З племени симеонового дванадцять тисяч, з племени левіїного дванадцять тисяч, з племени іссахарового дванадцять тисяч,

з племени Завулонового дванадцять тисяч, з племени Йосипового дванадцять тисяч, з племени Веніяминового дванадцять тисяч попечатаних.» (Об., 7: 1-8)

Говорячи про звірячу і людиноненависницьку сутність юдо-християнської віри, в якій «Бог є любов», маємо зазначити, що лідери церкви і християнських держав яскраво втілювали її в життя.

Подібними прикладами пістрявіє всесвітня історія від часів впровадження християнства і до наших днів. Наведу лише декілька з них, свідомо розкидавши в часі протягом останньої тисячі років:

Був такий собі Візантійський імператор Х ст. Василь (з рук якого отримав імператорську корону Русі інший виродок людського роду Київський князь Володимир, купивши її ціною зради православної віри наших пращурів). Так от, імператор Василь до свого воцаріння на Константинопольському престолі був відомий тим, що весь свій час проводив у молитвах і богослужіннях, тобто був дуже ревним християнином. Та вже будучи імператором під час військового походу на Болгарію (до речі, таку само християнську державу, як і власне Візантія) з істинно християнською любов’ю звелів виколоти очі розпеченими кілками десяти тисячам болгарських полонених воїнів! Подібної лютої звірячості не знала всесвітня історія навіть за часів правління таких божевільних тиранів, як Нерон чи Калігула, але ж людське суспільство постійно рухається вперед у своєму розвитку, стає все культурнішим, освіченішим, цивілізованішим, і, як стверджують щедро проплачені певними колами діячі від історії, завдячує цим прогресом саме переходу до християнської релігії. Тому не зайвим буде зазначити, що ті ж Нерон та Калігула жили за тисячоліття до Василя «Болгаробійця».

Згадавши у зв’язку з Василем князя Володимира, нагадаю також, як цей нелюдь, одержимий жадобою абсолютної влади, запровадив мирне (за твердженням тих самих «фахівців» з історії) хрещення Русі – а в дійсності вогнем і мечем, – під час якого було винищено цвіт руської нації: в деяких джерелах навіть пишеться, що під час «мирної» християнізації населення Русі скоротилося втричі.

Ще зі шкільної лави з подачі тих самих псевдонауковців українцям намагаються вбити в голови прописану в усіх підручниках з історії думку, що прийняття християнства було для Русі історичною необхідністю і призвело до піднесення і розквіту країни. Давайте ж розглянемо цей ідеологічний штамп докладніше.

Отримавши від Візантії імператорську корону, Володимир перетворив Русь із демократичної держави (бо правителів на той час обирало віче) на абсолютну монархію, що спричинило узурпацію і подальшу консервацію влади, і відповідно її моральне розтління: варновий устрій руського суспільства поступово замінювався розшаруванням за майновим станом, справжня національна еліта усувалася від влади і занепадала.

Цілковите винищення вищої касти – волхвів – позбавило країну об’єднавчої ідейної спрямованості, яка впродовж тисячоліть служила державним інтересам. Одразу ж, як наслідок, почалися міжусобиці і братовбивчі війни, що знекровлювали Русь і роздирали на частини.

Було винищено найкращу й найактивнішу частину руського народу – тих, хто відмовився зраджувати православну віру і всіма силами до останнього подиху опирався насадженню чужинської рабської релігії – тих, чиїми руками кувалася велич, міць і слава Руської держави, тих, на чиїх плечах вона трималася.

Було знищено писемність і всі дохристиянські писемні джерела, народ позбавили його історії й духовного коріння, що аж ніяк не могло сприяти розквіту держави і нації.

Християнські ідеологи стверджують, що навернення до християнства зрівняло Русь з іншими європейськими державами, піднесло її до їхнього рівня. Зрівняло – так, але не піднесло, а навпаки опустило, бо зі світового лідера, який накидав усім свою волю і свій світогляд, Русь перетворилася на другорядну країну, ляльку-маріонетку, що лише виконувала настанови і служила інтересам чужинської держави – Візантії, тієї самої, що ще нещодавно тремтіла перед силою руської зброї і Руського духу, і сплачувала Русі неабияку данину; тієї самої Візантії, що сама будучи могутньою імперією, безсило і принижено схиляла голову перед мечами великих руських князів Олега, Ігоря, Святослава…

