Порядок створення господарського товариства туристичного спрямування

 

Протягом XIX ст. концесійна (дозвільна) система змінюється явочною системою, для якої не потрібно мати попередній урядовий дозвіл, а лише необхідне виконання особливих, визначених нормативно-правовою базою, умов для заснування. Така система, розвиваючись і вдосконалюючись, залишається й тепер у світовій практиці ре­гулювання діяльності господарських товариств. Існує така система також в Україні. Згідно з нею до господарських товариств належать акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, това­риства з додатковою відпові­дальністю, повні товариства, командитні товариства. Це ті види господарських товариств, які можна заснувати в Україні. Усі без винятку товариства є юридичними особами, що можуть займа­тися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Крім того, у зарубіжній практиці зустрічаються також товариства, що формуються без укладен­ня юридичних угод. В Україні такі товариства законодавством не передбачені.

Процедура створення туристичного підприємства як юридичної особи передбачає багато етапів, при цьому необхідно зауважити, що останнім часом створення і реєстрація має тенденцію до спрощення.

Господарські товариства повинні обовʼязково мати свою назву, а також зазначення виду товариства, повні і коман-дитні товариства – прізвища (найменування) учасників (учас­ника) товариства, а також інші необхідні відомості. Наймену-вання товариства наведено в його установчих документах. Під ним воно заноситься до державного реєстру і функціонує — ви­ступає контрагентом в угодах. При цьому треба не допускати, щоб найменування знову створюваного товариства збігалося з уже існуючими, оскільки це може викликати позови з боку ос­танніх за використання назви, іміджу фірми та ін. Найменуван­ня товариства не може вказувати на належність товариства до відповідних міністерств, відомств і громадських організацій.

Місцезнаходження (розташування) товариства має бути в Україні. Це не означає, що в Україні не можуть здійснювати господарську діяльність господарські товариства, створені за кордоном, які мають неукраїнське місцезнаходження. При реє­страції на українській території вони мають певну специфіку, оскільки потрібно реєструватись у Міністерстві закордонних справ, Ліцензійній палаті тощо. Товариства можуть створюва­тися з певно визначеними термінами або без чіткого визначен­ня їх. Термін діяльності товариства може бути невизначеним, при цьому власники можуть здійснити його ліквідацію на свій розсуд. Ліквідація можлива також за рішенням арбітражного суду в разі банкрутства і порушення антимонопольного законо­давства.

Найважливішими елементами створення туристичного підприємства є:

Ø вибір організаційно-правової форми;

Ø протокол намірів учасників (засновників);

Ø розробка проектів установчих документів;

Ø проведення установчих зборів;

Ø підготовка установчих документів для реєстрації;

Ø правова реєстрація підприємства;

Ø постановка на облік та реєстрація в податкових, статистичних органах, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування та інших установах.

Ø наступні організаційні процедури, пов'язані з відкриттям рахунків у банківських установах, виготовленням печатки, штампу, фірмових бланків.

Розглянемо основні етапи створення туристичного підприємства.

Вибір організаційно-правової форми господарського това­риства проводиться учасниками (засновниками) відповідно до законодавства України.

Найбільш гнучкою формою для малого туристичного бізнесу є товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Воно може бути засноване однією або декількома особами, а статутний фонд такого товариства поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. При цьому учасники товариства не відповідають по його зобов'язаннях, а несуть відповідальність, пов'язану з діяльністю товариства в межах їхніх внесків.

Іншою організаційно-правовою формою туристичного біз­несу є товариство з повною відповідальністю, в якому всі учасники несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства всім своїм майном.

Туристичний бізнес на основі значних початкових інвестицій доцільно реалізовувати у формі акціонерного това­риства. Головним атрибутом такого товариства служить акція ­– цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства, підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним.

