Тема 8. Загальні положення про зобов'язання

Питання

1. Поняття та підстави виникнення зобов'язань.

2. Поняття та характеристика господарських договорів.

3. Виконання зобов'язань.

4. Способи забезпечення виконання зобов'язань.

5. Відповідальність за порушення зобов'язань.

1. Зобов'язальне право - це правовий інститут цивільного права, ре­гулюючий відносини, головним чином, у сфері майнового обороту. На від­міну від права власності, яке визначає стан закріпленості майна у певних осіб, зобов'язальне право опосередкує процес руху майна.

Зобов'язальне право регулюється ЦК України і низкою законів. Зобо­в'язальне право включає в себе загальні положення про зобов'язання і окремі види зобов'язань. У загальних положеннях містяться норми, регу­люючі загальні питання правового регулювання відносин майнового обо­роту (виникнення зобов'язань, виконання зобов'язань, забезпечення вико­нання зобов'язань та ін.). Деякі види зобов'язань містять норми, що відо­бражають специфіку правового регулювання окремих видів зобов'язань. Велика частина цих зобов'язань виникає за бажанням самих учасників угод (купівля-продаж, поставка, підряд, оренда та ін.). Ці зобов'язання називаю­ться договірними. Деякі види зобов'язань виникають поза волею їх учасни­ків, внаслідок настання фактів, передбачених у законі. Ці зобов'язання називаються позадоговірними. Зобов'язання виникають з договору або з ін­ших підстав, вказаних в ст. 4 ЦК України.

Сторони в зобов'язанні називаються боржником і кредитором. Зобо­в'язання - це відношення, внаслідок якого боржник зобов'язаний здійснити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вима­гати від боржника виконання його обов'язку.

Характерною особливістю зобов'язального правовідношення є ви­значеність його учасників, яких може бути декілька (як кредиторів, так і бо­ржників), але вони завжди відомі Зобов'язання бувають односторонніми і двосторонніми (багатосторонніми). Одностороннім є зобов'язання, в якому сторони мають тільки права або тільки обов'язки, а в двосторонньому - сторони мають і права, і обов'язки.

Підставою виникнення зобов'язання є різні види договорів.

2. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, оскільки являє собою вид угоди (двосторонньої або багатосторонньої), за­снованої на взаємному волевиявленні двох або більше осіб. Будь-який до­говір є угодою, але не кожна угода є договором. При цьому найважливішою вимогою є збіг волі сторін відносно прав і обов'язків, виникаючих у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але й узгодженою, тобто співпадати за обсягом і змістом.

Договір - це угода двох або більше осіб, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Договори поділяються на оплатні та безвідплатні. Сплатним вважає­ться той договір, в якому дія однієї особи обов'язково вимагає у відповідь майнову дію іншої особи. У безвідплатних договорах дії однієї сторони не вимагають взаємного задоволення.

У залежності від моменту, з якого у сторін виникають права і обов'яз­ки за договором, останні можуть бути консенсуальними і реальними. Консенсуальний - це договір, для укладення якого досить одного погодження сторін. Реальний - це договір, який вважається укладеним не з моменту по­годження сторін, а з моменту здійснення певної дії з передачі майна. На­приклад, договір позики вважається укладеним, а, отже, позичальник стає зобов'язаним не з моменту, коли сторони домовилися про позику, а з мо­менту, коли позикодавець передав позичальнику певну суму грошей.

Одностороннім є договір, внаслідок якого одна сторона має тільки права, а інша - тільки обов'язки. Двостороннім називається договір, в якому обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. При цьому не треба плутати односторонню угоду з одностороннім договором. Односто­роння угода - результат волевиявлення однієї сторони (наприклад, запо­віт). Односторонній договір виникає внаслідок узгодженого волевиявлення двох сторін і тому завжди є двосторонньою угодою.

Значення договору полягає, передусім, у тому, що він є підставою виникнення особливого виду цивільних правовідносин - зобов'язань.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно пов'язані з відносинами власності. Відносно свого майна влас­ник має право здійснювати будь-які дії, що не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, най­більше значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової та сільськогосподарської проду­кції, постачання підприємств та інших господарюючих суб'єктів необхідною сировиною, матеріалами й обладнанням, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг в сфері обслуговування - в усьому цьому різ­номанітті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів цивільного права. Договір також є найважливішим регулювальником фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права і обов'язки сторін в цьому зобов'язальному правовідношенні. Договір є також найважливі­шим засобом, що дисциплінує цивільний оборот, оскільки покладає відпо­відальність на сторони, які не виконують права і обов'язки, передбачені до­говором.

