У Підросійській Україні в другій половині XIX ст.

Лібералізація суспільно політичного життя в Російській ім

перії після смерті Миколи І позначилась і на українському на

ціонально визвольному русі, який поступово активізувався та

перетворився на помітну силу. На межі 50–60 х років XIX ст.

відбулося загальне піднесення самосвідомості української інте

лігенції, яка організувалась у дві ідейно близькі течії націо

нально визвольного руху (які невдовзі об’єднались) — хлопома

нів та громадівців.

Хлопомани (українофіли) — культурно просвітницька за ха

рактером організація, що виникла у 1859–1860 рр. До хлопома

нів належала молодь із полонізованих українських шляхет

ських родів, що вирішила повернутися до свого національного

коріння. Членами цієї організації були В. Антонович, Т. Риль

ський, П. Житецький, А. Свидницький, Б. Познанський,

К. Михальчук та ін. Поляки презирливо почали називати цих

осіб хлопами за їх любов до українського народу, який польська

шляхта вважала хлопським, тобто таким, який складається вик

лючно із селян. Проте самі хлопомани з гордістю носили цю наз

ву, яка засвідчувала їх зв’язок із рідним народом. Їх також нази

вали українофілами за любов до всього українського. Програма

хлопоманів була сформульована В. Б. Антоновичем у статті

“Моя сповідь”, що була вміщена у журналі “Основи” у 1861 р.

Фактично ця праця стала програмним документом усього укра

їнського національно визвольного руху другої половини XIX ст.,

а Антонович перетворився на одного з головних його лідерів.

Своєю кінцевою метою хлопомани вважали відродження само

свідомості українців, а в майбутньому — здобуття автономії для

України у складі демократичної Російської республіки. Цього

планувалось досягти мирним, еволюційним шляхом за допомо

гою агітації, підвищення рівня освіти і культури українців. Гур

ток хлопоманів зазнав переслідувань з боку влади і на рубежі

1860–1861 рр. припинив своє існування. Натомість члени гуртка

хлопоманів разом з іншими представниками української інтелі

генції Києва стали засновниками Київської громади.

Громадівський рух — головний напрям українського націо

нально визвольного руху другої половини XIX ст. представле

ний діяльністю організацій культурно просвітницького харак

теру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють два

етапи діяльності громад: 1859–1864 рр. та 1870–1890 рр.

На межі 50–60 х років XIX ст. громади виникли у Санкт Пе

тербурзі, Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. До визначних

членів громадівського руху цього періоду належали М. Косто

маров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгома

нов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познан

ський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту та

писаних програм. Свої устремління члени громад обмежували

сферою освіти і культури. Громадівці збирали український

фольклор і пам’ятки української історії, створювали безкош

товні недільні школи для народу, в яких викладали україн

ською мовою, видавали недорогу літературу для населення,

створювали власні рукописні періодичні видання, проводили

агітацію серед населення в контексті піднесення його націо

нальної свідомості на прикладах вітчизняної історії.

Незважаючи на свій переважно культурницький характер,

український національний рух швидко набирав поширення, і

це викликало занепокоєння влади, яка мала інформацію про ді

яльність громад, але перебільшувала її — вважаючи справж

ньою їх метою відокремлення України від Росії. Почалась підго

товка до розгрому українського національно культурного від

родження. Вона була прискорена національно визвольним

повстанням поляків 1863 р. У Петербурзі вирішили, що україн

ський рух тісно пов’язаний з польським, і тому проти нього та

кож почались репресії. Частину лідерів українського націо

нального руху було піддано репресіям (звільнено з посад, ув’яз

нено або вислано за межі України), решту поставили під

пильний поліційний нагляд.

20 червня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав

таємну директиву (так званий Валуєвський циркуляр), яким

проголошено, що “украинского языка не было, нет и быть не мо

жет”. Відповідно було накладено заборону на навчання україн

ською мовою, а також на видання україномовної наукової, релі

гійної літератури та підручників, діяльність недільних шкіл.

Громади, задля того щоб не збільшувати підстави для репресій,

а також, щоб задекларувати свою лояльність щодо влади, при

пинили свою діяльність.

Відродження громадівського руху відбулось на межі 60–70 х

років XIX ст., коли в урядовій політиці знову перемогли лібе

ральні тенденції. Наприкінці 1860 х років створено (фактично

відроджено) Київську громаду, до якої увійшло чимало членів

попередньої Київської громади початку 1860 х років (Антоно

вич, Драгоманов, Рильський, Житецький, Чубинський, Поз

нанський, Михальчук та ін.), а тому вона дістала назву Київ!

ська стара громада. До нових членів громадівського руху, що

увійшли до складу Київської старої громади, належали: Лисен

ко, Ковалевський, Русов, Нечуй Левицький, Вовк, Косач, Три

губів, Науменко, Левицький та ін. Загалом Київська громада

налічувала понад 50 осіб. Київська стара громада продовжила

культурницьку роботу попередньої Київської громади. Члени

громади зібрали величезний історико етнографічний та фоль

клорний матеріал, який вдалося науково опрацювати та видати

окремими збірками, а також у “Записках” Південно Західного

відділу Російського географічного товариства, заснованого у

1873 р. в Києві зусиллями старогромадівців. На початку 1873 р.

