Українська етнологія: теорії та історична практика

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

ТЕМА 2

УКРАЇНСЬКА ЕТНОЛОГІЯ: ТЕОРІЇ ТА ІСТОРИЧНА ПРАКТИКА

План

1. Етнос та етногенез: концепції і теорії.

2. Український етнос в історичній ретроспективі.

3. Історіософські концепції формування українського етносу.

4. Народ-нація: уроки українського державотворення.

 

Український етнос в історичній ретроспективі

Самобутність українців обумовлена в першу чергу своєрідністю їхньої етнічної історії. Територіальний обшир української історії – це є нинішня Україна, що більш-менш відповідає етнографічним кордонам, де живуть українці. Виходячи з того, що людина є сукупністю усіх суспільних відносин, предметом дослідження історії є людські спільноти, сформовані нині в суверенні національні держави, а в минулому – в протодержаві чи залежній державі. Все це були форми самоорганізації суспільства, об'єднані системою спорідненості та соціонормативних цінностей, які спрямували діяльність осіб та соціальних груп для досягнення суспільно значущих цілей.

Етнічна культура визначається спільністю походження, єдністю, так би мовити, «землі і крові», національна культура об’єднує людей, що мешкають на великих просторах і позбавлені прямих і навіть опосередкованих родинних зв'язків. Наявність національної культури є необхідною, але недостатньою умовою набуття етнічною спільнотою нової якості національної консолідації, потрібний ще дух, вияв прадавньої народної культури і її суті.

Мідний (або мідно-кам’яний) вік

Мідний вік (енеоліт) – перехідний етап від кам’яного періоду до епохи металу, у суспільних відносинах – перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об’єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім`ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки.

Територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи, та численних євразійських скотарських степових племен. Найяскравішою археологічною культурою цією доби є трипільська культура.

Союзи слов’янських племен

Сім племінних об’єднань – дуліби, деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і деякою мірою радимичі у VІІІ-ІХ ст. проживали на території України. Ця південна група східнослов’янського етнічного масиву найстаріша, її коріння сягає ранньосередньовічної доби, яка відіграла визначальну роль в україногенезі.

Сучасні українці є нащадками південних літописних племен («Повість минулих літ» Нестора), а інші два східнослов'янські народи – росіяни та білоруси – більш північних угрупувань.

Поляни і древляни населяли Київське князівство. Київська земля займала територію, обмежену зі сходу Дніпром, на півдні межею Київської землі було Поросся. 3ахідна межа Київської землі – так звана Погорина, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблизно по Прип'яті, але фактично в сферу впливу Київських князів входило все Полісся. Так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось у формальній залежності від Києва.

Древляни розселилися і далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип'яті, на дреговицьку землю. Поляни покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Якщо поляни в цей період були ґрунтовно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кострищ; та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кургани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Поляни займали південь Чернігівської землі і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія князівства населена була сіверою, яка залишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери були лісові простори аж до Дебрянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігівських князів сягала далеко на північний і південний схід – від Рязані до Причорномор'я (Тмутаракань).

Піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому випадку – Волині. За антропологiчними і культурними ознаками прикарпатське населення різко виділяється із слов'янського масиву. Галичани і гірці менші на зріст, темніші, граційніші, їх музичний і танцювальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийшлого слов'янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу.

Ці три південноруські землі розташовані на території найдавнішого слов'янського розселення, базовій території для наступної слов'янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Вона являє собою певне ціле, центром якого є величний Дніпро. Галицько-Волинська, Київська та Чернігiвська землі охоплюють вологу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорноземний лісостеп. Рубіж із барвистим трав’яним степом – історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.

Через Середню Наддніпрянщину, яка стала етнокультурним центром давнього українства, проходили різні міграційні потоки. Племінний союз полян, економічний і політичний центр якого став столицею могутньої ранньофеодальної держави – Київської Русі, успадкував від своїх попередників схильність до індивідуальної свободи, землеробської культури, вміння захищатися від будь-якого ворога. А ще відсутність на Русі рабства, розвиток народовладного, із старійшинами, вічового ладу, природності буття.

У ХІІІ ст. під час монголо-татарської навали північно-західні княжіння стали васалами Золотої Орди, а південно-західні – ввійшли до складу Великого князівства Литовського. У результаті наприкінці ХV ст. на місці перших сформувалася руська народність, а інші – білоруська та українська.

Сучасний етнограф і історик Л. Залізняк зазначає, що корені українського етносу виникли на Волині, Прикарпатті, Київському Придніпров’ї. Етногенез слов’янства являв собою процес відокремлення слов’янських народів від праукраїнської етнокультурної спільноти. Разом з тим, Л. Залізняк визнає, що в культурі українців є також ірано-аланські й тюркські (хозарсько-болгарські) елементи.

Києворуська (давньоруська) концепція представлена двома підходами. Перший – обґрунтовує консолідацію Київської Русі на основі праукраїнського субетносу, що склався з південноруських (українських) союзів племен – волинян, полян, древлян, хорватів, уличів, тиверців. Тобто руси-українці були консолідуючим ядром Давньоруської держави, а інші спільноти, зокрема пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму. Чимало дослідників (М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником Київської Русі.

Другий підхід доводить існування так званої давньоруської народності, на основі якої потім почали формуватися три східнослов’янські народи – росіяни, українці та білоруси. Теорія «єдиної колиски» заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Тривалий час теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність – радянський народ».

Визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна – тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов’язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у тому, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ - ХІІІ ст., а завершився лише у ХІV - ХV ст., після монголо-татарської навали. Яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки, що відроджувала реакційну великодержавну концепцію виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній саморозвиток.

Ідея етнічної єдності східних слов'ян у російських істориків – М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського – висвітлюється через історію Київської Русі як перший період існування Російської держави. Праукраїнці та прабілоруси зображувалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині ХІХ ст. пішов М. Погодін: за його концепцією, у Києві до ХІІІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної-структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін.

«Азійська теорія». Ще у добу середньовіччя з’явилася версія слов’янського етногенезу –скіфо-сарматська або азійська теорія, яка визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. До початку ХІХ ст. робилися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов’ян, зокрема українців, в Азії. Походження українців пов’язувалося із сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема, топонім «Русь» вважався іранського походження. Однак ці гіпотези не мають серйозного наукового обґрунтування.

Таким чином, дослідження етногенезу українського народу ґрунтуються на ідеї автохтонності. Рівень вивчення питання про походження українського народу свідчить, що одна з найважливіших і найскладніших проблем все ще чекає на своїх дослідників, представників різних галузей знань: археології, етнографії, історії, мовознавства, антропології.

Література

1. Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К.,2003.

2. Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. – К., – 2005.

3. Етнічна історія Давньої України. – К.,2000.

4. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. - Львів, 1996.

5. Курас І.Ф. Етнополітика: історія та сучасність. – К.,1999.

6. Моця 0., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. -К.,1996.

7. Основи етнодержавства / За ред. Ю.І. Римаренка. – К.,1997.

8. Рассоха И.Н. Украинская прародина индоевропейцев. – Харьков, ХНАГХ, 2007.

9. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2005.

10. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногeнетичний аспект. -К., 2001.

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

ТЕМА 2

УКРАЇНСЬКА ЕТНОЛОГІЯ: ТЕОРІЇ ТА ІСТОРИЧНА ПРАКТИКА

План

1. Етнос та етногенез: концепції і теорії.

2. Український етнос в історичній ретроспективі.

3. Історіософські концепції формування українського етносу.

4. Народ-нація: уроки українського державотворення.