Людська гідність: релігійно-антропологічна інтерпретація

Методологічні зауваження. Проблема людської гідності залишається джерелом дискусій серед представників правознавства та інших гуманітарних наук. Причиною цього є, як видається, принаймні три обставини. По-перше, - це гносеологічна та мовна багаторівневість терміно-понять „людський" та „людина", які можуть використовуватись як в узагальненому значенні, так і на позначення конкретної особи. По-друге, - різноманіття аспектів розгляду категорії людської гідності та їх можливих поєднань (етичний, аксіологічний, психологічний, державно-юридичний тощо). Так, наприклад, у правничих дослідженнях поняття гідності людини розглядається як провідний компонент соціально-правової характеристики особистості (М. Придворов); як базисне поняття для її самоідентифікації (П. Хаберле); як основа суб'єктивних прав людської особи (К. Штерн); як принцип, що виступає критерієм справедливості конституційного правопорядку (А. Ауер, П. Хаберле); а також як об'єкт суб'єктивного юридичного права (Ф. Люшер, М. Малеїн, С. Братусь, О. Красавчиков, К. Ярошенко, Р. Стефанчук, Г. Земба-Залуцька). Нарешті, по-третє, - плюралізм вихідних світоглядних позицій та методологічних підходів, з яких відбувається такий розгляд. Відтак, диференціація дослідницьких аспектів, гносеологічних рівнів та методологічних підходів, які можуть використовуватись для аналізу категорії людської гідності, а також урахування властивих їм меж є неодмінною умовою для різнобічної філософсько-правової інтерпретації цієї категорії.

Людська гідність як категорія етики. Термін „гідність людини*' походить від латинського dignus - „цінний", „відповідний" (лат. dignutation - репутація). Загальноетичне значення гідності людини відображається сучасними

дослідниками у наступних дефініціях: „Гідність людини є поняттям моральної свідомості, яке виражає уявлення про цінність кожної людини як моральної особистості, а також категорія етики, котра означає особливе моральне ставлення людини до себе самої і ставлення до неї з боку суспільства, в якому визнається „цінність особистості"¹; „гідність людини є виразом її особистісної цінності"².

Таким чином, в етиці поняття людської гідності виступає аксіологічною категорією, котра безпосередньо пов'язана із категоріями цінності та оцінки. При цьому можна виділити а) релятивно-ціннісну та б) абсолютно-ціннісну її інтерпретації. У першому випадку релятивність гідності може проявлятись у її конкретно-історичній зумовленості; місці у загальній ієрархії цінностей; у можливості оцінки „рівня гідності" окремих людей. Релятивно-ціннісна інтерпретація має місце при розгляді гідності на індивідуальному рівні та при суб'єктивістському чи соціально-об'єктивістському підходах до гідності людини. У другому випадку гідність трактується як індетермінована об'єктивна цінність. Можна погодитись із зауваженням М. Придворова, що правова держава визнає, юридично закріплює та захищає як абсолютну, так і відносну цінність (грані гідності) людської особи³.

Сучасний російський політолог А. Хованська вважає, що „внутрішньо притаманна гідність, яка згадується у міжнародних документах є видом цінності, котрий рівною мірою належить усім людським істотам І є визнаною базовою цінністю буття людей— Гідність людини - це її цінність як людської істоти"⁴. О. Грищук виділяє наступні значення поняття „людська гідність", що вживаються у міжнародних правових актах:

¹ Словарь по етике / Под ред. И.С. Кона. - М, 1981. - С.81-82.

² Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. - М., 1975. -СІП.

³ Придворов Н.А. Вказ. праця. - С.ЗЗО.

⁴ Хованская А.В. Достоинство человека: к либеральной стратегии права для
России // Политические исследования. - 2001. -К«4.- С.54.

філософська основа, елемент антропологічної концепції; морально-правовий стандарт; елемент законодавчих дефініцій, що приймається для конкретних цілей відповідного міжнародного правового акту; об'єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки таких порушень; об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень; об'єкт державно-правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом'.

Як зазначає С.Добрянський, міжнародно-правові та конституційні положення, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав і свобод, слід розуміти як визнання гідності людини тим первинним „духовним легітиматором", ідеологічною складовою усіх без винятку можливостей, які складають інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості людини².

