Бронзовий вік (ІІ-І тис. до. н.е.)

Доба бронзи позначилася активізацією міграційних процесів, посиленням міжплемінних контактів (війна, торгівля). У цей час на території України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення – Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

У чорноморських степах формується спільнота з єдиним пріоритетним скотарським способом господарства, а також зі спільними ідеологічними уявленнями, що проявлялися у поховальних обрядах. Їхні етнокультурні риси представлені ямною культурою, яку у ХХ - ХVІІ ст. до н.е. змінили носії катакомбної культури, що сформувалася під впливом племен, прибулих із Північного Кавказу.

Світоглядні риси степових скотарів проявляються у поховальних обрядах. Учені стверджують, що звичай насипати кургани на місцях поховань виник спочатку серед скотарських народів українського Степу і Північного Кавказу, а вже потім поширився на величезні простори Євразії. Прикметною етновизначальною ознакою було засипання померлих вохрою червоного кольору, яке символізувало сонце, вогонь і кров, як прагнення до життя, світла та очищення. Учені дослідили багатофункціональне етногенетичне значення курганів, які, зокрема, позначали територіальні межі окремих груп населення та шляхи їхнього пересування. Будучи своєрідними храмами, де збиралися члени племен, кургани також засвідчували глибоке вкорінення культу предків, що згодом став важливою рисою етнічної пам’яті українського народу.

Балканська колонізація на території України призупинилася. Досягши Поліської низовини та Середнього Дніпра, які зі своїми лісами та болотяними й піщаними грунтами були мало придатні для землеробства. На цих, укритих лісом та з численними ріками теренах, багатих на дичину та рибу, залишилося автохтонне населення, що зберігало традиції привласнюючих форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво).

На Лівобережній Україні та в басейні Сіверського Дінця склалася величезна етнічна спільнота, що ввібрала в себе автохтонний та балтський субстрати. Автохтонне населення мало більшу генетичну спорідненість із кочовиками Степу, ніж землеробами Лісостепу. Однак поглиблення кризи архаїчного мисливсько-рибальського господарства змушувало населення цього регіону до активної взаємодії із землеробським суспільством. Вплив балкано-дунайських культур найвиразніше проявився у запозиченні технології виготовлення глиняного посуду.

Через змішування прибулих племен та місцевого населення в ІІ тис. до н.е. на території України формується нова етнічна ситуація: скотарські спільноти, почергово змінюючи та асимілюючи одна одну, шукали шляхів економічної адаптації в українському Степу. Домінуючою формою їхньої діяльності залишалося скотарство, хоча вони подекуди також займалися землеробством. З іншого боку, протягом доби бронзи в лісостеповій зоні поглиблювалися процеси щодо відновлення традиційного землеробського стилю життя. Остаточний поділ на „скотарський” та „землеробський” світи відбулися в ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. і проявилися в появі на Середній Наддніпрянщині землеробських спільнот (білоградівська культура).

У формуванні на лісостеповому Лівобережжі зрубної культури (ХVІ -ХІІ ст. до н.е.) взяло участь населення, що рухалося з Поволжя. Лісостепове землеробське населення переорієнтувалося на скотарство. Це зумовило повернення до архаїчних суспільних стосунків та сповільнення етногенетичних процесів. Проте з подоланням кризи знову пожвавлюється землеробство. Воно утверджується у лісостеповій смузі з переходом від доби бронзи до доби заліза на рубежі ІІ-І тис до н.е., а в степовій зоні провідною галуззю стає скотарство.