Протягом строку дії кредитних договорів, суми здійснених запозичень, а також витрати на обслуговування запозичень тощо передбачають у законі про Державний бюджет.

БК надає Міністру фінансів широкі повноваження у сфері відносин із боргових зобов’язань. БК не вказує чи йдеться про запозичення, що передбачені у законі про Державний бюджет, чи мова йде також про інші позики, що не передбачені Державним бюджетом. У цьому зв’язку доречно згадати, що пункт 14 частини 1 статті 85 Конституції України передбачає, що до повноважень Верховної Ради України належить затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Конституційне положення однозначно визначає роль і компетенцію Верховної Ради України у цій сфері, а саме необхідність ратифікації Верховною Радою України угод про державні зовнішні запозичення. Проте ст. 16 БК чітко не визначає які саме зобов’язання, пов’язані із здійсненням запозичень, може брати Міністр фінансів за дорученням Кабінету Міністрів.

В процесі обслуговування і управління боргом можуть виникати інші фінансові зобов’язання, зокрема можуть застосовуватись санкції за порушення строків розрахунку за борговими зобов’язаннями тощо. Імунітет іноземної держави полягає у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так, іноземна держава не може бути притягнена до суду іншої держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету). Положення щодо імунітету держав містяться у законодавстві України, а саме ст. 425 "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет" Цивільного процесуального кодексу України, ст. 125 "Судовий імунітет" Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись нормами розділу 1 «Загальні засади» Конституції України держава діє не тільки в порядку здійснення суверенної влади, а також як суб'єкт цивільно-правових відносин (зокрема в реалізації відносин права власності - статті 13, 14 Конституції України). Конституційний суд України, своєму Рішенні від 06.12.2001 р № 17-рп/2001. у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України "Про угоди про розподіл продукції" (справа про угоди про розподіл продукції) прийшов до висновку, що можливість відмови держави від імунітету у відносинах цивільно-правового характеру, в тому числі зовнішньоекономічних і господарських, в яких держава виступає стороною як суб'єкт цивільно-правових відносин, цілком відповідає конституційній засаді рівності усіх суб'єктів права власності перед законом (частина 4 статті 13 Конституції України).

Управління боргом передбачає контроль передусім за двома параметрами – обсягом державного боргу та вартістю його обслуговування[11].

У процесі управління державним боргом виділяємо декілька функціональних елементів, а саме:

— визначення умов випуску і розміщення, параметрів нових боргових зобов’язань;

— обслуговування і погашення державного боргу;

— контроль та звітність за станом державного боргу.

Кожному із цих аспектів відповідають певні методи управління державною заборгованістю[12].

Відповідно до українського законодавства, обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України завдяки проведенню операцій із розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплаті доходу по них у вигляді відсотків та в іншій формі. Широкий спектр інструментів управління державним боргом, що є у розпорядженні держави, повинен забезпечувати провадження на національному рівні цілеспрямованої і абсолютно самостійної політики у сфері запозичень, хоч при цьому держава стикається з низкою обмежень, здебільшого економічного характеру. Ситуація ускладнюється, якщо об’єктом стає зовнішній борг, оскільки тоді проблема врегулювання потребує вирішення на міжнародному рівні, відповідно, на державу накладаються не лише економічні але й політичні обмеження. Принциповою умовою є обов’язок розрахунку з кредитором відповідно до умов договору, за будь-яких обставин. Позапланові видатки з бюджету поточного року на обслуговування боргових зобов’язань повинні бути компенсовані за рахунок інших засобів і йдеться перш за все про цивільно-правові інструменти: способи забезпечення кредитів, продаж права вимоги тощо.

Основні національні відмінності державного внутрішнього боргу в розвинутих країнах полягають не в типах інструментів, оскільки, зазвичай, вони дуже незначною мірою різняться між собою, і не в конкретних особливостях емісії та обігу державних цінних паперів. Суттєва різниця полягає в інституційних формах управління державним боргом, у тому, наскільки якісно управління державним боргом виконує і досягає мети виконання бюджету і визначеної грошово-кредитної політики центрального банку країни. Розмаїтості простежуються в частині категорій власників державних цінних паперів, що характеризує особливості інституційної структури національного фінансового ринку. Суттєво може розрізнятись структура ринку державних цінних паперів за критерієм строковості, залежно від способів розміщення і обігу державних цінних паперів.

Важливим завданням держави є досягнення оптимальної тимчасової структури державного боргу, яка визначається кон’юнктурою ринку державних цінних паперів, динамікою дохідності з державних цінних паперів із різними термінами погашення, пріоритетів інвесторів тощо. З огляду на складність оцінки впливу та структури державного боргу очевидним є чинник індивідуального специфічного (особливого) впливу в кожній конкретній державі, а відтак особливості його правового регулювання – визначення змісту, структури, допустимих обсягів, способів управління тощо. Тому не завжди перенесення зарубіжної практики на національний ґрунт може бути успішним. Державне боргування передбачає цілу систему – інфраструктуру ринку державних запозичень і успіх значною мірою залежить від її розвитку, від рівня налагодженості зв’язків, методів управління тощо[13].

