Проаналізуйте позиції і конкретні прояви діяльності представників радикальної та поміркованої течій в українському козацтві. Чому в 20-30 рр. ХVІІ ст. посилився козацький радикалізм.

Поясніть які причини зумовили посилення військово-політичної ролі козацтва наприкінці ХVІ – першій чверті ХVІІ ст., перетворення козацтва на лідера національно-визвольних змагань.

Військово-політична роль козацтва надзвичайно посилилась та зросла наприкінці ХVІ – першій чверті ХVІІ ст, адже козацтво було єдиним прошарком населення котре ще могло протистояти постійному натиску Польщі на укр. населення. Це протистояння проявлялося в чисельних повстаннях та навіть спробах гетьманів вести самостійну зовнішню політику.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Основні виступи цього часу: повстання К. Косинського (1591—1593), С. Наливайка (1595—1596).

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600—1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616— 1622). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв´язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років XVII ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Це друга хвиля повстань. Основні: Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), Івана Сулими (1635), П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця (1637—1638).

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст., закінчилися поразками. Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості. Це й перетворило козацтво на лідера національно-визвольних змагань.

 

Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. характеризується різним посиленням тиску на українство з боку Польщі. Чому саме цей період пов’язаний з національно-культурним відродженням українського народу? Які його характерні ознаки?

Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. – це постійний наступ Польщі на Україну. І може здатися дивним, що в саме цей період відбувається національно-культурне відродження. Це пояснюється тим, що серед українського народу зросла вага такого прошарку як козацтво. Саме козаки були рушійною силою у відродженні. Сюди ще безумовно додаються такі проблеми як зростання кріпосницького та національно-релігійного гніту укріїнців. Адже цей період характеризується збільшенням особистої залежності селян, постійним наступом на укр. культуру, а особливо релігію. Крім того, відсутність єдиної дуржави, що захищала б інтереси населення, робило життя селян нестерпним. Тобто культурне відродження в Україні відбувалося у надто складних умовах - переважна частина українських земель протягом 14-16 століть перебувала у складі Литви, Польщі, інших держав. Соціальне пригнічення поєднувалося з національно-духовним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, традиції, православна віра. Католицизм і унія стали тією зброєю, за допомогою якої польські магнати та шляхта намагалися остаточно поневолити українське населення. Віра являлась не лише основою світосприйняття та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу Притуплялася і згасала національна самосвідомість.. Одначе селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й духовенство, котрі трималися православ'я, вже починали гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів.

Тяжке політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

 

Проаналізуйте позиції і конкретні прояви діяльності представників радикальної та поміркованої течій в українському козацтві. Чому в 20-30 рр. ХVІІ ст. посилився козацький радикалізм.

На початку XVII ст. козацтво опинилось в скрутному становищі. Адже з кінця XVI ст. боротьба народних мас України проти польської шляхти і місцевих експлуататорів виливається у великі селянсько-козацькі повстання. Головною силою цих повстань були селянські маси, а також міська біднота і козацькі низи, які боролися проти польських магнатів, проти соціального і національного гніту. У повстаннях нерідко брали участь і реєстрові козаки, права яких магнати і шляхта постійно порушували: захоплювали землі реєстрових козаків і всіляко їх утискували. Але не всі козаки підтримували та брали участь у повстаннях. Частина заможної козацько-старшинської верхівки йшла іноді на угоду з польською шляхтою, тоді як рядові козацькі маси разом з селянством і міською біднотою вели непримиренну боротьбу.

Запорозькі козаки були найорганізованішою і найдосвідченішою у військовому відношенні частиною повстанських сил. Запорозька Січ озброювала повстанське військо артилерією, поповнювала запаси зброї. Після окремих невдач або поразок найактивніші учасники повстань вирушали на Запорозьку Січ і там збирали сили для нового виступу.

Проте польській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання, що мали негативні наслідки для козаків. Придушивши повстання 90-х рр. XVI ст., польсько-шляхетський уряд оголосив козацтво поза законом. Король запропонував шляхті хапати козаків, не дозволяти їм збиратися "в купи", карати їх на смерть, не пропускати нікого в Запорожжя та зі Запорожжя.

Після цього польська сторона, уклавши з Туреччиною мир, зобов’язувалась знищити козацтво. Цього не було досягнуто, і в жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка на Київщині між королівськими комісарами і козацькою старшиною було укладено угоду. Пізніше козаки сприяли польському намаганню захопити Москву 1617—1618 рр. та навіть брали участь в Хотинській війні. Тобто, можна сказати, що помірковано налаштована частина козацтва (а це була здебільшого козацька старшина та гетьман Сагайдачний, що вели угодницьку політику) все ще сподівалась на більш мирні способи ведення політики з Польщею.

Проте цього досягти не вдалося. Після Хотинської війни 40-тисячне козацьке військо повернулося в Україну. Однак, відігравши вирішальну роль у здобутті в ній Річчю Посполитою перемоги, козацтво одночасно програло. Обіцянки, дані запорожцям напередодні війни Сиґізмундом ІІІ, виконані не були. Уже в жовтні 1621 р. польський уряд наказав залишити в реєстрі лише 3 тис. козаків. Крім того, козакам не було виплачено обіцяних за участь у війні грошей. Це викликало масові незадоволення серед козаків, що були змушені повертатися до панів та вело до відновлення радикальних налаштуваннь проти Польщі.

У 1621 та 1622 рр. козаки зверталися до Сиґізмунда ІІІ з петиціями, де зобов’язувалися не нападати на турецькі володіння і Крим, якщо король задовольнить їхні вимоги. Вони просили зберегти їхні давні вольності, збільшити реєстр, збільшити і своєчасно виплачувати платню. Проте влада Речі Посполитої не бажала розглядати прохання козаків й вирішила приборкати її силою. Це призвело до нової хвилв повстань 20-30-х рр. 1625 р – повстання під проводом гетьмана Марка Жмайла, наслідками якого було збільшення реєстру до 6 тис. 1630 р. – повстання Тараса Федоровича (Трясили), наслідок – підписання угоди збільшення реєстру до 8 тис. 4 серпня 1635 р. – Іван Сулима розгромив збудовану поляками фортецб Кодак, проте повсталих було розбито. Літо 1637 р. – повстання гетьмана Павла Бута (Павлюка), що було розгромлено, а повсталих жорстоко страчено.

Після цих подій польский уряд прийняв 1638р. «Ординацію Війська Запорозького»: реєстр 6 тис., скоротились права, у Запорізькій Січі мав стояти польський гарнізон.

Це викликало нове повстання навесні 1638 р. на чолі з Яковом Острянином, П. Скиданом, Д. Гунею, яке було розгоромлене. Після нього козаки були змушені погодитись з «Ординацією».

Отже, помірковано налаштовані – заможне реєстрове, козацька старшина, гетьмани Самійло Кішка та П. Сагайдачний (така налаштованість була з 1596 до 1625); радикально налаштоване – все нереєстрове козацтво.

Козацький радикалізм 20-30 рр посилився через утиски з боку поляків прав реєстрових козаків і тих, хто залишився поза реєстром; недотримання угод з боку поляків.