Світової системи корпоративного управління

 

Історія виникнення корпоративного управління збігається з історією виникнення корпорацій (акціонерних товариств), як їхньої основи. З розвитком акціонерних товариств удосконалювалося й корпоративне управління.

Вітчизною корпоративного управління, як і корпорацій, вважається Великобританія. Класичні нині норми корпоративного управління були закладені у британських законах і правилах XIX століття. Наступним етапом розвитку корпоративного управління була криза 1929 року, потім − Велика депресія. У той період, в 30-х роках минулого століття, в США були ухвалені основні федеральні закони щодо корпоративного управління, тобто були сформовані й законодавчо закріплені методи корпоративного управління, які згодом одержали назву “американська модель корпоративного управління”. Водночас у Німеччині і Японії також були сформовані свої моделі корпоративного управління. Узаконені в ті роки у зазначених країнах, вони застосовуються і в теперішній час, періодично удосконалюючись. Існують також особливості корпоративного будівництва в країнах Арабського світу і Латинської Америки, але досвід цих регіонів менш цікавий для української практики.

Аналізуючи виникнення корпоративних відносин, визначають кілька етапів їх розвитку. Подібно до того, як процес виробництва, взятий у глобально-історичному масштабі, пройшов у своєму розвиткові через кілька основних стадій (мануфактурна, промислова, науково-технічна), що супроводжу­валися революційними змінами, відбувалися зміни й у формах власності на засоби виробництва.

Історично першою формою власності була сімейна влас­ність. У її рамках власниками засобів виробництва, які перебу­вали на тому або іншому організаційному, технічному рівні розвитку, були члени однієї родини, які одночасно виступали і як керівники, що забезпечують організацію функціонування цих засобів виробництва. Природно, що власники не могли особисто управляти всіма компонентами свого бізнесу, особливо коли він виростав в обсязі та розширювався територіально. Але ті особи, яких власник залучав для того, щоб зробити функціонування свого бізнесу більш ефективним, як правило, виконували технічні функції: вони працювали над реалізацією конкретних завдань, поставлених власником, під його постійним і безпосе­реднім контролем. У більшості країн і сьогодні такі компанії відіграють дуже важливу роль в економіці. Так, у Німеччині 2,5 млн. малих і середніх компаній, 40 % яких є сімейними, дають дві третини валового національного продукту.

Наступним етапом стала поява компаній, капітал яких належав не одному, а групі власників. Відбувалося це двома основними шляхами:

1. На певному етапі розвитку сімейна компанія приходила до висновку, що її власного капіталу, а також капіталу, притяг­нутого від кредитних інститутів, недостатньо для того, щоб забезпечити її успішний розвиток. А для того, щоб залучити ре­сурси інших осіб або структур, треба передати їм у тому чи іншому обсязі частину прав власності на компанію та на час­тину прибутку, що одержується у процесі її роботи;

2. Деякі власники капіталів домовлялися про обʼєднання частини своїх коштів для створення бізнесу, що ставав їхньою спільною власністю.

Розподіл права власності між кількома власниками порушив питання про те, як домогтися, щоб внесені ними кошти використовувалися ефективно й давали максимальну вигоду всім співвласникам рівною мірою.

У ситуації, коли співвласників (акціонерів) було небагато, придбані ними частки власності були досить великими, тому ця проблема розвʼязувалася легко – шляхом особистих переговорів і укладання відповідних угод між акціонерами (найчастіше між найбільшим акціонером та іншими акціонерами) та їхнім особистим контролем над діяльністю компанії.

Ускладнення проблем управління компаніями, що мають велику кількість власників, відбулося в останні 30 років. За цей час:

1.Зросла загальна кількість акціонерів у компаніях;

2.Зʼявлялися великі акціонери, які відмовилися від без­посередньої особистої участі в процесі поточного управління власністю, співвласниками якої вони були (інституціональні інвестори, такі як інвестиційні фонди, пенсійні фонди та ін.);

3.Дедалі більшу роль в управлінні власністю почали відігравати наймані менеджери;

4.Поступово чимраз більш активний вплив на процес викорис­тання власності почали здійснювати особи та інститути, які не були її співвласниками, але тим чи іншим способом були повʼязані з нею (персонал компанії, влада території, на якій діяла дана компанія та ін.).

