Тема № 7. Державний кредит, державний борг.

Тема № 7. Державний кредит, державний борг.

Дефіцит державного та місцевого бюджетів. Поняття та види бюджетного запозичення.

Державний борг. Управління державним боргом.

Види бюджетних запозичень

1. Залежно від суб’єкта здійснення:

1) державні

2) місцеві (їх особливістю згідно статті 74 БК є цільовий характер використання коштів, залучених на кредитних засадах. А саме, з метою фінансування бюджету розвитку Автономної Республіки Крим, міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об’єктів довготривалого користування або об’єктів, які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної республіки Крим, міських рад, спрямованих на задоволення інтересів населення).

2. Залежно від ринку розміщення запозичення та особи кредитора: 1) внутрішні

2) зовнішні

Предметом бюджетного запозичення згідно чинного законодавства, можуть бути: цінні папери та кредитні договори.

Цінні папери.

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02. 2006 р. № 3480-IV визначає такі види цінних паперів, що можуть засвідчувати боргове зобов’язання бюджету, відповідно, державного або місцевого:

1. Державні облігації України Облігацією визнається цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення. Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Облігація має номінальну вартість, визначену в національній валюті, а якщо це передбачено умовами розміщення облігацій – в іноземній валюті.

Продаж облігацій здійснюють, відповідно, в національній валюті або в іноземній валюті. Погашення облігацій можна здійснювати грошима або майном, відповідно до умов розміщення облігацій.

Законодавство України дає змогу класифікувати державні облігації за низкою критеріїв. Отже, державні облігації України поділяють:

1. За формою та цільовим призначенням:

1) облігації внутрішніх державних позик України – державні цінні папери, які розміщують винятково на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов’язання України щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій їхньої номінальної вартості з виплатою доходу, відповідно до умов розміщення облігацій (їх продаж здійснюють у національній валюті).

2) цільові облігації внутрішніх державних позик України – облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу. Основною умовою випуску та головним реквізитом цільових облігацій внутрішніх державних позик України є зазначення передбаченого законом про Державний бюджет України на відповідний рік напряму використання, залучених від розміщення таких облігацій коштів. Кошти, залучені до Державного бюджету України від розміщення цільових облігацій внутрішніх державних позик України, використовують винятково для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їхнього повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік. Фінансування здійснюють відповідно до кредитних договорів, що укладаються між державою, в особі Міністерства фінансів України, та отримувачем коштів.

в) облігації зовнішніх державних позик України – державні боргові цінні папери, які розміщують на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їхню номінальну вартість з виплатою доходу, відповідно до умов випуску облігацій (їх продаж здійснюють у валюті запозичення). Відповідно до Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок”, розміщення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України, яке може залучати для цього банки, інвестиційні компанії тощо. Відносини між Міністерством фінансів України і цими організаціями регулюють відповідні договори. Облігації зовнішніх державних позик України випускають процентними або з нульовим купоном, дисконтними. Вони можуть бути іменними або на пред’явника з вільним або обмеженим колом обігу. Емітентом облігацій зовнішніх державних позик України є держава, що діє через Кабінет Міністрів України, в особі Міністерства фінансів України. Міністр фінансів України підписує від імені України відповідні документи та угоди, пов’язані з випуском, обігом та погашенням облігацій зовнішніх державних позик України.

2. За строком обігу державні облігації України можуть бути:

а) довгострокові – понад п’ять років;

б) середньострокові – від одного до п’яти років;

в) короткострокові – до одного року.

3. За способом виплати доходів облігації класифікують на:

а) відсоткові облігації – облігації, за якими передбачено виплату відсоткових доходів.

б) цільові облігації – облігації, виконання зобов’язань за якими дозволяється товарами та/або послугами, відповідно до вимог, встановлених умовами розміщення таких облігацій. Дохід за облігаціями цільових позик (безпроцентні облігації) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які випущено позики. Якщо ціна товару до моменту його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазначеною на облігації, а під час одержання більш дешевого товару він отримує різницю між вартістю облігації та ціною товару.

