Система показників виробничої потужності.

При обгрунтуванні виробничої програми виробничою потужністю важливо мати інформацію про рівень її використання на підприємстві. Тому при розрахунках і складанні балансу значне місце відводиться показникам за допомогою яких можна визначити стан використання діючих потужностей і на підставі цього розробити заходи для поліпшення використання виробничих потужностей і збільшення виробництва продукції. Найбільш об’єктивну аналітичну інформацію про рівень використання виробничих потужностей дає система показників, яка: на три групи: 1. Показники, які характеризують рівень освоєння проектної та використання середньорічної виробничої потужності підприємства: коефіцієнт освоєння проектної потужності К_п=В/М_п, де В – випуск продукції, передбачений проектом; М_п – проектна потужність (характеризує рівень використання введеної в дію нової потужності з ціллю досягнення стабільного випуску продукції не нижче рівня передбаченого проектом); коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності К_і=В_п/М_ср, де Вп – фактичний чи плановий річний випуск продукції (товарної), Мср – середньорічна виробнича потужність даного обладнання (включаючи потужність, що зайнята в період підготовки виробництва, освоєння, введення нової техніки, за мінусом потужності, відведеної на період реконструкції підприємства). По значенню Кі можна судити про ступінь використання та наявності резервів виробничої потужності, а також про рівень завантаженості планового завдання підприємства на поточний рік. Чим > 1 тим краще використовується виробнича потужність. 2. Показники, які характеризують використання устаткування у часі та у потужності (коефіцієнти екстенсивної та інтенсивної завантаженості); Коефіцієнт екстенсивного завантаження визначається відношенням часу фактичної роботи обладнання (за зміну, добу, місяць, рік) до планового (максимально можливому) фонду часу роботи обладнання за цей же період. Ке= Фф/Фп, де Ф – час роботи обладнання. Коефіцієнт змінності Кзм = t ст.-см./ с, де tст-мс. – фактично відпрацьоване число станко-змін за добу; с – загальна кількість наявних станків у парку. Коефіцієнт інтенсивного завантаження Кі.н. = Вф/Вп, де В – випуск продукції за одиницю часу. Інтегральний коефіцієнт завантаження дає загальну характеристику рівня використання обладнання як по виробництву, так і за часом. Визначається добутком: Кінт.= Ке*Кі.н.3. Показники використання устаткування та площ у вартісних та натуральних вимірниках. Коефіцієнт, що характеризує ефективність використання внутрішньозаводських площ Кпл=Вп/Вм, де Вм –випуск продукції, т., шт., мс 1 м² за прийнятою розрахунковою потужністю. Аналіз приведених показників за групами системи дозволяє отримати достатньо достовірну інформацію про рівень використання та наявнясть резервів виробничих потужностей підприємства вцілому та їх виробничих підрозділів та визначити заходи щодо покращення їх використання.

Планування персоналу.

.Промислово – виробничий персонал (ПВП) – службовці, основні та допоміжні робітники інженерно-технічний персонал.

Потреба в чисельності ПВП при наміченому підвищенні продуктивності праці в цілому на підприємстві розраховується за формулою:

В даній формулі значення кількість = чисельність.

Кіл ПВП - чисельність у передплановому (звітному) періоді;

ТП – збільшення обсягу товарної продукції;

Е кіл – зменшення чисельності в наслідок запровадження заходів по підвищенню продуктивності праці.

Потім визначається чисельність робітників працюючих по категоріям:

1) Чисельність основних і допоміжних працюючих:

а) по трудомісткості:

n – кількість номенклатурних позицій;

ti – трудомісткість і-го виробу (у хв.);

Ni – програма;

Ф корисний – корисний фонд часу, тобто час який в середньому виробляє кожний робітник в плановий період, що визначається по балансу робочого часу (в середньому 1900 год/рік).