Для більш чіткого визначення мети і завдань створю­ваного підприємства, погодження організаційно-правової фор­ми, розміру статутного капіталу, розподілу доручень між учасниками, вирішення інших організаційних питань доцільно оформити протокол намірів. Він не входить в число обов'яз­кових засновницьких документів і формально особи, які його підписали, не несуть відповідальності за невиконання взятих зобов'язань. Однак, цей протокол є основою установчого договору і єдиним документом, який об'єднує засновників до моменту реєстрації.

Важливим етапом створення туристичного підприємства є розробка проектів установчих документів відповідно до обра-ної організаційно-правової форми. Так, для товариства з обмеженою відповідальністю засновницькими документами є:

Ø установчий договір, підписаний його засновниками (учасниками);

Ø статут, прийнятий загальними зборами засновників.

Якщо засновником товариства є одна особа, установчий договір не укладається.

В установчому договорі перераховуються всі засновники, їх реквізити, розмір статутного капіталу, його розподіл по частках, перелік майна, яке вноситься засновниками в статутний фонд, його оцінка та ін.

Установчими документами акціонерного товариства є статут, в який додатково до вищесказаного заносять порядок розподілу статутного капіталу на акції, їх номінал, види та ін. Крім цього, додатково вводяться розділи "Права і обов'язки акціонерів", "Дивіденди", "Порядок ведення реєстру акцій".

У відкритому акціонерному товаристві додатково вводи­ться розділ "Порядок емісії акцій".

Особливо важливий для всіх форм господарських това­риств вибір розміру статутного фонду і частки в ньому кожного учасника.

На певний час до державної реєстрації товариства, в банках від­кри­вається тимчасовий рахунок, на якому акумулюються кошти, потрібні для здійснення статутної діяльності товариства. Так, для створення акціонерного товариства треба мати статутний фонд у розмірі не менш як 1260 мінімальних заробітних плат (планується таку норму залишити для відкритих акціонерних товариств, а для закритих — зменшити до 625), а для товариства з обмеженою відповідальністю — 100 мінімальних заробітних плат. Оскільки для реєстрації необхідно "набрати" (оплатити) певні відсотки від статутних фондів, то на тимчасовий рахунок вони й акумулюються. При створенні товариств різних видів застосовують окремі процедури.

Наступний етап – проведення установчих зборів. Підготовка зборів проводиться ініціативною групою в порядку виконання рішень протоколу намірів. Погоджений із засновниками порядок денний офіційно вручається всім учасникам не пізніше ніж за два тижні до початку зборів. У зборах мають право взяти участь всі засновники або їх довірені особи.

Правова реєстрація підприємства проводиться виконав­чими комітетами міських та районних рад або вповноваженими органами. Реєстрація відбулася, якщо відповідний запис внесе­ний до Державного реєстру, а підприємству видане свідоцтво про реєстрацію відповідної форми.

Після цього настає процедура взяття на облік в органах статистики, податковій адміністрації, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування та ін.

Наступним організаційним заходом є відкриття розрахун­кових рахунків у банківській установі. Вибір банку вільний, але зручніше, щоб він був розташований у районі, де знахо­диться це підприємство.

Для відкриття рахунків необхідно визначитися, які банків­ські рахунки необхідні для діяльності підприємства (гривневий, валютний, рубльовий), і ознайомитися з порядком відкриття і ведення рахунків.

Одночасно з процедурою відкриття рахунків необхідно отримати дозвіл на виготовлення печатки та штампів, підготовити їхні ескізи та замовити у відповідній фірмі. Доцільно підготувати ескізи й замовити фірмові бланки, іншу друковану продукцію.

Одним із найважливіших етапів створення туристичного підприємства є його програма економічної діяльності. Це - основа фінансового менеджменту як для підприємства, яке ство­рюється, так і для діючої фірми.

Обравши туристичну діяльність як основний вид, необ­хідно розв'язати ще дві проблеми.

1. Обрати супутні види діяльності, тобто диверсифікувати основу туристичного бізнесу для зниження фінансових ризиків у зв'язку з тим, що туризм достатньо чутливий до цілого ряду факторів: політичних, економічних, інфраструктурних та ін.

