Пізніше в них по­чали проникати ліберальні ідеї.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчува­лося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабри­стському русі. Після лік­відації «Союзу благоденства» в січні 1821 р. у березні 1821 р. Тульчинсь­ка управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформи­лось у січні 1822 р. на з’їзді в Києві.

Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здіб­ний організатор й освічений полковник, учасник російсько-фран­цузької війни 1812 р. дворянин П.Пестель. У вересні 1825 р. до нього при­єдналося Товариство об’єднаних слов’ян. Обидва товариства вимагали повалення абсолютизму і створення республіки, лікві­дації кріпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людст­ву», рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель у своїй «Руській правді» виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав «істинними росіянами». Члени Товариства об’єднаних слов’ян, хоч і говорили про федерацію слов’янських демократичних республік, та не згаду­вали при цьому ні про українців, ні про білорусів.

Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повста­лим не вдалося. їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам’янецька управи Південного товариства. Повстання було приду­шене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.

Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському універ­ситеті. До харківського гуртка входило бл. 20 студентів, служ­бовців, офіцерів. Гуртківці читали і поширювали революційні тво­ри, у яких містився заклик до повалення царського деспотизму, писали антикріпосницькі вірші та памфлети, їх пропагандистська діяльність поширювалася на Харківську, Київську, Чернігівську та інші губернії. На поч. 1827 р. царські власті викрили і розгроми­ли харківський гурток. Однак і після цього пропаганда визвольних ідей у Харкові не припинялася.

Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ні­жинської гімназії, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних профе­сорів протягом 1827—1830 рр. боровся проти професорів-реакціонерів. Його підтримувала значна частина гімназистів, зокрема М.Го­голь, М.Прокопович, Г. Висоцький та ін. Царський уряд, дізнавшись про поширення «крамоли» у Ніжинській гімназії, у 1830 р. позбавив професорів-вільнодумців посад і відправив їх під нагляд поліції.

Скасування кріпацтва

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення се­лян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «віль­них сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно тор­гувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торго­вельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування се­лян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов’язковому порядку мали викупо­вувати польові наділи. Поміщики зали­шили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбави­ли їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отри­мали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприят­ливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Індустріалізація

Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обме­женими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізнич­ної мережі Росії.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв’язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Найбільшим портом на півдні У країни стала Одеса, яка набу­ла великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На півдні Украї­ни створюються кам’яновугільна, залізорудна та металургійна га­лузі промисловості. Вже з поч. 70-х років Дон­бас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії. У 80— 90-х роках на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудів­них заводів. Наприкін.90-х років виробництво чавуну в У країні ста­новило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розви­ток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій­ських, французьких, англійських і американських капіталів ри­нув у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн. крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися че­рез конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося індустр