Прояви середньовічного канону у давньоруських пам’ятках монументального й станкового живопису. Своєрідність цих пам’яток.

Перші зразки середньовічного живопису, як зазначалося вище, можна побачити в римських катакомбах. Це – фрески (живопис фарбами по вологій штукатурці). На перший погляд, у них немає нічого християнського: квіти, вази, звірі, птахи, амури були характерними для античного живопису. Однак для християн усі ці зображення набули нового, символічного змісту. Так, образ Психеї міг витлумачуватися як зображення християнської душі; Орфей, чудові пісні якого слухали навіть звірі, міг сприйматися як Христос. Ісуса символізувала також виноградна лоза (вино асоціювалося з його кров’ю), хрест, риби (оскільки грецькою мовою слово «риба» містить ініціальні літери імені Ісус Христос.

Символічні зображення покликані нагадувати людині про існування іншого, Божественного світу, який є набагато прекраснішим, ніж земний, реальний світ. Символічними в християнському живописному мистецтві є колір, композиція, жести; в архітектурі символічного значення набуває просторова організація храму; символами є також культові предмети. Дивлячись на живописні зображення, людина повинна була домислити світ Божественний, отже, як вважають дослідники, середньовічне мистецтво орієнтоване на домислювання.

Середньовічний живописний канон як художня система сформувався поступово. Перші середньовічні живописні твори мали на меті ознайомити людей з ідеями християнства. Отже, мозаїки й фрески – це Біблія для неписьменних. Щоб виконувати таку функцію, зображення мають бути недвозначними. З огляду на це, для середньовічного митця обов’язковою вимогою є дотримання зразків. “Неписаним законом” для митців цієї доби стала теза: “Не скажу нічого нового, не скажу нічого свого”. Єдиним Творцем в епоху Середньовіччя вважався Бог, а художник просто втілював його задум.

Іконописний канон визначає, кого саме і як треба зображати. Так, одним із іконографічних образів Іісуса є Спас Нерукотворний («Нерукотворний» – не створений руками людини). На іконах лик Іісуса пишеться на золотому небесному тлі з обов’язковим перехрестям у німбі (хрещатий німб є символічним нагадуванням про жертву Христа). Християни вважають Спас Нерукотворний першою іконою, яку дав людям сам Бог, що є суттєвим аргументом у дискусії про іконошанування: якщо Бог дав людям своє зображення, то ікони писати можна й треба.

Христос Пантократор (Вседержитель). Наприклад, Христос Пантократор. Мозаїка в куполі Софійського Собору в Києві. Іісус показаний вже не юним пастушком, а мудрим чоловіком, який опікується цілим світом. Водночас Христос Пантократор є для людей суворим і справедливим суддею. На межі тисячоліть людство з особливим благоговінням очікувало Страшного Суду, тобто вірило, що Іісус прийде вдруге й буде судити всіх людей, відділяючи грішних від праведних. Щодо іконографічних образів Богоматері, канон був не таким суворим, як для зображень Іісуса Христа.

Простір ікони будується за законом зворотної перспективи: уявні лінії сходяться не за полотном, що характерно для прямої перспективи, а перед полотном, до людини, яка стоїть перед зображенням. Людина опиняється перед світлим божественним простором, який ніби розгортається їй назустріч, робить її причетною до зображених подій. Зворотна перспектива передбачає розширення деяких предметів, які віддаляються від глядача.

Для композиції середньовічної ікони характерний принцип передстояння, який полягає в тому, що другорядні персонажі передстоять основним. Наприклад, Діва Марія та Іоанн Хреститель стоять перед Іісусом, звертаючись до нього з молитвою. Оскільки ікона показує не земний, а божественний небесний світ, то місцевість, де відбуваються священні події, показана своєрідно: Природа не знала пір року, хорошої чи поганої погоди. Пейзаж ікони пейзажем можна назвати лише умовно (пейзаж як жанр виникне тільки в епоху Відродження, коли у людей з’явиться інтерес до реального, земного світу). Якщо священні події відбувалися в приміщенні – в будинку або храмі, то зображення ніби рухалося назустріч людині: храми, палаци відкривалися одразу з усіх боків, даючи можливість побачити, що відбувається за стінами споруди. Реального земного часу на іконі також немає. Події, зображені на іконі, відбуваються в іншому, божественному вимірі. Ікона може одночасно показувати минуле й майбутнє. Житійні ікони, показують усе життя святого від народження, а також його посмертні діяння.

Символічне значення в іконописній традиції мають жести, які ніколи не бувають випадковими. Так, жест передання благословення – це відповідним чином складені пальці правої руки. Цим жестом Іісус благословляє тих, хто стоїть перед ним. Відповідно, жест прийняття благословення – це відкриті долоні. Нахил голови означає, що зображений уважно слухає свого співрозмовника.

Важливу роль в іконописному каноні відігравав (і відіграє) колір. Відповідно, у кожного кольору – своє призначення, кожен колір щось символізує, втілює певну ідею. Золотий колір означає святість, присутність Бога, дозволяє відчути красу сяяння Небесного Царства. Білий – символ чистоти, святості, Божественного світла. Синій – небесний, озачає нескінченність Небесного Царства; вважався також кольором Богоматері, яка поєднала в собі земне й небесне. Зелений колір – символ початку життя, юності, цвітіння, вічного оновлення. Зелений колір присутній у сценах Різдва, ним також писали землю. Червоний колір – це і колір царя, володаря, і колір тепла, любові, животворної енергії (тому цей колір став символом Воскресіння); з іншого боку – це символ крові й мук, символ жертви Христа. Сорочка Іісуса – вишневого кольору. У червоних шатах також часто зображали мучеників. Чорний колір – колір зла і смерті; міг також позначати глибоку таємницю. Кольори ікони можна порівняти з акордами музики – один неправильний колір – і вже дисгармонія.