Глава 4. 3. Економічні методи

Економічні методи управління виникли і розвиваються в процесі під­приємницької діяльності людини на основі виробничих відносин, які про­являються як об'єктивні економічні закони та певні економічні інтереси. Тому сучасному управлінцю необхідно знати й вміло використовувати закономірності ринкової економіки, враховувати їх та не намагалися керу­вати економікою командно-адміністративними методами.

Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів управління на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.

Сучасному перехідному суспільству притаманні об'єктивні економічні інтереси, використання яких має велике значення для прискорення інтен­сифікації економіки країни. Вони широко використовуються в процесі управління виробничими процесами, розподілі суспільного продукту і на­ціонального доходу на основі державних цільових комплексних програм соціально-економічного розвитку та економічних стимулів.

Економічні методи державного управління покликані поєднати інтереси більшості суспільства, підприємницької структури та особисті інтереси пра­цівника; забезпечувати точне врахування інтересів більшості з метою їх оптимального поєднання для збільшення обсягів продукції і поліпшення її якості, росту прибутку та заробітної плати, підвищення ефективності вироб­ництва. Свідоме використання в процесі управління об'єктивних економіч­них ринкових законів і економічних інтересів шляхом оцінки якості праці за кінцевими результатами, матеріального стимулювання виробництва на всіх рівнях народного господарства і є економічними методами державного управління. Розподіл функцій державного і господарського управління дик­тує формування та розробку адекватних сучасному ринку методів управ­ління: укладення контрактів на забезпечення державних потреб в товарах і послугах, управління державною часткою (пакетами акцій, паями) госпо­дарських товариств, делегування повноважень щодо управління держав­ною власністю, вплив на кадрову політику тощо.

Отже, економічні методи державного управління - це система прийомів і засобів прямої дії на суб'єкти підприємницької діяльності шляхом запровадження фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, які за­безпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління можна віднести такі:

· індикативне планування;

· державне регулювання;

· грошово-кредитна та фінансова політика;

· конкурентна політика;

· вплив на ринкове ціноутворення;

· податкова політика;

· економічне стимулювання.

Економічні методи ґрунтуються на сировинному та природному потен­ціалові держав та світовому економічному розвитку. Ефективне викорис­тання економічних важелів і стимулів, які визначають зміст кожного кон­кретного методу, залежить від умов їх застосування (правових, господарських, соціальних, фінансових тощо). Тому, в зв'язку з впровадженням в Україні ринкової економіки, створюються передумови для широкого роз­повсюдження саме економічних методів управління.

Індикативне планування

Принцип плановості державного управління є невід'ємним атрибутом ринкової економіки, так само як і принципи свободи підприємництва, при­ватної власності, конкуренції тощо. Без індикативного (рекомендаційного) планування сьогодні важко уявити ринкове господарство будь-якої високорозвиненої країни світу. Адже індикативний характер планової системи ринку не має нічого спільного з директивністю ієрархії планів командно-розподільної системи управління радянського зразка. Для останньої директивність плану було максимізовано до можливої межі, оскільки це був загальний інструмент доведення рішень до виконавців і контролю за їх виконанням. Сувора субординація рівнів і ланок державного управління позбавляла всю систему найважливішої передумови динамічного розвит­ку - автономності її підсистем у виробленні та реалізації управлінських рішень і стримувала ініціативу суб'єктів господарювання соціалістичної економіки. У результаті не були виконані планові завдання жодної п'ятирічки в масштабах усього СРСР, а підприємства через вимогу обов'язкового виконання запланованих показників нерідко підривали свої економічні можливості чи випускали продукцію, яка в умовах реального ринку нікому не була б потрібною.

Індикативний план, навпаки, має не директивний, а рекомендаційний характер. Планові документи тут містять лише загальні контури держав­ного прогнозу щодо бажаного розвитку економіки, включають рішення про державні витрати і капіталовкладення, про поточні витрати підприємств. Прямим завданням плану виступає координація використання державних ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор головним чином через його стимулюючий (або обмежуючий) попит, а також через «тиск пропозиції» з боку державних підприємств.

Індикативний план складається з двох частин: індикативної та дирек­тивної. В першій - державні органи на основі аналізу функціонування еко­номіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динамі­ку найважливіших матеріально-фінансових пропозицій, зміну кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, рівень і співвідношення цін тощо.

Директивна частина містить бюджетний план, параметри системи оподаткування, банківський процент, ставки амортизації та розробки дер­жавного замовлення. До найбільш розповсюджених індикативно-планових методів можна віднести такі:

· прогнози і перспективні плани економічного та соціального розвитку, а також екологічної безпеки;

· комплексні цільові програми подолання проблемних ситуацій;

· маркетингове прогнозування внутрішніх і зовнішніх ринків.

