Усрр на початку 1920'х років

Розгромивши всіх претендентів на владу в Україні, більшо

вики взяли курс на знищення внутрішньої опозиції та негайне

запровадження комунізму. Це виявилось у знищенні всіх полі

тичних партій та відновленні політики “воєнного комунізму”.

Ще в період боротьби за владу в Україні у 1917–1920 рр. біль

шовики ліквідували всі праві та центристські політичні партії.

Після зміцнення своєї влади вони вирішили знищити і своїх со

юзників, тобто інші ліві партії. Вже у березні 1920 р. були роз

пущені партії борьбистів та боротьбистів, а невдовзі заарештова

не керівництво партії лівих есерів (інтернаціоналістів).

20–23 березня у Києві відбувся судовий процес над ними, а у ве

ресні 1920 р. партію лівих есерів повністю розгромили. З кінця

1920 р. почалася також боротьба з націонал комуністами

(УКП). Таким чином, більшовики поступово прибрали політич

них конкурентів і встановили одноосібне панування своєї партії

у політичному житті, що свідчило про тоталітарні тенденції

у психології їх керівництва.

У 1920 р. політика “воєнного комунізму” набула ще потвор

ніших форм. З листопада 1920 р. в Україні були націоналізова

ні 11 тис. підприємств, з яких вдалося налагодити роботу лише

на 4 тисячах. Приватна ініціатива у промисловості була повніс

тю знищена. Ліквідована приватна торгівля. Відбувалося погір

шення становища робітників. Постійно зменшувалася заробіт

на плата, яка здійснювалася виключно у натуральній формі

(100 г хліба за день праці), і при цьому зростала тривалість ро

бочого дня. Тому робітники почали страйкувати, але щоб уник

нути репресій і отримувати пайки, вони вдавалися переважно

до так званих італійок (страйки, під час яких робітники перебу

вають на робочому місці, проте практично не працюють, а лише

створюють видимість праці). Це змусило владу посилити репре

сії проти робітників. Особливо ж терористичний характер мала

політика щодо селянства. Тепер, окрім зерна, у селян вилучали

й інші сільськогосподарські продукти. Все це призвело до збере

ження антибільшовицьких настроїв серед українського сус

пільства і вело до продовження антибільшовицьких виступів. У

1920–1921 рр. тривала боротьба орієнтованих на УНР підрозді

лів Ю. Тютюнника на Волині, 20 тисячної повстанської армії

Махна на Катеринославщині та інших дрібніших підрозділів.

Всього на 1921 р. в Україні діяло 200–250 повстанських загонів.

Тому більшовики витрачали величезні сили на боротьбу проти

повстанського руху українських селян. Здійснювали масові

репресії: проводили розстріли, було створено 18 концтаборів,

через які пройшли 30 тис. осіб. Проте всі ці дії радянської вла

ди в Україні лише посилили антибільшовицькі настрої та загос

трили загальну економічну кризу, одним з наслідків якої був го

лод 1921–1923 рр.

Голод 1921–1923 рр. охопив 5 губерній Південної та Східної

України. Його причиною була посуха та неврожай, але велику

роль у його посиленні та тривалості відіграла політика радян

ської влади. У селян примусово вилучали останній хліб, що

прирікало їх на вимирання. Натомість вилучене у селян зерно

продавали за кордон, й на одержані кошти закуповували

зброю, промислове обладнання та різні речі для вищого партій

ного керівництва. В Україні в ці роки голодувало від 4 до 7 млн

осіб, з яких померло 1,5–2 млн. Лише 16 січня 1922 р. Москва

визнала факт голоду в Україні і погодилася на надання голоду

ючим гуманітарної допомоги від міжнародних організацій. До

помогу надали Американська адміністрація допомоги (АРА),

яка передала 180,9 млн пайків та Червоний Хрест (12,2 млн

пайків). Для порівняння, радянський орган допомоги голодую

чим Допомгол надав 383 тис. пайків. Проте основна маса всієї

допомоги йшла до голодуючих районів Поволжя. Антилюдя

ний характер радянської влади виявився і в тому, що вона ви

рішила зіграти на людському горі — голод був використаний

для боротьби з Церквою та привласненні її майна. Церкву зви

нуватили у відмові допомогти голодуючим (хоча провідники

різних конфесій пропонували свою допомогу) і під цим приво

дом було проведено закриття низки культових споруд при од

ночасному їх пограбуванні, знищенні предметів культу та реп

ресіях щодо духовенства.

З метою остаточного завершення інтеграції радянських рес

публік у 1922 р. було вирішено негайно утворити єдину радян

ську державу — Союз Радянських Соціалістичних Республік

(СРСР). Існувало дві основні концепції створення СРСР — авто

номістська (Сталін, Зинов’єв, Каменєв, Дзержинський, Орджо

нікідзе) і федералістська (Ленін, Троцький, Раковський, За

тонський). Перша передбачала приєднання всіх радянських

республік до Росії як автономних районів, друга — об’єднання

радянських республік на рівноправних началах і при збережен

ні широкого внутрішнього самоуправління кожної з республік.

Спочатку гору взяла ідея автономізації, яку особливо наполег

ливо проводив Сталін. Але Раковський, довідавшись про це,

звернувся до Леніна. Останній, у свою чергу, звернувся з лис

том до учасників з’їзду, на якому вирішувалось це питання.

У своєму листі Ленін піддав різкій критиці ідею автономізму.

Оскільки Ленін мав більший авторитет, то учасники з’їзду

прийняли його концепцію створення союзної держави на прин

ципах федерації.

10 грудня 1922 р. у Харкові на VII Всеукраїнському з’їзді

рад була схвалена Декларація про утворення СРСР. З’їзд за

кликав приєднатися до неї й інші радянські республіки. Для

цього в Москві працював І з’їзд Рад СРСР, на якому 30 грудня

1922 р. затвердили Декларацію про створення СРСР і виробили

Союзний договір. На ІІ з’їзді Рад СРСР у січні 1924 р. затвер

джено І Конституцію СРСР. У 1925 р. на її основі було створено

Конституцію УСРР, яка фактично дублювала загальносоюз

ну — тенденція, характерна для всього законодавства УСРР.

Треба зазначити, що федералістська концепція, на принципах

якої було затверджено створення СРСР, досить швидко була

підмінена автономістською суттю. Вся повнота влади зосереди

лась у Москві, а в компетенції союзних республік залишилися

в основному питання соціальної, культурної та освітньої сфер.

Натомість зовнішня політика, армія та силові структури, ви

пуск грошей, законодавство та інші важливі складові політики

також зосередились у Москві. Тому після входження УСРР до

складу СРСР можна вести мову про остаточну втрату Україною

ознак політичної незалежності та її повернення до складу мо

дернізованої Російської імперії, тільки вже радянської —

СРСР. Єдиним позитивним наслідком встановлення радянської

влади було припинення бойових дій на території України з кін

ця 1921 р.

Причини переходу до непу