Уся сукупність умов, які визначають права і обов'язки сторін в зобо­в'язанні, виникаючому з договору, називається змістом договору.

У змісті договору прийнято розрізнювати такі види умов:

1) істотні;

2) звичайні;

3) випадкові.

Істотними називаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу). До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, до до­говору не включаються тому, що передбачені в нормах цивільного права. Невключення звичайних умов до договору не впливає на його юридичну силу, позаяк в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Випадковими умовами договору визнаються, звичайно, ті, які час­тіше за все не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст зазгодою сторін.

Виходячи з економічних і юридичних ознак, система договорів може мати такий вигляд:

1) договори, спрямовані на передачу права власності на річ або
права оперативного управління річчю (наприклад, договори купівлі -
продажу, поставки);

2) договори, які спрямовані на забезпечення надання іншій особі
права користування майном (наприклад, договір оренди);

3) договори з надання послуг (наприклад, договори перевезення,
доручення);

4) договори, пов'язані з передачею грошей (наприклад, договори
позики, банківської позички);

5) договори про перерозподіл ризику, який виникає з випадкових
причин (наприклад, договір страхування);

6) договори про спільні дії (договір про спільну діяльність).

3. Виникнення зобов'язань зумовлене взаємними інтересами сторін. Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (передача майна, виконання роботи, сплата грошей і т.ін.) або утримання від дії, якої має право вимагати кредитор. Виконання зобов'язань підпорядковано деяким принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких не­обхідно дотримуватись у процесі виконання зобов'язань.

Принцип належного виконання зобов'язання означає, що зобов'язан­ня вважається виконаним належним чином, якщо виконане в точній відпо­відності до договору й закону. Дія вказаного принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлене.

Принцип реального виконання є логічним продовженням принципу належного виконання та означає неприпустимість заміни того, що зобов'я­заний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувало­ся в натурі - передавалося майно, виконувалися роботи, робилися послуги і т.ін., з приводу яких особи вступили у зобов'язання. Боржник може бути звільнений від реального виконання внаслідок неможливості виконання - загибелі предмета виконання, визначеного індивідуальними ознаками, ін­ших обставин, за які боржник відповідальності не несе.

Взаємна зацікавленість сторін у виконанні зобов'язання обумовила існування таких принципів, як принцип співпраці сторін і принцип економіч­ності. Принцип співпраці означає, що сторони повинні не тільки сумлінно виконувати свої обов'язки, але й надавати допомогу і створювати умови контрагенту для належного виконання зобов'язання. Співпраця сторін по­чинається зі стадії виникнення зобов'язання і закінчується його виконан­ням. Принцип економічності означає, що виконання зобов'язання повинно здійснюватися з найменшими витратами матеріалів, праці та ін.

Норми зобов'язального права передбачають можливість укладення і таких договорів, за якими виконання проводиться не кредитору, а третій особі.

Під предметом виконання зобов'язання розуміють те, з приводу чого боржник зобов'язаний здійснити дію, виконуючи вимогу кредитора. Під які­стю виконання розуміють якість продукції, що поставляється за догово­ром, якість виконаної роботи або послуги і т.ін., тобто якість предмета зо­бов'язання. Під способом виконання зобов'язання потрібно розуміти поря­док виконання, який визначається нормативними актами або передбачає­ться сторонами в договорі. Місце виконання може передбачатися догово­ром або випливати з самої суті зобов'язання. Крім того, зобов'язання по­винно бути виконане в строк, встановлений договором або законом. Днем виконання в цьому випадку вважається: при відвантаженні продукції іного­родньому одержувачу - день здачі продукції органу транспорту або зв'язку для доставки її за призначенням; при здачі продукції на складі одержувача або постачальника - день складання акту передачі-приймання або отри­мання розписки за здану продукцію. Іноді сторони не встановлюють точно­го строку виконання. Таке зобов'язання боржник мусить виконати на першу вимогу кредитора.