Католицька антропологія як світоглядна основа інтерпретації людської гідності. Кожна правова конструкція ґрунтується на певних уявленнях про людину та її сутність, інакше кажучи, на певному виді філософської антропології. Зазначене положення є особливо характерним для католицької природно-правової доктрини, яка у філософсько-методологічному відношенні спирається на специфічний різновид християнської антропології - католицьку антропологію.

У концептуальному відношенні єдиної християнської антропології не існує. В дослідницькій літературі виділяють антропологічні концепції у контексті православ 'я, католицизму

¹ Грищук О. Людська гідність у міжнародних правових актах // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали X регіональної наукового-практичної конференції (5-6 лютого 2004р., м. Львів). - Львів, 2004.-С.9.

²Добрянський С. Права людини як специфічна форма буття (існування) моралі // Там само. - С.7.

та протестантизму. При цьому найбільш розробленою є
католицька антропологія. У католицизмі існує декілька
антропологічних систем, що склалися історично:
августиніанська, неотомістична, тейярдистська,

екзистенційно-трансцендентальна (яка поєднує у собі елементи усіх вище названих), система німецького теолога К. Ранера та інші. Найбільш авторитетним напрямом у сучасній католицькій антропології є неотомістичний¹. Антропологія сучасного неотомізму представлена, зокрема, у працях Е. Пшивари, К. Ранера, Е. Корета, Й. Лотца, Г. Шерера, Р. Гвардіні, К. Войтили².

У католицькій антропології виділяють два основних напрямки: есенціалістський (від лат. essentia — сутність) і екзистенційний (від лат. existentia — існування). Есенціалістський напрямок (Ю. Бохенські) синтезує елементи томізму й платонізму. Його прихильники вивчають основні фактори, що визначають людину, безвідносно до тих чи інших моментів її існування (екзистенції). Інакше кажучи, в даному випадку властивості людини та її дії виводяться виключно із „природи" самої людини.

На думку ж представників екзистенційного напрямку (Ж. Марітен, Е. Жільсон, М. Кромпець), статична есенціалістська концепція поглиблює конфлікт католицької церкви із сучасним розумінням людини як динамічно діючої істоти. Тому екзистенційний напрямок, який домінує у сучасному католицизмі, акцентує увагу на необхідності розгляду існування

¹ Томізм (від. лат. Тhomas - Тома) - вчення Томи Аквінського (1225-1274) і
напрям у середньовічній філософії та католицький теології, що сформувався
під впливом його ідей. Засновником неотомізму вважається бельгійський
теолог, кардинал Д. Мерсьє (пом. 1926). До представників природно-
правової думки неотомізму у XX ст. належать: Ж. Марітен, М. Віллі, А.
Ауер, Е. Вельті, Й. Меснер, О. фон Нель-Бройнінг, А. Кноль, X. Ромен, А.
Утц, А. Фердрос, Ф. Пуй, Дж. Геген, К. Войтила, М. Кромпець тощо.

² Овсиенко Ф.Г. Зволюцня соціального учення католицизма: Философско-
критический анализ. -М., 1987. - СІ06.

людини і супутніх йому факторів. Відтак, сьогодні для католицької церкви характерним є „динамічне" бачення людини: „Людське життя є безперервним рухом, безперервним діянням, що також виражає образ Творця. Тому моральний ідеал людини не може мати статичного характеру, але повинен мати динамічний характер" (Ч. Стжешевскі). Представники екзистенційного напрямку вважають, що опис людини повинен реалізуватись крізь призму „існування у світі", а це, в свою чергу, дозволить подолати есенціалістське замикання на деяких незмінних властивостях людини як одного з багатьох бутті в. Так, на думку М. Кромпеця, саме екзистенційний метод дозволяє акцентувати увагу на діяльності людини, на її зв'язках із природою та іншими людьми¹.

Виділяючи два згаданих напрямки в католицькій антропології, слід наголосити, що сьогодні між ними немає, так би мовити, нездоланних кордонів, а спір поміж цими інтелектуальними течіями ведеться переважно щодо змістовних акцентів. Водночас потрібно зауважити, що антропологічні основи католицького праворозуміння в ході розвитку останнього дістають все більш послідовного екзистенціального тлумачення, що особливо виразно засвідчується у документах II Ватиканського Собору та працях Івана Павла II. Ці зміни у соціальній доктрині католицизму відіграють важливу позитивну роль, відкриваючи широкі можливості для соціально-історичного аналізу, котрий виявляє особливості „існування" людини у певний момент часу та за певних соціальних обставин.