в) дисконтні облігації – облігації, які розміщують за ціною, нижчою ніж їхня номінальна вартість. Різницю між ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачують власнику облігації під час її погашення, і вона становить дохід (дисконт) за облігацією.

4. За видами державні облігації України можуть бути:

а) іменними;

б) на пред’явника.

5. За способом розміщення:

а) у документарній формі;

б) у бездокументарній формі.

Розміщення державних облігацій України здійснюють у разі дотримання на кінець року граничних розмірів державного зовнішнього та внутрішнього боргу, передбачених Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, невизначені умовами розміщення, встановлює Міністерство фінансів України відповідно до законодавства.

Дохід за облігаціями усіх видів виплачують відповідно до умов їхнього випуску. Виплату доходів і погашення державних облігацій України здійснюють грошима або державними облігаціями України інших видів за згодою сторін (Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02. 2006 р. № 3480-IV).

Розміщення облігацій внутрішніх державних позик здійснюється на добровільних засадах серед фізичних і юридичних осіб. Кожного року в законі України про Державний бюджет на відповідний рік передбачено кошти на погашення державних облігацій, випущених за попередні роки. Рішення про випуск державних облігацій внутрішньої державної позики ухвалює Кабінет Мінстрів України, що оформлюється відповідною постановою про випуски облігацій внутрішніх державних позик на відповідний рік.

Кошти, що надходять від розміщення державних облігацій, зараховують до Державного бюджету на окремий рахунок.

Погашення облігацій внутрішньої державної позики здійснює Міністерство фінансів України через Національний банк України й уповноважених ним дилерів і брокерів, з коштів, отриманих для таких цілей від Міністерства фінансів України чи головного управління Державного казначейства України, в кінці строку, на який було випущено облігації. Проте існує також практика випуску конверсійних облігацій внутрішньої державної позики. За допомогою цього типу державних цінних паперів держава здійснює на добровільних засадах заміну тих облігацій, за якими настав строк погашення. Заміну облігацій внутрішніх державних позик здійснюють керуючись оцінкою їхньої вартості відповідним обсягом конверсійних дисконтних облігацій за ціною, нижчою їхньої номінальної вартості[3].

Також можливо дострокове погашення облігацій внутрішньої державної позики у випадку, коли випущені облігації з достроковим погашенням[4], або виконання суб’єктами господарювання зобов’язань перед державним бюджетом[5]. Учасниками операцій з дострокового викупу облігацій за умови виконання суб’єктами господарювання зобов’язань перед державним бюджетом, є суб’єкти господарювання, які мають відповідні зобов’язання перед державним бюджетом, власники державних облігацій, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України.

Облігації внутрішньої державної ощадної позики розміщують серед фізичних і юридичних осіб – резидентів України на добровільній основі. Їх вільно продають установи уповноважених банків, і вони є у вільному обігу серед фізичних та юридичних осіб – резидентів України. Погашення і виплату доходу за облігаціями здійснюють у валюті України. Рішення про випуск облігації внутрішньої державної ощадної позики ухвалює Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів випускає облігації, виступаючи гарантом їхнього своєчасного погашення. Розміщення облігацій здійснюють за номінальною, або курсовою вартістю уповноваженими банками, яку визначає Кабінет Міністрів України, що уклали з Міністерством фінансів відповідні угоди. Уповноважені банки, що здійснюють розміщення облігацій, можуть викупити у Мініністерства фінансів облігації.[6]

Облігації місцевої позики. Принципово, що частина 1 статті 15 БК визначає, що внутрішні та зовнішні запозичення можуть здійснювати і місцеві ради. Щодо бюджетних запозичень органів місцевого самоврядування, то доречно зауважити, що продовження цього положення міститься у статтях 16 та 74 Кодексу. Частина 3 статті 16 БК вказує на суб’єктів прийняття рішення про здійснення бюджетних запозичень до місцевих бюджетів. Носіями такого права є представницькі органи влади на місцях, що приймають рішення про затвердження відповідного бюджету місцевого самоврядування. Проте не усі місцеві ради можуть здійснювати бюджетні запозичення. Таке право не належить обласним та районним радам, а також сільським та селищним радам. Крім цього коментоване положення встановлює заборону щодо залучення зовнішніх запозичень до бюджету Автономної Республіки Крим, а також до бюджетів міст, у яких проживає не менше як п’ятсот тисяч мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень.