2. Бажано обрати такі види основної та додаткової діяльності, які були б пріоритетними на тривалий період.

Наступним етапом є вибір географії бізнесу. Якщо май­бутня основна діяльність пов'язана тільки з реалізацією внут­рішніх турів, то необхідно визначити район прийому-відправки туристів. Якщо підприємство буде займатись міжнародним ту­ризмом, то мають бути вибрані ті країни і регіони, де буде реалі­зований і спожитий туристичний продукт.

Далі необхідно дослідити ринок туристичних послуг і виб­рати свій сегмент туристичного бізнесу та довести конкурен­тоспроможність власного турпродукту.

Визначивши регіон ринку збуту туристичних послуг, необхідно провести розрахунок максимально можливих пропо­зицій та попиту цього ринку на перспективу по роках, місяцях, сезонах, днях тижня, а вже потім проаналізувати конкурентне середовище.

При цьому вивчається статистика чисельності турис­тичних фірм, зареєстрованих у регіоні, обсяги реалізації ними туристичних послуг, цінові фактори, наявність монополістів, відмінність власного туристичного продукту від аналогічного продукту конкурентів та ін.

Якщо рішення по вибору регіону ринку збуту турис­тичних послуг визначається тільки умовами конкуренції, то приймається (після аналізу конкурентного середовища) одне з трьох рішень:

Ø вихід з цього ринку;

Ø прийняття стратегії конкурентоспроможності та робота на ринку шляхом завоювання свого сегмента;

Ø формування (виробництво) позаконкурентного туристичного продукту й робота в цьому новоствореному сегменті ринку.

Важливими етапами діяльності туристичного підпри­ємства є планування виробництва туристичних послуг і конт­роль за якістю туристичного продукту.

Це питання підготовки турів, їх методичне забезпечення, підготовка договірної документації, робота зі страховими та іншими зацікавленими організаціями.

Визначення способу (технології) реалізації туристичного продукту. Це може бути самостійна реалізація або через інші фірми, комісійний продаж через посередників або створення розгалуженої дилерської мережі.

Способи стимулювання продажів. Сюди належать ярмар­ки, виставки, конкурси, аукціони, туристичні лотереї, надання сезонних пільг, пільг для постійних клієнтів, дітей, рекламні тури та ін.

Підбір та управління персоналом туристичного підпри­ємства. Це розрахунок необхідної кількості працівників, форму­вання штатного розкладу, розробка посадових інструкцій, форми оплати праці, регламенту роботи підприємства та ін.

Спрощена модель функціонування туристичного підпри­ємства показана на рис. 4.

 

 

Рис. 4. Модель функціонування туристичного підприємства

 

Важливою формою економічної діяльності туристичного підприємства є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає передачу прав на надання послуг та вироб­ництво туристичного продукту, а також надання практичної до­помоги в справі організації туристичного бізнесу.

Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає ось в чому: незалежне підприємство (франчайзодавець), яке виробляє туристичний продукт або надає послуги, передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов'язання виготовляти такий самий туристичний продукт або надавати послуги. За право господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавця підприємство виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну винагороду.

 

Контрольні запитання та завдання

1.Поясніть економічну суть господарських товариств

2.Охарактеризуйте поняття господарських товариств.

3. Назвіть ознаки господарських товариств.

4.Вкажіть види господарських товариств.

5.Зазначте позитивні та негативні риси господарських товариств.

6.Які характерні риси акціонерного товариства?

7.Дайте визначення поняття закритого та відкритого акціонерного товариство.

8.Охарактеризуйте поняття закритого та відкритого акціонерного товариства.

9.Розкажіть про діяльність товариства з додатковою відповідальністю.

10. Що таке повне та командитне товариства.

11.Зазначте порядок створення господарських товариств.

12.Складіть порівняльну таблицю діяльності господарських товариств.

13.Охарактеризуйте господарські товариства корпоративного типу.

14. Охарактеризуйте господарські товариства некорпо­рати­в­ного типу.