У 50-х роках ХХ ст. в усьому світі почала зростати інвестиційна активність.

З 1955 по 1980 р. частка інституціональних інвесторів в акціонерному капіталі зросла з 23 до 33 %. До 1990 р. вона становила вже 53 %, а сьогодні перевищує 60 %. Крім того, портфельні інвестиції почали збільшуватись швидшими темпами, ніж прямі. Починаючи з 80-х років вивіз капіталу у формі портфельних інвестицій (придбання невеликих пакетів акцій у великій кількості компаній) став перевершувати прямі інвестиції в абсолютному вираженні.

Портфельні інвестори, як правило, здобувають невеликі (менше 10 % від величини статутного капіталу) пакети акцій компаній і далеко не завжди можуть розраховувати на пряму участь своїх представників у процесі управління. Але їхня роль у розвитку економіки надзвичайно велика. Відсутність портфе­ль­них інвестицій помітно обмежує зростання вартості корпо­рацій.

У результаті проведеного в 90 - ті роки в Україні роздер­жа­в­лення власності близько 20 млн. чоловік стали власниками цінних паперів, у країні зʼявилося близько 35 тис. акціонерних товариств. У зв'язку із цим особливо гостро постала проблема системного підходу до корпоративного управління. Інвестори сприяли розробці компаніями власних кодексів корпоративного управління. Вони хотіли бачити в цих кодексах розмежування сфер діяльності та відповідальності, а також розподіл вико­навчих і контрольних функцій. Їм потрібно було закріпити правила й процедури, які б забезпечували акціонерам доступ до інформації про діяльність компанії. Іншими словами, інвесторам потрібна повна й чітка інформація про функціонування механізмів корпоративного управління в компанії.

Діяльність будь-якої компанії залежить не тільки від пра­вильно обраної стратегії, компетентного керівництва, наявності цінних ресурсів і ринків збуту. Успішний розвиток будь-якого бізнесу неможливий без доступу до інвестиційного капіталу. Тут важливо зрозуміти, що інвестори не стануть вкладати значні кошти в компанію, що не має ефективної системи управління та контролю за її діяльністю.

Інвестори особливо наполегливі у своєму прагненні одержувати повну інформацію про стан справ у компаніях. Інвестори, насамперед закордонні, порушують питання серйозного збільшення інвестицій в українські компанії залежно від істотного поліпшення корпоративного управління. Але при цьому вони вимагають участі в реальному контролі над процесом управління, щоб забезпечити ефективне використання активів для реалізації своїх інтересів.

Вони хочуть бачити в компаніях, в які вони вже вклали або готові вкласти свої кошти, систему корпоративного управління, що забезпечує достатній рівень інформаційної прозорості, ясності в процесі прийняття корпоративних рішень і тим самим дає їм додаткові гарантії. Інвесторам потрібно, щоб основні процедури корпоративного управління відповідали всім цим вимогам, були відповідним чином закріплені у внутрішніх документах компанії.

Наявність системи корпоративного управління - один з визначальних факторів у прийнятті інвестиційних рішень. Понад 80% інвесторів заявляють про свою готовність платити більше за акції компаній з відповідною якістю корпоративного управління в порівнянні з компаніями, де управління перебуває на низькому рівні.

Тільки за рахунок поліпшення корпоративного управління українські підприємства можуть розраховувати на підвищення нинішньої ціни своїх акцій у розмірі від 20 до 50 %.

Для українських підприємств проблеми корпоративного управління є новими. Більшість з них до початку ринкових реформ розвивалася винятково за рахунок власних коштів. Але на швидко зростаючих ринках, в умовах динамічної зміни технологій і гострої конкуренції власних коштів виявляється явно недостатньо.