Порядок та механізм здійснення запозичень до місцевих бюджетів обов’язково передбачає:

— відповідні форми таких запозичень (муніципальні цінні папери, боргові угоди тощо);

— наявність відповідної інфраструктури щодо випуску, обігу муніципальних цінних паперів та операцій з ними тощо;

— державне регулювання місцевих бюджетних запозичень, що здійснюють Міністерство фінансів України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та ін.

Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02. 2006 р. № 3480-IV визначає механізм випуску облігацій місцевої позики органами місцевого самоврядування. Однак питання обсягів позики, її покриття та використання в законі не визначається, оскільки є предметом правового регулювання фінансового права, зокрема Бюджетного кодексу України та підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Так важливим етапом у процесі вдосконалення правового регулювання відносин, що виникають у сфері реалізації муніципальних облігацій, стали Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення запозичень до місцевих бюджетів» від 24.02.2003 р. № 207; Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Положення про порядок випуску та обігу облігацій місцевої позики» від 13.10.1997 р. № 48 тощо. Власне у підзаконних нормативно-правових актах знаходимо визначення місцевого боргу, як загальної суми заборгованості Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста, що складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста, включаючи боргові зобов’язання, що вступають у дію в результаті наданих гарантій за кредитами, або зобов’язань, які виникають на підставі законодавства або договору. Запозичення може здійснюватися у формі:

випуску облігацій місцевих позик;

Мету запозичення.

Процедура здійснення випуску облігацій включає таку послідовність дій:

а) отримання в Міністерстві фінансів України висновку щодо відповідності проекту рішення про здійснення запозичень вимогам, установленим бюджетним законодавством;

б) прийняття Радою рішення про здійснення запозичень, у тому числі у формі випуску облігацій;

в) оформлення та затвердження інформації про випуск облігацій;

г) реєстрація в реєструвальному органі випуску облігацій та інформації про їх випуск;

ґ) опублікування зареєстрованої інформації про випуск облігацій;

д) виготовлення бланків сертифікатів облігацій (у разі випуску облігацій у документарній формі) або розміщення глобального сертифіката (у разі випуску облігацій бездокументарній формі);

е) розміщення облігацій, що здійснюється у термін, зазначений в інформації про випуск облігацій;

є) подання до реєструвального органу звіту про результати розміщення випуску облігацій у строки та в порядку, передбачені Положенням;

ж) погашення облігацій, що здійснюється у термін, зазначений в інформації про випуск облігацій;

з) подання до реєструвального органу звіту (звітів) про погашення облігацій у строки та в порядку, передбачені Положенням;

и) подання до реєструвального органу документів на скасування реєстрації випуску облігацій. Якщо жодна облігація не була розміщена, документи на скасування реєстрації випуску облігацій подаються одночасно із звітом про результати розміщення випуску облігацій. [7]

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку реєструє випуск таких облігацій, встановлює вимоги до типу облігацій, що емітуються, визначає особливості їхнього придбання нерезидентами. Крім того, комісія контролює випуск та обіг облігацій місцевої позики і в разі порушення емітентом умов, визначених у рішенні ради або в інформації про випуск облігацій, може вживати до них санкції, визначені в Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» віж 30.10.1996 р. 448/96-ВР.

