Свобода віросповідання як одне з природних прав людини

Вступні зауваження. Перший нормативний акт, в якому було закріплено основи релігійних прав людини, датується 313 роком. Мова йде про так званий Міланський едикт, виданий імператорами Римської імперії Костянтином і Ліцинієм, у котрому вони надавали християнам і всім іншим повну свободу (liberam potestatem) дотримуватися тієї релігії, яку кожен вважає для себе найкращою¹.

З того часу людство встигло не лише запровадити спеціальні терміни для позначення понять, що стосуються релігійних прав, але й значно розвинути їх зміст. „Віротерпимість", „недискримінація за релігійною ознакою", „свобода віровизнання", „свобода віросповідання", „свобода релігії", „свобода світогляду", „свобода совісті", - усі ці та деякі інші терміно-поняття відображають різні змістовні сторони означених прав, що переплітаються з правами на повагу до приватного й сімейного життя, на свободу слова, на свободу мирних зібрань І свободу асоціації.

Вихідні соціально-філософські поняття. Серед природних, невід'ємних прав людини свобода віровизнання та свобода віросповідання є одними із найважливіших. Вони є складовими елементами особистісного самовизначення людини. Основою свободи віровизнання та свободи віросповідання є віра людини як обов'язковий елемент її світогляду, свідомості. Хоча основним предметом дослідження є такий складник світогляду, як віра, необхідно насамперед визначити саме поняття світогляду, а також розкрити елементи, з яких він складається.

Отож, світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє

¹ Шевчук С. Порівняльне прецеденте право з прав людини. - К., 2002. -С.271.

місце у світі та своє життєве призначення. Світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких, як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві мотиви, цілі тощо. Через це складовими світогляду постають погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи¹.

За іншим із джерел, елементами світогляду є: ціннісні орієнтації, віра, ідеали, переконання, спосіб життя людини й суспільства (як форма реалізації духовної сутності світогляду)².

Розглянемо докладніше зазначені складники світогляду людини.

1. Віра (від латинських слів veritas, що означає "істина", та verus - "істинний"). У давньоєврейській мові поняття віри віддзеркалює усю складність духовної настанови віруючого. Два корені є переважаючими: "аман" (амінь), що викликає в уяві поняття твердості, впевненості, та "батах" - забезпеченості й довіри³.

Згідно з науковими дослідженнями, віра є обов'язковим елементом нормальної свідомості людини⁴. Звідси випливає, що людей "невіруючих" у принципі немає. "Очевидно, - пише П. Джонсон, - існує природна тенденція вірити. Кожний є віруючим. Не всі вірять в одне й те ж, але всі вірять у що-небудь"⁵. В іншому джерелі знаходимо, що "... знайти людину, котра ні в що не вірить, неможливо"⁶.

З теологічної (християнської) точки зору, віра, зокрема віра в Бога, є також невід'ємним елементом свідомості кожної

¹ Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів
вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації. - К.; Львів, 2001. - СІ4.

² Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М., 2000. - СЛ1-15.

³ Словник біблійного богослов'я / Ксав'є Леон-Дюфур та ін. / За
ред.Софрона Мудрого. - Львів, 1996. -С.20.

Волкоа Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Знциклопедический словарь. - М., 2000.-С.234.

⁵ johnson P. Psychology of religion.N.-Y.-nashville, 1945. - С.15.

⁶ Лукашевич М. Соціологія релігії. - Львів, 1999. - С.4.

людини. А. Введенський писав, що "...людина не може не вірити... багатоманітними і різними голосами... Бог безперестанно нагадує про себе людині. Адже людській душі, створеній Богом, притаманне стремління до свого Творця"¹. О. Мень зазначав, що "історія не знає жодного народу, який був би остаточно позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми справді невіруючими. Ідеологічні міфи, які сприймаються ними на віру, - це, по суті, перелицьована релігія. В результаті виникають вірування атеїзму, які намагаються втілити смисл у безглуздя І примирити людину з тим, що вона, за своєю природою, не може прийняти"². В енцикліці Папи Римського Івана Павла II "Про співвідношення віри й розуму" зазначено, що "...релігійність закладена у природі кожної людини"³.

