Розвиток сільського господарства

У другій половині XIX — на початку XX ст.

Становище селянства

Селянська реформа 1861 р. сприяла переходу сільського гос

подарства до товарно грошових відносин, прискорила майнове

розшарування селянства, концентрацію земель у руках селян

ської верхівки, яка перетворювалася на сільську буржуазію або

фермерів, стимулювала зростання продуктивності сільського

господарства, появу нових сільськогосподарських культур,

покращання селекційної роботи, поглибила спеціалізацію ре

гіонів, спричинила інтенсивніше використання сільськогоспо

дарської техніки.

Сільське господарство України до кінця XIX ст. перейшло на

капіталістичний шлях розвитку. Цей перехід відбувався двома

шляхами: прусським, властивим для Лівобережної та почасти

Правобережної України, та американським, який був власти

вий для Південної України та господарств колишніх державних

селян і козаків Лівобережної та Правобережної України. Прус

ський шлях означав повільне вростання нових капіталістичних

відносин у старі — феодальні і характеризувався тривалим збе

реженням феодальних пережитків, малоземеллям селян та за

лишенням більшості орних земель у власності поміщиків, слаб

ким рівнем використання нових досягнень науки і техніки, пе

реважанням відробіткової праці над вільнонайманою. Для

американського, або фермерського, шляху розвитку капіталіз

му в сільському господарстві було властиве перетворення селян

на вільних виробників сільськогосподарської продукції (ферме

рів), яким належала більшість земельного фонду, швидке подо

лання феодальних пережитків, активне залучення нової техні

ки та культур, домінування вільнонайманої праці.

Капіталізація сільського господарства України не лише по

кращила загальну тенденцію до зростання його товарності,

а й сприяла збереженню за цим сектором економіки домінуючо

го становища — селянство на 1900 р. становило 84 % від усього

населення України, а саме сільське господарство Підросійської

України було одним з найрозвинутіших у Російській імперії.

Україна перетворилася на світову житницю. На початку XX ст.

Україна давала: 43 % світового врожаю ячменю, а також 20 %

пшениці, 10 % кукурудзи та 85 % цукру Російської імперії.

Селянство внаслідок залучення до товарно грошових відно

син почало диференціюватись на три групи — заможних госпо

дарів або куркулів (15–20 %), середняків (25 %) та бідноту (по

над 50 %). Заможні господарства активно використовували

сільськогосподарську техніку, мали коней та залучали вільно

найманих робітників. Поступово вони перетворилися на голов

них постачальників сільськогосподарської продукції на ринок,

відтіснивши поміщиків, більшість з яких не змогла пристосува

тися до нових економічних вимог і розорювалась.

Розорення дворянства супроводжувалось їхнім намаганням

втриматися від остаточного банкрутства за рахунок посилення

визиску селян, що призводило до протистояння між поміщика

ми та селянами. Водночас диференціація в середовищі самого

селянства призвела до виникнення конфліктів між заможною

його частиною та біднотою.

Таким чином, на селі склався подвійний вузол протиріч, що

вело до загострення соціальної боротьби. Спочатку вона була

викликана незадоволенням від проведення реформи 1861 р.

Вже навесні 1861 р. відбулися значні заворушення селян у Ліво

бережній та Правобережній Україні. Проте невдовзі селянський

рух пішов на спад, оскільки частина селян змогла знайти шлях

для покращання свого добробуту. Чергове загострення селян

ської боротьби відбулось наприкінці XIX ст. і було викликане

різким зростанням малоземелля внаслідок демографічного ви

буху другої половини XIX ст.: з 1861 р. до 1900 р. населення

Підросійської України зросло вдвічі, і тому наявний у селян зе

мельний фонд вже був недостатній для забезпечення продукта

ми харчування. Відповідно селянство знову розпочинає активну

боротьбу за свої права. У 1890 х роках в Україні відбулося 152

селянських виступи. Економічна криза початку XX ст. вплину

ла на погіршення попиту на сільськогосподарську продукцію,

а отже — призвела до падіння життєвого рівня селянства, серед

якого постійно зростала частка малоземельних та безземель

них. Селяни продовжували сплату викупних платежів. Усе це

ще більше ініціювало селянський рух. Особливого розмаху він

набув навесні–влітку 1902 р., коли заворушеннями було охоп

лено 337 сіл Полтавської та Харківської губерній із населенням

понад 160 тис. осіб. Селяни захоплювали та ділили між собою

поміщицькі землі, нищили панське майно, зокрема вчинили

погром у понад 100 панських маєтків. Ці заворушення вдалось

придушити тільки за допомогою великих військових підрозді

лів. Загалом з 1900 р. до 1902 р. в Україні відбулось 670 селян

ських виступів.

Українське селянство у пошуках кращого життя також про

довжує переселення на малозаселені периферійні райони Ро

сійської імперії— Південний Сибір, Казахстан і Далекий Схід,

а також на Кубань та Північний Кавказ. За різними даними, до

цих регіонів на початок XX ст. емігрувало від 2,5 до 4 млн ук

раїнців.

Розвиток промисловості