Щойно я розглянув історико-політичний аспект міфу про так звану «історичну необхідність» прийняття християнства на Русі. Та не це, на мою думку, є головним. Давайте подивимось на це питання з іншого боку – морального. Тож скажіть, будь ласка, віруючі люди, з точки зору якої моралі можна виправдати «історичною необхідністю» зраду віри і Бога? І яким чином ця зрада могла обумовити піднесення і процвітання держави? Тому давайте називати речі своїми іменами – християнізація Русі могла призвести і призвела лише до її поступового занепаду і врешті до втрати державності. Звідси наразі й маємо «на рідній, не своїй землі» колоніальну (хоча й суто формально незалежну) країну і народ, що перебуває у стані глибокої моральної кризи. А татарська, московська, польська колонізація нашого народу – то насправді лише наслідки, наслідки тих самих наслідків щойно розглянутої «історичної необхідності». Так, тепер ми маємо незалежну українську державу – дійсно незалежну від нас, українців…

Говорячи про насадження християнської віри, варто зазначити, що жодна країна не прийняла її добровільно: або ж вона накидалася вогнем і мечем, як на Русі, або шляхом політичного та економічного тиску, або ж підкупом прогнилої національної еліти…

Але повернемось до прикладів «християнської любові» і перенесемося від часів Володимира Кривавого та Василя Болгаробійця приблизно на пів тисячоліття вперед – до часів, коли середньовічну Європу охопили вогнища «святої інквізиції». Це вже не окремі нелюді-тирани, а сама церква – уособлення християнства, а відтак і проповідуваної ним любові, з «любов’ю в серці» живцем спалювала десятки, а то й сотні тисяч людей – переважно таких самих християн. В цьому контексті хочу нагадати прибічникам християнської ідеї, які, наче папуги, бездумно талдичать зазубрену фразу, нібито християнство несло людству якийсь прогрес, долю Джордано Бруно та інших видатних вчених і суспільних діячів, прогресивних реформаторів самої церкви, таких як Ян Гус чи Мартін Лютер.

І на останок наведу приклад «християнської любові» вже з наших, цивілізованих часів, коли 1945 року християнська держава США, навіть на грошах якої викарбовано напис «In God we trust», скинула атомні бомби на нехристиянську Японію. Воістину, «Бог є любов»!

Звідки ж взялася така «любов»? Читаємо Біблію:

«Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, – я не мир принести прийшов, а меча.

Я ж прийшов “порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”.» (Мт., 10: 34, 35)

«Я прийшов вогонь кинути на землю – і як Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк., 12: 49)

А тепер від впливу християнства на «сильних світу сього» пропоную опуститися до народних мас і простежити, як позначається на їхній свідомості ця «високодуховна» релігія. Для цього давайте пригадаємо деякі з постулатів, прописаних у так званому «святому письмі»:

«Підстав ліву щоку, коли б’ють по правій»;

«Возлюби ворога свого, як самого себе»;

«Блаженні ниці духом, бо їх є царство небесне»;

«Віддай кесарю кесареве, а Богу – божиє».

При цьому неодноразово наголошується, що людина – це раб божий (прошу порівняти з православною вірою, за якою ми не раби, а онуки Дажбожі), людина народжується у гріху, а тому від самого народження є грішником і може вимолити собі спасіння лише через смирення, терпіння, страждання та постійне плазування навколішках чи ниц перед «богом народу Ізраїлевого».

То це і є та «висока духовність», яку так захоплено проповідують християнські «пастирі», перетворюючи людей на стадо слухняних безсловесних овець?

А чому такі природні людські потреби як секс подаються, як щось низьке і негідне, і навіть більше – як великий гріх? – адже сам Бог нас створив із такими потребами, і в такий спосіб розмножуються всі живі істоти на землі:

«А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм. Коли праве око твоє спокушає тебе, – його вибери, і кинь від себе…» (Мт., 5: 28-29)

З огляду на це досить кумедним виглядає той факт, що так звана «сексуальна революція» мала місце лише у християнських країнах – країнах, що сповідують єдину з усіх відомих у світі релігій, що вважає секс за гріх…

То чому ж гріхом є те, що природне? Відповідь надзвичайно проста і очевидна: тому що людину намагаються зайвий раз ткнути обличчям в багнюку, щоб усмирити її споконвічний гордий дух і довести, що вона – бидло, ґой. Людину, якій приписано «підставляти ліву щоку…», а намагаються ті, яким те саме «святе письмо» приписує: «зуб за зуб, око за око».

