Тема 21. Естетика як наука та її категорії

1. Предмет естетики.

2. Категорії естетики.

3. Естетика і практика.

При вивченні питання «Предмет естетики» необхідно усві­домити, що поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос (який має відношення до чуттєвого сприйняття).

Питання про природу естетичного проходить через всю істо­рію філософії. Зокрема, Арістотель виділяє специфіку естетично­го, виявляючи її в мистецтві як специфічному естетичному виду діяльності, заснованому на наслідуванні дійсності.

Естетичне - це найфундаментальніша категорія естетики, яка відбиває те загальне, що властиве естетичним явищам. Естетич­не — це специфічно духовне, чуттєве ставлення людини до світу, найважливішою характеристикою якого є здатність її самореалі-зуватися цілісно і всебічно.

У естетичному відношенні людина, вільна від егоїстичного інтересу і вигод, піднімається до безкорисливого, справі людсь­кого ставлення до предмета. Тому естетичне ставлення одночасно є й духовним, тому що розвиває духовний світ людини.

Естетика - це наука, яка вивчає прекрасне в природі, суспі­льстві, матеріальному і духовному виробництві, закономірності розвитку і функціонування естетичної свідомості та загальні принципи творчості за законами краси, у тому числі закони роз­витку і функціонування в суспільстві мистецтва як специфічної форми відображення дійсності.

Естетика - філософська наука, яка вивчає функціонування естетичних цінностей у суспільстві та закони її сприйняття. Вона сформувалася в надрах філософії і відокремилася від неї як само­стійна галузь лише в середині XVIII ст. На той час німецький фі­лософ Олександр Баумгартен ввів у наукову літературу термін «естетика» і видав трактат за однойменною назвою (1750 p.).

 

Естетика тісно взаємодіє з гуманітарними науками: етикою, психологією, педагогікою, соціологією, логікою і особливо з фі­лософією. Як теорія мистецтва вона є методологією мистецтво­знавчих наук - історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики та прикладних галузей - технічної естетики, естетики побуту, естетики поведінки. Пов'язана вона також з економічни­ми і технічними науками.

Вивчаючи питання «Категорії естетики», варто звернути увагу на те, що категорії естетики (грецьк. Kategoria - висловлен­ня, ознака) - це фундаментальні, гранично загальні поняття, в яких відображена історія пізнання людством світу за законами краси. До них належать категорії відношення мистецтва до дійс­ності: прекрасне, потворне, низьке, піднесене, трагічне, жахливе, комічне.

Прекрасне - категорія естетики, що характеризує явища, які во­лодіють вищою естетичною цінністю. Воно сприймається як явище, що викликає позитивні почуття - від спокійного замилування до бур­хливого захвату.

В естетичній свідомості античності прекрасне мислилося як не­від'ємна властивість світу, космосу. Для піфагорійців прекрасне - це гармонія, внутрішньо властива речам, джерелом якої були числові відносини. Геракліт говорить про відносність прекрасного: "...Сама прекрасна мавпа потворна в порівнянні з людським родом". Сутність прекрасного Платон трактує як божественну ідею, від якої залежить існування всіх прекрасних явищ. Арістотель розглядає прекрасне як об'єктивну властивість самої дійсності, як прояв її закономірностей.

У середні віки панувала концепція Божественного походження прекрасного: Бог, одухотворюючи матерію, надає їй естетичних влас­тивостей. Чуттєва краса (матеріальна, тілесна) вважалася гріховною, а насолода нею - недозволеною.

Гуманісти Відродження утверджували красу самої природи і ра­дість її сприйняття, а мистецтво розглядали як дзеркало, яке художник тримає перед природою.

Естетика класицизму зводила прекрасне до витонченого: прекра­сна не вся природа, а лише розумно доглянута. Вищим предметом ми­стецтва класицизм проголосив красу в суспільному житті, що ототож­нюється з добром і державною доцільністю.

Кант трактував прекрасне як об'єкт незацікавленого ставлення. Гегель бачив у прекрасному один із етапів загальносвітового руху ду­ха (абсолютної ідеї).

На рубежі ХХ-ХХІ ст. у західноєвропейській естетиці поширю­ється погляд, згідно з яким людина в процесі естетичного сприйняття одухотворює естетично нейтральний світ. Тільки індивід вносить в природу красу.

Потворне - осередок негативних характеристик буття, характе­ризує щось відразливе, неупорядковане, дисгармонійне.