4. Під способами забезпечення виконання зобов'язань потрібно ро­зуміти передбачені законом або договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання свого обов'язку за основним зобов'язанням, а в разі невиконання ним свого обов'язку - служити засобом задоволення інтересів кредитора. До способів забезпе­чення виконання зобов'язань відносяться: неустойка, застава, завдаток, поручительство (гарантія). Кожний з названих способів забезпечення зо­бов'язань характеризується специфічними, властивими тільки йому харак­терними рисами. Але є ряд спільних моментів: спільність цілей (надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог); крім основного зобо­в'язання, виникає нове, що є по відношенню до нього додатковим (таким, що забезпечує). Будь-який з названих способів забезпечення виконання зобов'язань припиняється у разі припинення головного зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Штраф - це неустойка, яка визначається в твердій грошовій сумі за кожне порушення за зобов'язанням. Пеня - це неустойка, що обчислюється, як правило, в процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Закон України "Про заставу" розширив сферу застосування застави як способу забезпечення виконання зобов'язань. Застава - це спосіб за­безпечення зобов'язання, внаслідок якого кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставником) забезпеченої за­ставою вимоги отримати задоволення від вартості закладеного майна пе­реважно перед іншими кредиторами. Закон встановлює певні вимоги до договору застави.

Завдатком називається грошова сума, яка видається однією зі сто­рін, що домовляються, в рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток застосовується тільки у відносинах між громадянами.

За договором поручительства (гаранти) поручитель зобов'язуєть­ся перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.

5. Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, від­повідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого права, що охороняється законом, несприятливих май­нових наслідків, передбачених правовою нормою або договором. Пору­шення зобов'язання може виступати або у вигляді невиконання зобов'я­зання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення від­повідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Як загальна форма відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язання. Для притягнення боржника до цивільно-правової відпо­відальності в формі відшкодування збитку необхідно, щоб порушення зо­бов'язання дійсно спричинило настання у кредитора збитків.

Під збитками згідно із законом розуміються витрати, здійснені кре­дитором, втрата або пошкодження його майна, а також не отримані ним прибутки, які кредитор отримав би, якби зобов'язання було виконане бор­жником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1) факт порушення зобов'язання;

2) наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і збит­ками, що виникли;

3) розмір збитків, що вимагаються.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міра відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.

 

 

Тема 9. Характеристика основних видів господарських і цивільних договорів

Питання

1. Договір купівлі-продажу.

2. Договір оренди.

3. Договір перевезення.

1. Загальне поняття договору купівлі-продажу подане в ст. 224 ЦК України. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Договір є двостороннім, сплатним, консенсуальним.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, не вилучене з цивільного обороту.

Сторонами в договорі є продавець і покупець. Продавець повинен бути власником майна, що продається. Форма договору може бути усною або письмовою в залежності від предмета договору. Більшість угод з купі­влі-продажу виконуються при самому їх здійсненні і не потребують пись­мового оформлення. Форма договору купівлі-продажу будинку тільки пи­сьмова.

Договір купівлі-продажу житлового будинку повинен бути нотаріаль­но посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин, і зареєстрова­ний у виконавчому комітеті місцевої ради.

Ціна в договорі є істотною умовою. Згідно зі ст. 228 ЦК продаж май­на проводиться за цінами, встановленими за погодженням сторін.

Основний обов'язок продавця - передати майно у власність покупце­ві, інформуючи його про якість речі, її дефекти та недоліки. Якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а при відсутності вказівок в до­говорі - вимогам, що звичайно пред'являються (ст. 233 ЦК). Річ, що прода­ється торговою організацією, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для таких речей, якщо інше не випли­ває з характеру даного виду купівлі-продажу.

Стаття 229 ЦК України закріпила обов'язок продавця - попереджати покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається. Крім того, коли право власності переходить до покупця раніше передачі речі, то продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення.

Покупець зобов'язаний прийняти річ і сплатити за неї обумовлену ціну. Відповідно до ст. 238 ЦК України покупець зобов'язаний залучити продавця до участі в справі, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання.

За невиконання зобов'язання за договором купівлі-продажу настає цивільно-правова відповідальність. Якщо продавець, порушуючи договір, не передає покупцеві продану річ, покупець має право вимагати передачі проданої йому речі та відшкодування збитків, заподіяних затримкою вико­нання, або, зі свого боку, відмовитися від виконання договору і зажадати відшкодування збитків. Закон, охороняючи права покупця, спеціально встановлює правові наслідки, що наступають у разі продажу товарів нена­лежної якості. Покупець має право зажадати:

1) або заміни речі річчю належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни;

2) або безвідплатного усунення недоліків речі продавцем, або відш­кодування витрат покупця на їх усунення;

3) або розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

4) або заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахунком купівельної ціни.