Одним із філософських напрямків, який визначає суттєві особливості католицької антропології, став персоналізм (терміном „персоналізм" прийнято позначати як філософський напрямок, так і соціальний принцип, що відображає

¹ Овсиенко Ф.Г. Зволюция социального учення католицизма: Философско-критический анализ. -М., 1987. - С.107.

особоцентричну світоглядну установку)¹. Персоналізм являє собою теїстичну тенденцію у філософії, яка визнає особистість та її духовні цінності найвищим смислом земної цивілізації². Звідси онтологічні, етичні, соціальні проблеми розглядаються персоналістами під кутом розкриття специфічної людської („особової"") реальності - персональності. Серед розмаїття персоналістичних концепцій, котрі тією чи іншою мірою вплинули на католицьку антропологію, виділяються вчення етичного персоналізму М. Шелера, французького католицького персоналізму (Е. Муньє, М. Недонсель, Ж. Лакруа, П. Тібо, Ж. Марітен тощо), християнського діалогічного персоналізму (Р. ГвардінІ, Т. Штейнбюхель тощо)³.

Антропологічні позиції сучасного католицизму відображені у концепції Івана Павла II (К. Войтили), яка спирається передовсім на екзистенціальні підходи до проблеми людини. Вчення Івана Павла II про людину ставить проблему конкретної та історичної людини, природа (сутність) якої проявляється у багатоманітті культурних умов і тому є „конкретно-історично зумовленою природою". Водночас теологом зазначається, що така культурно-історична зумовленість не має детермінуючого значення: соціальні умови можуть лише полегшувати чи ускладнювати людині здійснення її трансцендентного покликання.

У працях К. Войтили подано також і детальний філософсько-антропологічний аналіз категорії „суб'єктності" людини, яка розглядається як специфічна „екзистенційна" властивість людини бути суб'єктом взагалі. Так, у монографії К.

¹ Гуревич П.С. Философская антропология: Учебное пособие. — М., І997. —
С.418.

² Современная западная философия: Словарь / Сост. В. Малахов, В.
Филатов. - М, 1991. - С.229.

³ РелігієзнавчиЙ словник / За ред. Ю. Колодного і Б. Лобовика. — К., 1996. -
С.239; Майка Ю. Социальное учение католической церкви. Опьгг
исторического анализа: Пер. с польск. - Рим-Люблин, 1994. - С.342-343.

Войтили „Особа і чин" (1969) суб'єктність аналізується у контексті детермінації людських вчинків. При цьому робиться наголос на активності особистості, яка виступає причиною екзистенційних змін. Теолог стверджує суб'єктну концепцію людини як діючої самовизначальної моральної особи.

В есе „Суб'єктність і те, що не піддається редукції в людині" (1994) К. Войтила пропонує розглядати людську суб'єктність як синонім того, що не піддається редукції (I'irreductible, thе іrreducible) в людині, на противагу предметності, пов'язаної із загальним уявленням про можливість зведення людини до світу матеріальних об'єктів, природи. Сучасна католицька антропологія пропонує „не редукований" - „інтегральний", багатовимірний образ людини як мети для себе самої, котрий „не зводиться до Ното есоnomicus, homo laborans, homo sociologicus чи Ноmo technicus" (Ф. Мазурек).

Відтак, згідно з католицькою антропологією, кожна людина є особою, тобто істотою розумною і вільною, самовизначальним суб'єктом. Людська суб'єктність („особовість") у сучасній католицькій антропології розглядається у позитивному та негативному методологічних аспектах. У першому випадку суб'єктність означає невід'ємну властивість людини бути особою, тобто свідомим суб'єктом вільного морального вибору, який реалізується в її внутрішніх рішеннях та зовнішніх вчинках, наділених трансцендентною моральною цінністю. Тут, по суті, ототожнюються людська суб'єктність та моральна суб'єктність людини. У негативному ж аспекті категорія суб'єктності наповнюється змістом в рамках дихотомії „суб'єкт-об'єкт", завдяки чому розкривається етична теза про недопустимість ставлення до будь-якої людини як до предмета вжитку. Соціальним засобом морального пошанування людської особи як суб'єкта виступає реальне забезпечення в суспільстві прав людини. Трансцендентно-ціннісною основою

 

 

цих прав, згідно з антропологією сучасного католицизму, є людська гідність.