Теоретично питання про потворне у мистецтві вперше поставив Арістотель. Який вважав, що в предмет мистецтва входить і прекрас­не, і потворне. Навіть явища огидні в житті, будучи представлені в ху­дожньому творі, приносять естетичне задоволення.

У середньовічній християнській культурі твердилося ставлення до потворного як свідчення гріховності світу. Гуманісти Відродження ба­чили у потворному свідчення нескінченного різноманіття природи.

Естетика Просвітництва заперечувала за потворним право бути втіленим у мистецтві. Романтизм ХГХ ст. реабілітував його. Естетичні течії ХХ-ХХІ ст. абсолютизують потворне в якості єдино можливого естетичного еквівалента "абсурдності" буття. Відбувається емансипа­ція потворного, його естетизація.

Розглядаючи естетичні властивості дійсності, дослідники виділя­ють категорію низьке. Низьке - це крайній ступінь потворного, над­звичайно негативна цінність. Це явища або предмети, що мають нега­тивну загальнолюдську значимість і криють у собі загрозу для людст­ва, тому що не підвладні. Усі явища, які відносяться до цієї небезпеки, сприймаються як низьке (фашизм, тероризм).

Піднесене - категорія естетики, яка характеризує внутрішню значимість предметів і явищ, непорівнянних за своїм змістом з реальними формами їх відображення. У мистецтві це грандіоз­ність, масштабність, монументальність.

В античну епоху піднесене використовувалося у зв'язку з те­оріями поетики і риторики, в часи Середньовіччя — ототожнюва­лося з Богом. Образ піднесеного найбільш яскраво представлений у готичному соборі з його спрямованістю в небесне, поривом до

ідеального.

У Новий час європейська естетична думка звернулася до ка­тегорії піднесеного лише в XVIII ст. Кант вважав, що піднесене

 

то притягує, то відштовхує, не приносячи задоволення, а збуджує подив і повагу, яку можна назвати негативною насолодою. Ши-лер протиставляв піднесене і прекрасне, стверджуючи, що підне­сене викликає неприємні відчуття: гроза, блискавки - неприємні явища, хоча й піднесені. Французькі естетики XIX ст. вважали піднесеним вищий ступінь прекрасного.

Сучасні дослідники вважають, що через свою колосальну си­лу і масштаб піднесені явища не можуть бути відразу повністю освоєні, тому щодо них людина не вільна. Прекрасне - сфера сво­боди людини, піднесене - сфера несвободи.

Трагічне - естетична категорія, яка характеризує нерозв'яз­ний суспільно-історичний конфлікт у боротьбі людини з приро­дою, у зіткненні протилежних соціальних сил, у діяльності і вну­трішньому світі особистості. Цей конфлікт розгортається на тлі вільної діяльності людини і супроводжується її стражданнями і загибеллю важливих для її життя цінностей.

Трагічне передбачає вільну діяльність людигіи. Хоча її катас­трофа і є закономірним та необхідним наслідком цієї діяльності, сама вона є вільним актом людської особистості. Протиріччя, що лежить в основі трагічного, полягає в тому, що саме вільна діяль­ність людини реалізує її невідворотну згубну необхідність, яка наздоганяє людину саме там, де вона намагалася перебороти або уникнути її. Трагізм виникає в ситуації, коли вільно діюча особи­стість створює ситуацію катастрофічну за своїми наслідками для індивіда та цінностей, що нею захищаються.

Жахливе - естетична категорія, яка охоплює явища дійснос­ті, що несуть людині нещастя і загибель. Жахливе асоціюється зі страшними подіями, що не залишають жодної надії на уникнення нещастя.

На відміну від трагічного, яке завжди має вихід у майбутньо­му, жахливе - безвихідне і безнадійне, означає загибель без будь-якого виходу в соціальне безсмертя. Трагічне нещастя величне, тому що людина залишається хазяїном ситуації, смертю утвер­джуючи перемогу над нею. У жахливому людина -раб обставин. Таке світовідчуття, повне безнадії і розпачу, передає П. Брейгель у картині "Сліпі": доля людства - ланцюжок сліпих, що йдуть до прірви.