Розміщення нових запозичень потребує аналізу багатьох чисельних параметрів для вибору оптимального варіанта, що дозволив би не лише здійснити заплановані вкладення але й мінімізувати витрати запозичень. До таких параметрів належать:

тип кредитора;

сфера розміщення запозичень;

термін погашення;

форма виплати доходів;

Вид позики.

Виключно всебічний аналіз поточної економічної ситуації і прогноз її розвитку, з урахуванням пріоритетів соціально-економічного розвитку, може забезпечити правильний вибір оптимального варіанта нової позики. При цьому дуже важливо оцінити зміни розміру і структури державного боргу в майбутньому, тобто аналіз динаміки державного боргу в часі. Аналіз боргової динаміки, що виконують на стадії ухвалення рішення щодо випуску нових позик, дає змогу визначити умови для вибору тих чи інших методів управління державним боргом на стадії його обслуговування і погашення.

Погашення державного боргу – це здійснення платежів на виконання державних боргових зобов’язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу [14]. Проблема погашення державного боргу полягає в тому, що виникнувши один раз, у майбутньому він набуває значно більшого обсягу за рахунок процентних платежів по його обслуговуванню. Обслуговування державного боргу – це платежі на виконання державних боргових зобов’язань перед кредиторами за користування позиченими коштами (сплата відсотків, комісій тощо) та інші платежі, пов’язані з виконанням боргових зобов’язань на користь кредиторів.[15]

За дослідженнями економістів, велике значення для оцінки ефективності управління державним боргом мають показники, що ґрунтуються на оцінці видатків з обслуговування і погашення державного боргу. Це дуже складне в правовому і організаційно-методичному аспектах питання.

Процес здійснення витрат передбачає різні схеми розрахунків. Умовно їх розрізняють залежно від:

— характеру боргового зобов’язання (внутрішні або зовнішні);

— типів кредиторів (резиденти і нерезиденти; міжнародні організації економічного розвитку; органи управління іноземних держав; іноземні комерційні банки);

— видів платежу (боргові зобов’язання або інші зобов’язання з управління державним боргом).

Платежі з обслуговування і погашення державного боргу тісно пов’язані, оскільки їх виконання забезпечується відповідно до кредитних угод, або умов випуску державних цінних паперів, тобто, ці боргові зобов’язання мають одну правову та економічну основу. Водночас, окремий порядок застосовують під час здійснення платежів за сервісними угодами, пов’язаними з операціями щодо управління державним боргом, оскільки вони не мають боргової природи. Відповідно до висновку Рахункової палати це підтверджує необхідність планування і здійснення таких видатків окремо від платежів з обслуговування та погашення державних боргових зобов’язань[16].

Зазначимо, що відповідно до ст. 16 Бюджетного кодексу України, саме Міністерству фінансів в особі Міністра передано належне державі право на здійснення державних запозичень. Це означає, що Міністерство фінансів України як позичальник від імені держави несе повну відповідальність і за повернення запозичених коштів. Це підтверджується і тим, що згідно з п. 6 цієї статті, якщо витрати на обслуговування та погашення державного боргу перевищать обсяг коштів, передбачений у законі про Державний бюджет України на таку мету, Міністерство фінансів України невідкладно інформує про це Кабінет Міністрів України. Тобто, саме Міністерство фінансів України є відповідальним за витрати коштів, призначених на обслуговування та погашення державного боргу.

На жаль, сьогодні можемо свідчити про те, що в Україні не створено цілісної системи законодавчого забезпечення регулювання витрат з обслуговування і погашення державного боргу. Окремі положення щодо таких витрат визначені в низці нормативно-правових актів, є суперечливими і не застосовуються у практиці бюджетного планування. Законами про Державний бюджет України розміри запозичень обмежені не потребою погашення державного боргу, а його граничними розмірами. Також у законах про державний бюджет не реалізовано норму Бюджетного кодексу України, зокрема, ст. 16 щодо визначення не лише меж державних запозичень, а й умов їх запозичень. З огляду на це, Рахункова палата рекомендує реалізовувати цю норму завдяки затвердженню річних Програм державних запозичень у складі Державного бюджету України[17].

Отже проблема обслуговування та управління державним боргом є надзвичайно гострою, адже йдеться про державні (бюджетні) видатки. Втім, це не лише економічна проблема, але, як бачимо, однаковою мірою вона є і правовою, і соціальною, і політичною, адже держава повинна цілеспрямовано залучати додаткові ресурси, обслуговувати та погашати державний борг і звітувати перед населенням про використані позичкові ресурси та джерела розрахунків за позиками. При цьому, елемент публічності повинен бути обов’язковим, адже тягар боргу, сформований державою, несуть платники податків у майбутньому. Особливо проблема загострюється, якщо розрахунок із кредиторами є неможливим з огляду на складну фінансову ситуацію в державі.