Функції економічної теорії.-

Функції податків

Фіскальна - централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби

Розподільча — перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами

Регулююча — вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників

Елементи системи оподаткування:

— суб'єкт (платник податків) — юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

— об'єкт оподаткування — кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для оподаткування. Іншими словами, податкова база — це грошова сума, з якої вилучається податок;

— джерело оподаткування — дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню.

Джерело та об'єкт оподаткування взаємно пов'язані, оскільки власне дохід є джерелом сплати податку. Так, якщо оподатковують власне дохід або майно, що забезпечує дохід, ці два елементи взаємопов'язані. Якщо ж сплачується податок на майно чи землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу, такий взаємозв'язок втрачається.

Податкова ставка (норма оподаткування) — законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування.

Податкова ставка може існувати в таких формах:

— середньої податкової ставки — відношення обсягу податків до величини доходу, що підлягає оподаткуванню;

— граничної податкової ставки — відношення приросту податків до приросту доходу, що підлягає оподаткуванню;

— податкові пільги — звільнення від податків або зменшення податкових ставок.

Види податкових пільг:

— прискорена амортизація основного капіталу (списання амортизації в обсягах, що значно перевищують реальне зношування капіталу). За своїм змістом прискорена амортизація тотожна податковій субсидії підприємницькому сектору. Вона зменшує прибуток, належний до оподаткування, прискорює оборот основного капіталу, створює стимули для прискореного оновлення основного капіталу;

— інвестиційний податковий кредит, по суті, є фінансуванням державою інвестицій приватного бізнесу. За своїм змістом він є податковою знижкою. визначається як частка податку в доході платника.

Податкова квота характеризує рівень оподаткування і визначається як частка податку в доході платника. З точки зору соціальної справедливості, цей елемент оподаткування має бути обов'язковим у формуванні механізму оподаткування

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:

— загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

— місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління).

Заоб'єктом оподаткування:

— податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо);

— податки на майно (сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

— податки на споживання (сплачуються при використанні доходів).

За методом стягнення:

— розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями і, нарешті, між окремими платниками;

— окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір податку для кожного платника.

Визначальним критерієм класифікації податків є форма оподаткування.

За цією ознакою розрізняють такі податки:

Прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу.

Непрямі (опосередковані) — вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:

— реальні (земельний податок, домовий, на грошовий капітал і т. ін.);

— особисті — встановлюються для конкретного платника особисто (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток корпорацій, на спадщину, на дарування, на приріст капіталу, на майно і т. ін.).

Принципи оподаткування:

— обов'язковість;

— оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;

— відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді;

— прогресивний характер оподаткування;

— захист вітчизняного виробника;

— уникнення подвійного оподаткування.

Методи оподаткування:

— пропорційне оподаткування — не враховує диференціації доходів при встановленні податкової ставки;

— прогресивне оподаткування — середня ставка прогресивного податку зростає в міру збільшення доходу; платник податків сплачує не тільки більшу суму податку, а й більший відсоток (частку). Прогресивне оподаткування справляє найсильніший тиск на осіб з високими доходами;

— регресивне оподаткування ґрунтується на зниженні ставки податку в міру зростання доходу. Такий метод оподаткування вигідний для осіб із високим рівнем доходів, але вразливий для дрібних платників податків.

Податки — один із найважливіших важелів державного регулювання економіки. Через податкову політику держава може стимулювати (обмежувати) обсяги національного виробництва, ступінь ділової активності, виробництво суспільних благ. Переважна більшість суспільних зручностей оплачуються за рахунок податків. Водночас податки спотворюють кінцеві результати процесу розподілу ресурсів і деформують структуру виробництва.

Система оподаткування найкращим чином виконує своє функціональне призначення тоді, коли вона найменшою мірою спотворює економіку.

 

 

55.Формування податкової системи в Україні.

Податкова система, як було зазначено вище, - це сукупність установлених у країні податків. Саме діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків - це податкова політика держави, яка має певні принципи. Податкова політика спрямована на мобілізацію грошових доходів у бюджеті для того, щоб сформувати фінансову базу держави з одного боку, а також не збільшувати податковий прес для організацій та підприємств з метою підтримки зацікавленості останніх в отриманні прибутку. Податкова система — сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилученняїх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:

— загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

— місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління).

Заоб'єктом оподаткування:

— податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту тощо);

— податки на майно (сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

— податки на споживання (сплачуються при використанні доходів).

За методом стягнення:

— розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями і, нарешті, між окремими платниками;

— окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір податку для кожного платника.