Феномен віри - явище складне й багатогранне, а тому досліджуване з позицій різних суспільних наук, зокрема філософії, психології, соціології, культурології.

Філософське розуміння віри полягає в тому, що "віра - це прийняття за істину чого-небудь, що не потребує повного підтвердження істинності, прийнятого почуттями і розумом, і, відповідно, не може претендувати на об'єктивну значущість... Віра завжди є ризиком, тому що це почуття може помилятися. Вона за своєю суттю завжди "сліпа", інакше та віра, котра має надійну основу і об'єктивну гарантію, - не справжня..."⁴. В іншому філософському словнику зазначається, що "віра - це таке ставлення до подій і навіть вигадок, коли вони сприймаються як достовірні та істинні без доказів. У цьому

¹ Введенский А. Религиозное сознание язичества. - М, 1902. - С.10.

² Мень А. История религии / Сост. А. Борисов и др. - М., 1999. - Кн.1: В
поисках пуги истиньї и жизни. - С.8.

³ Енцикліка Святійшого отця Івана-Павла П до єпископів католицької церкви
"Fides et ratio" ("Про співвідношення віри і розуму"). - К. - Львів, 2000.
-С.117.

⁴ Философский знциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др. -
М, 1999.-С.64.

розумінні віра - антипод знання"¹.

З культурологічної точки зору, віра виступає як "стан певної зацікавленості, психологічна настанова, світоглядна позиція, акт, що полягає у визнанні безумовного існування та істинності чого-небудь з такою рішучістю і твердістю, які перевищують значення фактичних та логічних доказів і не залежать від них усупереч усім сумнівам... Віра розуміється перш за все як упевненість у недостовірному чи недостатньо достовірному знанні, тобто такому знанні, основи якого не дані чи приховані"².

З позицій психології релігії феномен "віри" досліджували такі вчені, як К. Платонов, Ю. Борунков, Д. Угринович та інші³. З точки зору цієї науки, віра виступає як особливий емоційно-психологічний стан людини й одночасно її ставлення до певних явищ навколишнього світу і людської свідомості. Зазначалося, що поняття "віра" вживається в тих випадках, коли йдеться про не повністю доведене, гіпотетичне, або про ті явища і процеси, які належать до майбутнього⁴.

Отже, віра - це, у широкому розумінні, впевненість в існуванні якогось явища, визнання його реальності незалежно від характеру доказів, фактів, на котрих ця переконаність ґрунтується⁵.

Слід зауважити, що будь-яка віра має свій об'єкт⁶. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Об 'єкт віри може бути як

¹ Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К.
Пантина - М., 1982. - С.37.

² Культурологію. XX век. Знциклопедия / Ред.-сост. СЯ. Левит. - СПб.,
1998.-Т.1:А-Л.-СЛ07.

³ Платонов К.К. Психология религии. Факты и мьісли. - М., 1967; Борунков
Ю.Ф. Структура религиозного сознания. - М., 1971; Угринович Д.М.
Психология религии. - М., 1986.

⁴ Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М., 1985. - С.34.

⁵ Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П.
Андрущенка, М.І, Горлача. - К.-Харків, 1997. - С.86.

⁶ Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, ВЖТеремка. - К.:
Академія, 2000. - С.ЗО; Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - С.40.

релігійним (зокрема, віра в існування Бога), так і нерелігійним (віра в "ідеальне" суспільство, у фізичне безсмертя людства тощо).

Залежно від об'єкта й суб'єкта віри розрізняють декілька її різновидів, а саме:

• наївну буденну віру (тобто впевненість в існуванні
навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу). Вона є
наївною остільки, оскільки її носій не усвідомлює
протилежності між собою та дійсністю;

• первісну віру (вона відображає повсякденну діяльність, а
також початкові ступені філософії й науки);

• релігійну віру (тобто впевненість в існуванні надприродних і
надісторичних сил - богів, духів тощо, які "керують" життям
людини);

• філософську віру (термін К. Ясперса) як переконаність в
існуванні трансцендентного буття, яке є зовсім іншим, аніж
буття реальне (земне), і в котре ми не входимо, але на якому
засновані і до якого належимо. Таке буття К. Ясперс називає
Богом. Бог не має того особистісного сенсу, який притаманний
релігії. Віра в абстрактне трансцендентне буття має, на його
погляд, долати ворожнечу між релігіями;

• соціальну віру - визнання, утвердження певних ідеалів
майбутнього, впевненість у можливості їх реалізації у
практичній діяльності'.