Неминуче постає питання залучення зовнішніх коштів, причому на регулярній основі і в значних обсягах. А це вже вимагає підтвердження того, що робота компанії організована відповідно до сучасних управлінських принципів.

Грамотна система корпоративного управління дозволяє не тільки найкращим способом використовувати можливості наявних акціонерів і надані ними ресурси, але й залучати нових інвесторів. При рівних виробничих, фінансових та інших базових показниках компанії з гарною репутацією в області корпоративного управління коштують набагато дорожче. Цьому, зокрема, сприяють інвестиційні та консалтингові компа-нії, що виступають консультантами й агентами портфельних інвесторів. Вони розцінюють наявність у компанії власного кодексу корпоративного управління як фактор, що підвищує її привабливість. У той же час інвестори, насамперед портфельні, все більше звертають увагу на зниження своїх ризиків. У цьому розумінні вони стурбовані прозорістю компаній, якістю інфор­мації, що розкривається ними, методами роботи рад директорів не менше, ніж безпосередньо фінансовими показниками.

Крім того, дослідження показують, що збільшується кількість інвесторів, які розглядають ефективне корпоративне управління як конкурентну перевагу в бізнесі:

ü установлюються чіткі орієнтири розвитку;

ü формується почуття відповідальності по всій вертикалі управління;

ü підвищуються фінансові показники компанії і, в остаточному підсумку, росте її капіталізація.

Корпоративне управління – ключове питання при створенні ефективної ринкової економіки, заснованої на верхо­венстві права. Зловживання корпоративною владою з боку менеджерів, власників і власників контрольних пакетів акцій шкодить як вітчизняним, так і закордонним інвесторам. Низька якість корпоративного управління на багатьох підприємствах країни має украй негативний вплив на інвестиційний клімат, стримує приплив інвестицій, необхідних для послідовного економічного зростання.

 

1.2. Зміст понять „корпорація” та

„система корпоративного управління”

 

Поняття «корпоративного управління» часто викорис­товується в сучасній економічній і правовій літературі, що пояснюється значним поширенням у країні корпоративної форми бізнесу. Однак у нас ще немає законодавчо закріпленого визначення корпоративного управління. Вважається, що термін “корпоративне управління” почав використовуватися одночасно з появою такої організаційно-правової форми підприємницької діяльності, як корпорація.

Корпорація (від латинського слова corporatio – обʼєднання, співтовариство) – товариство, в якому на основі централізації капіталів здійснюється колективне присвоєння результатів виробничої діяльності.

Корпораціями в cучасній економічній і правовій літе­ратурі називаються господарчі товариства (насамперед акціо­нерні товариства), які мають статус юридичної особи, утворені шляхом обʼєднання майна засновників та існують незалежно від зміни конкретних учасників. Якщо звернутися до норм вітчизняного законодавства, то термін «корпорація» застосовується в специфічному значенні – для позначення одного з видів об'єднань підприємств. У Господарському кодексі зазначено, що „Корпорація — це договірне обʼєднання, створене на основі обʼєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, які об'єдналися, з передачею ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації”.

Корпоративне управління можна розглядати як управ­ління корпоративними правами. Це визначення дуже широке і свідчить про те, що власник таких прав має право власності на частину (пай) у статутному капіталі господарського товариства, включаючи права на управління, одержання частини відповід­ного прибутку товариства і також на частину активів у випадку ліквідації даного субʼєкта господарювання.

З цього погляду корпоративне управління являє собою процеси регулювання власником руху його корпоративних прав з метою одержання прибутку та управління підприємством. Або, іншими словами, можна сказати, що корпоративне управління це система відносин між органами товариства і його власниками (акціонерами) щодо управління діяльністю товариства.

Система корпоративного управління являє собою органі­заційну модель, за допомогою якої підприємство представляє і захищає інтереси своїх інвесторів. Дана система містить у собі багато чого: від ради директорів до схем оплати праці викона­вчої ланки та механізмів оголошення банкрутства. Тип застосо­вуваної моделі залежить від структури корпорації, що існує в рамках ринкової економіки й відображає сам факт поділу функ­цій володіння та управління сучасною корпорацією.