Визначальним критерієм класифікації податків є форма оподаткування.

За цією ознакою розрізняють такі податки:

Прямі — вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу.

Непрямі (опосередковані) — вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:

— реальні (земельний податок, домовий, на грошовий капітал і т. ін.);

— особисті — встановлюються для конкретного платника особисто (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток корпорацій, на спадщину, на дарування, на приріст капіталу, на майно і т. ін.).

Непрямі податки поділяють на три групи:

фіскальні монополії,

акцизи,

мито.

 

56.Світове господарство: поняття та етапи його розвитку. Світове господарство - це політико-економічна і економіко-географічна система, яка характеризується розвитком і територіальним розміщенням планетарного господарства, його галузей, а також окремих країн і великих регіонів.

58.Міжнародна торгівля- посідає особливе місце в складній системі світовогосподарських зв’язків. Вона опосередковує практично всі види та форми міжнародного співробітництва, включаючи спільну підприємницьку діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій тощо. Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують:

1) експорт;2) імпорт;3) торговельний баланс;

4) загальний обсяг зовнішньої торгівлі (зовнішньоторговельний оборот); 5) загальний обсяг міжнародної торгівлі (світовий товарообіг);

6) товарна структура;3) географічна структура.

57.Міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина і Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина і Великобританія - на виробництві машинної техніки тощо. Така спеціалізація може грунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов'язані з меншими витратами на даний продукції порівняно зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але

 

59.Міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу між країнами у пошуку більш вигідної сфери застосування. Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних зв`язків. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:1)відмінності у витратах виробництва;2)бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження; 3)бажання захистити свій капітал від інфляції; 3)непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні;4)прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково- рівень.Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення. Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні. Теорія ринкової влади С.Хаймера - суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів. Форми міжнародного руху капіталу: За джерелами походження:-офіційний (державний);-приватний (недержавний) капітал. За характером використання коштів:-підприємницький;-позичковий (міжнародний кредит);-міжнародна економічна допомога.За термінами вивезення капіталу:-короткостроковий (до одного року);-середньостроковий (більше одного року);-довгостроковий (більше 3 років).За типом фінансових зобов'язань:-кредитні операції;-нвестиційні операції.

 

60. Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру. Причини, які породжують міграцію робочої сили: 1. загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, які обумовлюють витіснення робочої сили з одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудомістські виробництва в одних країнах і наукомістські в інших; політична й економічна нестабільність в окремих країнах. 2. специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання. Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками: 1. За напрямами руху: -еміграція – виїзд робочої сили за межі країни, - імміграція – в'їздробочої сили в країну, - рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання. 2 За часом: -остаточна – виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання, - тимчасова – виїзд в іншу країну на певний період часу, - сезонна – виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт), - маятникова – характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій. 3 За організацією:- добровільна – непримусове переміщення населення, - примусова – виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів,- організована – здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством,- самодіяльна – нелегальне переміщення населення за межі своєї країни. 4. За якісним складом: - міграція робочої сили низької кваліфікації,- міграція робочої сили високої кваліфікації,- міграція вчених (“відпив інтелекту”). Може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переселяється в іншу країну або ж залишається в ній після завершення навчання, так і в прихованій формі, коли спеціаліст нікуди не переселяється, але влаштовується на роботу на підприємство, що належить іноземного капіталу. 5. За професійним складом:-міграція робітників,- міграція спеціалістів, - міграція представників гуманітарних професій.

 

61. Міжнародні науково-технічні відносини – це відносини між суб’єктами світового господарства, пов’язані з розвитком і використанням світових досягнень науки та техніки. Міжнародні науково-технічні відносини відображають зв’язки по:- спільному проведенню науково-дослідних робіт;- спільній розробці і використанню науково-технічних нормативів істандартів;- обміну результатами наукових робіт;- проведенню спільних досліджень;- впровадженню та використанню спільних науково-технічних програм. В організаційно-виробничому аспекті міжнародні науково-технічні відносини можна класифікувати на: - обмін загальною науково-технічною інформацією;- укладання та реалізацію контрактних угод щодо проведення НД ДКР;- здійснення міжнародних науково-технічних програм по спеціальнихпроблемах (біотехнологія, генна інженерія і т.д.);- спеціалізація в галузі науково-технічних робіт;- кооперування в галузі науково-технічних робіт (об’єднання зусильпартнерів з метою спеціального розв’язання науково-технічних задач);- міжнародні науково-виробничі об’єднання:-міжнародні науково-дослідні організації;- міжнародні науково-дослідні інститути (МАГАТЕ інститут ядернихдосліджень в Дубліні);- міжнародні науково-технічні лабораторії (лабораторія сильних полів уВаршаві);- міжнародні науково-технічні центри (центр по електрозварюванню інститут ім. Патона). Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) – це форма МЕВ, якаявляє собою систему економічних зв’язків у сфері перетину науки,техніки, виробництва, послугової діяльності та торгівлі і існує наоснові спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, якізакріплені в міжнародних економічних договорах. Форми міжнародних науково-технічних відносин: - обмін ліцензіями, патентами (ринок ліцензій патентів);- “ноу-хау” – надання технічного досвіду, новинок і секретіввиробництва;- інжиніринг – надання технологічних знань необхідних для придбання,монтажу і використання куплених або орендованих машин та обладнання; жу і використання куплених або орендованих машин та обладнання;- міжнародні виставки та ярмарки;- міжнародні зв’язки між науковими установами;- підготовка та перепідготовка кадрів.

