Західноукраїнські землі у складі Польщі

Польща у 1918–1920 рр. захопила Закерзоння, Галичину,

Волинь, Західне Полісся та Західне Поділля. На цих землях

проживало близько 6 млн українців.

Західноукраїнські землі, що опинились під владою Польщі

(так звані східні креси, або Польща Б), були перетворені на аг

рарну та сировинну базу для етнічних польських земель і на них

переселялися польські колоністи (осадники), які отримували тут

найкращі землі, податкові та інші пільги. До кінця 1930 х років

у Західну Україну переселилося близько 300 тис. поляків.

У сфері культури політика Польщі передбачала розкол укра

їнців на окремі групи (лемки, бойки, галичани, волиняни). Га

личину і Волинь поділили так званим Сокальським кордоном,

аби посилити розкол українців. Проте українці не припинили

боротьби за свої права. В 1921 р. у Львові був заснований Укра

їнський таємний (катакомбний) університет. Він мав філософ

ське, правниче та медичне відділення, 54 кафедри, 1258 студен

тів. Його ректором був В. Щурат, а з поміж викладачів варто

виокремити історика Крип’якевича, психолога Балея, хіміка

Голіцинського, правника Левицького. Цей університет проісну

вав до 1925 р., до його ліквідації польською владою. У

1922–1925 рр. у Львові також діяла Українська таємна висока

політехнічна школа. У 1928 р. Львівську греко католицьку се

мінарію було перетворено на Богословську академію. Продов

жувало діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, до

складу якого входило 200 науковців, зокрема літературознавці

М. Возняк, В. Гнатюк, історики І. Крип’якевич, С. Томашів

ський, фольклорист Ф. Колесса, а його почесними членами бу

ли А. Ейнштейн, М. Планк та А. Йоффе.

Українці також почали активно створювати політичні пар

тії. За своєю спрямованістю вони поділялись на:

1) пропольські (Українська католицька партія, Волинське

українське об’єднання), які виступали за збереження польської

влади;

2) центристські (Українське національно демократичне

об’єднання — УНДО). УНДО — одна з небагатьох легальних ук

раїнських партій. Створена у 1925 р. Очолював спочатку Д. Ле

вицький, потім В. Мудрий. УНДО виступала за досягнення ук

раїнцями автономії (а в майбутньому і незалежності), але мир

ним шляхом;

3) соціалістичні: Українська радикальна партія, переймено

вана у 1926 р. на Українську соціалістично радикальну партію

(УСРП) та Українська соціал демократична партія (УСДРП). Ці

партії діяли легально і робили великий акцент на забезпеченні

інтересів працюючих та впровадження широких демократич

них свобод;

4) комуністичні: Комуністична партія Східної Галичини, пе

рейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ).

Виникла у 1919 р. і проіснувала до 1938 р. Це була нелегальна

партія, яка виступала за приєднання Західної України до

УРСР. У 1937 р. виступила з критикою репресій у СРСР, і тому

Комінтерн у 1938 р. закрив її;

5) націоналістичні: боролися за незалежність України всіма

засобами (ідеологи Донцов, Андрієвський, Сциборський). Цей

напрям започаткувала створена у 1920 р. Українська військова

організація (УВО), яку очолив Є. Коновалець. У 1929 р. на її ба

зі виникла Організація українських націоналістів (ОУН), яка

невдовзі стала найвпливовішою серед українських політичних

партій. Її очолював Коновалець, а після його вбивства агентом

НКВС у 1938 р. ОУН очолив А. Мельник. У 1940 р. частина чле

нів ОУН на чолі із С. Бандерою виступила проти політики Мель

ника, і це призвело до розпаду ОУН на ОУН (бандерівців) та

ОУН (мельниківців). Українські націоналісти вдавалися до

терактів проти представників польської влади, у відповідь на

що польська влада проводила масові репресії проти українсько

го населення, які дістали назву пацифікації (у перекладі —

“умиротворення”). У 1934 р. для арештованих українців поля

ки створили концтабір в Березі Картузькій. У 1934 р. відбувся

також процес над членами ОУН у Варшаві (Бандера, Лебідь,

Карпинець), яких засудили до довічного ув’язнення.

Окрім політичних, у Галичині в міжвоєнний період віднови

ли свою діяльність також українські молодіжні та культурно

просвітні організації. Вже у 1921 р. було відновлено “Пласт”,

“Сокіл” та “Луг” (колишня “Січ”). Діяли українські культурні

товариства “Рідна хата” (на Холмщині і Підляшші), товариство

“Рідна школа” (100 тис. членів, створило приватну мережу ук

раїнських шкіл і мало на 1938 р. 40 гімназій, ліцеїв та ПТУ).

Найбільшою серед них була “Просвіта”, в якій налічувалось

0,5 млн членів, 84 філії, 3208 читалень, 2065 театральних гур

тків, 1105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гур

тків, 533 гуртки “Молодої Просвіти”. Значну допомогу у розвит

ку української культури в Галичині надавала УГКЦ на чолі

з митрополитом А. Шептицьким. 1931 р. у Львові Шептицький

заснував Церковний музей, якому передав 10 тис. предметів

з особистої колекції. На 1939 р. в Галичині УГКЦ мала 4400

церков, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, Богословську

академію, 9 періодичних видань.