Претензії з приводу недоліків проданої речі, на яку встановлені га­рантійні строки, можуть бути заявлені покупцем протягом цього строку; а якщо придбана річ, на яку не встановлений гарантійний строк - протягом 6 місяців з дня передачі; відносно нерухомого майна - не пізніше 37 років з дня передачі його покупцеві.

Відповідальність продавця настає у разі відсудження речі у покупця. Якщо внаслідок рішення суду, господарського або третейського суду про­дана річ вилучена у покупця, продавець зобов'язаний відшкодувати покуп­цеві понесені ним збитки (ст. 239 ЦК).

2. Закон України "Про оренду майна державних підприємств і орга­нізацій" покликаний забезпечити підвищення ефективності використання майна державних підприємств, організацій шляхом передачі його в оренду фізичним і юридичним особам, створити передумови для можливої прива­тизації цього майна.

Згідно зі ст. 2 вищезгаданого Закону "оренда являє собою засноване на договорі строкове оплатне володіння й користування майном, необхід­ним орендареві для здійснення підприємницької діяльності".

Договір оренди є оплатним, двостороннім, консенсуальним.

Предметом договору можуть бути цілісні майнові комплекси держав­них підприємств, організацій або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць) або окреме індивідуально визначене майно, що не споживається в процесі користування.

Сторонами в договорі оренди є: орендодавець - особа (органи, під­приємства, організації), що надає майно у тимчасове користування, і орендар, одержуючий дане майно у тимчасове користування за плату. Орендарями можуть бути організації орендарів, створені членами трудового колективу держпідприємства, організації, їх структурні підрозділи, громадяни та юридичні особи України, іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Ініціатива з укладення договору оренди може виходити від членів трудового колективу підприємства, організації або їхніх структурних підро­зділів, фізичних і юридичних осіб.

Істотними умовами договору оренди є:

1) об'єкт оренди (склад і вартість майна);

2) строк, на який укладається договір;

3) орендна плата;

4) порядок використання амортизаційних відрахувань;

5) відновлення орендованого майна;

6) умови повернення майна;

7) виконання зобов'язань, а зі згоди сторін - можуть бути й інші умови.

Строк договору визначається за погодженням сторін. При відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну після закінчення строку до­говору, він вважається продовженим на той же строк і на тих же умовах. Орендар має переважне право на продовження строку дії договору орен­ди.

Орендар зобов'язаний;

1) використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства;

2) зберігати орендоване майно, уберігаючи його від пошкодження
та псування;

3) вносити орендну плату своєчасно і в повному обсязі.

Орендна плата встановлюється, як правило, в грошовій формі, але зі згоди сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі.

Одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється внаслідок: закінчення строку, на який він був укладе­ний; викупу об'єкта оренди; загибелі об'єкта оренди. У разі розірвання до­говору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди. Якщо орендар здійснив зі згоди орендодавця поліпшення орендованого майна за рахунок своїх коштів, орендодавець зобов'язаний компенсувати йому здій­снені витрати, якщо інше не визначене в договорі.

За невиконання обов'язків за договором оренди, в тому числі за змі­ну або розірвання договору в односторонньому порядку, сторони несуть відповідальність, встановлену законодавчими актами України та догово­ром.

3. Переміщення засобів виробництва і предметів споживання - не­одмінна умова життя сучасного суспільства У залежності від способу транспортування розрізнюють залізничний, річковий, морський, повітряний, автомобільний, трубопровідний і гужовий транспорт. Перевезення на кож­ному виді транспорту мають свої особливості і тому особливе правове ре­гулювання.

За договором перевезення вантажу транспортна організація (пере­візник) зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж у пункт призначення і видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення ван­тажу встановлену плату.

За договором перевезення пасажира перевізник зобов'язується пе­ревезти пасажира в пункт призначення, а у разі здачі пасажиром багажу - також доставити багаж у пункт призначення і видати його уповноваженій на отримання багажу особі; пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу - і за провезення багажу.