 

 

62. Спільне підприємництво — це різноманітні форми виробничо-господарської діяльності партнерів двох або кількох країн, яка ґрунтується на об'єднанні зусиль, фінансових засобів, матеріальних ресурсів, довгострокових гарантій збуту товарів, систематичному оновленні продукції, науково-виробничій і торговій кооперації, участі в прибутках, розподілі технічних та інвестиційних ризиків.Спільне підприємництво здійснюється у формах обміну технологіями й послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції та її реалізації, а також у таких формах, як концесії, консорціуми, акціонерні товариства і компанії з виробничо-збутовою діяльністю, міжнародні економічні організації, спільні (змішані) підприємства і вільні економічні зони.1. Концесія — це договір на здачу в експлуатацію на певний період на договірних умовах надр і земельних ділянок, підприємств та інших господарських об'єктів, які належать державі або муніципальній владі 2. Консорціуми — це тимчасові союзи господарських незалежних фірм або організацій, що виникають з метою скоординованої підприємницької діяльності. Консорціум, як правило, несе солідарну відповідальність перед замовником, а кожний його член — майнову відповідальність у межах 8—10 відсотків його частки у замовленні. 3.Аціонерні товариства — організаційна форма об'єднання підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів), одна з основних організаційних форм утворення сучасних великих підприємств. Акціонерні товариства бувають двох основних видів: закриті, акції яких належать кільком приватним особам (засновникам) і не надходять у вільний продаж; відкриті (в деяких країнах вони мають назву «публічні»), акції яких вільно продаються і купуються на фондовій біржі. 4.Акція — це цінний папір, який є свідоцтвом про участь його власника в капіталі акціонерного товариства і дає право на отримання певної частини щорічного прибутку товариства у вигляді дивідендів. 5. Спільні підприємства — це виробничі підприємства, торгові фірми, впроваджувальні та інші сервісні організації, а також міжнародні виробничі об'єднання, які створюються для координації господарської діяльності деяких фірм і підприємств на засадах збереження власності на майно його учасників. У разі необхідності учасникам таких підприємств надається право частково об'єднувати своє майно для проведення окремих господарських операцій або здійснення діяльності впродовж тривалого часу. 6. Вільні економічні зони (спеціальні економічні зони, зони спільного підприємництва, вільної торгівлі) — це обмежені території, на яких діють особливі пільгові економічні умови для іноземних і національних підприємців, їх ще називають «вільними митними зонами», «експортними промисловими зонами». Вони мають підвищити конкурентоспроможність національного виробництва, посилити його експортний потенціал, збільшити приплив у країну прямих іноземних інвестицій.

 