 

РОЗДІЛ 3

сучасні моделі корпоративного управління

3.1. Англо-американська модель корпо­рати­в­ного управлiння.

3.2. Західноєвропейська модель корпоративного управління.

3.3. Японська модель корпоративного управління.

3.4. Основнi принципи корпоративного управлiння.

3.5. Нацiональнi кодекси корпоративного управлiння.

Кожна країна має власну модель корпоративного управ­ління, характерні ознаки якої зумовлені особливостями націо­нального менеджменту. Моделі різняться за складом учасників, законодавчою базою, що регулює їх взаємовідносини, вимогами щодо розкриття інформації тощо. Існування різних підходів до проблеми побудови структури управління акціонерним товариством зумовлено як історичними факторами розвитку тієї чи іншої країни, так і її економічними, правовими та соціальними особливостями. За загальними ознаками конкрет­ного вияву названих та інших елементів моделі поділяють на англо-американську, західноєвропейську (німецьку) та япон­ську. Ці моделі стосуються економічно розвинених країн і регіонів, але тепер уже можна визначити ще одну модель. Це корпора­тивна модель країн із перехідною економікою, яка також має власні характеристики і своєрідні підходи до формування корпоративних відносин. Основні елементи зазначених моделей корпоративного управління такі: країни поширення; головні учасники реалізації моделі корпоративних відносин; законодавчі норми; структура володіння акціями; моніторинг діяльності; форми та засоби фінансування; структура ради директорів; вимоги до розкриття інформації; корпоративні дії, що потребують схвалення акціонерів.

Розглянемо докладніше кожну з наведених моделей корпоративного управління.

Англо-американська модель

Корпоративного управлiння

Англо-американська модель (застосовують у корпораціях Великобританії, США, Австралії, Нової Зеландії, Канади і деяких інших країн) характеризується наявністю індивідуальних та інституційних інвесторів і кількістю незалежних (яка постійно збільшується), тобто не пов’язаних з корпорацією, акціонерів (їх називають «зовнішніми», або «аутсайдерами»), а також чітко розробленою законодавчою базою, яка визначає права й обо­в’язки трьох ключових учасників – директорів, менеджерів і акціонерів.

Акціонерний капітал американських корпорацій надто розпорошений. У Великобританії і США власників типових корпорацій багато, а частка їхніх акцій мала порівняно з розмірами корпорації. Оскільки немає головного власника акцій, жодна окрема група осіб не може розраховувати на верхо­венство своїх інтересів або особливі права представництва. Американська модель корпорації створювалася з урахуванням ринково орієнтованої фінансової системи на основі розвинутого ринку капіталу, широкого набору різних фінансових інстру­ментів. Промисловий капітал збільшувався за рахунок нових емісій акцій, тому майже немає потреби в довгостроковому кредитуванні як засобі збільшення капіталу корпорацій. Роль банків зведено до акумулювання коштів і короткострокового кредитування. На сьогодні у США поширені два основні види корпорацій: у першому консолідуюче ядро – банківський хол­динг, у другому – виробничо-технологічний комплекс.

Ключові учасники. Учасниками англо-американської моде­лі є менеджери, директори, акціонери (особливо інсти­туційні), урядові агентства, біржі, саморегулювальні організації, консал­тингові фірми.

Англо-американська модель передбачає розподіл володін­ня і контролю, що дозволяє інвесторам передавати керівництво менеджерам, призначаючи їх своїми агентами. Оплату за розподіл володіння і контролю називають агентськими послу­гами.

Склад акціонерів. Інституційний інвестор відрізняється від індивідуального тим, що управляє акціями професійно, управління ними – це одна з основних сфер його діяльності, бо він вкладає в ці акції значні кошти.

Сьогодні головними власниками вітчизняних активів є американські інституції. Власність американських інституцій, що зосереджена в пенсійних і взаємних фондах та на депозитах, становить майже половину всіх ліквідних акції. Більшість корпорацій не має в своїх реєстрах жодного індивідуального акціонера, частка якого складала б більше 1 % від сукупного капіталу.