Договір перевезення в основному плановий, двосторонній і сплат­ний. За загальним правилом - він реальний, оскільки необхідна передача вантажу транспортній організації. Але договір морського перевезення по бартеру, договір автомобільного перевезення і перевезення пасажира - консенсуальні.

Сторонами, що укладають договір перевезення вантажів, є перевіз­ник - транспортна організація - і відправник вантажу, яким можуть бути і ор­ганізації, і громадяни. Якщо перевезення починається і закінчується в ме­жах сфери діяльності однієї транспортної організації (однієї дороги, одного пароплавства), то це перевезення місцевого сполучення і перевізник один - дана залізниця, дане пароплавство. Якщо вантаж перевозиться одним видом транспорту за єдиним транспортним документом (наприклад, між двома станціями різних доріг), то це перевезення прямого сполучення. Як­що вантаж слідує різними видами транспорту (наприклад, відправляється по воді з подальшою перевалкою на залізницю) за єдиним транспортним документом, це - перевезення змішаного сполучення.

Основний обов'язок перевізника - доставка вантажу в призначене місце в строк, у повній цілості і здача його одержувачу. Перевізник зобов'я­заний надати технічно справні, чисті та придатні для перевезення саме да­ного вантажу транспортні засоби. Однак придатність транспортного засобу для перевезення вантажу визначає відправник. Вантаж повинен бути до­ставлений в строки, встановлені статутами (кодексами) або виданими у встановленому порядку правилами. Після закінчення передбаченого зако­ном строку (30 днів при доставці залізницею або рікою) недоставлений вантаж вважається втраченим, і одержувач може вимагати відшкодування його вартості.

Відправник зобов'язаний надати вантаж до перевезення в стані, що відповідає правилам перевезення. Вантажі, що перевозяться в тарі, по­винні бути пред'явлені в тарі, що відповідає вимогам закону і забезпечує збереження вантажу. Оплату перевезення проводить відправник при здачі вантажу в пункті відправлення. При несвоєчасній оплаті стягається штраф -1% від суми платежів за кожний день прострочення і, крім того, відправка вантажу може бути затримана до внесення платежів. Моментом виконання договору є не прибуття вантажу в пункт призначення, а здача його одержу­вачу.

Отримання вантажу - право одержувача і в той же час його основний обов'язок. Він повинен здійснити розвантаження транспортних засобів і ви­везення прибулого вантажу. При затримці отримання вантажу одержувач сплачує перевізнику особливу плату за зберігання. Крім того, на нього ля­гає відповідальність за псування і пошкодження вантажу, що відбулися внаслідок затримки отримання.

За невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків за дого­вором перевезення сторони несуть відповідальність, встановлену законом. Штраф, що сплачується у відносинах при перевезенні, відноситься до ви­няткової неустойки, тобто збитки (навіть якщо вони перевищують розмір неустойки) не стягаються, хоча в деяких випадках (наприклад, ст. 159 СЗ) можливість відшкодування збитків крім сплати штрафу передбачена. За невиконання планових зобов'язань перевізником (неподача транспортних засобів) і відправником (непред'явлення вантажу до перевезення) встано­влені штрафи в твердому розмірі за облікову планову одиницю або в про­центному відношенні до провізної плати. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу встановлена у вигляді штрафів. При втра­ті або недостачі вантажу перевізник, крім відшкодування вартості вантажу, якого бракує, повертає отриману провізну плату, якщо вона не входить в ціну втраченого вантажу або вантажу, якого бракує,

Для пред'явлення вимог до перевізника встановлений обов'язковий претензійний порядок, відповідно до якого клієнт свої вимоги з приводу не­належного виконання зобов'язання перевізником пред'являє спочатку без­посередньо транспортній організації протягом 6 місяців з моменту виник­нення права вимоги (про сплату штрафів - 45 днів). Позови до перевізника в господарський суд подаються протягом 2 місяців з дня отримання відпо­віді на претензію або з дня закінчення строку відповіді, якщо відповідь не отримана.

Для позовів перевізника до клієнтів встановлений 6-місячний строк позовної давності.

Тема 10. Спадкове право

Питання

1. Поняття спадкового правонаступництва.

2. Основні поняття спадкового права.

3. Спадкування за законом.

4. Спадкування за заповітом.

5. Прийняття спадщини і відмова від неї.