63. Зростання обсягів міжнародної торгівлі, ускладнення торговельної діяльності вже в І тисячолітті до н.е. зумовили потребу в удосконаленні розрахункових операцій. Майже одночасно в малоазійській державі Лідія на зламі VIII—VII ст. до н.е та в Стародавній Греції на острові Егіна в VII ст. до н.е. виникли монети, які поступово стають універсальним платіжним засобом, посередником торговельних операцій між народами і країнами, об'єктом купівлі-продажу. На загальнодержавному рівні єдина "валюта" — золотий "дарик" — була запроваджена в Персії царем Дарієм І (522—486 рр. до н.е.). У Київській Русі, за свідченням "Руської правди", грошовою одиницею обміну спочатку виступали куни, або гривні кун (зливок срібла в 1/2 фунта). Водночас в обігу на території Київської Русі перебували і металеві гроші інших країн (диргеми, арабські монети VIII—X ст.). Власні металеві (срібні) монети у Стародавній Русі почали карбувати за часів київського князя Володимира (? — 1015), проте розрахунки за зовнішньоторговельними операціями здійснювалися як металевими грошима, так і хутром. В період становлення Російської централізованої держави розвиток торговельно-грошових відносин стимулював формування грошово-фінансової системи, основою якої став карбованець (розрахункова одиниця).Перші паперові гроші у вигляді розписок банків виникли у Стародавньому Китаї: з XIV ст. вони почали поступово витісняти мідні монети. У XVII ст. процес заміни монет паперовими грошима розпочався в Японії та Європі.Розширення зовнішньої торгівлі збільшувало кількість видів грошових одиниць, шо оберталися на світовому ринку, а різноманітність валют і коливання їхньої вартості викликали потребу в обміні одних валют на інші й поступовому формуванні міжнародної валюти (евбейський талант срібла, наприклад, був своєрідною міжнародною валютою Стародавньої Греції).Та за всієї важливості грошей як елементу світової валютно-фінансової системи вони були і залишаються лише складовою цієї системи. Процес становлення національних та регіональних грошово-валютних систем супроводжувався формуванням банківської, кредитної, біржової та податкової систем, утворенням відповідних інституцій з чітко виокремленими та законодавчо закріпленими функціями, становленням міжнародних валют-но-фінансових ринків і центрів. Збільшення обсягів зовнішньоторговельних операцій у стародавньому світі привело до появи зачатків банківської справи та перших банків. У Стародавній Греції операції з обміну однієї валюти на іншу, встановлення їх співвідношення та якості кожної монети, обслуговування грошових операцій купців, посередництва у взаємних платежах здійснювали міняйли (трапезити). Міняльна справа, безготівкові розрахунки були основою приватного банківського промислу, особливо розвинутого в Афінах. Накопичені в банках вільні гроші, як власні, так і довірені міняйлу, віддавалися в позику, вкладалися в торговельні підприємства піц процент, який звичайно дорівнював 12—18 % річних, а при кредитуванні зовнішньоторговельних операцій, пов'язаних із заморськими експедиціями, зростав до 30 %. У Стародавній Греції роль перших банківських установ відігравали також храми, які, володіючи вільними коштами, здійснювали кредитування не лише приватних осіб, ай цілих грецьких полісів (наприклад, Делоський та Дельфійський храми проводили значні лихварські операції). Аналогічні банківські установи існували і в інших країнах стародавнього світу, наприклад у Вавилонії (кінець VIII — початок V ст. до н.е.). Подальшого розвитку й певної правової регламентації та спеціалізації за видами операцій набула банківська справа у Стародавньому Римі, де римські банкіри (аргентарії) здійснювали всі грошові операції, виступали посередниками в розрахунках і де використовувалися чеки, переказні векселі, інші платіжні документи. Починаючи з І ст. н.е. Рим стає своєрідним світовим центром грошових операцій, аукціонів, світовою біржею. У міру розвитку продуктивних сил, поширення і вдосконалення системи валютно-фінансових відносин у Європі в XI—XV ст. виникають і утверджуються банки та інші кредитні установи. Установи, що надавали позики під заставу речей, вперше були засновані у Франції вихідцями з Ломбардії (Північна Італія). Рівень позичкового процента в ті часи коливався в межах 15—25 %. Активну роль у формуванні банківської системи європейських країн відігравала католицька церква. Розвиток зовнішньоторговельних зв'язків, посилення економічної ролі держави, проведення нею активної зовнішньоекономічної політики об'єктивно вели до інституціоналізації банківської сфери. За безпосередньої участі держави вже за доби Середньовіччя в цілій низці країн відбувається процес становлення центральних банків, яким було надано право грошової емісії і які ставали основою національної банківської системи

 

64. Валю́тний ри́нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання. Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель) Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:1.Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.2. Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом. 3.Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом. 4.Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію. Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.

 

65. Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають субўєкти різних країн. Субўєктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути. Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах: -- -повернення;- терміновості;- платності;- гарантованості. Функції міжнародного кредиту: - забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню;- збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах;- прискорення реалізації товарів у світовому масштабі.

 

 

Функції економічної теорії.-

Пізнавальна – реалізується через дослідження сутності економ. процесів і явищ, Практична- зводиться до наукового обґрунтування економічної політики д-ви, Методологічна – екон. Теор. Виступає теоретико-методол. базою для багатьох накук, Прогностична -полягає у прогнозуванні перспектив розвитку країни в майбутньому, Виховна -у формуванні у громадян економічної к-ри.