В основі поняття корпоративного управління лежить теорія менеджменту, тому що саме поняття «менеджмент» за своєю суттю є аналогом поняття «управління». Але в науковій економічній літературі прийнято розділяти ці поняття, до того ж управління розглядається як більш широке поняття, що включає в себе не тільки функції, пов'язані з внутрішньою виробничо-управлінською діяльністю, але й з обов'язковим розглядом зовнішніх впливів, а поняття менеджменту стосується різнома­нітних соціально-економічних процесів, які здійснюються все­редині підприємств. В українській науці найчастіше викорис­товується термін „управління”.

Розглядаючи визначення менеджменту й корпоративного управління, слід виділити те загальне, що стосується до цих двох понять (рис. 1), а саме: здатність впливати на розвиток про­цесу, а в даному випадку на управління цим процесом.

Рис. 1. Сфера перетинання „інтересів”

менеджменту і корпоративного управління

 

І менеджмент, і корпоративне управління є суміжними галузями знань і професійної діяльності, спрямованими на фор­мування і забезпечення досягнення цілей організації шляхом раціонального використання наявних ресурсів (у менеджменті) і залучення додаткових коштів шляхом емісії цінних паперів (у корпоративному управлінні).

Часто під корпоративним управлінням розуміють корпо­ративний менеджмент, але цей синонім не може точно охарактеризувати сутність поняття, тому що менеджмент являє собою «раціональне управління сучасним виробництвом» і все, що пов'язане з досягненням цієї раціональності, а саме кращого використання ресурсного потенціалу підприємства для досяг­нення високої ефективності виробництва (враховуються внут­рішні фактори управління підприємством). Про корпоративне управління говорять також як про сукупність організаційно-правових норм, що стосується взаємин між субʼєктами кор­поративного управління (враховуються зовнішні фактори управ­ління підприємством). Але успішна діяльність організації як акціонерного товариства прямо повʼязана з позитивними резуль­татами функціонування цієї організації як виробничого підпри­ємства, тобто можна говорити, що до складу управління корпо­рацією входять як корпоративне управління, так і корпора­тивний менеджмент. На рисунку 2 показано взаємозвʼязок мене­джменту і корпоративного управління через зовнішніх субʼєктів, якими є власники акціонерного підприємства, і внутрішніх суб'єктів – менеджерів, що здійснюють управління вироб­ництвом.

Рис. 2. Управління в корпорації

 

Найбільш привабливі для інвесторів чотири харак­терристики корпоративної форми бізнесу:

1.Самостійність підприємства як юридичної особи;

2.Обмежена відповідальність індивідуальних інвесторів;

3.Можливість передачі іншим особам акцій, що належать індивідуальним інвесторам;

4.Централізоване управління.

Перші дві характеристики проводять межу, що відокрем­лює відповідальність підприємства від відповідальності її окре­мих членів: те, що належить підприємству, може не належати її членам, та відповідальність, яку несе корпорація, може не бути відповідальністю вхожих до неї осіб.

Міра відповідальності індивідуальних інвесторів обме­жена обсягом їхнього внеску в корпорацію. Відповідно, їхні можливі втрати не можуть бути вище їхнього внеску. Разом з тим, перевага обмеженої відповідальності досягається за раху­нок втрати частини контролю за діяльністю корпорації. Акціонери передають право управління підприємством менеджерам, тобто вони делегують право ухвалювати рішення щодо цілого ряду аспектів діяльності директорам і менеджерам – за винятком рішень принципової важливості.

В умовах значної "розпорошеності" капіталу, тобто коли корпорація заснована більшою кількістю акціонерів, кожний з яких володіє тільки незначною частиною акціонерного капіталу, "уступка" акціонерами важелів контролю за її діяльністю приводить до поділу функцій володіння та управління. Для великих акціонерних товариств ця розпорошеність капіталу є, скоріше, нормою, ніж винятком.

