Для чого необхідне вивчення вітчизняної історії ( М. Грушевський)?

Для чого необхідне вивчення вітчизняної історії (М. Грушевський)?

Найдавніші поселення на території України. Стоянка

Первісної людини (с. Королево)

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).

Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис. років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.

За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - “ людина розумна ”, яка є вже не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату.

Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України - Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д.

У період пізнього палеоліту постають релігія і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Трипільська культура

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е.) - пов'язана раніш за все з корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли.

Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.

Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів жител. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла - гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між племенами, так і всередині племен.

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

Кочовики

Скотарі з'явилися порівняно рано в українських степах. Близько 3000 р. до н. е. лівий берег Дніпра зайняли племена ямної культури, пригнавши з собою зі сходу табуни коней, на яких вони ще не навчилися їздити. За ними протягом багатьох наступних століть переміщувалися інші скотарські племена. Безперервні міграції - ця типова особливість ранньої історії України, ймовірно, відбувалися через перенаселеність степів на північ від Каспію. Сильніші племена витісняли слабші з їхніх пасовиськ, а ці останні відступали на периферію Євразійського степу. Так хвилями одне за одним котилися на захід скотарські племена.

Кіммерійці - перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;

зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті;

Скіфи з'явилися на початку VII ст. до н. в українському степу. Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання.

Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V - на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати.

Сармати Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е., у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. У II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

Стародавні східні слов’яни

Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада передається у спадок.

Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями. Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

РЮРИК, СИНЕУС, ТРУВОР

Рюрик, Синеус, Трувор — за давньоруськими літописними переказами три брати'конунги, проводирі варязьких дружин, нібито пкликані «через море» новгородськими слов’янами з метою припинення міжусобиць у Новгороді, які заснували Давньоруську державу. Відповідно до цієї версії, Рюрик сів у Новгороді, Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Швидка смерть середнього й молодшого братів зробила Рюрика повновладним правителем Новгородської землі. Деякі вчені ототожнюють його з датським конунгом Рериком Ютландським.

Існує думка, що Синеуса й Трувора не існувало. Рюрик правив спочатку в Ладозі. Він не був покликаний «через море», а захопив у 862 р. владу в Новгороді, скориставшись внутрішніми міжусобицями. Це викликало повстання проти варягів на чолі з Вадимом Хоробрим.

Рюрик стратив Вадима і його «радників», інші новгородці втекли до Києва. Легенда про «покликання» варягів, що склалася в Новгороді або Ладозі в XI ст., була використана при редагуванні «Повісті минулих літ» на початку XII ст. для пояснення походження й прославляння правлячої давньоруської князівської династії, засновником якої почали вважати Рюрика. Ця версія лягла в основу норманської теорії.

ПЕРШІ КНЯЗІ

АСКОЛЬД І ДІР

Аскольд і Дір — київські князі другої половини IX ст. За одними даними, вони були нащадками князя Кия, за іншими —дружинниками Рюрика. У 860 р. вони очолювали київську дружину під час походу на Константинополь (у період правління імператора Михайла III). У багатьох джерелах згадується про хрещення Аскольда й Діра, а також частини населення Київської держави.

У 867 р. візантійським імператором Василем I і константинопольським патріархом Ігнатієм на Русь були відправлені для місіонерської діяльності єпископ і священики, що створили там єпархію. Костянтин VII Багрянородний повідомляє про укладання у 873—74 рр. (за іншими даними — у 875 р.) договорів між Візантією і Київською Руссю. Є відомості, що Аскольд і Дір вели боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів і древлян. За даними «Повісті минулих літ», обидва князі були убиті близько 882 р. у Києві Олегом, що обвинуватив їх в узурпації влади.

КНЯЗЬ ОЛЕГ

Олег (рік народження невідомий — помер, згідно з Лаврентіївським літописом, у 912 р., з Новгородським першим літописом — у 922 р.) — проводир варягів, київський князь. З 879 р. княжив у Новгороді, де, за літописними даними, був вихователем і правителем-регентом при малолітньому сині Рюрика — Ігорі. У 882 р. Олег разом з великою дружиною підкорив Смоленськ і Любеч, а потім, убивши київських князів Аскольда й Діра, захопив і Київ. У 883—885 рр. Олег підкорив древлян, жителів півночі, радимичів й інші слов’янські племена. Успішно воював проти хазар. У 911 р., якщо вірити «Повісті минулих літ», здійснив вдалий похід проти Візантії. Узяв у візантійського імператора велику контрибуцію і уклав 2 вересня 911 р. вигідний для Русі торговельний і політичний договір з Візантійською імперією (передбачав установлення дружніх зв’язків між обома державами і безмитну торгівлю з Візантією; руські купці мали право жити в пригороді Константинополя протягом 6 місяців; виходити в місто групами не більше 50 чоловік без зброї й у супроводі візантійських чиновників; русичі одержували право служити в імператорському війську; визначався порядок викупу полонених тощо)

КНЯЗЬ ІГОР

Ігор (рік народження невідомий — 945) — великий князь київський (913—945 рр.). Як пишеться у «Повісті минулих літ», він був нащадком Рюрика і з цієї причини може вважатися засновником династії Рюриковичів. Продовжував політику свого попередника князя Олега, спрямовану на зміцнення Київської держави. Підкорив племена древлян, уличів й інших, що відокремилися від Києва на початку його князювання.