б) по нормам обслуговування:

Рм – кількість робочих місць;

S – кількість змін;

Н обслугов – норма обслуговування;

К невиходів планових встановлюється по балансу (» 7-10%)

в) по робочим місцям – визначається чисельність на потокових лініях з урахуванням завантаження робітників і сумісності професій.

Цей метод використовується також при розрахунку кількості допоміжних робітників на ненормованих роботах (крановщики, кладівники).

2) Чисельність інженерних робітників та управлінського персоналу – по штатному розкладу, в якому вказується чисельність кожної професії та їх оклад на місяць.

Планування продуктивності праці.

При плануванні підвищення продуктивності праці на підприємстві використовуються:

1. абсолютний показник, що характеризує рівень продуктивності праці на підприємстві:

 

2. відносний показник – що характеризує динаміку продуктивності праці:

 

а)

 

б)

де: Е кіл. – зменшення кількості в наслідок впровадження заходів по підвищенню продуктивності.

Кіл.вихідна – умовна кількість, яка необхідна підприємству для виробництва планового обсягу товарної продукції, при базовому рівні продуктивності праці.

Планування підвищення продуктивності праці проводиться у такій послідовності:

1. визначається вихідна кількість ПВП;

2. розраховуються зміни в чисельності працюючих, в наслідок впровадження організаційно-технічних заходів.

3. визначається планова чисельність:

4. визначається виробіток продукції на 1 працівника, тобто планова продуктивність праці:

5. визначається підвищення продуктивності по якійсь з формул.

 

Розрахунок зменшення чисельності по заходам, що забезпечують зменшення трудомісткості:

де: t ₁ , t ₂ – трудомісткість обробки виробу до і після запровадження заходу;

N – програма;

 

 

Планування оплати праці.

При плануванні коштів на оплату праці необхідно враховувати:

· оплату праці проводиться залежно від кількості і якості витраченої праці і результатів роботи всього колективу підприємства;

· самостійність підприємства у виборі форми і системи оплати праці;

· державну регламентацію режимів мінімальної з/п.

На підприємствах планується фонд споживання та фонд оплати праці.

Фонд споживання включає:

1. витрати на оплату праці, які мають 2 джерела формування:

а) собівартість продукції (з/п по розцінкам і тарифам, оплата додаткової з/п і ін).

б) прибуток підприємства (премії за результати діяльності підприємства, премії по підсумковому року та ін).

2. витрати соціального характеру – джерелом є прибуток (оплата відпусток, здешевлення харчування);

3. доходи (дивіденди, % по облігаціям).

Плановий фонд споживання розраховується так:

 

І - індекс

Основну питому вагу у фонді споживання займає фонд оплати праці (ФОП), що планується наступними методами:

1. приблизний метод

де: З – середня з/п 1 працівника, яка намічається у плановому періоді.

2. точний – по кожній категорії працівників і кожному підрозділу підприємства:

а) фонд підрядників:

де: Рі – розцінка.

r ставка – часова ставка.

Або фонд підрядників можна розрахувати за формулою:

де: Р – середня розцінка

Т – програма;

С – середня часова ставка;

tшт_N - трудомісткість програми.

б) фонд почасовиків:

в) доплати, що встановлені законодавством всім працівникам:

г) фонд з/п інженерно технічних робітників і управлінців розраховується по штатному розкладу (помноженням кількості робітників на оклад і на кількість місяців робочого пероду).

Оклади*кількість робітників*кількість місяців

 

28. Особливості функціонування та планування підрозділів виробничої інфраструктури.