Поділ функцій володіння та контролю за діяльністю корпорації не викликав би ніяких серйозних проблем, якби інтереси власників і менеджерів повністю збігалися. Але часто буває так, що інтереси розходяться. По-перше, менеджери випробовують вплив цілого ряду факторів – таких як розмір корпорації або влада та престиж, пов'язані із займаним ними положенням, які не мають прямого відношення до інтересів акціонерів. Ці міркування можуть привести менеджерів до прийняття рішень, які не тільки не будуть відповідати інтересам акціонерів, але можуть і зашкодити їм.

По-друге, відрізняються між собою форма й розмір матеріальної винагороди, яку одержують менеджери й власники корпорації. Менеджерам традиційно гарантується винагорода у формі заробітної плати, тоді як акціонери можуть розраховувати на ту частину прибутку, що залишається після того, як корпо­рація відзвітує за всіма своїми зобовʼязаннями. Неможливість узгодити ці дві форми винагороди закладена в самій їхній при­роді, хоча було затрачено багато зусиль у цьому напрямку: ме­неджерам нараховувалася винагорода у формі акцій корпорації, опціонів, а також здійснювалися спроби узгодити рівень їхньої заробітної плати з рівнем курсової вартості акцій. Але навіть у тому разі, коли подібні мотиваційні методи погодження інтересів менеджера і акціонерів мають успіх, проблема залишається. Як правило, акціонери інвестують у кон­кретну корпорацію тільки частину свого капіталу, розподіляючи свої інвестиції між цілим рядом обʼєктів. Навпаки, менеджери концентрують все своє надбання в корпорації, якій вони служать: робота є головною їхньою цінністю, а її втрата становить найбільшу небезпеку. Завдяки цій обставині менеджер може прийняти такі рішення, які не схвалив би акціонер, хоч їхні інтереси в остаточному підсумку можуть збі­гатися.

Акціонери віддають перевагу діям, які ведуть до одер­жання високого прибутку, тобто дивідендів, тоді як менеджерам вигідно вживати заходи, що знижують небезпеку впливу непе­редбачених обставин, наприклад, фінансування за рахунок не­розподіленого прибутку, а не за рахунок зовнішнього боргу, або диверсифікованість капіталу корпорації для зниження небезпеки банкрутства.

Акціонери як група прагнуть здійснювати контроль за управлінням корпорацією. Коли кількість акціонерів велика, в кож­ного з них окремо мало бажання приділяти контролю багато часу та зусиль – ніхто не бажає брати турботи управління на себе, тоді як вигода рівномірно розподіляється між усіма. Але таке ставлення акціонерів до управління діяльністю корпорації може вийти з-під їхнього контролю.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що головна фун­кція корпоративного управління – забезпечити роботу корпора­ції в інтересах акціонерів, які надали корпорації фінансові ре­сурси, а також в інтересах інших зацікавлених осіб.

Корпоративне управління – це система відносин між акціонерами, органами управління акціонерного товариства, його менеджерами, а також іншими зацікавленими особами (працівниками, постачальниками, споживачами, кредитора­ми, державними та місцевими органами влади, громадськіс­тю тощо) задля забезпечення ефективної діяльності това­риства, інтересів власників та інших зацікавлених осіб.

Рівень корпоративного управління є одним із ключових факторів, що зумовлює інвестиційний клімат у країні, впливає на ефективність діяльності товариств, визначає ступінь захище­ності прав інвесторів та врахування інтересів інших зацікав­лених осіб.

Розвиток корпоративних відносин в Україні повинен відбуватися на основі загальноприйнятих принципів ефекти­вного корпоративного управління.

