Своєрідність середньовічного світогляду давніх русичів. Її відбиття в літературі.

Загалом доба Середньовіччя окреслюється V-XVст., однак для Західної Европи це V-II половина XIVст. (так зване Західне Середньовіччя), для Візантії (Східне Середньовіччя) V – II половина XV ст., а для Київської Русі, яка успадкувала культурні традиції Візантії, цей період розпочався від прийняття християнства (988 р.) й фактично до XVII ст. культура України й Росії, незважаючи на деякі нові тенденції, в цілому ще залишалася середньовічною. Періодизація: 1) «Темні віки» (V–Х ст.); 2) Зріле (або Високе) Середньовіччя (ХІІ-XV ст.).

Формування нового (порівняно з античним) типу світосприйняття, нових культурних цінностей зумовили історичні події, що відбувалися у перші століття н.е. в Європі. У так звані «Темні віки» руйнувалися культурні цінності й суспільний устрій попередньої епохи й на руїнах Римської Імперії закладалися підвалини для формування нової цивілізації – християнського світу. Історія свідчить, що старий античний світ, втіленням якого була Римська Імперія, у перші століття н.е. змушений був пройти суворі випробування: криза соціальної і релігійної системи, низький технологічний рівень, зубожіння селян, розкол на західну й східну частини.

У 476 р. Західна Римська Імперія пала. Візантія перейняла культурну естафету від Риму, стала тим полем, на якому з повною силою розгорнулися нові культурні процеси. Західна ж частина колишньої Римської Імперії аж до Х ст. переживала період занепаду.

Релігійний чинник в епоху Середньовіччя, на думку багатьох дослідників, в усіх сферах суспільного життя і в житті кожної людини набув особливого значення. Біблія – головна книга християн – стала для людей своєрідним орієнтиром: на всі хвилюючі питання людина шукала відповіді саме в Біблії і усім своїм життям «цитувала» Біблію. У зв’язку з цим про середньовічну культуру говорять, що вона мала «цитуючий характер». Віра у вічне життя після смерті стала основою християнського вчення. Масштабні спустошення, спричинені голодом, війнами, епідеміями страшних хвороб, нагадували сюжети «Апокаліпсису» й створювали відчуття, що світ знаходиться на грані загибелі. Відповідно, прихід Царства Небесного здавався подією недалекого майбутнього. Очікуючи кінця світу, людина «жила одним днем» і не дуже переймалася земними турботами, оскільки царство земне все одно повинно було скоро загинути. Метою земного існування людини відтепер стала підготовка до вічного життя в небесному царстві, що вимагало постійного духовного самовдосконалення. Таке уявлення про людину зумовило появу середньовічного аскетизму. Основною ідеєю аскетизму була зневага до плотського початку. Усі прояви аскетизму (паломництво, чернецтво, самітництво, стовпництво тощо) свідчать про перевагу в середньовічній картині світу духовних цінностей над тілесними, що простежувалося у всіх сферах життя. Так, наприклад, естетичні ідеали епохи знайшли відображення: а) в одязі: оскільки гріховне людське тіло (особливо – жіноче) не було гідним об’єктом зображення, а тим більше милування, середньовічний костюм «поховав» його під каскадом тканини; б) у будівництві: так само, як тіло було тільки тимчасовим пристановищем для душі, так і житло (нікчемна землянка чи маленька хатинка з глини, соломи, рідше – з дерева) було тимчасовим захистком для тіла й не гідним уваги, тому аж до Х століття в Європі майже нічого не будувалося.

Важливою прикметою києворуської християнської свідомості є яскраво відбита давньоруськими книжниками ідея патріотизму. Вже „Слово про закон і Благодать” митрополита Іларіона (перша пам’ятка давньоруського оригінального письменства) славить велич землі Руської. Ідея єдності „землі Руської”, почуття особистої причетності до її долі дістали свій подальший розвиток у давньоруській писемності, починаючи від літописів („Повість врем’яних літ”, Галицько-Волинський літопис), пам’яток борисо-глібівського циклу, „Слова о полку Ігоревім” й аж до „Слова про погибель Руської землі” – цього гімну „світлій й пресвітлій Руській землі”, проспіваного в тяжкі для неї часи монголо-татарської навали. Слід зазначити, що в християнському релігійно-моральному вченні любов до Вітчизни виступає так званим „блискучим пороком” (Св. Августин), оскільки вкорінена в земних цілях і почуттях. На думку В.С.Горського, патріотична ідея не знайшла собі ґрунту ані а традиціях християнства Римської імперії, ані у Візантійській церкві, бо вони усвідомлювали себе всесвітнім царством. Для давнього ж русича (а пізніше й українця) вона стала однією з провідних і зумовила значною мірою публіцистичність творів оригінального письменства.