Вир-ча інфрастр-ра під-ва – сукупність підрозділів, які прямо не беруть участь у створенні основної прод-ї під-ва, але створюють умови для нормального перебігу вир-го процесу в цехах. Передумовою існування особливого виду резервів в інфрастр-і є те, що прод-я підрозділів не матеріалізується в речі, а набирає форми корисних дій і зникає разом з цими діями. Для кількісного оцінювання рівня розвитку інфраср-ри потрібні показники, які хар-ли б нагромадження в інфрастр-рі її вир-го потенціалу. Вир-ча інфрастр-ра включає такі ланки: транспортно-складська, інформаційно-комунікаційна, сфера тех.-го обслуговування. Можна відокремити 2 функції вир-ї інфрастр-ри: 1- обслуговування процесів основного і допоміжного вир-ва; 2 – власне вир-во (вир-во різних видів енергії та тепла, деталей для ремонту обладнання, тех.-не оснащення. На пром-х під=-вах функціонують як самостійні стр-ри інструментальні, енергетичні, ремонтно-механічні, транспортні. Всі вони мають особливості планування їхньої діяльності. Це стосується вир-ї інфрастр-ри великих та середніх під-в, щодо малих під-в, то вони здебільшого користуються послугами сторонніх під-в.

 

Планування забезпечення підприємства технологічною оснасткою.

Потреби в оснащенні для вир-ва нових виробів виз-ся з урахуванням планових термінів і трудомісткості освоєння та випуску виробів, планової тривалості випуску виробів, орг-х форм вир-ва у період освоєння та випуску. Для діячого вир-ва потребу в інструменті роз-ть так: І = І_п +ОФ_п – ОФ_ф, де І_п – витрати інстр-ту в план-му періоді, ОФ – обіговий фонд фактичний і плановий. Витрати на оснащення визначають різними методами залежно від типу вир-ва та особливостей експ-ї. В основу розрахунків мают бути покладені питомі норми тех.-го оснащення на кожну операцію або усереднені норми на одиницю випущеної прод-ї. У масовому та велико серійному вир-ві витрати визначаються так: І_р=(N_д*Н_і/N), де N_д – к-ть деталей, оброб-х цим інст-м, Н_і – норма витрат ріжучого інструмента, N – к-ть оброблювальних деталей. У дрібносерійному й одиничному вир-ві: І_р=(t_чр* Ні)/t_рн, де t_чр – час роботи верстатів, який витрачається на обробку даної групи деталей, Н_і – норма витрат ріжучого інст-та, t_рн – час роботи верстатів, на який роз-ся норма витрат.

 

Планування діяльності ремонтного виробництва.

Роботи з тех.-го обслуговування та ремонту складаються у формі перспективного плану, річних і місячних планів-графіків. Основою планування є певні техніко-ек-ні показники. Мета – забезпечити основне вир-во послугами з ремонтного й тех.-го обсл-ня устаткування з найменшими затратами. Основними розділами плану є: вир-ча програма, чисельність, заробітна плата, собівартість. Вир-ча програма для ремонтно-мех-го цеху (РМЦ) передбачає: кап-й та середній ремонт устаткування, малий ремонт та тех.-не обсл-ня уст-ня, виготовлення зап-х частин, монтажу та інших робіт. Дату чергового планового ремонту визначають, беручи до уваги дату попереднього ремонту, відпрацьований час та стан устаткування. Для погодження планів-графіків ремонту з планом основного вир-ва потрібно по змозі рівномірно розподіляти простої в ремонті за кварталами та місяцями року для однотипного устаткування та забезпечувати рівномірне завантаження ремонтних робітників. Середньорічний обсяг ремонтних робіт можна визначити, якщо відомі склад обладнання, його ремонтна складність, структура та тривалість міжремонтного циклу та періодів, а також одиниць ремонтної складності: Q_p=(q_kn_k+q_cn_c+q_mn_m+q_on_o)/T_ц * ΣR, де q – трудомісткість кап-го, сер-го, малого ремонту; n – число кап-х, сер-х, малих ремонтів, Т_ц – тривалість між рем-го циклу; ΣR – загальна к-ть рем-х одиниць. Калькуляційні одиниці при складанні кошторисів такі: одиниця ремонтної складності, об’єкт модернізації або ремонту, замовлення при наданні послуг стороннім підрозділам.

Планування енергозабезпечення підприємства.