за ініціативи В. Антоновича та інших членів Київської громади

було засноване Історичне товариство Нестора літописця, яке

стало найповажнішою науковою організацією, що головним

своїм завданням ставила вивчення та популяризацію історії Ук

раїни. У 1875 р. громадівці також придбали газету “Київський

телеграф”, яка перетворилася на офіційну трибуну українсько

го національного руху, хоча і видавалась російською мовою.

Окрім Києва, громади у 1870 х роках виникли також у Чер

нігові, Одесі, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді та інших містах

Підросійської України.

Проте вже у 1876 р. український рух зазнав чергового удару.

17 травня 1876 р. імператор Олександр ІІ підписав Емський

указ, спрямований проти української культури. Цим указом

заборонялося навчання, видання літератури і театральні поста

новки українською мовою, а наявна в бібліотеках україномовна

література мала бути знищена. Було заборонено ввозити друко

вану україномовну продукцію з за кордону. Цього ж року за

крили Південно Західний відділ Російського географічного то

вариства та газету “Київський телеграф”.

Ці репресії призвели до тимчасового послаблення громадів

ського руху, але цього разу він не припинився і наприкінці

1870 х років поступово відроджується. Значну роль у цьому ві

діграло чисельне зростання головної соціальної бази громадів

ського руху — інтелігенції, а також прихід у суспільно політич

не життя України молодого покоління діячів, які надали цьому

руху свіжого імпульсу.

Нова генерація національно свідомої української інтеліген

ції не сприйняла виключно культурницького характеру існую

чих громад, і тому почала творення власних організацій, які

дістали назву молодих громад. Так, на початку 1870 х років ви

никла одна з перших молодих громад у Києві. До неї належали

Рева, Юр’єв, Сизоненко, Богаєвський (всього кілька десятків

осіб). Члени Київської молодої громади виступали з критикою

простої просвітницької пропаганди, що була властива старогро

мадівцям, та закликали до активнішої діяльності і висування

вимог у політичній та соціальній сферах. З другої половини

1870 х років чисельність молодих громад почала зменшуватись,

і до кінця 1870 х років вони припинили своє існування. Водно

час старі громади, хоча і досить обережно, продовжували діяти.

Незважаючи на поміркованість своїх програмних завдань, саме

вони зробили найбільше для збереження та розвитку україн

ської культури в період реакції в Російській імперії в 80–90 ті

роки XIX ст.

Водночас український національно визвольний рух поступо

во дедалі більше політизувався. Значний крок у цьому напрямі

зробили молодіжні організації, особливо Братство тарасівців,

яке деякі історики вважають першою українською політичною

партією в Підросійській Україні. Ця організація була заснована

влітку 1891 р. групою національно свідомої української сту

дентської молоді (Липа, Базькевич, Боровик та ін.) і дістала

свою назву від імені Тараса Шевченка. Гуртки тарасівців, або

ідейно близькі до них, виникли в Києві, Харкові, Полтаві,

Олександрівську, Чернігові та Одесі. Найвпливовішим був Хар

ківський гурток. Тарасівці поширювали твори Грінченка, Нечу

я Левицького, організовували студентські зібрання з читанням

рефератів, створили у Харкові підпільну друкарню, налагодили

зв’язки з лідерами українського національно визвольного руху

в Галичині. Саме в Галичині (у львівській газеті “Правда”)

з’явилася програма Братства тарасівців “Кредо молодих укра!

їнців”. Провідною ідеєю цієї програми стало визволення україн

ського народу від чужоземного поневолення. Слабкою стороною

програми братства була лише побіжна згадка про соціально еко

номічні питання. Братство почало активну пропагандистську

роботу серед української студентської молоді, проте ця робота

була нетривалою. У 1893 р. братство викрила поліція, і воно

припинило свою діяльність.

Існування Братства тарасівців не минуло даремно. Під впли

вом його діяльності та за сприяння його колишніх членів серед

української молоді почали виникати нові опозиційні організа

ції. Чисельне зростання опозиційного руху серед студентів при

вело до думки про об’єднання сил. У 1898 р. у Києві відбувся

з’їзд українських студентських громад, на якому були представ

ники студентських громад Києва, Харкова, Олександрівська,

Львова. З’їзд утворив координаційний центр та прийняв поста

нову, текст якої оприлюднили у львівських газетах. Її суть зво

дилась до ліквідації станових привілеїв, встановлення рівності

всіх громадян перед законом, запровадження свободи слова, со

вісті, друку та надання політичної автономії Україні. Значну

роль у політизації українського національно визвольного руху

відіграв М. Драгоманов, який першим закликав українських

громадських діячів до створення української політичної партії.

Утворення українських