За Ігоря відбулися перші напади на Русь печенігів (у 915 і 920 рр.), з якими була укладена мирна угода. У 941 р. Ігор здійснив похід проти Візантії, під час якого флот русів був знищений за допомогою так званого «грецького вогню». У 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантійську імперію, що завершився укладанням у 945 р. договору між Київською державою й Візантією. За умовами договору київський князь зобов’язався не нападати на володіння Візантії в Криму (Корсунь); не тримати військових гарнізонів у гирлі Дніпра; Київська держава й Візантійська імперія зобов’язувалися надавати одна одній у разі потреби військову допомогу; обговорювалися правила торгівлі й обміну посольствами тощо.

На думку деяких українських істориків, у 913 р. і 943 р. Ігор здійснив два походи на Кавказ, що дозволили київським купцям торгувати на Сході. Загинув під час повстання древлян у 945 р.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Ольга (христ. ім’я — Олена; рік народження невідомий —969) — велика княгиня київська (945—957 рр.), дружина князя Ігоря. Керувала Київською державою в пору неповноліття свого сина Святослава Ігоровича. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, які під час повстання 945 р. вбили її чоловіка, князя Ігоря. Підтримувала політичні й торговельні зв’язки з Візантією. У 957 р. їздила в Константинополь, де прийняла християнство (за іншими даними, це трапилося в 955 р. у Києві). Ольга налагодила політичні зв’язки з німецьким королем Оттоном I. Переконала Святослава не здійснювати після її смерті язичеської тризни. Канонізована православною церквою.

КНЯЗЬ СВЯТОСЛАВ

Святослав Ігорович (Хоробрий; близько 939—972 або 973) —великий князь київський (945—972 рр.), полководець. Син князя Ігоря й княгині Ольги. При Святославі державою переважно керувала княгиня Ольга (до 969 р.), тому що він більшу частину часу проводив у військових походах.

Літописні дані свідчать, що самостійна військова діяльність Святослава почалася близько 964 р. У 964—966 рр. Святослав скорив слов’янське плем’я в’ятичів, що проживало в басейні Оки, завдав поразки волзько'камським болгарам, а близько 965 р. — розгромив Хазарський каганат і зруйнував його столицю — м. Ітіль. Вів війни на північному Кавказі, де захопив хазарську фортецю Семендер і переміг племена ясів і косогів. Закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керченському півостровах (Тмутараканське князівство). У 967 р. (за іншими даними —у 968 р.) за пропозицією візантійського імператора Никофора Фоки Святослав почав воєнні дії в Болгарії, підкоривши майже всю територію цієї держави. У Болгарії Святослав місцем свого перебування обрав Переяславець на Дунаю, планував перенести туди столицю Русі. Стурбований успіхами Святослава в Подунав’ї, візантійський уряд підмовив кочові племена печенігів напасти на Київ. Однак напад не вдався — ще до прибуття Святослава з Болгарії печеніги зазнали поразки і змушені були відступити. Після смерті матері (969 р.) Святослав, прагнучи продовжити війну на Балканах, призначив своїх синів намісниками в окремих землях: Ярополка — у Києві, Олега — у Древлянській землі, Володимира — у Новгороді. Після повернення в Болгарію Святослав у 969 р. разом із болгарами й угорцями почав війну з візантійським імператором Іоанном I Цимисхієм. Після героїчної оборони Доростола (тепер м. Силістра, Болгарія) Святослав був змушений підписати в липні 971 р. з Візантією мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель. Навесні 972 р., повертаючись до Києва, дружина Святослава потрапила в засідку, організовану біля Дніпровських порогів печенігами, яких підмовили візантійці. У ході бою князь Святослав загинув. Печенізький хан Куря наказав виготовити з черепа Святослава чашу.

НОРМАНСЬКА (ВАРЯЗЬКА) ТЕОРІЯ

Історично першою теорією, що пояснює феномен виникнення держави в східних слов’ян, була так звана норманська теорія. Її автори – німецькі вчені Байєр і Міллер, які стверджували, що Давньоруську державу заснували вихідці зі Скандинавії — нормани, яких на Русі називали варягами. При цьому вчені посилалися на дані найдавнішого руського літопису — «Повісті минулих літ» (ПМЛ) ченця Нестора, в якій під 862 р. дійсно вміщений міф про покликання варягів у землі чуді, словен, кривичів і весі. Від варягів, згідно з ПМЛ, утворилася також назва Русь.

Основні аргументи норманістів 1. Русь одержала свою назву від фінського слова руотсі, яким у середині IX ст. називали шведів.2. Найдавніший літопис включає русів до числа інших варязьких народів — шведів, урманів (норвежців), англів і готів.3. Більшість імен руських послів, зафіксованих у договорах із Візантією (911 р., 944 р.), мають явно скандинавське походження (Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд).4. Усі перші правителі Русі носять скандинавські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга).