Комічне - одна з основних категорій естетики, що відобра­жає соціально значимі протиріччя дійсності під кутом зору емо­ційно-критичного ставлення до них з позицій естетичного ідеалу. Природу комічного легко зрозуміти, якщо звернутися до ко­лективного самодіяльного народного сміху - карнавальних ігор. Це сміх від радісної безтурботності, надміру сил і свободу духу на противагу гнітючим турботам і нестаткам повсякденній ру­тинності.

За змістом сміх універсальний і амбівалентний (поєднання огуди і хвали, життя і смерті). Це сміх синкретичний (нерозчле-нований), у якому закладено багато видів комічного, що відокре­милися у процесі розвитку культури. Це насамперед іронія і гу­мор. В іронії смішне ховається під маскою серйозності, з перева­гою негативного (глузливого) ставлення до предмета, у гуморі -серйозне під маскою смішного з переваженням позитивного ста­влення. Викривальний сміх сатири, предметом якого є пороки, відрізняється певним негативним, викривальним тоном оцінки.

За своїм значенням розрізняються високі види комічного ("Дон Кихот" Сервантеса - сміх над найбільш високим у людині) і жартівливі (каламбур).

При вивченні питання «Естетика і практика» необхідно звернути увагу на те, що людина активно пізнає і перетворює на­вколишню дійсність. її діяльність матеріальна і цілеспрямована, вона предметно змінює світ і саму людину. Основою людської діяльності - практики є праця, у якій закладена основа естетичної

творчості.

Працю можна поділити на власне конкретну працю і її про­дукт; праця як вільна творчість. Трудова діяльність як вільна тво­рчість людини є естетичною діяльністю, що з'являється в предме­тах і речах як прекрасних явищах. Однак не будь-які затрати фі­зичних сил приводять до створення прекрасного: естетична твор­чість нездійсненна доти, доки виробниче життя як головна сфера життєдіяльності людини буде для неї лише засобом для реалізації головної потреби — збереження фізичного існування.

У процесі багатовікової трудової практики людина навчила­ся створювати в предметах красу і добірність форми, гармонію фарб, ліній, ритму. Археологія, етнографія, історія мистецтв до­водять, що людина навчилася почувати, усвідомлювати й оціню-

 

вати красу лише через трудову діяльність, у процесі творення предметів і речей.

Отже, естетична творчість - це особлива і єдина форма прак­тично-духовного освоєння дійсності, тобто естетичної зміни об'­єктивного світу, здійснювана заради безкорисливої насолоди тво­рчою діяльністю та її продуктами.

Довідкова література:

Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Эсте­тика», «Практика».

Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Эстетика», «Практика», «Прекрасное», «Возвышенное», «Без­образное», «Трагическое», «Комическое»,.

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Прекрасне», «Комічне» «Трагічне».

Тема 22. Історія естетичної думки

1. Естетичні погляди епохи античності і середньовіччя.

2. Естетична думка епохи Відродження і Нового часу.

3. Естетична думка України.

При вивченні питання «Естетичні погляди епохи антично­сті і середньовіччя» необхідно чітко усвідомити, що основні на­прями в розвитку етики чітко визначилися в Стародавній Греції, де мистецтво і філософське осмислення його сутності досягли високого розвитку.

Геракліт, Демокріт, Арістотель вважали, що естетичне бере початок у матеріальних властивостях і закономірностях буття. Цілісність, міра, пропорційність, гармонія окремих частин, єд­ність різноманіття розглядаються ними як об'єктивні основи пре­красного. Зокрема, Арістотель (384-322 pp. до н.е.) розглядав проблеми естетики у своїх працях «Риторика», «Політика», «По-естетика». Мистецтво - це наслідування, відтворення природи. Він був проти простого копіювання, говорив про творче відобра­ження дійсності, коли можна відійти від точного відтворення, за­безпечивши виразність художнього твору.

Піфагорійці - вбачали основу естетичного в чисто кількіс­них відносинах, що розуміються як ідеальні сутності. Вони вва­жали, що число складає суть речей, тому пізнання світу зводиться до пізнання керуючих ним чисел. Гармонію чисел вони бачили в розташуванні планет, музиці як вищому носії гармонії.

Платон (АП-ЪА1 pp. до н.е.) оголосив ідею джерелом есте­тичного почала. Найважливішою естетичною проблемою у Пла­тона є прекрасне. Він шукає абсолютно прекрасне: ідея робить предмети матеріального світу прекрасними, вона поза часом і простором, вона незмінна. Краса має понадчуттєвий характер і осягається не почуттями, а розумом.