Історичний розвиток католицького вчення про людську гідність. Класична для католицизму концепція божественної гідності людини належить Томі Аквінському, котрий запровадив це поняття задля розмежування античної та християнської думки. У контексті ж новочасної проблематики прав людини категорія людської гідності вперше з'являється в енцикліці папи римського Лева ХНІ „Rerum novarum (1891). Тут гідність людини постає як гідність людського „духу", котрий, своєю чергою, є „тим, що носить образ і подобу Божу" (Imago Dei), і як спільна ознака всіх людей, що відображає їхню рівність в аспекті загального духовного покликання (до Бога)¹. У соціальному вченні папи Пія XII (1939-1958) ідея гідності набуває статусу формалізованої доктринальної засади католицької теорії прав людини. Починаючи з Різдвяного послання Пія XII 1942р. „Гідність людини є гідністю образу Божого", у католицькій природно-правовій думці виникає нерозривний взаємозв'язок понять гідності людини та її невід'ємних прав. Концепція даної Богом людської гідності дістає своє подальше підтвердження і розвиток у церковних документах, прийнятих на II Ватиканському соборі (1962-1965), в енцикліках римських пап Івана XXIII (1958-1963), Павла VI (1963-1978) та Івана Павла II (1978-2005). Зокрема, перша глава Конституції „Gaudium et spes" (1965), прийнята II Ватиканським собором присвячена розкриттю католицького розуміння гідності людини, яке постає з християнсько-персоналістичного бачення людської особи. У документі робиться висновок, що найглибший смисл людської гідності полягає у божественному

¹ Лев ХШ. Енцикліка Кегшп поуагшп („Нові речі") // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік". Матеріали міжнар. конф. - Львів, 1993 -С.537.

 

покликанні людини¹. Починаючи з II Ватиканського Собору, в католицькій інтерпретації гідності зростає розуміння історичності змістовного наповнення цієї категорії. Так, уже папа Павло VI у своєму зверненні з нагоди Соціальних тижнів в Італії від 14 вересня 1968 р. веде мову про одвічний та історичний (!) зміст гідності людської особи, заявляючи, що саме з нього можна вивести практичний зміст поняття спільного блага людських спільнот². „Папа прав людини" - Іван Павло II -у своїх енцикліках, посланнях і промовах неодноразово наголошував на притаманній кожній людській особі трансцендентній гідності, говорив про "особисту гідність як незнищенну власність кожної людської істоти"³ і надавав поняттю людської гідності значення "джерела права"⁴.

Поняття людської гідності у сучасній католицькій антропології. У сучасному католицизмі термін бідність" нерідко виступає як синонім поняття „моральна цінність". Так, у багатьох доктринальних документах йдеться про „гідність людини", „гідність людської природи", „гідність людської особи", про „гідність розуму", „гідність праці", „гідність морального сумління" тощо. Поняття ж людської гідності відображає у католицькій антропології насамперед об'єктивну,

¹ Пастырская конституция „Радость и надежда" о Церкви в современном
мире // ВтороЙ Ватиканский Собор: Конституции. Декрети. Декларации. -
Брюссель, 1992. - С.344.

² Лобье П. де. Три града. Социальное учение христианства: Пер. с франц. -
СПб.,2000.-С199.

³ Див., напр.: Промови і проповіді, виголошені Святішим Отцем під час
візиту на Україну 23-27 червня 2001 року. Інформаційно-аналітичний звіт
Радіо «Воскресіння» // Агенція Релігійної Інформації. - 2001. - № 6. - С. 22;
Покликання і місія мирян ("Christifideles laici"). Післясинодальне
апостольське повчання Святішого Отця Івана Павла П. - Львів, 1998. - С.83.

⁴ У § 2 канону 616 Кодексу канонів Східних церков (ССЕО), проголошеному
Іваном Павлом П 18 жовтня 1990 р., закріплено обов'язок проповідників слова
Божого ознайомлювати віруючих „із наукою церкви про гідність людської
особистості та її основні права". Див.: Кодекс канонів Східних Церков,
проголошений Іваном Павлом П (Авториз. переклад): Пер. з лат. - Львів,
1995.-СЛ 77.