Кожен із зазначених різновидів віри характеризується, безперечно, неоднаковою поширеністю, неоднаковим впливом на долі людей, їхніх спільнот, різноманітних суспільств. Особливу та, мабуть, найвагомішу роль у життєдіяльності численних поколінь людства відіграла саме релігійна віра. Можемо погодитися, що "...ментальний феномен релігійної віри, як показує суспільний досвід, знаходиться структурно в

¹ Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. - С.86.

дещо відмінній площині, ніж, скажімо, феномен віри раціональної, наукової" '; однак це, як бачимо, не виключає й інших "варіантів" віри (вірувань).

Окрім цього, іноді розрізнення віри релігійної та нерелігійної буває аж ніяк не очевидним. Між тим, таке розмежування у деяких випадках може набувати безпосередньо практичного характеру, зважаючи, зокрема, на наявність у багатьох державах, включаючи й Україну, "спеціалізованого" законодавства щодо релігійних організацій та здійснення кожною людиною її права на свободу віросповідання. Наприклад, у Данії в 1996 р. Товариству свідомості Крішни було відмовлено у виданні спеціальної ліцензії на право підтвердження шлюбу (таке право мають релігійні організації). Відмова обґрунтовувалася тим, що дане товариство не є релігійною громадою у звичайному розумінні цього слова². Зауважимо, що в Україні Товариство свідомості Крішни визнане релігійною організацією.

Наведене "розмаїття" вір (а можливі, мабуть, й інші їх класифікації) якраз і зумовлюється різноманітністю, онтологічною різноякісністю об'єктів віри.

2. Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і розумінням, які є правильними в суб'єктивному і в об'єктивному сенсі і на основі котрих можна побудувати судження і висновки, котрі здаються достатньо надійними для того, щоб розглядати їх саме як знання³. Досить важливим у контексті розглядуваних нами складників

¹ Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні.
Інформаційно-аналітичний бюлетень Украшсько-Американського Бюро
захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Х, 1996. — С.48.

² Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. -
1998.-№8.-С.32.

³ ФилософскиЙ знциклопедический словарь / Ред.-сост.: Е.Ф. Губский, Г.В.
Корабльова, В.А. Лутченко. - М., 2000. - С.161.

світогляду є питання про співвідношення віри та знання. Торкнемося лише в загальному співвідношення вказаних явищ.

У радянській літературі обґрунтовувалося положення про те, що релігійна віра за своєю природою принципово несумісна зі знанням. І навпаки, нерелігійна віра може опиратися на знання, базуватися на них і їм не суперечити¹. В іншому джерелі зазначається, що "віра нездатна вжитися, узгодитися не з будь-яким знанням взагалі, а лише із розвинутим, раціоналізованим, тобто переважно з науковим знанням. Із синкретичним, нерозвинутим знанням віра не тільки вживається, але навіть використовує його для підкріплення своїх позицій"². З наведеними положеннями ми не можемо цілковито погодитися. "...Віра не боїться розуму, а шукає його допомоги і довіряє йому... віра спирається на розум і вдосконалює його", -зазначено в одній з енциклік Папи Римського Івана Павла II³. Св. Августин писав, що "віра є не що інше, як згода розуму... Кожен, хто вірує, роздумує - віруючи, роздумує і, роздумуючи, вірує... Якщо віра не є предметом роздумів, то її зовсім немає"⁴.

А. Введенський виділяє три основні види віри в залежності від її ставлення до знання: наївну, сліпу і допущену критичним розумом⁵. Віра наївна допускається розумом, але без розгляду її згоди з логікою і фактами; віра сліпа зустрічає протест із боку розуму як така, що суперечить або логіці, або фактам. Віра, котра розглядається і допускається розумом, підлягає Його критичному розглядові, але розум не протестує проти неї, хоча визнає її недоказаною (щоправда, водночас - і неспростованою), тобто такою, що не суперечить ані логіці, ані фактам.

¹ Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - С.42.

² Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. -
Львов, 1989.-С.67-68.