При визначенні потреби в енергії та паливі потрібно враховувати вир-чу програму на плановий період, прогресивні норми витрат палива та енергії на од-ю прод-ї, норми витрат на власні потреби, норми втрат енергії в межах. Норми витрат енергії поділяються на технологічні, цехові та загальнозаводські. Загальну потребу в енергії визначають таким чином: Ез=НеА+Евл+Ест+Евт, де Не – планова норма витрат на одиницю прод-ї, А – план-й обсяг випуску, Евл, ст., вт – витрати на власні потреби, стороннім споживачам, втрати в межах. План-ня загальної потреби в енергії відбувається за допомогою побудови енергетичних балансів. При складанні енергобалансу вирішуються такі питання: енергозабезпечення та енерговикористання, обґрунтування раціональних схем енергозаб-ня, визн-ня та оцінювання надлишкових витрат енергії, реал-я ек-ї енергії та інше. Зміст та форми побудови енергобалансів мають задовольняти такі вимоги: 1)інф-я, що подана у балансі, має відбиватися у формі, яка дає змогу скласти уявлення про ефективність вик-ня енергії вцілому; 2)розрізняти витрати енергії на двигуні, тех.-ні, господарсько-побутові; 3)баланси необхідно будувати у вор-чо-територіальному розрізі; 4)баланси повинні відбивати внутрішній обіг енергії у енергоносіях; 5)в балансах має бути відбитий як досягнутий так і передовий рівень енерговикористання. Планування цехів здійснює планово-ек-не бюро відділу головного енергетика, економісти цехів. Осн-ми розділами є: вир-ча програма, чисельність та з\п, собівартість. Завдання охоплює такі види робіт: вир-во та розподіл енергії, усі види планових ремонтів та між рем-не обслуговування, інші види послуг. Для визн-ня заг-ї суми витрат енергетичного цеху складається кошторис на вир-во.

 

Планування транспортного обслуговування виробництва.

Для раціональної організації транспортного господарства на під-ві необхідно скласти номенклатурну таблицю всіх вантажів за такими ознаками: однорідність та ступінь транспортно здатності. Вир-чу програму транспортного цеху розробляють: ек-на служба цього цеху, тех.-не бюро цеху. Вихідними даними для розробки вир-ї програми є: плани мат-тех-го забезпечення, вир-ча програми обслуговування цехів, дані про наявний склад транспортних засобів, графіки ремонту транспорту, нормативи труд-х і мат-х витратна основні види транспортних операцій. До складу номенклатурного плану можуть належати такі види робіт і послуг: доставка мат-тех-х цінностей на під-во, транспортування готової прод-ї, навантажувально-розвантажувальні роботи, тех.-не обсл-ня на ремонт транспортних засобів, інші послуги. Для розрахунку чисельності водіїв на зовнішніх перевезеннях можна використати таку формулу: Чв=(Na*(tн+tпч)/Фр, де Na – середньоспискова к-ть машин, tн – час надходження машин, tпч – підготовчий час, Фр – річний фонд часу роботи одного робітника. Загальний кошторис витрат транспортного цеху визначається як сума кошторисів витрат на транспортні, навантажувально-розвантажувальні роботи та ремонтні робота та кошториси витрат на оплату послуг сторонніх організацій.

 

33. Мета та завдання розробки плану із собівартості продукції.

Собівартість продукції – це сума усіх витрат пов’язаних з виробництвом і реалізацією продукції. Щоб вірно спланувати витрати на виробництво продукції і складати калькуляцію виробів, забезпечувати ув’язку різних видів витрат, необхідно згрупувати витрати за різними ознаками:

План по собівартості складається з таких підрозділів: Кошторис (смета) витрат на виробництво; Калькуляція собівартості конкретних видів продукції; Зниження собівартості продукції. Порядок розробки плану по собівартості: Визначаються витрати допоміжних підрозділів (тих, що займаються обслуговуванням основних); Складаються кошториси непрямих витрат; Складається кошторис витрат на виробництво; Складаються калькуляції собівартості виробів; Визначається собівартість товарної продукції і витрати на 1 гривню товарної продукції. Визначається собівартість реалізованої продукції.