Поетапність переходу до індикативного планування і регулювання ри­нкової економіки в країнах Заходу тривала десятиліттями - на початку стихійно, а згодом - регульовано. Сьогоднішня ситуація в Україні вимагає прискорення зазначеного процесу через державний вплив, контроль дер­жавних органів щодо дотримання законності. Адже з української системи державного управління разом з паралізуючою директивністю відкинули й раціональні елементи планування, напрацьовані за минулі десятиліття. Як наслідок, управління втратило чітку перспективу, рішення приймалися здебільшого інтуїтивно, наосліп, без аналізу альтернативних варіантів і можливих наслідків.

Централізоване планування з використанням середньо- й довго­строкових планів і цільових програм з установленням подекуди де­талізованих виробничих завдань і термінів їх виконання, з суворою системою моніторингу господарської діяльності стали сьогодні еко­номічною реальністю багатьох високорозвинутих країн з ринковою економікою. Все це гармонійно впроваджено в ринкові відносини, становлячи сучасну господарську модель, що органічно поєднує планові та ринкові чинники.

Повчальним у цьому плані є досвід Південної Кореї. На початку 60-х років уряд цієї країни ініціював розробку серій п'ятирічних планів економічного роз­витку. Для реалізації своєї економічної політики було засноване Міністерство економічного планування (МЕП) з широкими повноваженнями щодо врегу­лювання умов господарської діяльності підприємств і галузей. Керівник МЕП одночасно був заступником прем'єр-міністра. МЕП як координуючий орган роботи всіх міністерств мало також можливість за рахунок бюджетних повно­важень безпосередньо впливати на інвестиційну та виробничу-політику.

У Франції під час президентства Ф. Міттерана було утворено Міністер­ство планування економіки (МПЕ), яке також виконувало подібні функції. В Японії, починаючи з 1995 року, постійно розробляються п'ятирічні плани вирішення найважливіших проблем економічного розвитку країни. У США планування зосереджене, головним чином, на місцевому рівні. На феде­ральному рівні провідне місце належить бюджетному плануванню і дер­жавній бюджетній системі. Державний бюджет фактично є досить деталі­зованим планом розвитку країни на поточний рік.

Відомий американський вчений-економіст, лауреат Нобелівської пре­мії В. Леонтьев радить запозичити досвід планування економіки колиш­нього СРСР та пристосувати його до капіталістичної економіки. Без цього, на думку вченого, неможливий цілеспрямований розвиток продуктивних сил будь-якого суспільства. Капіталізм практично звільнився від криз, які його потрясали, тільки тому, що він пристосувався до нових умов, пере­йшов до регулювання розвитку економіки і втручання у складні соціально-економічні процеси суспільства з боку держави.

Ефективний соціально-економічний та культурний розвиток будь-якої країни світу є неможливим без індикативного планування у загальнонаціональному масштабі, а оптимальне поєднання плану і ринку є запорукою такого розвитку.

Державне регулювання

Лише в абсолютно стабільній економічній системі теоретично будь-який регулюючий вплив може бути відсутнім, натомість, в ній діють лише закони саморегуляції. Проте такої ідеальної моделі вільного ринку в сві­товій практиці поки що не існує. В сучасних високорозвинутих державах ринок, який визначає цінові та товарні параметри економіки, взаємодіє із системою його коригування як засобу досягнення оптимально справедли­вого розподілу доходів через структуру соціального законодавства та про­грами оподаткування і регулювання грошового обігу. Уряди цих країн впливають на ринок через власність держави на певні підприємства й управління ними (наприклад, оборонні, паливно-енергетичні, фармацев­тичні); уряди регулюють діяльність окремих важливих для держави" під­приємств (атомні станції, телефонні компанії); уряди витрачають кошти на наукові дослідження, освоєння космосу; уряди через оподаткування пере­розподіляють доходи на користь малозабезпечених верств населення; уряди запроваджують фіскальну та монетарну політику з метою забезпе­чення економічного зростання, пом'якшення ділових циклів економіки.

Органи виконавчої влади впливають на ринок різними методами: че­рез власність на певні підприємства й управління ними; через регулюван­ня діяльності окремих підприємств; через витрачання коштів на наукові дослідження, освоєння космосу; через оподаткування громадян і пере­розподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення; через запровадження відповідної економічної політики з метою забезпечення економічного зростання, пом'якшення ділових циклів економіки.

Без широкомасштабного втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення (у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні) економічна ринкова система не змо­гла б існувати. Разом з тим, економічна роль держави має оцінюва­тися не за ступенем втручання в ринковий механізм, а за рівнем за­безпечення державою внутрішніх та зовнішніх умов сталого функці­онування національної економіки [66].