1. Під спадкуванням розуміється перехід майнових і деяких особис­тих немайнових прав і обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у встановленому законом порядку. Успадкування виникає як у разі смерті громадянина, так і у разі визнання його померлим у судовому порядку.

Смерть припиняє лише ті відносини, які обумовлювалися особисти­ми якостями померлого. Це стосується, передусім, особистих немайнових прав і обов'язків, їх, як правило, не можна відділити від конкретної особи і передати комусь іншому. Прикладом можуть служити обов'язки громадянина за трудовим договором, автора - за видавничим і сценарним догово­рами, обов'язки аліментного характеру, по відшкодуванню шкоди та ін.

У разі смерті до спадкоємців переходять не які-небудь окремі права і обов'язки, а весь їх комплекс. Спадкоємець не може прийняти тільки час­тину прав, а від інших відмовитися. Якщо спадкоємець прийняв якесь конк­ретне право, він вважається автоматично таким, що прийняв і всі інші пра­ва і обов'язки померлого, в тому числі й ті, про які йому не було раніше ві­домо. Тому спадкування являє собою загальне або універсальне правонаступництво.

Універсальне спадкове правонаступництво є безпосереднім, оскіль­ки права і обов'язки переходять від однієї особи до іншої без участі третьо­го суб'єкта.

Спадкове право (або право спадкування) вживається в двох значен­нях: об'єктивному і суб'єктивному. У об'єктивному значенні - це сукупність норм, регулюючих процес переходу прав і обов'язків померлого громадя­нина до інших осіб. У цій якості спадкове право стає правовим інститутом. У суб'єктивному значенні - це міра можливої поведінки конкретної особи, тобто спадкоємець як уповноважена особа має право прийняти спадщину або відмовитися від неї. Усі треті особи не повинні йому перешкоджати.

Значення спадкового права визначається його найтіснішим зв'язком з правом власності громадян. З одного боку, спадкування дозволяє реалі­зувати правомочність розпоряджатися своїм майном, а з іншого - є однією з підстав виникнення права власності.

2. Суб'єктами спадкового правонаступництва є спадкодавці та спад­коємці.

Спадкодавець - це особа, майно якої після її смерті переходить до інших осіб. Спадкодавцем може бути тільки громадянин. Оскільки підста­вою спадщини є факт смерті людини, а не волевиявлення, спадкодавцем може бути і неповнолітній, і недієздатний громадянин. Спадкодавцем може бути іноземець і особа без громадянства.

Спадкоємці - особи, до яких переходить майно спадкодавця. Успад­ковувати може будь-який суб'єкт цивільного правовідношення: громадяни, в тому числі іноземці, особи без громадянства, юридичні особи і держава.

Громадяни визнаються спадкоємцями, якщо вони перебували в жи­вих до моменту смерті спадкодавця. Нарівні з цим закон (ст. 527 ЦК Украї­ни) визнає спадкоємцями і осіб, що ще не народилися до дня відкриття спадщини. Цими особами при спадкуванні за законом є діти спадкодавця, що були зачаті за його життя, а народилися після його смерті.

Чинне законодавство перелічує категорії осіб, які позбавляються права спадкування внаслідок своєї негідної поведінки відносно спадкодав­ця або інших спадкоємців (ст. 528 ЦК). До них відносяться:

1) громадяни, які своїми протизаконними діями умисно позбавили
життя спадкодавця або будь-кого зі спадкоємців або здійснили замах на їх
життя. Дана категорія осіб не може успадковувати ані за законом, ані за
заповітом.

2) батьки, після смерті дітей, відносно яких вони були позбавлені
батьківських прав і не відновлені в них на момент відкриття спадщини;

3) батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання по­кладених ні них законом обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Потрібно мати на увазі, що у другому і третьому випадках мова йде лише про заборону спадкування за законом. Оскільки заповідати майно можна будь-якій особі, спадкування за заповітом в подібних ситуаціях не виключається.

Юридичні особи можуть бути спадкоємцями тільки за заповітом.

Держава може бути спадкоємцем як за законом, так і за заповітом, може бути спадкоємцем всього майна або його частини. Це стає можливим у таких випадках:

1) якщо майно заповідалося державі;

2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за запо­вітом;

3) якщо усі спадкоємці позбавлені заповідачем права спадкування;

4) якщо жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини.