³ Енцикліка "fides et ratio" - С.63.

⁴ Там само. -СЛІЗ.

⁵ Введенский А. Философскіе очерки. Вьіпускь І. О философіи вь Россіи, о
мистицизмь и критицизмь В.С. Соловьева, о свободе воли, о смьісль жизни,
обь отношеніяхь вьры кь знанію. - СПб., 1901. - 250с.

Отже, можемо зробити висновок, що між вірою та знанням можуть існувати різні співвідношення. В залежності від цих співвідношень можна виділити наступні види віри: наївну, сліпу і допущену критичним розумом.

Е. Фромм, аналізуючи у суто соціально-психологічному аспекті поняття віри як риси характеру людини, виділяє такі її різновиди; раціональну та ірраціональну (залежно від характеру досвіду, на якому вона базується)¹. При цьому ірраціональна віра - це віра в особу, ідею чи символ, котра ґрунтується не на власному інтелектуальному чи чуттєвому досвіді, а на емоційному підкоренні якомусь авторитету; раціональна ж віра - тверде переконання, яке спирається на продуктивну інтелектуальну й емоційну активність. В структурі останньої важливою складовою є мислення.

С. Франк зазначав, що "вірити у що-небудь недостовірне, твердити про істинність того, що підлягає сумнівам, означає або виявляти легковажність або ж якимось чином насилувати, форсувати свідомість, умовляти себе самого в тому, що, власне, по-справжньому залишається для нас сумнівним... В упертому відстоюванні неперевірених переконань, у схильності чи готовності визнавати істинним недостовірне я не можу вбачати ні необхідності, ні заслуги"². Таке розуміння віри Франк використовував для пояснення і виправдання перш за все релігійної віри. Він писав, що "віра є в кінцевому підсумку зустріч людської душі з Богом, явлення Бога людській душі... сприймаємо ми реальність Бога сильно чи слабо, ясно чи невиразно, зблизька чи здалеку, ця реальність у кінцевому результаті не може бути засвідчена нічим іншим, окрім самої себе. Якою б складною не була мережа проводів, що з'єднує людську душу з Богом, струм, котрий іде цими проводами й запалює світло в нашій душі, - це світло, яке ми називаємо

¹ Фромм 3. Психоанализ и зтика. - М., 1998. - С.306.

² Франк С. Л. Духовньїе основи общества, - М., 1992. - С.220.

вірою, — може виходити тільки з першоджерела світової енергії

- від самого Бога"¹.

3. Переконання. Вони займають центральне місце серед
складників світогляду, є його ядром. Переконання - усталений
погляд на що-небудь, базований на певних положеннях, думках,
пов'язаних у свідомості людини із глибоким та щирим
визнанням і переживанням їх істинності й безспірної
переконливості². Переконання тлумачиться і як тверда
впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось³. А. Ковальов
пише, що "під переконанням необхідно розуміти глибоку і
обґрунтовану віру людини в ідеали, яких вона дотримується у
своєму житті"⁴. Л. Смирнов зазначає, що в переконанні завжди
більш-менш легко можна виділити два елементи: знання і віру в
певні цілі та ідеали. Віра, чи впевненість, є суб'єктивною
стороною переконання, певним станом свідомості і психіки
людини. Знання ж - його об'єктивною стороною⁵. Отже, віра
виступає складовим елементом переконань людини.

4. Принципи. Правила поведінки. Принцип (від лат.
рricipius - "основа", "початок") -І) у суб 'єктивному розумінні

- основне положення, передумова; 2) в об'єктивному розумінні

- вихідний (початковий) пункт, першооснова, найперше. Норма
(лат. norma - "правило", "взірець") - припис, взірець поведінки
чи дії, міра висновку про що-небудь і міра оцінки⁶. Принципи,
правила поведінки також посідають вельми важливе місце з-
поміж усіх складників світогляду людини. Так, віра,

¹ Там само.

² Педагогическая знциклопедия / Под ред.: И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и др.

- М, 1968. - Т.4: Сн - Я. - С.338.

³ Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О.
Сліпушко. - К., 1998. - Т.З: Обе-Роб. - С.267.

⁴ Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. - Калинин, 1973. -
С.10.

⁵ Там само.-С. 15.