Тому чи варто дивуватися, що слідуючи впродовж десятків сторіч подібним ідеалам, арійські народи сьогодні виявляють цілковиту неспроможність протистояти експансії у свої землі інших етносів, чий менталітет сформовано більш агресивними релігіями, які проповідують справжню силу духу?

 

Розібравшись з ідеологічними засадами християнства, маємо розглянути, як вони втілюються в життя церковними пастирями. Що ми бачимо, заходячи до церкви? Ми бачимо мертвого Бога, розіп’ятого на хресті, та ікони з зображенням «святих великомучеників». З дитинства в людини формується стійка асоціація: віра – мертвий Бог. То чому насправді поклоняються християни? – Стражданню та смерті! Цьому сприяє і сама урочисто-поховальна атмосфера, що панує у церквах.

Що ще робить людина, перебуваючи у церкві? Звичайно ж, хреститься та отримує благословення від «пастиря» у вигляді того ж хресного знамення «в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Який істинний сакральний смисл цього дійства, я розгляну в останньому розділі цієї праці, що розкриває справжнє значення християнської символіки.

Ще одним важливим фактором функціонування християнства є незліченна кількість конфесій та сект, які й зараз продовжують плодитися, як ті кролики: ортодокси, католики, уніати, кальвіністи, лютерани, баптисти, євангелісти, адвентисти, свідки Ієгови та багато-багато інших. На питання, який в цьому сенс? – відповідь дуже проста: старий, як світ, принцип «Розділяй та володарюй!». З одного боку, тим, хто розчарувався у класичних конфесіях, зрозумівши облудність і лицемірство попівських проповідей, пропонується «більш сучасне бачення» християнської доктрини, що допомагає утримати цих розчарованих у лоні церкви; а з іншого боку, керівники цих сект і конфесій, оголошуючи себе єдиними істинними послідовниками вчення Христа, а всіх інших – породженням диявола, нацьковують своїх прихожан одне на одного, тим самим послаблюючи єдність арійських народів і сіючи серед них розбрат. Чого лише варте протистояння в Україні ортодоксальних церков Московського і Київського патріархату!

То чи могло все вищезазначене (і саме юдо-християнське «вчення», і його подання та реалізація у церквах, і розмаїття конфесій та сект) не вплинути на моральний занепад націй, що сповідують християнську віру? Скажіть, будь ласка, в яких країнах є такий рівень розпусти, злочинності та корупції державної влади, як у християнських?

Давайте також порівняємо рівень національної свідомості у християнських країнах та країнах, що споконвіку сповідують рідну віру свого народу, таких, наприклад, як Японія, або ж арабських країнах, що сповідують іслам (я вже не кажу про іудаїзм та Ізраїль).

Стосовно корумпованості влади, що в дійсності у християнських державах належить «богом обраним» (як вже писалося на початку цієї статті), християнські ідеологи тут знову намагаються прикритися дияволом: мовляв, вся влада від нього. Взагалі-то, дуже зручна позиція – всі негаразди християнства приписувати дияволу. Та чомусь дивним чином диявол опікується лише християнськими країнами…

 

Захисники християнської ідеї намагаються вбити в наші голови думку не лише про прогресивну роль, яку нібито відіграло християнство в історії людства (з цим міфом ми вже щойно розібралися), але й про якісно новий рівень духовності і розуміння Бога, наближення людини до його замислу і повернення на шлях істини.

На моє переконання, створивши людину, Бог дав їй знання про себе. Тому чим далі вглиб віків, тим ці знання були більшими. З плином часу ці знання не лише поступово втрачалися, а й свідомо «вдосконалювалися» вищими релігійними кастами в «інтересах суспільства», а подекуди й у їх власних інтересах. Так виникли новітні семітські релігії – юдаїзм, християнство та іслам. У V ст. до н.е. рабини Ієзекіль та Ездра написали Тору, саме так у І ст. н.е. іншими рабинами було перероблено і «вдосконалено» вчення Христа (якщо воно взагалі існувало), так у VІІ ст. н.е. було створено іслам пророком Магометом, зі слів якого було написано Коран.