Серед важливих положень чинного законодавства знаходимо низку забороняючих правових норм. Зокрема щодо заборони місцевим радам випускати облігації для виплат за раніше здійсненими позиками. Не можна також погашати облігації і будь-якими іншими цінними паперами. При цьому максимальний розмір сумарної вартості випусків облігацій місцевої позики, згідно з положенням, не повинен перевищувати 30% дохідної частини бюджету емітента за минулий рік. У разі, коли головною дохідною частиною бюджету емітента є дотації та субвенції, одержані з бюджетів вищих рівнів, обсяг випуску облігацій місцевої позики узгоджують із Міністерством фінансів України.

У контексті аналізу правового регулювання державних та місцевих запозичень, важливо пам’ятати про принцип самостійності бюджетів бюджетної системи України. Згідно п.3 ст. 7 Бюджетного кодексу України, Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Відтак надання Міністерством фінансів висновку щодо відповідності проекту рішення про здійснення запозичення чи проведення іншої операції вимогам, установленим бюджетним законодавством, не є гарантією держави або Мінфіну виконання зобов’язань чи підтвердженням платоспроможності позичальника.

 

3. Казначейське зобов’язання України – державний цінний папір, що розміщується винятково на добровільних засадах серед фізичних осіб, засвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов’язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов’язань України.

Емітентом казначейських зобов’язань України виступає держава в особі Міністерства фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України.

Казначейські зобов’язання України можуть бути іменними або на пред’явника і розміщуються у документарній або бездокументарній формі. У разі розміщення казначейських зобов’язань України у документарній формі видають сертифікат. У сертифікаті казначейського зобов’язання України зазначають вид цінного паперу, найменування і місцезнаходження емітента, суму платежу, дату виплати грошового доходу, дату погашення, зазначення місця, в якому повинно бути здійснено погашення, дату і місце видачі казначейського зобов’язання України, серію та номер сертифіката казначейського зобов’язання України, підпис керівника емітента або іншої уповноваженої особи, засвідчений печаткою емітента. У сертифікаті іменного казначейського зобов’язання України також зазначається ім’я власника.

Казначейські зобов’язання України за строком обігу можуть бути:

— довгострокові – понад п’ять років;

— середньострокові – від одного до п’яти років;

— короткострокові – до одного року.

Погашення та сплата доходу за казначейськими зобов’язаннями України гарантується доходами Державного бюджету України.

Особливості погашення та реалізації прав за казначейськими зобов’язаннями України визначаються умовами їхнього розміщення. Умови розміщення казначейських зобов’язань України можуть передбачати їхнє погашення шляхом зменшення зобов’язань перед Державним бюджетом України власника казначейського зобов’язання України на вартість цього зобов’язання.

Порядок визначення вартості продажу казначейських зобов’язань України під час їхнього розміщення встановлює Міністерство фінансів України. Особливості провадження депозитарної діяльності з казначейськими зобов’язаннями України визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку разом з Національним банком України.

Отже випуск та обіг державних цінних паперів передбачає специфічний вид управлінської діяльності держави, а також цілу систему організаційно-правових заходів на фінансовому та грошово-кредитному ринках. Перелічені види цінних паперів український законодавець зачисляє до категорії емісійних цінних паперів і роз’яснює, що вони засвідчують однакові права їхніх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент). Крім того, їх визначають як боргові цінні папери, тобто такі, що засвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання.

За загальним правилом, емітент від свого імені випускає цінні папери і зобов’язується дотримуватися умов їхнього випуску. Усі зобов’язання, що виникають у зв’язку з випуском цінних паперів він повинен виконувати у строки і в порядку, передбаченому законодавством України, а також рішеннями про випуск цінних паперів. Відмова від виконання зобов’язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність підстави зобов’язання або на його недійсність, відповідно до статті 198 Цивільного кодексу України – не допускається. Разом з тим, у Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» вiд 23.02.2006 № 3480-IV зазначено, що емісія державних облігацій України та казначейських зобов’язань є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Регулювання здійснюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються граничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу. Рішення про розміщення облігацій зовнішніх та внутрішніх державних позик України та умови їхнього випуску ухвалюють згідно з Кодексом. Обсяг емісії казначейських зобов’язань України у сукупності з емісією державних облігацій внутрішніх державних позик України не може перевищувати граничного обсягу внутрішнього державного боргу та обсягу пов’язаних з обслуговуванням державного боргу видатків, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Боргові угоди.