⁶ Философский знциклопедический словарь / Ред. - сост.: Е.Ф. Губский, Г.В.
Корабльова, В.А. Лутченко. - С.363, 306.

переконання базуються й проявляються у діяннях, регульованих певними правилами поведінки (нормами).

5. Ідеали. Цінності (ціннісні орієнтації). Ідеал (франц. ideal) - взірець, праобраз, поняття досконалості, вища мета прагнень¹. Ціннісні орієнтації - це система матеріальних і духовних благ, які людина та суспільство визнають як владну силу над собою, котра визначає думки, вчинки і взаємовідносини людей. Ідеали, ціннісні орієнтації людини окреслюють, визначають її справжню духовну серцевину.

Істинна сутність людини визначається не окремими її рисами й інколи випадковими вчинками, а переважаючими ціннісними інтересами. Життя суспільства чималою мірою залежить від того, які переконання й ідеали сповідує освічена частина суспільства, що вона вважає найвищою цінністю на шкалі ціннісної ієрархії.

Отже, з огляду на наведене, можна констатувати, що віра виступає невід'ємним складником світогляду людини, однак не єдиним.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання. Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає поняття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати і як зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття - свобода віросповідання.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання людини як загальносоціальні (природні) явища належать до основних прав людини - особистісних. Як відомо, основні права людини -це певні ЇЇ можливості, необхідні для існування й розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються

¹ Там само.-СЛ 69.

досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей¹. Слід зауважити, що терміни "права" і "свободи" людини практично вживаються як синоніми. Якщо зміст поняття "права людини" розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація охоплює й свободи людини.

Свобода віровизнання виступає важливим загальносоціальним (природним) правом людини, котре неминуче передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення. П. Рабінович зазначає, що "свобода віровизнання - це не є свобода вибору тільки релігійної віри або ж вибору між вірою й безвір'ям. Така свобода є ніщо інше, як можливість вільного вибору об'єкта віри"². Уточнивши наведене визначення поняття, можемо зазначити, що свобода віровизнання як природне право людини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього¹. Іншими словами, це можливість внутрішнього самовизначення людини з питань віри. Право як спеціально - соціальне (юридичне) явище не може регулювати вибір віри так само, як і вибір переконань, думок, котрі в сукупності формують світогляд людини. Юридичному регулюванню підлягає лише свобода віросповідання.

¹ Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. -
3-є вид. - К., 1995. - С.8; Рабінович П. Основні права людини: поняття,
класифікації, тенденції //Український часопис прав людини. - 1994. - №4. -
С.16.

² Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного
забезпечення в Україні // Права людини в Україні. Інформаційно-
аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав
людини: Вип. 15.- К.-Х., 1996. - С.43; Рабінович П.М. Свобода
віровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти // Вісник
Академії правових наук України. - 2001. - №2 (25). - С.108.

³ Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче
закріплення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). -
СІ 15-122.

Віросповідання (у природно-правовому аспекті) - це зовнішній прояв, зокрема, сповідування віри - як релігійної, так і нерелігійної. Тому не можна погодитися з тим, що віросповідання - це лише належність людини до певної релігії, церкви, того чи іншого релігійного напрямку¹. Сам факт приналежності людини до якоїсь релігії, церкви ще не розкриває повністю сутність категорії віросповідання. Крім того, як уже зазначалося, віра людини може бути як релігійною, так і нерелігійною. На нашу думку, свобода віросповідання як природне право людини — це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, завдяки чому об'єктивується її віровизнання.

Свобода віровизнання у міжнародних і національних юридичних актах. Міжнародні та національні юридичні акти неоднозначно підходять до визначення переліку релігійних прав індивіда. Так, Загальною декларацією прав людини 1948р. передбачено право на свободу думки, совісті та релігії (ст.18)^2:. Таку ж юридичну конструкцію закріпили: Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950р. (ч.і ст.9)³, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р. (ч.і ст.18)⁴, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р. (n.d(VII) ст.5)⁵, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань 1981р. (ч.і ст.1)⁶,

¹ Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного, І.Б. Лобовика. - К.,
1996.-С.63.

² Universal Declaration of Human Rights //
http://vyww.un.org/Qverview/rights.html.

³ Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms as
amended by Protocol No. 11 //
http://conventions.coe.int/treatv/en/Treaties/Html/005.htm.

⁴ International Covenant on Civil and Political Rights //
http://www.unhchr.ch/html/menu3/b/a ccpr.htm.

⁵ International Convention on the Elimination of All Forms of Racial
Discrimination // http://www.unhchr. ch/html/menu3/b/d icerd.htm.

⁶ Declaration on the Elimination of All Forms of Intolerance and of

Конвенція про права дитини 1989р. (чЛ ст.14)¹, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995р. (ст.7)², Хартія Європейського Союзу про основні права 2000р. (чЛ ст.10)³. Подекуди конструкція „триєдиної" свободи відображена у такому самому вигляді і на національному рівні (чЛ ст.60 Конституції Республіки Угорщина 1949р.⁴, ч.l ст.40 Конституції Естонської Республіки 1992р.⁵)⁶.

Discrimination Based on Religion or Belief //

http://www 1.umn.edu/hmnanrts/instree/d4deidrb.htm,

¹ Convention on the Rights of the Child //
http^/www.unhchr.ch/htmi/menu3/b/k2crc.htm.

² Framework Convention for the Protection of National Minorities //
http://conventions.coe. int/Treatv/EN/Treaties/Html/157.htm

³ Charter of fundamental rights of the European Union // http://europa.eu.int/eur-
lex/pri/en/oj/dat/2000/c 364/c 36420001218en00010022.pdf.

⁴ Constitution of the Republic of Hungary //
http://netjogtar.hu/jr/gen/getdoc.cgi?docid=94900020.tv&dbnum=62.

⁵ Constitution of Estonia // http://www.oerre.unibe.ch/law/icl/en00000.html.

⁶ Проте у більшості національних актів містяться інакші за формою
юридичні конструкції: ст.10 Декларації прав людини та громадянина 1789 р.
встановлює заборону утисків навіть за релігійні погляди, якщо їх прояв не
порушує громадського порядку; Поправка І до Конституції СІЛА 1791 р.
(http://www.house.gov/Consritution/Amend.htmn забороняє Конгресу видання
законів, які встановлюють будь-яку релігію чи забороняють її вільне
віросповідання; ст.19 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. передбачає
свободу культів, їх публічне відправлення, а також свободу виражати свої
погляди у будь-який спосіб; ч.l ст.14 Основного закону Австрії 1867 р. „Про
загальні права громадян королівств і земель, представлених в імперській
раді" гарантує повну свободу совісті й віросповідання; ст.19 Конституції
Великого Герцогства Люксембург 1868 р. встановлює свободу культів, їх
публічного відправлення, так само як і свободу вираження релігійних
поглядів; §8 розділу 2 Форми правління Фінляндії 1919р. надає громадянам
право здійснювати релігійні обряди та виходити з релігійної общини, до якої
вони належать, І вільно вступати в іншу; ст.44 Конституції Ірландської
Республіки 1937 р. визнає, що повага до публічного поклоніння є
виконанням обов'язку перед Всемогутнім Богом (ч.і), свобода совісті і
свобода професійного та повсякденного відправлення релігії гарантуються
(ч.2.1°); Конституція Японії 1946 р. розмежовує свободу думки та совісті
(ст.19) і свободу релігії (ч.1 ст.20); ст.19 Конституції Італійської Республіки
1947 р. закріплює право вільно сповідувати свої релігійні вірування,
пропагувати їх і відправляти відповідний культ; ч.l ст.4 Основного Закону
Федеративної Республіки Німеччина 1949 р. забезпечує непорушність
свободи віросповідання, совісті та свободи проголошення релігійних і

Стосовно України необхідно зауважити, що до 12 липня 1999 року, коли Міністерством закордонних справ, Міністерством юстиції й Українською комісією з питань правничої термінології було затверджено офіційний переклад Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (далі - Конвенція 1950 р.) на українську мову, у неофіційних перекладах цього договору термін „religion", вжитий у статті 9,