Значну частину акцій, які не належать індивідуальним інвесторам, зосереджено в інституційних інвесторів – пенсійних або пайових фондах. Але ці інвестори зазвичай відіграють роль фінансових менеджерів, уникаючи відповідальності за діяльність компаній, у яких вони мають значні пакети акцій.

Склад і функції ради директорів. Значна роль ради директорів в англо-американській моделі зумовлена вимогами адаптації до швидко змінюваного економічного середовища через викорастання стратегічного підходу до управління компа­нією, а також процесами глобалізації економіки й активізації нових ринків капіталу. Наявність ради директорів як додаткової ланки управління продиктована бажанням інвесторів-власників зберегти контроль за діяльністю безпосереднього керівництва (правління), тому що часом інтереси власників і менеджменту можуть не збігатися.

Загальноприйнятим головним завданням діяльності правлінь у корпораціях США вважають захист інтересів акціо­нерів і максимізацію їх доходів, тому американські правління зосереджують свою довготермінову діяльність передусім на інтересах власників. Основні функції ради директорів такі:

v розроблення корпоративної стратегії, бачення та місії фірми;

v призначення і зміна вищих керівників;

v контроль, моніторинг і нагляд за вищим менеджментом;

v розподіл ресурсів та аналіз їх використання;

v захист інтересів акціонерів;

v розроблення принципів і визначення стратегічних планів на 3–5 років;

v затвердження річних фінансових планів (бюджетів);

v стратегічний контроль (оцінка ступеня досягнення стратегічних цілей та відповідності планів і бюджетів).

Рада директорів в англо-американській моделі складається як з інсайдерів, так і з аутсайдерів.

Інсайдер – це особа, яка працює в корпорації (виконавчий директор чи службовець) або тісно пов’язана з управлінням нею.

Аутсайдер – особа (чи заклад), що безпосередньо не пов’язана з корпорацією та її управлінням, не має інтересів у компанії. Загальною тенденцією останніх десятиліть було збільшення кількості незалежних директорів у загальному складі ради директорів і зменшення представництва виконавчих директорів.

Щодо кількості членів ради директорів, то останнім часом у Великобританії і США вона зменшується (приблизно від 13 до 5 осіб) і складається переважно з інвесторів і керівників. На сьогодні сформувався оптимальний розмір ради директорів для різних корпорацій, що враховує інтереси різних груп акціонерів: для великих корпорацій це 8–15 осіб; для середніх фірм – 8–10 осіб; для дрібних і закритих фірм – 3–5 осіб.

В англо-американській моделі традиційно головою ради директорів і головним (генеральним) виконавчим директором була одна особа. Однак подальший розвиток корпоративного управління виявив певні недоліки цієї схеми, зокрема:

v концентрацію влади в руках однієї людини;

v можливість концентрації влади в руках невеликої групи осіб (коли рада директорів складається тільки з інсайдерів);

v намагання правління і ради директорів утримувати владу протягом тривалого періоду часу, ігноруючи інтереси інших акціонерів;

v систематичне ігнорування інтересів акціонерів.

Американські правління збираються від чотирьох до десяти разів на рік із тривалістю засідання 1–2 дні. Останнім часом корпорації почали проводити додаткові засідання для обговорення довгострокової стратегії компанії.

Основна діяльність правління проводиться у комісіях, яким доручають виконувати окремі завдання й доповідати про результати на зборах правління. Призначення і склад комісій можуть бути різними, але обов’язкові ревізійна комісія (склад – виключно із зовнішніх директорів), компенсаційна комісія (визначає винагороду членам адміністрації і правління), номінаційна комісія (добір членів правління).

Недоліки англо-американської моделі ради директорів:

v значний організаційний та інформаційний вплив на раду з боку вищого виконавчого керівництва корпорації;

v перевага представницьких функцій і формальна виконавча роль самих рад;

v делегування більшості важливих повноважень з питань життєдіяльності компаній правлінню або виконавчому директорату;

v недостатня частота і регулярність засідань, що не охоплює

найважливіших питань порядку денного.