Що ж саме нового, прогресивного і «високодуховного» внесло християнство в тодішній арійський світогляд? Завдяки християнству з духовного світу аріїв зникли такі поняття, як шанування роду, любов до рідної землі й потреба її захищати, необхідність жити в гармонії з природою та довічний колообіг душ між світами Нави, Яви та Прави (реінкарнація). Щоб не бути голослівним, наведу пару прикладів зі «святого письма»:

«Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!» (Лк., 14: 26)

Натомість, у православ’ї шанування роду – один з фундаментальних принципів, оскільки Род – одне з уособлень Бога, тож будь-якого конфлікту між Богом і родом не може бути взагалі за означенням. Звісно ж, не всі люди однакові, й інколи траплялися в роду негідники. І на це існує таке поняття як виродок. Яскравий приклад виродка – вже згаданий князь Володимир…

А ось який приклад «гармонії з природою», створеною Богом, подає сам християнський Бог Ісус:

«А вранці, до міста вертаючись, Він зголоднів.

І побачив Він при дорозі одне фігове дерево, і до нього прийшов, та нічого, крім листя самого, на нім не знайшов. І до нього Він каже: “Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки!” І фігове дерево зараз усохло.» (Мт.,21: 18, 19)

А ось відповідне православне вчення:

«І те Боги вам речуть і дали Орієві завіти: любіть світ зелений і життєдайний! Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!» (Велесова Книга, дошка 25)

То ж чи можна з огляду на ці порівняння розглядати християнські тези, як свідчення високої духовності?

Щодо необхідності захисту Вітчизни, то у Біблії таке поняття взагалі відсутнє, бо яка ж може бути Вітчизна у ґоїв? Тож чи дивно, що в наші дні саме в християнських (і лише в християнських!) країнах поширюються пацифістичні релігійні секти (звісно ж, християнські!), в яких віруючим заборонено тримати в руках зброю. Чи комусь незрозуміло, ким і з якою метою це робиться?

Щодо реінкарнації, практично доведеної сучасною наукою, то її відсутність у християнстві є найяскравішим і найвагомішим доказом його штучності.

 

А тепер пропоную зануритись у глиб віків до витоків християнства і його «святого письма»… Говорячи про виникнення християнської віри, а отже, як зазначалося вище, про перероблення і «вдосконалення» вчення Христа, слід сказати декілька слів про Євангеліє та його авторів. Як відомо, існує декілька десятків Євангелій, написаних різними авторами, але лише чотири з них були затверджені офіційною церквою на Нікейському Соборі 325 р. і стали канонічними. Решту було відкинуто, а відтак і заборонено, і вони отримали назву апокрифів. До речі, в переважній більшості апокрифів йдеться, що Ісус був не Богом, а звичайною людиною, відповідно не було й так званого «воскресіння».

Окрім того, Євангеліє мали суттєві відмінності за змістом. Ризикну висловити припущення, що канонізацію отримали саме ті з них, що якнайвдаліше пройшли випробовування часом і виявилися найбільш адекватними до «духовних потреб» публіки, тобто навернули на «шлях істини» більшу кількість люду, а особливо державних мужів. Саме цим, на мою думку, і пояснюється істотна різниця у змісті опису одних і тих самих подій: це було зроблено навмисне з метою виявлення найбільш життєздатних і дієвих версій. Навіть якщо моє припущення невірне, маємо факт явно штучного, упередженого і тенденційного відбору. Самі церковники пояснюють відкидання апокрифів їх сумнівним авторством. Дана теза виглядає доволі смішно з огляду на те, що авторство канонічних Євангелій було «узгоджене» лише в ІІ ст. (коли самих ймовірних авторів уже давно не було в живих), а отже, говорячи простою мовою, взяте «зі стелі».

Дивним також видається існування такої великої кількості різних Євангелій, якщо пригадати, про які часи йде мова і в якому стані перебувало юдейське суспільство (маю на увазі багатовікову колоніальну залежність, що аж ніяк не могла сприяти розвитку освіти). Згадаємо також, що Ісус проповідував серед простого люду, з-поміж якого він і знаходив своїх послідовників. Я ще можу повірити в окремі поодинокі випадки освіченості перших адептів християнства – наприклад, Луки, учня Павла, який нібито був лікарем (хоча далеко не факт, що в ті часи фах лікаря передбачав писемність), або ж збирача податків Матвія. Але ж звідки в тогочасній Іудеї така масова грамотність, що її набралося на кілька десятків Євангелій серед 70 апостолів, безпосередніх свідків життя і діянь Христових, та їх найближчих послідовників? Сам Ісус навчив? Та значно простіше і логічніше припустити, що ці Євангелія були написані юдейськими рабинами (чи не єдиною насправді освіченою верствою населення цієї країни) з вищеозначених причин?