Загальноприйнятими принципами корпоративного управ­ління є:

Ø захист прав та законних інтересів акціонерів – визна­чення корпоративних прав акціонерів та забезпечення їх належ­ного захисту;

Ø рівноправність акціонерів – однакове ставлення до акціонерів. Усі акціонери повинні мати можливість використовувати ефективні засоби захисту в разі порушення їхніх прав;

Ø урахування законних інтересів зацікавлених осіб – визнання передбачених законом прав зацікавлених осіб та заохочування активного співробітництва між товариством і зацікавленими особами у створенні добробуту, робочих місць, поліпшенні фінансового стану товариства;

Ø розкриття інформації та прозорість – забезпечення своєчасного і повного розкриття інформації з усіх суттєвих питань, що стосуються товариства, які включають його фінан­совий стан, результати діяльності, власників та управління това­риством;

Ø розмежування повноважень органів управління – чіткий розподіл функцій та обов’язків між загальними зборами, спостережною (наглядовою) радою та правлінням;

Ø дієвість, незалежність та відповідальність спостере­жної ради – забезпечення стратегічного управління товариством, ефективного контролю за діяльністю правління (виконавчого органу), а також відповідальність спостережної ради перед това­риством та акціонерами. Спостережна рада повинна мати мож­ливість ухвалювати рішення з питань діяльності товариства незалежно від правління.

Отже, завданнями розвитку корпоративного управління в Україні є:

ü підвищення ефективності діяльності акціонерних товариств;

ü забезпечення захисту прав та законних інтересів акціонерів;

ü забезпечення однакового ставлення до акціонерів;

ü сприяння розвитку фондового ринку;

ü формування привабливого інвестиційного клімату в країні та пожвавлення інвестиційних процесів;

ü сприяння соціально-економічному розвитку України.

Виділяють такі напрями розвитку корпоративного управління в Україні:

ü удосконалення системи захисту прав та законних інтересів акціонерів та забезпечення рівноправності акціонерів;

ü удосконалення системи розкриття інформації та забезпечення прозорості діяльності товариств;

ü розмежування повноважень між органами управління товариства;

ü урахування законних інтересів зацікавлених осіб;

ü формування та розвиток культури корпоративного управління.

В Україні корпоративна форма існування бізнесу почала розвиватися нещодавно. Вона є відповіддю на запити часу щодо можливості розширення бізнесу, інструментом для реалізації широкомасштабних інноваційних та інвестиційних проектів на підприємствах, які мають високу вартість. Сучасні наукоємні технології вимагають значних витрат коштів на їхні впрова­дження у виробництво. Фінансування таких проектів можливе за рахунок концентрації капіталу.

До визначення поняття «корпоративне управління» існують різноманітні підходи. Розглянемо найбільш характерні з них. Так, вважається, що корпоративне управління – це система виборних та призначених органів акціонерного товариства, яка управляє ним, відображає баланс інтересів його власників і спрямована на отримання максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності товариства в межах діючого законодавства. При цьому вважається, що ключовою є проблема корпора­тивного контролю. Відповідно до визначення Світового банку, корпоративне управління об’єднує норми законодавства, нормативні акти та практику господарювання в приватному секторі, що дозволяє корпораціям залучати фінансові та кадрові ресурси, ефективно здійснювати господарську діяльність у такий спосіб щоб продовжувати своє функціонування, підвищуючи дострокову економічну вартість за рахунок збільшення вартості акцій, захищаючи при цьому інтереси акціонерів і суспільства в цілому. Це визначення розкриває таке управління з позиції обʼєднання норм законодавства і практики господарювання в приватному секторі. Значною кількістю авторів система корпоративного управління розглядається як організаційна модель, за допомогою якої представляються і захищаються інте­реси інвесторів, тобто корпоративне управління є органі­заційною угодою, яка може охоплювати різні аспекти діяльності корпорації організацію роботи вищих керівних органів, систему мотивації персоналу і зумовлена розмежуванням права власності від процесу управління. Основною проблемою такого управління важається створення механізмів контролю аутсайдерів (кредиторів та міноритарних акціонерів) за інсайдерами (вищим керівництвом та акціонерами з контрольним пакетом акцій). Деякі вчені ототожнюють корпоративне управ­ління з управлінням акціонерними товариствами. При цьому сфера управлінських рішень із суто корпоративних (насамперед, фінансово-майнових) відносин поширюється на маркетинг, підготовку й організацію виробництва, організацію праці та інші аспекти. Але для більшості учасників корпоративних відносин зазначені сфери підприємницької діяльності не є пріоритетними, оскільки безпосередньо не впливають на їхні фінансово-майнові інтереси. Для акціонерів, вищого керівництва, персоналу, комерційних партнерів, держави та громадськості більшого значення набувають стратегічні рішення, виходячи з яких формується політика управління корпорацією.

