Розвиток філолофсько-психологічних поглядів

Перша половина XIX ст. характеризується подальшим розвитком психологічних ідей у контексті філософії. Найбільш істотних змін зазнав асоціанізм. Асоціанізм у XVIII ст. ніс у собі запас матеріалістичних ідей. На рубежі XIX ст., під впливом успіхів експериментальної фізіології, переконливість уявлень про субстрат асоціацій поступово стала розсіюватись. По мірі нагромадження фактологічних даних про діяльність мозку, нервової системи й органів чуття, матеріалістична лінія асоціаністичного вчення, виконавши свою евристичну функцію, зійшла зі сцени. На передній план починає виступати інтроспективна лінія асоціаністської теорії: з'являються вчення, які трактують асоціацію як іманентно-психічний, а не тілесно-психічний принцип організації і закономірного ходу розумових і вольових процесів. Саме так трактують асоціації англійський лікар і філософ Томас Браун (1778-1820) у своїй роботі “Лекції про філософію людського розуму” (1820), Джеймс Мілль (1773-1836) у праці “Аналіз феноменів людського розуму” (1829) та Джон Мілль.

Англійський історик, економіст Дж.Мілль вважає, що свідомість – це психічна машина, яка функціонує так само, як і годинник. Основою досвіду є відчуття і ніяких вроджених ідей не існує.

Його син Джон знаходиться під впливом хімії, а не механіки і пропонує ідею «ментальної(психічної) хімії». Суть даної ідеї в тому, що нові елементи свідомості виникають з простіших попередніх елементів, але наділені новими якостями, які відсутні у складових елементів, на зразок того, як з двох хімічних елементів (кисню і водню) виникає новий елемент – вода. За Джоном Міллем, розум відіграє активну роль у виробленні асоціативних ідей. З позицій такого творчого синтезу, поєднання кількох психічних елементів завжди породжує нову, відмінну від попередніх якість.

Великий вплив на психологію здійснила праця Мілля «Логіка», оскільки на перший план висунула проблеми методології наукового дослідження. Аргументи Мілля висловлювались у двох тезисах: 1) закони розуму відміні від законів матерії, але подібні у послідовності їх виявлення (один за одним); 2) ці закони можуть бути відкриті дослідними методами – спостереженням і експериментом. Тобто ставилась проблема наукового пізнання у психології, наукового вивчення психіки, тоді як інші філософи категорично відкидали таку можливість.

У Німеччині ідеї асоціативної психології своєрідно заломлюються в концепції Іогана Фрідріха Гербарта (1774-1841), який вважається засновником німецької емпіричної психології. У 1814 р. виходить у світ його головна праця “Психологія, по-новому обґрунтована на метафізиці, досвіді і математиці”. Він стверджує (як і ассоціаністи), що в душі немає нічого споконвічного. Душа, згідно Гербарту, непізнавана. Тому вона не може бути предметом науки. Цим предметом є феномени, доступні дослідному вивченню - уявлення. Кожне уявлення не тільки має зміст, але і є “енергетичною” (силовою) величиною. Психодинаміка уявлень виражена в їхній протилежності (коли одне витісняє інше), подібності (призводить до злиття) і комплікації (об'єднанні, при якому зберігається їх роздільність). Обсяг свідомості, за Гербартом, не збігається з обсягом уваги. Останній і є аперцепція. Гербарт висуває гіпотезу про те, що уявлення як силові величини можуть бути піддані кількісному аналізу. Він виходив з того, що кожне уявлення має інтенсивність і йому властива тенденція до самозбереження. Взаємодіючи, вони здійснюють один на одного гальмуючий ефект, що може бути обчислений. Незважаючи на фантастичність математичних припущень Гербарта, його теза про принципову можливість математичного аналізу відносин між психічними фактами була сприйнята такими вченими як Г.Е.Фехнер і Г.Еббінгауз. Ряд інших понять, розроблених Гербартом, зокрема поняття про аперцепцію і комплікації, також були використані психологами наступної епохи, особливо школою Вундта. Поняття ж про несвідому психіку, про сполучення уявлень, хоча і неусвідомлюваних, але здатних впливати на процеси, які індивід здатний усвідомити, може розглядатися як свідчення впливу Гербарта на Фрейда.

В науці затверджувалася ідея не матеріальної, а психічної причинності - свідомість виявлялася причиною самої себе. Разом з тим у концепціях ассоціанізму початку XIX ст. (і близького до нього гербартіанства) виступала проблема особливих закономірностей душевної діяльності. Це вкрай важливо, оскільки не виникни така проблема, не з'явилася б, імовірно, й ідея побудови психології як самостійної науки. Адже будь-яка наука повинна мати свій власний, предмет дослідження, що має свої власні закони існування і розвитку, а фізіологічний ассоціанізм порушив питання про ці закони, після чого став можливий їхній пошук.

Ряд психологічних ідей різної концептуальної спрямованості був висловлений представниками німецької класичної філософії. Німецькі філософи І.Г.Фіхте (1762-1814), Ф.В.Шеллінг (1775-1854), Г.В.Ф.Гегель (1770-1831), Л.Фейєрбах (1804-1872), спеціально не займаючись розробкою психологічного знання, проте обг оворюють у своїх роботах деякі важливі для психології питання.

І.Фіхте розвиває уявлення про людину як про суб'єкта діяльності, протиставляючи творче “Я” людини вченню про асоціації (де творчий початок практично не грав ніякої ролі), розглядає духовний розвиток людини від дитинства до зрілості як сукупність доцільних дій цього творчого “Я”.

Ф.Шеллінг, розглядаючи людину як сполучну ланка двох світів - природи і духу, наполягав на ідеї про те, що основні внутрішні протиріччя людини (природи і духу, свідомого і несвідомого, теоретичного і практичного, розуму і моральності) утрачають свою протилежність у вищій цільовій діяльності “Я” - у мистецтві.

Г.Гегель виділяє психологію в якості одного з трьох розділів вчення про суб'єктивний дух, чи індивідуальну свідомість (поряд з антропологією і феноменологією духу), розрізняє в людині ряд аспектів: індивідність (органічний природний початок у людині), індивідуальність (яка формується соціальним середовищем) і особистість (те якою людина стає в результаті своєї життєдіяльності).

Л.Фейєрбах намагається трактувати людину як суб'єкта мислення, указуючи (у дусі матеріалістичної традиції) на обумовленість свідомості об'єктивними матеріальними процесами.

Найбільшу поширеність у психології одержали ідеї І.Канта (1724-1804). Кантом психологія визнавалася лише описовим знанням. Така точка зору авторитетного німецького вченого-філософа до кінця століття стане одним з аргументів у протистоянні інтроспекціоністів і прихильників експериментального методу в психології. Тим більше цікаво, що вже буквально через пару десятків років інший німецький учений В.Вундт спростує ці міркування Канта і своєю творчістю буде сприяти перетворенню психології в справжню і самостійну науку саме шляхом застосування до пізнання психічних явищ методу експерименту. До заслуг Канта в області психології відносять виділення ним трьох здатностей людини (пізнання, почуття і волі), розробку проблем темпераменту, характеру і моральності (“моральний імператив Канта”). Слід зазначити, що в основному німецькі філософи відстоювали ідеалістичні погляди на психіку і свідомість, навіть тоді, коли піднімалися до вершин діалектики.