універсальну цінність людини як особи. Такий підхід, згідно із запропонованою вище класифікацією, належить до об'єктивістських. Є очевидним також і об'єктивізм тих дефініцій гідності, котрі даються сучасними католицькими теологами: „Людська гідність - це просто особа як цінність... Бути цінністю - це бути для особи, для її свободи у всьому тому, що відповідає її гідності"¹.

У католицькому природно-правовому вченні можна виділити два основні значення терміну „гідність людини": 1) гідність людини - це сакральна цінність людини-особи як образу особистісного Бога. У такому розумінні гідність є загальною трансцендентною онтичною характеристикою, котра притаманна кожній окремій людині як носієві єдиної загальнолюдської природи; 2) гідність людини - це „ втілена", репрезентована у конкретно-історичних соціальних умовах трансцендентна гідність людини. Перше визначення відображає універсальний аспект трансцендентно-об'єктивістської антропологічної інтерпретації гідності, тоді як друге - індивідуальний аспект такої інтерпретації.

Обґрунтування людської гідності та її сутнісні властивості. Для розуміння того значення, котрого набуває розглядувана категорія у католицькому вченні, є важливим специфічне антропологічне обґрунтування об'єктивної моральної цінності людини, звідки випливають сутність і властивості людської гідності. Згідно з епістемологічною традицією католицизму, таке обгрунтування здійснюється у двох площинах: природній та надприродній. У першому випадку обґрунтування людської гідності здійснюється у площині „природної" антропології: людська особа має вроджену й таку, що не може бути втрачена, гідність з огляду на притаманні людській природі розум, свободу і сумління.

 

Mazurek F.J.Prawa czlowieka w nauczaniu spolecznym Kosciola(od papieza

Leona 13 do papieza Java Pawla 2).-Lublin, 1991.-s.53-54.

.203

Надприродне обґрунтування здійснюється насамперед у площині трансцендентної телеології, згідно з якою визначальним аспектом осмислення сутності людини є її божественне покликання. Основою християнсько-антропологічної характеристики людини є інтерпретація її як образу і подоби особистісного Бога (Іmago Dei). Сучасне католицьке трактування людини-особи ґрунтується на розумінні кожної людини як істоти, сутність і призначення якої проявляються через боговтілення та викуплення. Водночас католицька антропологія використовує й інші, зокрема, персоналістські й феноменологічно-екзистенціалістські методи обґрунтування людської гідності. Так, зокрема, К. Войтила з феноменологічних позицій обстоює думку про сутнісну суб'єктність людини як про принципову неможливість її редукування, про істотну здатність людини до виходу за межі себе самої в акті трансцендування - „безкорисливого дару з себе самої¹"¹.

Відтак католицька аргументація людської гідності може бути зведена до наступних положень. 1. Природне обґрунтування: людина за своєю природою є особою (персоною) - самовизначальним моральним суб'єктом, наділеним розумом і свободою волі і здатним до любові. 2. Надприродне обґрунтування: людина наділена гідністю, оскільки вона

а) є особою, створеною за образом і подобою Бога. Вона є
відображенням трансцендентного особистісного Абсолюту,
в силу чого характеризується найвищою цінністю
(концепція Іmago Dei);

б) є єдиним створінням на землі, яке Бог „схотів задля нього
самого" (концепція гідності як „божественного дару");

в) покликана до спілкування з Богом, до трансцендентного
єднання з ним (концепція божественного призначення і

¹ Див.: Шостек А. Бесіди з етики. - Львів, 1999. - С.56.

покликання людини);

г) Син Божий Ісус Христос втілився в людину та викупив її з гріховного стану (концепції втілення і викуплення).

Концепції створення, боговтілення і викуплення (спасіння) визначають сутнісні властивості людської гідності'.

1) людська гідність є трансцендентною (тобто
боговстановленою, а отже, такою, що не залежить від будь-
яких особистих чи соціальних чинників, сакральною
абсолютною цінністю).

2) гідність у рівній мірі притаманна усім людям; оскільки: а)
існує єдине, спільне для всіх людей походження і єдина
природа людини; б) усі люди в рівній мірі викуплені

Христом.