Тобто, держава виступає ключовим фактором у створенні економіч­ної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності. Держава, не втручаючись безпосередньо у діяльність підприємств, повинна управля­ти ринком і підтримувати його чи стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні інститути, систему оподаткування, кредитну політику тощо. Адже здатність держави не лише визначати, а й гарантувати «правила гри» для всіх суб'єктів господарської діяльності є основою привабливості будь-якої економіки, а відтак, і головним чинником її ста­більності [122, с. 7].

Отже, державне регулювання економіки є системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються від­повідними державними органами й громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. Основними об'єктами державного регулювання економіки є: діловий економічний цикл, господарська структура, умови на­громадження, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, зайнятість, умови кон­куренції, наукові дослідження, соціальна політика, підготовка й перепідго­товка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічна діяльність.

Для того, щоб виконати комплекс функціональних управлінських дій, суб'єкт управління повинен володіти комплексом повноважень, і зокрема:

· отримувати від органів держстатистики, місцевих органів влади, окремих підприємств усю необхідну статистичну інформацію, перелік і періодичність якої встановлено чинними нормативно-правовими актами, а також проводити вибіркові економіко-статистичні обстеження;

· виходити з обґрунтованими пропозиціями щодо пріоритетного виді­лення державних субсидій, пільг з оподаткування, захисту внутрішнього ринку, квотування виробництва окремих видів продукції.

Досвід економічно розвинутих держав свідчить, що регулюванню зако­нодавчими та економічними методами піддаються насамперед ті галузі, де ринкові відносини спрацьовують неефективно. Це, передусім, створення додаткових робочих місць, захист національного ринку і виробника. Ефек­тивним методом вирішення зазначених проблем і є державне регулювання.

Не заперечуючи загальної спрямованості державного регулювання -від центру до регіонів та територій, від міністерства до кожного суб'єкта рин­кової економіки, необхідно, водночас, особливо наголосити на важливості зворотного зв'язку. Адже характерною рисою ринку є постійний та вільний взаємообмін інформацією обох потоків (а не лише ієрархічно спрямованого «зверху вниз»). До нього мають бути залучені всі види ресурсів, що станов­лять матеріальну основу виробництва. Отже, йдеться про управління, яке поряд з регулюванням темпів і пропорцій, залучає до сфери свого впливу також якісні характеристики розвитку ресурсної бази виробництва.

Як бачимо, ринок являє собою складну конструкцію, яка не формуєть­ся сама собою тут необхідні значні організаторські зусилля, особливо на перехідному етапі від тоталітарної до демократичної системи, від команд­ної до ринкової економіки. Досвід країн, що швидкими темпами розвива­лись у післявоєнний період, демонструючи світові «економічне диво», пе­реконливо свідчить про те, що всі вони моделювались і здійснювалися під безпосереднім керівництвом держави. Саме держава визначала стратегію економічного розвитку країн, пріоритетні економічні напрями, енергійно втручалася в економічні процеси, спрямовувала їх течію обраним курсом. Сила таких дій з боку держави полягала не в довільному визначенні завдань і шляхів їх розв'язання, а в прагматичному розрахунку існуючих економічних реалій, зовнішніх чинників, світової кон'юнктури та виявлення на цій основі об'єктивно досяжних для країни цілей. Така практика має стати орієнтиром для трансформаційного процесу в Україні, який потре­бує таких дій з боку держави:

· послідовного дотримання задекларованого на найвищому держав­ному рівні курсу на проведення економічних реформ, істотне прискорення радикальних ринкових перетворень;

· активного державного втручання в економічний процес як одну з пе­редумов переходу до економічного зростання.

Слід зазначити, що ці вимоги відповідають світовим прогресивним тен­денціям щодо формування ефективних стратегій соціально-економічного розвитку. Для прикладу, в червні 1992 р. на міжнародній конференції ООН з проблем майбутнього розвитку цивілізації на рівні глав держав і урядів були сформовані відповідні до цього позиції, а саме:

· людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності в цілому;

· нова модель повинна ґрунтуватися на інтегрованих інтересах суспі­льства і лише потім на інтересах приватного підприємництва [271].

У свою чергу, Всесвітній банк і МВФ, узагальнюючи сучасні погляди сві­тової фінансової еліти на еволюцію концепції ефективного управління еко­номікою, висунули гасло дня: «Ефективне управління - могутня економі­ка». Президент Всесвітнього банку розвитку і реконструкції Джеймс Вульфенсон у виступі на щорічних зборах у 1997 році підкреслив необхідність підвищення ефективності та якості державного регулювання економіки. Уряд, за його словами, має діяти в двох напрямах: стимулювати та розвивати приватний бізнес; забезпечити громадянам необхідні соціальні гарантії.

Отже, висновок: сучасна стратегія соціально-економічного роз­витку будь-якої країни має бути ринково орієнтованою з посиленням регулюючих функцій держави в економіці.