світоглядних поглядів; п.6 §1 глави 2 Форми правління Швеції 1974 р. передбачає свободу релігії; ч.l ст.13 Конституції Греції 1975 р. проголошує непорушність свободи совісті, а ч.2 - визнає будь-яку відому релігію вільною та забезпечує безперешкодне відправлення культових обрядів; ч.і СТ.41 Конституції Португальської Республіки 1976р. встановлює недоторканність свободи совісті, релігії і культу; ч.l ст.16 Конституції Іспанії 1978 р. гарантує свободу ідеології, віросповідання та відправлення культу; п.а ст.2 Конституційного акта Канади 1982 р. передбачає свободу совісті й віросповідання; ч.lст.6 Конституції королівства Нідерланди 1983 р. надає кожному право вільно сповідувати свою релігію чи релігійні переконання; ст.21 Конституції Намібії 1990 р. наділяє кожного правом на свободу думки, совісті та переконань (п.b) і свободою віросповідання й пропаганди релігії (п.с); ст.41 Конституції Республіки Хорватія гарантує свободу совісті, релігії та інших переконань, а також вільне публічне сповідування релігії; ч.l ст.37 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. проголошує свободу совісті, думки і вибору віросповідання та релігійних або атеїстичних поглядів; ст.14 Декларації прав і свобод людини та громадянина Росії 1991 р. гарантує свободу совісті, віросповідання, релігійної чи атеїстичної діяльності; ч.l ст.41 Конституції Республіки Словенія 1991 р. передбачає вільне сповідування релігійних й інших переконань; ч.l ст.24 Конституції Словацької Республіки закріплює свободу думки, совісті, релігії та віросповідання; ч.і ст.26 Конституції Литовської Республіки 1992 р. забороняє обмеження свободи думки, віросповідання та совісті; ч.l ст.15 Хартії основних прав і свобод Чеської Республіки 1992 р. встановлює свободу думки, совісті та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. гарантує свободу совісті й передбачає право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої і не допускає примусове нав'язування релігійних поглядів; ст.28 Конституції Російської Федерації 1993р. проголошує свободу совісті та віросповідання; ст.31 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. закріплює право самостійно визначати своє ставлення до релігії, сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої, висловлювати та поширювати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії, брати участь у відправленні релігійних культів, ритуалів, обрядів; ч.l ст.31 Конституції Республіки Молдова гарантує свободу совісті; ч.l. ст.35 Конституції України 1996р. забезпечує право на свободу світогляду і віросповідання.

перекладався як „релігія". В офіційному ж перекладі Конвенції міститься термін „віросповідання"¹. У такий спосіб українську термінологію ст.9 міжнародного договору було уніфіковано з термінологією ст.35 Конституції України (в якій закріплено право на свободу світогляду та віросповідання). Тому відповідно до законодавства України терміно-поняття „свобода релігії** та „свобода віросповідання" тотожні за змістом², хоча, на нашу думку, при буквальному тлумаченні термін „свобода віросповідання" за логічним обсягом позначуваного ним поняття ширший, ніж термін „свобода релігії¹", оскільки передбачає прийняття людиною та її рішучість дотримувати всупереч існуючим сумнівам тих ціннісних орієнтирів, які можуть не вписуватися у рамки однієї зі світових релігій; віросповідання - це „можливість самостійного вільного вибору об'єкта вірувань та їх відповідного змісту"¹, а також дотримання ритуалів і приписів („Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France" (2000), §73)\

Світова правотворча практика свідчить також і про те, що релігія та віросповідання можуть протиставлятися, інакше кажучи, ці терміно-поняття можуть мати різні логічні обсяги. Так, за змістом ч.2 ст.26 Конституції Литовської Республіки⁵ „кожна людина має право на свободу вибору будь-якої релігії чи віри".

¹ Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний
переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення.
Коментарі. - 1999. - №2. - С.20.

² Приклади такого підходу зустрічаються у ч.і ст.37 Конституції Республіки
Болгарія, у ч. 1 СТ.24 Конституції Словацької Республіки тощо.

³ Рабінович П.М, Права людини і громадянина у Конституції України (до
інтерпретації вихідних конституційних положень). - X., 1997. - С.35.

⁴ Case of Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France (Appl. no. 27417/95), ECHR
Judgment, 27/06/2000 //
http://cmiskp.echr.coe.int/tkp 197/view.asp?action=html&key=32452&portai=hbk
m&source=^xtemal&table=285953B33D3AF94893DC49EF6600CEBD49.