Борговими угодами можна вважати кредитні угоди (угоди про позику) та інші документи, якими оформляють державне запозичення в межах, визначених законом України про Державний бюджет України. Угоди щодо державного запозичення укладає Кабінет Міністрів України в особі Міністра фінансів України. Угоди щодо зовнішнього державного боргу укладає Міністерство фінансів України у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, з урахуванням норм міжнародного права.

Порядок відображення операцій, пов’язаних із державним боргом під час планування та виконання державного бюджету, затверджений Наказом Міністерства фінансів України, визначає боргові угоди як угоди, за якими виникають боргові зобов’язання держави унаслідок державного запозичення або іншими шляхами, передбаченими законодавством України[8].

Зовнішніми кредиторами України є міжнародні економічні та фінансові організації, окремі держави й окремі суб’єкти економічної та фінансової діяльності. Перші зовнішні державні позики Україна здійснила ще в 1992 р. Сьогодні найбільшими кредиторами України є міжнародні фінансові організації, передусім Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Україна вступила у Міжнародний валютний фонд та Світовий банк у 1992 р., відповідно до Закону України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного Банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» вiд 03.06.1992 № 2402-XII.

Ухвалення рішення щодо реалізації проекту економічного і соціального розвитку України, які підтримують міжнародні фінансові організації – процес складний і тривалий. Можна визначити певні стадії проходження проекту: ініціювання проекту; підготовка проекту; переговори між Україною та міжнародною фінансовою організацією, з підписанням відповідного протоколу; підтвердження результатів переговорів Кабінетом Міністрів України; ратифікація міжнародного договору Верховною Радою України; реалізація проекту; завершення реалізації проекту та звіт.

Державний борг. Управління.

Питання граничного обсягу державного боргу врегульовано у статті 18 Кодексу. Без сумніву, саме бюджетні запозичення складають основу державного боргу. Разом з тим, за допомогою інституту бюджетних запозичень здійснюється управління державним боргом. Проте найважливішим критерієм оцінки якості і кількості бюджетних запозичень є їх обсяг, що не повинен перевищувати суми, визначеної у законі про Державний бюджет на відповідний рік, а також граничного обсягу державного боргу – 60% річного номінального обсягу валового внутрішнього продукту України.

План співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями – окремий розділ Державної програми економічного і соціального розвитку України на календарний рік, який розробляє Міністерство економіки за поданням заінтересованих центральних органів виконавчої влади.

Згідно з Положенням Про порядок ініціювання, підготовки та реалізації проектів економічного і соціального розвитку України, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 р. № 1027, виділяють системний проект - спрямований на підтримку реформ в Україні, у рамках якого позика використовується для фінансування державного бюджету та інвестиційний проект - проект, реалізація якого передбачається на умовах фінансової самоокупності та у рамках якого погашення і обслуговування позики здійснюється за рахунок коштів бенефіціара, або проект розвитку інституціональної спроможності органу виконавчої влади, установи чи організації, у рамках якого погашення та обслуговування позики здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Ухвалення рішення щодо реалізації проекту економічного і соціального розвитку України, які підтримують міжнародні фінансові організації – процес складний і тривалий. Можна визначити певні стадії проходження проекту: ініціювання проекту; підготовка проекту; переговори між Україною та МФО з підписанням відповідного протоколу; підтвердження результатів переговорів Кабінетом Міністрів України; ратифікація міжнародного договору Верховною Радою України, у випадках передбачених міжнародно-правовими нормами; реалізація проекту; завершення реалізації проекту та звіт. Кабінет Міністрів України затверджує склад міжвідомчої координаційної ради, а також міжвідомчої робочої групи для забезпечення координації та контролю за підготовкою і реалізацією системного проекту. В низці випадків існує ще процедура підтвердження чинності Угоди Радою Директорів міжнародної фінансової організації.