Ради директорів у цій моделі характеризуються вагомим особистим впливом ключових фігур рад, участю в доборі йпризначенні вищого керівництва, повноваженням визначати стратегію, здатністю контролювати досягнення поставлених цілей.

Порядок діяльності ради директорів містить такі правила і процедури:

v періодичність і місце проведення засідань, зокрема чергових;

v формулювання правил скликання позачергових засідань, можливість прийняття окремих рішень щодо процедури голосування;

v розроблення порядку узгодження і затвердження порядку денного засідань і підготовки матеріалів до засідань ради, зокрема процедури внесення питань до порядку денного, терміни надання матеріалів, проектів, протоколів і рішень;

v порядок голосування на засіданнях ради;

v порядок прийняття рішень і оформлення протоколів, зокрема порядок голосування;

v переліки питань, вирішення яких потребує одностайності, кваліфікованої і простої більшості та інших процедурних питань.

Законодавча база. В англо-американській моделі взаємо­відносини в галузі корпоративного управління регулюють феде­ральна законодавча база, закони штатів (у США) і стандарти неурядових організацій. У кожній країні є своя комісія або комітет з цінних паперів і біржової діяльності (у США – Security Exchange Commission – SEC), що регулює ринок цінних паперів, відносини між акціонерами і корпорацією, між самими акціонерами, запроваджує правила щодо розкриття інформації для корпорацій тощо. Закони, які визначають діяльність пенсійних фондів, також дуже впливають на корпоративне управління.

У США корпорації реєструють і запроваджують у певному штаті, і саме закони цього штату становлять основу законо­давчої бази щодо прав і обов’язків корпорації.

У Великобританії законодавчі межі корпоративного управ­ління запроваджує парламент і їх можуть регулювати правила таких організацій, як, наприклад, Колегія з цінних паперів і інвестицій, що наглядає за фондовим ринком.

Важливу роль в англо-американській моделі відіграють фондові біржі, що визначають лістинг, рівень розкриття інформації та інші вимоги.

Вимоги щодо розкриття інформації. Порівняно з іншими країнами в США існують найсуворіші правила щодо розкриття інформації, оскільки діє чітка і врегульована система відносин між акціонерами. Це не дивно, якщо враховувати розміри і значення фондового ринку в економіці країни і на міжнародній арені.

У США корпорації повинні повідомляти про себе досить багато: фінансову інформацію про корпорацію (щоквартально); дані про структуру капіталу; інформацію про попередню діяльність директорів, що призначаються (включаючи посади, які вони посідали, відносини з компанією, володіння акціями компанії); розміри сукупної винагороди для керівництва, а також дати виплати винагороди кожному з п’яти вищих чинів (вище керівництво) корпорації поіменно; дані про акціонерів, що володіють пакетами акцій понад 5% акціонерного капіталу; інформацію про можливе злиття чи реорганізацію; про попра­вки, що вносяться до статуту, а також імена осіб і/або компаній, яких запрошують для аудиторської перевірки. Цю інформацію вносять або в річний звіт, або до порядку денного зборів акціонерів.

У Великобританії та в інших країнах, у яких викорис­товують англо-американську модель, вимоги до розкриття інформації аналогічні, але не такі суворі, як у США, і звіти подають зазвичай один раз за півроку.

Дії корпорації, які потребують схвалення акціонерів. Роль акціонерів англо-американської моделі визначається рівнем рішень, які стосуються виключно компетенції акціонерів. Це такі рішення:

v вибори директорів;

v призначення аудиторів;

v купівля контрольного пакета акцій;

v питання реорганізації;

v внесення поправок до статуту корпорації;

v включення пропозицій до порядку денного річних зборів;

v скликання позачергових загальних зборів акціонерів.

Однак стосовно дивідендів є розбіжності в законодавстві різних країн; акціонери в США не мають права голосувати за розмір дивідендів, у Великобританії, навпаки, це питання ставлять на голосування.