Деякі науковці трактують корпоративне управління з точки зору захисту прав інвесторів і корпоративного контролю. Водночас проблема корпоративного управління розглядається як проблема гарантування роботи підприємства в інтересах його власників, наприклад, як проблема механізмів, за допомогою яких акціонери компанії здійснюють контроль над робітниками компанії і всім управлінським апаратом в інтересах свого захисту. Поняття «корпоративне управління» можна розуміти двояко: у вузькому значенні – забезпечення діяльності менеджерів з управління підприємством в інтересах власників-акціонерів, у більш широкому – як захист і врахування інтересів інвесторів. При цьому останні диференціюються на фінансових і не фінансових.

Досить обґрунтована точка зору розгляду корпоративного управління з позиції взаємовідносин між різними учасниками корпорацій, насамперед між менеджментом, радою директорів, акціонерами, іншими посередниками, або ж як системи організаційно-правових, економічних і фінансових взаємовідно­син всіх учасників АТ, яка встановлює механізми і методи взаємодії зацікавлених сторін, за допомогою яких вони представляють в АТ свої інтереси і взаємодіють з АТ та між собою. Корпоративне управління розкриває процеси в діяль­ності організації, які пов’язані як із визначенням уповноважених осіб по контролю і регулюванню діяльності, так і з організацією виробництва, реалізацією товарів і послуг. Деякі вчені визначать корпоративне управління передусім як систему управління і контролю за бізнесом корпорації. При цьому структура такого управління визначає розподіл прав і обов’язків серед різних учасників корпоративних відносин, радою, акціонерами-управлінцями та іншими посередниками-кредиторами, а також встановлює правила і процедури прийняття рішень. З точки ж зору Федеральної комісії з цінних паперів Російської Федерації, під корпора­тивним управлінням слід розуміти систему відносин між орга­нами управління і посадовими особами емітентів, власниками ці­нних паперів таких емітентів (акціонерами, власниками облі­гацій та інших цінних паперів), а також іншими зацікавленими особами, які задіяні в управління емітентом як юридичною осо­бою. Це визначення поширює корпоративне управління на під­приємства емітентів цінних паперів. Інші розглядають корпо­ративне управління як управління органі­заційно-правовим оформленням бізнесу, оптимізацією органі­заційних структур, побудовою внутрішніх і зовнішніх відносин компанії відповідно до прийнятих цілей. Також корпоративне управління це спосіб впливу на систему взаємовідносин між органами управ­ління безпосередньо виробництвом, інвестор­рами, трудовим колективом і державою, яка регламентується законодавчими і нормативними актами, внутрішніми норма­тивними документ­тами і положеннями з метою підвищення ефективності господа­рювання отримання очікуваного прибутку.

Таке визначення сутності корпоративного управління, очевидно, є найбільш повним узагаль­ненням економічного та законодавчого аспекту управ­лінського процесу. З іншого боку, корпоративне управління розглядають як управління корпо­ративними правами, оскільки участь у володінні корпора­тивними активами сьогодні є масовим соціальним явищем у всьому світі.

При цьому управління корпо­ративними правами повинно включати процеси регулювання влас­ником зміни його корпоративних прав із метою отримання прибутку, управління корпоративним підприємством, відшкоду­вання витрат через отримання частки майна при його ліквідації, можливих спекулятивних операцій з корпоративними правами.

 

Таблиця 1