БК надає Міністру фінансів широкі повноваження у сфері відносин із боргових зобов’язань. БК не вказує чи йдеться про запозичення, що передбачені у законі про Державний бюджет, чи мова йде також про інші позики, що не передбачені Державним бюджетом. У цьому зв’язку доречно згадати, що пункт 14 частини 1 статті 85 Конституції України передбачає, що до повноважень Верховної Ради України належить затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Конституційне положення однозначно визначає роль і компетенцію Верховної Ради України у цій сфері, а саме необхідність ратифікації Верховною Радою України угод про державні зовнішні запозичення. Проте ст. 16 БК чітко не визначає які саме зобов’язання, пов’язані із здійсненням запозичень, може брати Міністр фінансів за дорученням Кабінету Міністрів.

В процесі обслуговування і управління боргом можуть виникати інші фінансові зобов’язання, зокрема можуть застосовуватись санкції за порушення строків розрахунку за борговими зобов’язаннями тощо. Імунітет іноземної держави полягає у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так, іноземна держава не може бути притягнена до суду іншої держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету). Положення щодо імунітету держав містяться у законодавстві України, а саме ст. 425 "Позови до іноземних держав. Дипломатичний імунітет" Цивільного процесуального кодексу України, ст. 125 "Судовий імунітет" Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись нормами розділу 1 «Загальні засади» Конституції України держава діє не тільки в порядку здійснення суверенної влади, а також як суб'єкт цивільно-правових відносин (зокрема в реалізації відносин права власності - статті 13, 14 Конституції України). Конституційний суд України, своєму Рішенні від 06.12.2001 р № 17-рп/2001. у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 5, частини третьої статті 6, статті 32 Закону України "Про угоди про розподіл продукції" (справа про угоди про розподіл продукції) прийшов до висновку, що можливість відмови держави від імунітету у відносинах цивільно-правового характеру, в тому числі зовнішньоекономічних і господарських, в яких держава виступає стороною як суб'єкт цивільно-правових відносин, цілком відповідає конституційній засаді рівності усіх суб'єктів права власності перед законом (частина 4 статті 13 Конституції України).

Управління боргом передбачає контроль передусім за двома параметрами – обсягом державного боргу та вартістю його обслуговування[11].

У процесі управління державним боргом виділяємо декілька функціональних елементів, а саме:

— визначення умов випуску і розміщення, параметрів нових боргових зобов’язань;

— обслуговування і погашення державного боргу;

— контроль та звітність за станом державного боргу.

Кожному із цих аспектів відповідають певні методи управління державною заборгованістю[12].

Відповідно до українського законодавства, обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України завдяки проведенню операцій із розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплаті доходу по них у вигляді відсотків та в іншій формі. Широкий спектр інструментів управління державним боргом, що є у розпорядженні держави, повинен забезпечувати провадження на національному рівні цілеспрямованої і абсолютно самостійної політики у сфері запозичень, хоч при цьому держава стикається з низкою обмежень, здебільшого економічного характеру. Ситуація ускладнюється, якщо об’єктом стає зовнішній борг, оскільки тоді проблема врегулювання потребує вирішення на міжнародному рівні, відповідно, на державу накладаються не лише економічні але й політичні обмеження. Принциповою умовою є обов’язок розрахунку з кредитором відповідно до умов договору, за будь-яких обставин. Позапланові видатки з бюджету поточного року на обслуговування боргових зобов’язань повинні бути компенсовані за рахунок інших засобів і йдеться перш за все про цивільно-правові інструменти: способи забезпечення кредитів, продаж права вимоги тощо.