У часи середньовіччя ідеалістичні тенденції античної есте­тики отримали продовження в працях Августина Блаженного, Хоми Аквінського та ін. Августин (354-430 pp.) вважав, що світ прекрасний, тому що його створив Бог. Бог - є понадчуттєвим.

 

Він є вічною й абсолютною красою. У своїй сутності краса - це добро й істина, що чуттєво сприймаються у формі краси, яка спо­глядається. Краса має значення не сама по собі, а відповідає зміс­ту, вкладається в неї. Теоретично Августин виправдовує схема­тизм, символістику, алегоризм середньовічного офіційного мис­тецтва.

Хома Аквінський (1225-1274 pp.) намагався визначити спе­цифіку естетичного почуття, яке, на його погляд, є безкорисли­вим. Мистецтво він розглядає як наслідування. Прекрасним нази­ває образ, який найбільш точно відображає річ, навіть якщо вона сама по собі потворна.

Розквіт естетики Візантії пов'язаний з IV-VI ст. Представни­ками його були Г. Ниський, І. Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопа-гіт. їх цікавили не тільки традиційні питання про прекрасне, але й проблеми образа, символу, значення слова і його внутрішнього змісту. Особливе місце в естетиці Візантії посідала розробка ес-тетико-мистецтвознавчих функцій ікон і правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися поняття канону, умо­вності, лаконічності, декоративності.

У цілому середньовічна естетика мала схоластичний, тобто формальний, відірваний від життя характер і узагальнювала по­ложення мистецтва, що перебували під безпосереднім впливом церкви.

При вивченні питання «Естетична думка епохи Відро­дження і Нового часу» необхідно звернути увагу на те, що одні­єю з найважливіших особливостей естетики Відродження є тіс­ний зв'язок з художньою практикою. Це предметна естетика, яка мала на меті вирішення конкретних питань мистецтва. Згідно з точкою зору гуманістів, світ за своєю глибокою сутністю прекра­сний: краса є основою його законів. Мистецтво має відкрити ці об'єктивні закони і керуватися ними.

Головна теза естетики Відродження - це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Необхідне відтворення в мистецтві природи і людини як її досконалого витвору. Незва­жаючи на те, що естетика цього періоду не являла абсолютно од­норідного явища, вона була реалістичною, тісно пов'язаною з ху­дожньою практикою, спрямованою на дійсність.

У Новий час в Європі зароджується класицизм (від лат. classicus - першокласний) - напрям в естетиці XVII-XVIII ст. Ба­тьківщиною його вважається Франція. Естетика класицизму оріє­нтувала на створення творів мистецтва, що відрізняються логіч­ністю, суворою урівноваженістю і гармонією. Для неї характерна відверта типізація образів, регламентація жанрів та форм, звер­нення мистецтва до розуму, а не до почуттів, прагнення підкори­ти творчий процес непорушним правилам і канонам.

Найбільш популярним теоретиком класицизму був Ніколя Буало (1636-1711), який ставив духовну красу вище фізичної, а твори мистецтва - вище творінь природи.

Естетика класицизму зазнала критики в епоху Просвітницт­ва. Французькі просвітителі головну увагу приділяли з'ясуванню соціальної функції мистецтва і пізнавальної природи художньої творчості. Вольтер, Дідро, Гельвецій, Руссо підкреслювали, з од­ного боку, морально-соціальний аспект мистецтва, а з іншого -вказували на те, що воно може виконати свою високу місію, якщо правильно відображатиме реальність. У розвитку естетичної дум­ки Просвітництва особливо вагомі заслуги Д. Дідро (1713-1784), на переконання якого природа вища за мистецтво. Художник ні­коли не створить такий твір, який би перевершував природу, то­му що копія не здатна повністю відтворити оригінал.

З німецьких просвітителів /. Гердер (1744-1803) уперше по­рушив питання про необхідність історичного підходу до худож­ньої культури. Краса, за Гердером, виникає з життя, яке вище за мистецтво. В основі прекрасного є істина, всяка краса повинна вести до істини і добра.

Глибоке трактування у німецьких просвітителів отримали такі фундаментальні естетичні поняття, як прекрасне, трагічне, комічне, піднесене, а також питання, позв'язані з суспільною природою мистецтва (його соціальна обумовленість, місце в жит­ті суспільства).