Прнродно-правове значення людської гідності. Людська гідність і права людини. Визнаючи загальну гуманістичну спрямованість наведених вище положень, слід, як видається, погодитись із Д. Голенбахом, який зауважує, що у розглядуваній концепції „саме поняття гідності майже порожнє за своїм значенням... Без уточнення взаємозв'язку між трансцендентною цінністю людини і конкретними матеріальними, міжособовими, соціальними і політичними структурами людського існування гідність людини й далі буде

¹ У Довому словнику католицької соціальної думки" особливо наголоіпується на таємничості й надприродності людської гідності, а також на тому, що звернення до суто теологічної концепції гідності зумовлено потребою соціальної конкретизації „аутентичної сутності людини та "спільного блага" суспільства і позначає собою відмову католицької соціальної думки від природно-правової етики (див.: the new dictionary of catholic social thought / edit judith A.Dwyer.- collegeville, Minessota,

1994 - Р.732). Видасться, однак, що останній висновок ґрунтується на вузькому розумінні меж юснатуралізму і тому є надто категоричним. На наш погляд, у даному випадку доречніше вести мову про модернізацію традиційної природно-правової доктрини неотомізму, котра проявляється у зміщенні акцентів у бік надприродної, „об'явленої" аргументації. Остання ж у будь-якому разі залишається складовою саме природно-правової, у широкому розумінні, думки.

порожньою ідеєю"¹. Тому гідність людини як її найвища цінність у католицизмі виступає джерелом вимог, котрі стосуються окремих людей та їхніх спільнот, у тому числі держави. Про такі „вимоги людської гідності" неодноразово йдеться у найважливіших документах соціального вчення католицької церкви. Гідність людини зумовлює низку імперативів морального характеру, дотримання яких повинно забезпечити людині гідні умови існування і розвитку в усіх сферах ЇЇ буття². Відтак, моральні вимоги гідності вказують на окремі права людини. Тому людську гідність необхідно пов'язувати із конкретними нормами соціальної моралі -правами людини, які, в свою чергу, становлять основу позитивно-правового статусу людської особи. Отже, через визначення окремих прав людини здійснюється соціально-змістовна конкретизація поняття гідності у католицизмі. Згідно католицького природно-правового вчення, права людини - це вимоги боговстановленого, універсального, справедливого суспільного порядку, що випливають з її трансцендентної гідності, відображаються у моральній свідомості людини, спрямовані на її вільний інтегральний розвиток та вдосконалення в межах спільного блага, зумовлюються як загальноантропними, так і соціокультурно-історичними факторами й потребують державно-юридичного забезпечення. Відтак, як видається, слід погодитись із Ю. Малевич, яка зазначає, що саме права людини є, серед інших засобів, "інструментом розуміння людської гідності"³.

Слід звернути увагу й на те, що на цьому етапі саме

¹ Голенбах Д. Розвиток римо-католицької теорії прав людини // Релігійна
свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. - Львів, 2000. - Т. 1. -
С.98.

² Іван Павло П. Енцикліка „Centesimus annus" ("Сотий рік") // Церква і
соціальні проблеми. Енцикліка „Сотий рік". Матер. міжнар. конференції. -
Львів, 1993. -С.476, 513.

³ МалєвІч Ю. Незахідна концепція прав людини // "ї". Незалежний
культурологічний часопис. - 2001. - № 21. - С.272.

ідеологічно-світоглядні особливості тієї чи іншої концепції гідності можуть ставати визначальними для змісту правового статусу особи, котрий обґрунтовується такою концепцією. Так, наприклад, лібералістична концепція „гідність = вільне цілевстановлення" А. Гевірса і А. Хованської, на нашу думку, може слугувати, зокрема, легітимації заперечуваної католицькою церквою свободи використання штучного гетерологічного запліднення, евтаназії, самогубства тощо. Натомість, об'єктивно-телеологічна концепція гідності апріорно встановлює моральну недопустимість зазначених дій і, таким чином, обмежує "академічну" свободу в її ліберальному розумінні.

Підсумовуючи концептуальне значення категорії людської гідності у католицизмі, доречно процитувати Д. Голенбаха, котрий зауважує, що "гідність людини є більш основоположним поняттям, ніж будь-яке специфічне право людини. Вона є джерелом усіх моральних принципів, а не моральним принципом як таким..."¹. Інтерпретована у такий спосіб ідея трансцендентної гідності дозволяє католицизму обґрунтувати не лише права людини як такі, але й також їхню історичну змінюваність: „Гідність людини можна захистити в різних соціальних і політичних утвореннях саме тому, що вона не ототожнюється з будь-яким із них"². Тому важливо наголосити на тому, що сьогодні католицизм, окрім одвічного змісту людської гідності, котрий, очевидно, виводиться із зазначених вище її сутнісних властивостей, визнає також історичність змісту гідності людини, що є підтвердженням неможливості апріорного „дедукування" видів та конкретного змісту прав людини безпосередньо з гідності людини. Сучасна католицька

¹ Голенбах Д. Вказ. праця. - С.191. У цьому ж контексті Ф. Мазурек відокремлює норму моральності (norma normans), котрою є сама гідність, від норми моралі (norma normata) як регулятора поведінки, інспірованого цією гідністю (див.: Магигек РЛ. Цит. праця. - С.54). Голенбах Д. Вказ. праця. - С. 192.