Основні національні відмінності державного внутрішнього боргу в розвинутих країнах полягають не в типах інструментів, оскільки, зазвичай, вони дуже незначною мірою різняться між собою, і не в конкретних особливостях емісії та обігу державних цінних паперів. Суттєва різниця полягає в інституційних формах управління державним боргом, у тому, наскільки якісно управління державним боргом виконує і досягає мети виконання бюджету і визначеної грошово-кредитної політики центрального банку країни. Розмаїтості простежуються в частині категорій власників державних цінних паперів, що характеризує особливості інституційної структури національного фінансового ринку. Суттєво може розрізнятись структура ринку державних цінних паперів за критерієм строковості, залежно від способів розміщення і обігу державних цінних паперів.

Важливим завданням держави є досягнення оптимальної тимчасової структури державного боргу, яка визначається кон’юнктурою ринку державних цінних паперів, динамікою дохідності з державних цінних паперів із різними термінами погашення, пріоритетів інвесторів тощо. З огляду на складність оцінки впливу та структури державного боргу очевидним є чинник індивідуального специфічного (особливого) впливу в кожній конкретній державі, а відтак особливості його правового регулювання – визначення змісту, структури, допустимих обсягів, способів управління тощо. Тому не завжди перенесення зарубіжної практики на національний ґрунт може бути успішним. Державне боргування передбачає цілу систему – інфраструктуру ринку державних запозичень і успіх значною мірою залежить від її розвитку, від рівня налагодженості зв’язків, методів управління тощо[13].

Розміщення нових запозичень потребує аналізу багатьох чисельних параметрів для вибору оптимального варіанта, що дозволив би не лише здійснити заплановані вкладення але й мінімізувати витрати запозичень. До таких параметрів належать:

тип кредитора;

сфера розміщення запозичень;

термін погашення;

форма виплати доходів;

Вид позики.

Виключно всебічний аналіз поточної економічної ситуації і прогноз її розвитку, з урахуванням пріоритетів соціально-економічного розвитку, може забезпечити правильний вибір оптимального варіанта нової позики. При цьому дуже важливо оцінити зміни розміру і структури державного боргу в майбутньому, тобто аналіз динаміки державного боргу в часі. Аналіз боргової динаміки, що виконують на стадії ухвалення рішення щодо випуску нових позик, дає змогу визначити умови для вибору тих чи інших методів управління державним боргом на стадії його обслуговування і погашення.

Погашення державного боргу – це здійснення платежів на виконання державних боргових зобов’язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу [14]. Проблема погашення державного боргу полягає в тому, що виникнувши один раз, у майбутньому він набуває значно більшого обсягу за рахунок процентних платежів по його обслуговуванню. Обслуговування державного боргу – це платежі на виконання державних боргових зобов’язань перед кредиторами за користування позиченими коштами (сплата відсотків, комісій тощо) та інші платежі, пов’язані з виконанням боргових зобов’язань на користь кредиторів.[15]

За дослідженнями економістів, велике значення для оцінки ефективності управління державним боргом мають показники, що ґрунтуються на оцінці видатків з обслуговування і погашення державного боргу. Це дуже складне в правовому і організаційно-методичному аспектах питання.

Процес здійснення витрат передбачає різні схеми розрахунків. Умовно їх розрізняють залежно від:

— характеру боргового зобов’язання (внутрішні або зовнішні);

— типів кредиторів (резиденти і нерезиденти; міжнародні організації економічного розвитку; органи управління іноземних держав; іноземні комерційні банки);

— видів платежу (боргові зобов’язання або інші зобов’язання з управління державним боргом).

Платежі з обслуговування і погашення державного боргу тісно пов’язані, оскільки їх виконання забезпечується відповідно до кредитних угод, або умов випуску державних цінних паперів, тобто, ці боргові зобов’язання мають одну правову та економічну основу. Водночас, окремий порядок застосовують під час здійснення платежів за сервісними угодами, пов’язаними з операціями щодо управління державним боргом, оскільки вони не мають боргової природи. Відповідно до висновку Рахункової палати це підтверджує необхідність планування і здійснення таких видатків окремо від платежів з обслуговування та погашення державних боргових зобов’язань[16].