Акціонери також мають право включати пропозиції до порядку денного річних зборів. Ці пропозиції мають стосу­ватися питань бізнесу. Акціонери, що володіють принаймні 10 % акціонерного капіталу, мають право також скликати надзвичайні загальні збори акціонерів.

Взаємовідносини між ключовими учасниками. Акціонери. Незважаючи на те, що корпоративне законно­давство у країнах, які застосовують англо-американську модель, досить досконале, право акціонерів брати участь у справах ком­панії обмежене. Воно надає акціонерам повноваження обирати та заміщувати директорів компанії, брати участь у голосуванні про внесення змін до статуту, погоджувати найважливіші питання для запобігання ліквідації компанії (злиття або поглинання). Але акціонери не мають впливу на поточні справи компанії, від їх імені керують компанією менеджери. Акціонери не визначають рівня дивідендів, не відіграють ніякої ролі щодо прийняття на роботу або звільнення менеджерів. Загальні збори акціонерів, які мають скликатися щорічно, здебільшого є церемоніальними діями, які проводять, найімовірніше, тільки з процедурних міркувань, а не з огляду на реальну потребу. Усі зареєстровані акціонери одержують поштою повну інформацію про проведення зборів, річний звіт корпорації і бюлетені для голосування. Тому акціонери, не присутні на зборах персо­нально, мають можливість голосувати.

Керівники. В американських компаніях виконавчий дире­ктор (головний менеджер) приймає всі основні рішення, спира­ючись на підлеглих йому менеджерів. Часто в компаніях існує правління, але його членів призначає головний керівник, який керує ними. Практика домінування головного керівника не тіль­ки щодо прийняття менеджерських рішень, але й як члена ради директорів (яким він завжди є), набула значного поширення в американських компаніях, що суттєво відрізняє її від системи управління в німецьких компаніях.

Рада директорів. Визначальна роль ради директорів у відносинах акціонерів між собою й акціонерів з корпорацією зумовлена практикою голосування «за дорученням», коли акціонер уповноважує голову ради директорів діяти від його імені, бути його довіреною особою і розпоряджатися його голо­сом.

Наведемо приклади організації корпоративного управління в американських компаніях:

Корпорація General Motors. У складі Ради директорів General Motors у 1991 р. з 25 членів 17 були зовнішніми. Ця тенденція зумовлена зростанням кількості і значущості інститу­ційних інвесторів та вимогами таких незалежних організацій, як Комітет з фінансових аспектів корпоративних відносин (відомий як Комітет Кедбері) у Великобританії і ряд організацій США. Рішення про розподіл функцій між цими двома категоріями директорів повинні приймати акціонери компанії на загальних зборах. Склад ради директорів – найбільш суперечлива проблема корпоративного управління у Великобританії та США.

Корпорація General Electric. General Electric (GE) – багатопрофільна компанія, яка працює у сфері виробничих послуг зі створення продукції, що підвищує добробут клієнтів і споживачів. Діяльність GE охоплює різноманітні сфери: від виробництва авіаційних двигунів, турбін і пластмас до надання фінансових послуг, створення телевізійних програм. Майже 300 тис. співробітників працюють більш ніж у 100 країнах світу.

General Electric засновано 1878 р., коли відомий американський винахідник Томас А. Едісон створив компанію «Едісон Електрик Лайт Компані» (Edison Electric Light Co.). У 1892 р. у результаті злиття «Едісон Дженерал Електрик Компані» (Edison General Electric Company) з «Томсон Хьюстон Електрик Компані» (Thomson Houston Electric Company) було створено компанію General Electric. Це єдина компанія, яку 1896 р. було включено до індексу Доу Джонса (Dow Jones Industrial Index) і яка залишається в ньому дотепер.

Голова Ради директорів і головний керівник корпорації провели велику реорганізацію (всередині 80-х рр.), у результаті чого діяльність корпорації пожвавилася.