Представник німецької класичної філософії Г. Гегель (1770-1831) відзначав, що предметом естетики повинне бути «царство прекрасного». Гегель негативно ставився до терміна «естетика» і вважав, що його варто замінити іншим - «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Він ввів в естетику поняття

 

«прекрасне», яке ототожнював з мистецтвом, відсікаючи від предмета естетики все, що знаходиться поза мистецтвом.

Ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув М. Чернишевський (1828 - 1899). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він не обмежував його сферою мис­тецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всестороннього охоплення життя.

Маркс і Енгельс вважали, що виникнення мистецтва слід розглядати в тісному зв'язку з практичною діяльністю людини. Справжніми творцями естетичних цінностей є народні маси.

Представниками естетики XX ст. були: А. Річардс,

Ч. Огден, Д. Дьюрі, Т. Монро, М. Вейц (позитивістська есте­тика), 3. Фрейд, А. Адлер (психоаналітична естетика), А. Бергсон (інтуітивістська естетика), Е. Гусерль, М. Шелер, Р. Інгарден, М. Мерло-Понті, М. Дюфренн (феноменологічна естетика). М. Гайдеггер, В. Дельтей, Г. Гадамер (структуралістська естети­ка), Л.Шестов, М. Бердяев, А. Камю, Ж.-П. Сартр (екзистенціалі-стська естетика).

Серед робіт сучасних учених виділяються праці англійця X. Осборна, присвячені постмодерністській естетиці, а також американського культуролога І. Хассана в області культури постмодернізму, синтезу художнього і наукового пізнання.

Вивчаючи питання «Естетична думка України», необхідно знати, що вперше естетичні ідеї в Україні відбиті в трактатах пе­ріоду Київської Русі - «Ізборниках» 1073 і 1076 років, «Повчан­ні» Володимира Мономаха, а також у «Повести временних лет» Нестора та «Слові о полку Ігоревім».

Особливу роль у розвитку естетичной думки відіграла Киє-во-Могилянська академія. Значний внесок був зроблений Ф.Прокоповичем (1681-1736), який розглядав красу людини як гармонію душі і тіла. Видатний філософ Г. Сковорода (1722-1794) створив філософію серця, одним з аспектів якої було есте-тико-художне пізнання світу.

У XIX ст. з новаторськими естетичними ідеями виступав Т.Шевченко (1814-1861). Він значну увагу приділяв питанням специфіки прекрасного, сутності художнього процесу та соціаль­ної значимості мистецтва.

Дослідження /. Франко (1856 - 1916) поєднало в собі етичні та естетичні аспекти буття. Він збагатив науку ідеями, присвяче­ними вивченню природи художньої свідомості, соціальних і пси­хологічних основ творчості.

Відомий композитор, фольклорист і музикознавець ТІ. Сокольский (1832-1887) досліджував естетичні проблеми му­зичної критики, національних особливостей музичної творчості, прагнув розкрити співвідношення музичної психології й естети­ки. А. Потебня (1835-1891) став основоположником лінгвістич­ної естетики.

У розвитку естетичної думки України першої половини XX ст. значну роль відіграли видатний діяч і теоретик театрального мистецтва Лесь Курбас (1887-1942) та письменник Микола Хви­льовий (ІЮЗ-1933.

У другій половині XX - на початку XXI ст. в області естетики інтенсивно працюють такі дослідники, як Б. Кубланов, В. Іванов, В. Баленко, Д. Кучерюк, І. Іваньо, В. Мазепа, А. Канарський, О. Фортова, М. Гончаренко, Л. Левчук, В. Панченко та ін. Так, осми­сленню й оцінці української естетики присвячена праця І. Іваньо «Нарис розвитку естетичної думки України», Естетиці праці - дослі­дження Д. Кучерюка «Естетика праці». Складні проблеми існування мистецтва в сучасному культурному просторі піднімає В. Панченко в роботі «Художня творчість у контексті культури». Л. Левчук присвя­чує свої дослідження («Західноєвропейська естетика XX ст.», «Пси­хоаналіз: історія, теорія, мистецька практика») проблемам культури й естетики.

* * *

Довідкова література: Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Арістотель», «Августин Блаженный», «Фома Аквинский», «Гегель», «Фрейд», «Сартр», «Сковорода».

Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Естетика», «Відродження» «Арістотель Стагірит», «Августин», «Тома Аквінський», «Гегель», «Фройд», «Сартр», «Сковорода».

¹-------------------------- -^Щ^* ■

 

Тема 23.