Я щиро з повагою знімаю капелюха перед мудрістю, далекоглядністю і духовною силою юдейської еліти, що поставила перед собою (і виконала!) майже непосильне завдання – позбавити свою націю ярма великої Римської Імперії, влада якої над маленьким народцем здавалася такою ж вічною, як і саме Вічне Місто. Так, гідного ворога треба поважати!

Але залишимо у спокої апокрифи і повернемося до канонічних Євангелій. Їх авторами традиційно вважають Марка, Матвія, Луку та Іоанна, хоча саме це авторство поставлено під сумнів ще у ХVІІІ ст.. Найстарішим вважається Євангеліє від Марка, учня апостола Петра, яке датується 43 роком. Цікаво, що написане воно було не в Іудеї, а, як стверджує сучасна наука, в Єгипті, оскільки містить забагато латинської термінології. Про що це свідчить? Лише про те, що воно не призначалося для «синів народу Ізраїлевого».

Два наступних (від Матвія та від Луки) датуються приблизно 60-70 роками, і вже за 2-3 десятиріччя по тому було написане Євангеліє від Іоанна, яке істотно різниться від перших трьох. Перші ж три містять чимало паралельних місць (через що й отримали назву синоптичних), що наштовхує на думку про їх спільне походження. В сучасних дослідженнях (наприклад, Д. Гатрі «Введення в Новий Заповіт») доводиться, що Євангелія від Матвія і від Луки є похідними Євангелія від Марка і ще одного невідомого джерела Q, що містить вислови Ісуса Христа.

 

 

Наступна схема відстежує кореляцію між синоптичними Євангеліями:

 

Цікаво, що офіційна церква не дає жодних пояснень ні щодо змісту, ні щодо авторства джерела Q, і взагалі замовчує сам факт його існування. А тепер давайте помислимо, навіщо двом освіченим і доволі інтелектуально розвиненим (з огляду на їх фах) лікарю Луці і збирачу податків Матвію переписувати Євангеліє у Марка, якщо вони самі були безпосередніми свідками життя Ісуса? Додайте, що при цьому вони ще й незалежно один від одного використовують одне й те саме невідоме джерело, сама наявність якого в тогочасній неосвіченій Іудеї вже видається дивною. З точки зору елементарного здорового глузду це абсолютний абсурд. А звідси випливає, що так звані апостоли Христові Матвій і Лука, так само як і жоден інший з цих 70 апостолів (з тих самих міркувань) не є автором Євангелій, авторство яких офіційною церквою приписується Матвію і Луці.

Що стосується Євангелія від Іоанна, як вже зазначалося, його зміст істотно різниться від трьох синоптичних Євангелій, і написане воно значно пізніше: деякі джерела датують його 85-95 рр., інші – навіть 110 р. Тобто, це Євангеліє з’явилося на світ щонайменше за 50 років по смерті Христа, тож його автор навряд чи був безпосереднім свідком описуваних подій, а отже, достовірність поданої в ньому інформації викликає неабиякий сумнів. Офіційна церква притягує за вуха тезу, не підтверджену жодним джерелом, що Іоанн Богослов прожив 100 років, щоб у свою чергу притягнути за вуха його авторство Євангелія. Перу Іоанна приписується ще декілька книг «Нового Заповіту», зокрема «Книга Одкровень». І авторство Євангелія надається Іоанну на підставі схожості стилів цих книг. Але ж самі церковники при цьому стверджують, що «одкровення», нібито явлені Іоанну самим Богом на горі острову Патмос, записані не власне Іоанном, а його учнем Прохором за наказом Іоанна.

Я вже писав, що ще можу повірити в писемність лікаря Луки та збирача податків Матвія у загалом безграмотній тогочасній Іудеї, але писемність рибалки Іоанна, м’яко кажучи, є малоймовірною. Та й сучасна наука заперечує приналежність четвертого канонічного Євангелія перу Іоанна. Натомість значно логічніше виглядає версія, що це Євангеліє є продуктом опрацювання, перероблення і доповнення наявних джерел (синоптичних Євангелій) зі вже згаданих ідеологічних міркувань, що не мають жодного відношення до історичної правди. І справжній автор цього Євангелія (найімовірніше – якийсь юдейський рабин), судячи зі схожості стилів, швидше за все є й автором інших «книг Іоанна».