 

6.Економічні потреби та економічні інтереси суспільства Потреба -бажання споживача придбати і використати матеріальне благо, яке приносить задоволення. Класифікація потреб міститься в піраміді Маслоу, де зверху потреба в самореалізації, в повазі, соціальні потреби, в безпеці, фізіологічні. Економічний інтерес -вигода, яка досягається в процесі економічних потреб і проявляється через економічні відносини. Потреба-бажання, інтерес-вигода. Інтерес за суб’єктом: індивід., колективний, держ.; за об’єктом: майнові, фін., інтелектуальні;, за важливість: головні, другорядні.

 

7. Система -це сукупність елементів, що знаходяться у взяємозвязку і утворюють єдність.Що виробляти, як, дял кого?

Економічна система -це сфера суспільства, що що включає взяємоповязану сукупність різноманітних економ діяльності, що здійсн в межах певного природного середовища Включає:1).Продуктивні сили суспільства. сукупність людей, які здійснють виробничу діяльність та сукупність тих засобів, які вони при цьому використовують. Прод.сили складаються з: 1) люди 2)Засоби виробництва. Прод. сили становлять матеріально речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.2)виробничі відносини-це відносини, які складаються між С.економ.діяльності в процесі економ.діяльності.3) механізм господарювання-склад.із сукупності форм иі методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих Сна основі використання еокном законів, принципів, методів.

 

8.Продуктивні сили суспільства-).Продуктивні сили суспільства. сукупність людей, які здійснють виробничу діяльність та сукупність тих засобів, які вони при цьому використовують. Прод.сили складаються з: 1) люди 2)Засоби виробництва. Прод. сили становлять матеріально речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці

 

9. Система виробничих (економічних) відносин. Виробничі відносини складаються лише в матеріальній сфері, а економ. в матер. і нематер. сферах. Екон.відн. – відносини, які складаються в процесі економічної діяльності між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання мат. і не мат. благ. Субьєктами економ. діял. є: 1) окремі індивіди 2) підприємства, фірми 3)д-ва. Сист. екон. відн. включає в себе: 1) техніко-економічні відносини – з приводу створення та використання знарядь та предметів праці у процесі виробництва. 2) Соц-екон. – пов’язані з використанням створених благ. 3) Організаційно економічні – відносини з приводу організації процесу виробництва

 

 

10. Власність в економічній системі. Нові тенденції у розвитку відносин власності.. Власність – це конкретний історичний тип присвоєння благ, засобів та результатів виробництва.-це відносини між С господарювання з приводу привласненя засобів виробн..та його результатів. Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі 3 види відносин: зприводу привласненя об’єктів власності, з приводу економічних ф-м реалізації об’єктів власності, з приводу господарського використання об’єктів власності. існує 2 основні типи власності: Приватна: індивідуально-трудова і з найманою працею; суспільна: державну і колективну. також існує змішана власність.

 

 

11. Типи економічних систем. Моделі ринкової економіки. Типи екон. сист.: 1) ТРАДИЦІЙНА –в минулому, зараз малопоширена. такі д-ви потерпають від засилля іноземного капіталу, їй характерна відстала техніка, широке застосування ручної праці, бідність населення. 2) Ринкова економічна система(Україна) – панування приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості виробників і покупців, свобода вибору підпр. діял. Конкуренція-основна рушійна сила розвитку економіки. 3)Командно-адміністративна – базується на плануванні держ. власності, одержавленні та монополізації народного господарства, відсутність реальних товарно-грошових відносин. 4) Змішана екон.сист. – різноманітність форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів, високий рівень розвитку продуктивних сил. Специфіка моделі залежить від історичних особливостей розвитку конкретної країни, рівня її економічного розвитку, співвідношення функцій державних і громадських структур, вибору пріоритетів суспільного розвитку Однак попри всі відмінності моделей, їх можна об'єднати у три моделі ринкової економіки — ліберальний, соціально орієнтований і державно-керований ринок.

 

 

12. Технологічні можливості суспільства. Ефективність виробництва – це максимум продукту за умов найменших витрат. В основі ефективності лежить принцип: витрати – обсяг виробництва. Існують методи обчислення ефективності:

1)коли обсяг продукції ділиться на обсяг продукції. За цим методом ефективність визначається як вихід продукції;2)коли обсяг ресурсів ділиться на обсяг продукції. За цим м. ефективність визначає кількість ресурсів, затрачених на виробництво продукції.

Методи за якого можливий вихід за межу:1)екстенсивний (додаткове залучення ресурсів);2)інтенсивний метод виробництва (за більш ефективне використання вже наявних ресурсів). Технологічні можливості суспільства обумовлюються:1) обмеженістю ресурсів; 2) безмежністю потреб; 3) альтернативне використання обмежених ресурсів.