антропологія розглядає гідність людини як той „спільний знаменник", який завжди присутній у різноманітті культурних умов.

Розглянута концепція людської гідності має не лише історико-філософське, але й політико-правове значення. Останнє вбачається у тому, що ця концепція становить важливий внесок християнства до міжнародної ідеології прав людини. Серед іншого це підтверджується, й у преамбулі до Хартії Європейського Союзу про основні права, де безпосередньо перед згадкою про принцип людської гідності вміщено відсилку до спільної духовної (у німецькомовній версії - „духовно-релігійної" (!) спадщини народів Європи¹. Тому сьогодні ідея людської гідності справедливо вважається засадничою для усієї європейської християнської культури².

Висновки. Представлене у католицькій антропології трактування людської гідності містить як специфічні, „партикулярні" положення, так і такі методологічні засади, котрі становлять певний внесок до філософії права загалом і філософії прав людини зокрема. До першої групи положень належать ірраціоналістичний зміст надприродної аргументації прав людини. Адже необхідний антропологізм прав людини не є конче християнським антропологізмом. Будь-яка конкретна аргументація прав людини з необхідністю апелює до окремих апріорних постулатів³. Тому й плюралізму антропологій права,

¹ Хартия Европейского Союза об основньїх правах (2000) // Хартия
Европейского Союза об основньїх правах: Комментарии / Под ред. СЮ.
Кашкина. - М., 2001. - С. 61.

² Баумгартнер Х.М. Философская концепция для Европьі // Аюуальньїе
проблемьі Европьі (2000 - 1). Образ Европьі: оценки и дискуссии: Реф. сб. /
РАН, ИНИОН. - М, 2000. - С. 15.

³ Недаремно Г. Кельзен, А. Фердрос, В. Туманов, Е. Цахер вважають, що
внутрішня логіка доктрини природного права у кінцевому рахунку
призводить до Ідеї Бога. Як видасться, позиція цих дослідників досить
адекватно відображає, умовно кажучи, саму „природу природного права".
Попри те, що в історії правових учень відомі спроби використання Ідеї
природного права „у світських цілях", саме „божественне" природне право є

очевидно, уникнути неможливо. Слід погодитися із думкою Ж. Марітена про те, що „марним було б шукати загальне раціональне обґрунтування прав людини"¹.

Водночас слід зауважити, що ідея людської гідності людини як аксіоматичне підґрунтя декількох сучасних концепцій невід'ємних прав людини принципово не може бути верифікована у рамках жодної з них. Така верифікація потребує створення метатеорії природного права. Обґрунтування всезагальної людської гідності є насамперед світоглядно-аксіологічною проблемою та виступає саме одним із тих пунктів, де й має відбуватись „злиття раціональних та ірраціональних знань про світ" (Г. Мальцев). Відтак загальнометодологічне значення розглянутої концепції для сучасної філософії прав людини полягає у підтвердженні того, що переконливим способом обґрунтування непорушності людської гідності та прав людини, природно-правових засад рівності та рівноправності може виступати лише об'єктивістська антропологічна інтерпретація людської гідності як абсолютної цінності.

Як видається, евристичний потенціал християнської концепції людської гідності може бути ефективно реалізованим у системі правового виховання в Україні, виховання, до якого сьогодні мають залучатися як державні, так і громадські інституції. У сучасних умовах широкомасштабної кризи духовних цінностей католицька природно-правова доктрина може та повинна слугувати одним із засобів подолання правового нігілізму й формування високого рівня морально-правової свідомості та культури, в основі якої знаходитиметься повага до людини, її гідності і невід'ємних прав.

найбільш послідовним вираженням зазначеної ідеї.

¹ Маритен Ж. Человек и государство: Пер. с англ. - М., 2000. - С.75, 78.