Завершуючи розмову про канонічні Євангелія, додам, що їх тексти, на думку сучасних фахівців, неодноразово редагувалися і «вдосконалювалися» християнською елітою.

Отже, що ми маємо в підсумку? Лише 2 незалежних джерела інформації реально невідомих авторів (Євангеліє від Марка і якесь невідоме джерело Q), що описують життєдіяльність і вчення Христа. Вам не здається, що цього замало для такої визначної події, як сходження Бога на землю і тих чудес, які нібито являв люду Ісус? Додам до цього, що у Римській Імперії, яка на той час була дуже розвиненою державою, в різних звітах, хроніках та літописах фіксувалися усі більш-менш варті уваги події, що відбувалися як у самому Римі, так і в його колоніях. Та в цих документах немає жодної згадки ані про події, описані у численних Євангеліях та інших «святих книгах», ані про сам факт існування Ісуса Христа.

 

Ще одним доказом штучності християнської релігії є вже згадане розмаїття конфесій та сект, так само штучно, як і сама релігія, створюване невидимою верхівкою юдо-християнської ієрархічної піраміди, яка, наче ляльок, смикає за мотузки своїх маріонеток – всіх отих Римських пап, Вселенських патріархів та інших, яких пересічна «паства» вважає справжніми провідниками «істинної віри». Бо істинна віра має об’єднувати людей, а не роз’єднувати й нацьковувати одне на одного, має обумовлювати духовне піднесення народів, а не їх деградацію. Єдиний Бог в єдиному обличчі не повинен передбачати різнобокого трактування свого єства, своїх замислів і методів їх втілення. До речі, щодо «єдиного Бога в єдиному обличчі», подібна примітивізація сутності Бога так і не була прийнята арійськими народами, і щоб хоч якось залагодити подібну протиприродність своєї віри, юдо-християнські провідники вимушені були із заднього ходу ввести у вжиток всіляких «святих» на заміну різним уособленням Єдиного Бога Творця. Та навіть саму ідею 40 святих було поцуплено з арійської віри від 40 рахманів, що принесли себе в жертву заради спасіння рідної землі. Так само, як було поцуплено і міф про непорочне зачаття Ісуса Христа:

«Во врем’я оне був муж, який був благ і доблесний, за що був прозваний отцем в Русі. І той мав жону і дві дочки. Мали вони худобу: корови і багато овець, і з ними бував він у степах. Та ніде не знайшов мужів для дочок своїх.

Тож молив він Богів, аби роду згасання присікли. І Дажбог почув мольбу ту, і по мольбі дав йому вимолене, як було передречено таємно се: «Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому».

Тут Бог Велес отроча несе йому. Грядемо їх назовемо до Богів наших і тому речемо хвалу: Буде благословен завжди, нині і прісно, від віку й до віку!» (Велесова книга, дошка 16-а)

Подібну оповідь подає і дослідник православної віри Валерій Войтович у книзі «Міфи та легенди давньої України»:

«Отець Ор мав двох дочок, та таких вродливих, наче богині з якогось іншого світу. За прадідівським звичаєм, вийшов він одного разу у широкий степ, глянув довкола, але не знайшов там мужів, гідних величі і слави майбутньої Оріани. Багато років стояв отець Ор з піднятими до неба руками і молив Бога:

- Дажбоже наш, ти - досконалий розум світу. Ти об'єднав дух з тілом. Ти дав можливість бачити щастя тілесне в щасті духовнім. Шляхи твої, даровані людині, воістину великі і святі. Заопікуйся, Дажбоже наш, щоби діти мої народили щастя своє і надію свою, щоб вічнів рід синів і доньок твоїх, в ім'я світлого дня, твого безсмертя. Слава тобі, всюдисущий і милосердний господи Дажбоже, і нині, і завжди слава!

І така була велика святість отця, що його молитву було почуто. Таїною любові і краси, безмежності і вічності зійшов Дажбог на землю і своїм чарівним золотосяйним святим духом запліднив дочок отця Ора. Сам Велес, бог достатку, погодився тоді прийняти пологи. Зраділи діви-рожаниці:

- Бог зійшов межи нас. І будуть після нас діти та внуки Дажбожі вічно, на благо і на славу могутнього Роду, в ім'я святого духа предків.