^s Constitution of the Republic of Lithuania // http://www3.lrs.lt/c-bin/eng/preps2?Conditionl=239805.

Якщо звернутися до ст.35 Конституції України, ми побачимо, що вона перебуває у нерозривному зв'язку з положеннями ч.l ст.34, в якій закріплено права на свободу думки, слова, вільне вираження поглядів і переконань, та ст.15 цього акта у частині визнання ідеологічної багатоманітності й заборони визнання державою обов'язковості будь-якої ідеології (у тому числі релігійної, на що вказує спеціальна норма ч.З ст.35 Конституції)¹. Стаття 35 розглядає право на свободу світогляду та віросповідання як єдине право, що, можливо, не зовсім узгоджується з його роз'ясненням, викладеним у другому реченні ч.l даної статті. В останньому зазначене право інтерпретується лише з погляду віросповідання (вираження світогляду захищається ст.34 Конституції). Зважаючи на це, на наш погляд, використаний у формулюванні права, закріпленого у ч.l ст.35, термін „світогляд", зазвичай, позначає поняття, що у частині свободи сповідування чи не сповідування релігії охоплює віросповідання, проте ним не обмежується, оскільки, як було зазначено вище, світогляд - це більш „об'ємне" поняття. Свобода світогляду людини ~ це можливість людини вільно самовизначатися у світі, знаходити життєве призначення у ньому, виражати власне ставлення до різних явищ дійсності. Ще раз уточнимо, що юридичне право може регулювати лише зовнішні прояви свободи світогляду людини,

¹ Загалом же визнання релігії державною не вважається порушенням права на свободу думки, совісті та віросповідання, що підтвердила Європейська Комісія у справі „Darby v. Sweden", констатувавши, що „системи з державною релігією самі по собі не можуть вважатися такими, що порушують ст.9 Конвенції. Насправді, подібний устрій існує у багатьох державах-учасницях й існував там задовго до розробляння та підписання Конвенції" (§45). Так, у ряді європейських держав існують різні варіанти державних релігій: у Болгарії - Болгарська Православна Церква, у Греції -Грецька Православна Церква, у Данії та Норвегії - лютеранство, на Мальті -Римо-Католицька Церква, в Сполученому Королівстві - Англіканська та Шотландська Церкви, у Фінляндії - Фінська Євангелічно-Лютеранська та Фінляндська Православна Церкви, у Швеції - Шведська Лютеранська Церква.

тобто її зовнішнє самовизначення у світі, об'єктивоване ставлення до оточуючих явищ. Зовнішні прояви світогляду людини можуть стосуватися різних сфер суспільного життя (політичної, моральної, релігійної, економічної та інших) й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.

Для розкриття змісту свободи совісті ключовим є власне поняття "совість". За визначенням В. Даля, "совість - це моральне почуття людини, внутрішнє усвідомлення добра і зла, тайник душі, в якому відкликається схвалення чи засудження кожного вчинку"¹. Як уже зазначалося, юридичне право не може регулювати питання совісті людини. Зовнішнє ж вираження останньої може охоплювати усі сфери людської життєдіяльності, а так само торкатися будь-яких прав людини. Аналіз наукової літератури, інших джерел дозволяє стверджувати, що зміст свободи совісті не охоплює власне поняття совість. Так, свободу совісті розглядають у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні ця свобода пов'язується зі ставленням людини до релігійного й атеїстичного світоглядів. Наприклад, В. Савельев зазначає, що свобода совісті - це забезпечення у суспільстві таких демократичних прав і свобод, які реально гарантують особі вільний вибір між релігійним і атеїстичним світоглядом та можливість проявити свої переконання у суспільстві². Подібні погляди висловлювали й інші автори. Так, А. Ловінкжов зазначає, що свобода віросповідання і свобода атеїзму склали свободу совісті у її сучасному звучанні³. Ю.А. Розенбаум у запропонованому проекті Закону СРСР "Про свободу совісті" також пов'язує це право людини з вибором релігійних чи

¹ Толковый словарь живого великорусского языка / Сост. В.И. Даль: В 4 т. -
М., 1980.-Т. IV.-С. 256.

² Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. - М., 1991. - С.97.