Під відкриттям спадщини розуміється виникнення спадкового правовідношення при настанні певних юридичних фактів; а) смерті громадя­нина, 6) оголошення судом безвісно відсутнього громадянина померлим. Підставою спадкування служить заповіт або закон (ст. 524 ЦК).

Часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця або дата набуття чинності рішення суду про визнання безвісно відсутньої осо­би померлою. Якщо суд визнає днем смерті громадянина день його пере­дбачуваної загибелі, то в цей день спадщина вважається такою, що від­крилася (ст. 21, 525 ЦК).

Місцем відкриття спадщини вважається останнє постійне місце про­живання спадкодавця. При невідомості постійного місця проживання (ПМП) спадкодавця спадщина відкривається в місці знаходження спадкового майна або основної його частини (ст. 526 ЦК).

Місце відкриття спадщини може не співпадати з місцем смерті, якщо громадянин помер, знаходячись в санаторії, у службовому відрядженні, під час прямування залізницею і т.п. Державні нотаріальні контори за місцем відкриття спадщини приймають заяви спадкоємців про прийняття спадщи­ни або про відмову від неї, видають їм свідоцтва про право на спадщину.

Охорона спадкового майна проводиться нотаріальною конторою за місцем відкриття спадщини, а в місцевостях, де її немає, - виконавчим ко­мітетом місцевої ради. Охоронні заходи мають на меті попередити заги­бель, псування, розкрадання майна, а також його приховування спадкоєм­цями або сторонніми особами.

Охорона спадкового майна продовжується до прийняття спадщини всіма спадкоємцями, а якщо вона ними не прийнята - до закінчення строків для прийняття спадщини.

Спадкова маса (спадкове майно, спадщина) є однією з найважливі­ших категорій спадкового права, під якою розуміється сукупність майнових прав і обов'язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців у встановле­ному законом порядку.

Серед майнових прав, що переходять у спадок, потрібно передусім назвати право власності на предмети домашнього побуту, особистого користування, підсобне господарство, житловий будинок і трудові заоща­дження. Зараз коло об'єктів спадкового правонаступництва розширяється, зокрема, за рахунок індивідуальних і сімейних підприємств, що належать громадянам, та інших майнових комплексів, акцій та інших цінних паперів і т.п.

Предмети звичайної домашньої обстановки і побуту становлять особливу частину спадщини. Вони переходять до спадкоємців за законом, що проживали спільно зі спадкодавцем до його смерті не менше одного року, незалежно від їх черги і спадкової частки (ст. 533 ЦК).

Особливу групу обов'язків складають грошові та інші борги, що пе­реходять у спадок. Спадкоємець, що прийняв спадщину, несе обмежену відповідальність по боргах спадкодавця: він відповідає лише в межах дійс­ної вартості майна, що перейшло до нього. Якщо спадкоємцем стає дер­жава, то вона відповідає за боргами на тих же умовах (ст. 556 ЦК).

3. Спадкування за законом має місце, коли і оскільки воно не змінене заповітом (ст. 524 ЦК). Отже, спадкування за законом відбувається в таких випадках:

1) якщо спадкодавець не залишив заповіту або якщо заповіт визна­но повністю недійсним;

2) якщо заповідалася тільки частина майна або заповіт у певній ча­стині визнано недійсним;

3) якщо призначений в заповіті спадкоємець помер раніше відкриття
спадщини або відмовився від її прийняття.

Коло спадкоємців за законом і порядок їх закликання до спадкування визначені законодавцем з урахуванням шлюбних, родинних відносин, фак­тів утримання та інших обставин.

Сутність черговості спадкування полягає в тому, що законні спадко­ємці закликаються до спадкування не одночасно, а послідовно: спочатку успадковують особи, що відносяться до першої черги; якщо хоча б одна з них приймає спадщину, то спадкоємці наступної черги автоматично усува­ються від спадкування.

Спадкоємці другої черги допускаються до спадкування в таких ви­падках:

1) при відсутності спадкоємців першої черги;

2) у разі неприйняття ними спадщини;

3) коли всі спадкоємці першої черги позбавлені заповідачем права спадкування;

4) не мають права успадковувати з підстав, вказаних у законі.

У межах кожної черги законні спадкоємці закликаються одночасно і ділять спадщину між собою порівну. Виняток складають предмети звичай­ної домашньої обстановки та побуту, спадкування яких має певні особли­вості.