5. У західноєвропейських «Бертинських анналах» відзначено, що близько 839 р. візантійський імператор відправив посольство до франкського імператора Людовіка I Благочестивого, у складі якого знаходилися представники «народу Рос»; Людовік вирішив, що ці «роси» були шведами.

6. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов’янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв —явно старонорманського походження. 7. Ісламські географи й мандрівники IX—X ст. завжди чітко відокремлювали русів від сакаліба (слов’ян). Серед провідних українських істориків «старої школи» на позиціях норманізму твердо стояв Д.Дорошенко. На його думку, прибульці'варяги відіграли «роль в’язі, роль цементу», що скріпило в одне ціле розрізнені руські племена, що об’єднало їх «в одну політичну систему, в одну державу».

СЛОВ’ЯНСЬКА (АВТОХТОННА)ТЕОРІЯ

Відомі українські історики «старої школи» — М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій — дотримувалися слов’янської теорії походження Русі й міцно стояли на позиціях антинорманізму. Родоначальником слов’янської (або автохтонної, антинорманської) теорії походження Давньоруської держави був російський учений М. Ломоносов (1711—1762 рр.).

Основні аргументи антинорманістів

1. Назва Русь етимологічно пов’язана не з Великим Новгородом або Ладогою на півночі, а з Україною (Середнім Подніпров’ям). Топонімічним доказом цього твердження є наявність у цьому районі рік із назвами Рось, Русява, Роставиця. 2. У Скандинавії не жили племена або народ із назвою русь; про них немає згадок у скандинавських сагах. 3. Норманські імена візантійських послів до імператора франків (839 р.) і руських послів до Візантії (911 р.) зовсім не доводять, що руси були шведами. Нормани'дипломати всього-на-всього представляли слов’яно-руських князів. 4. Ісламський письменник Ібн'Хордадбег, що писав між 840 і 880 роками, однозначно називає русів слов’янським племенем. 5. Археологічний матеріал із Східної Європи дає дуже мало речей варязького походження.

6. Нормани не могли «експортувати»ідею державності й державні структури у Східну Європу, тому що в самій Скандинавії за тієї епохи ще не завершився процес розкладання первіснообщинних відносин і були відсутні більш досконалі політичні інститути, ніж у східних слов’ян.

КОМПРОМІСНА (СЛОВ’ЯНО_ВАРЯЗЬКА) ТЕОРІЯ

Одним із перших спроб зв’язати норманську теорію з уявленнями антинорманістів про місцеві, слов’янські корені Давньоруської держави здійснив відомий російський історик В. Ключевський. Найбільш ранньою місцевою політичною формою, що утворилася на Русі приблизно в середині IX ст., він вважав «городову область, тобто торговельний округ, керований укріпленим містом, що разом із тим служив і промисловим (ремісничим) осередком для цього округу». Другою місцевою політичною формою, на його думку, стали «варязькі князівства». З об’єднання князівств і городових областей, що зберегли самостійність, вийшла третя політична форма — велике князівство Київське, що зробилося «зерном того союзу слов’янських і сусідніх із ними фінських племен, яке можна визнати первісною формою Руської держави». Подібної компромісної точки зору додержувалися також українські історики О. Єфименко й І. Крип’якевич.

ТЕОРІЯ О. ПРІЦАКА

На думку О. Пріцака Давньоруська держава не була заснована ні варягами, ні слов’янами. Вона являла собою поліетнічний і багатомовний торговельний союз, що в процесі встановлення свого контролю над торговельними шляхами між Балтійським, Середземним і Каспійським морями створив у Східній Європі політичне об’єднання під назвою Русь. Іншими словами, Руссю споконвічно іменувалася не етнічна спільність (не плем’я або народ), а особлива рухлива соціальна група (корпорація), що складалася з професійних воїнів'купців. Синтез корпорації морських і річкових кочівників (вікінгів, варягів) із степовими кочівниками (хазарами) сприяв, на думку Пріцака, появі в IX—X ст. Волзько'Руського каганату.

Проти концепції О. Пріцака виступило багато сучасних українських істориків. Одним із головних опонентів американського професора став, зокрема, академік П. Толочко. До найбільш слабких аргументів О. Пріцака він зарахував його тезу про «експорт» державності в слов’янські землі із сусідніх країн (тільки не іншим народом, як це було в норманістів, а міфічним багатонаціональним торговельним союзом), а також твердження про те, що начебто Київ споконвічно був хазарським містом.

Культура Київської Русі

Матеріальна й духовна культура Київської Русі представлена численними пам’ятками, які умовно можуть бути поділені на дві великі сфери — сферу офіційної (елітної, християнської) культури й сферу народної (язичницької у своїй основі) культури.

До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун - бог грому і блискавки. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. Була заснована митрополича єпархія. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 — у самому Києві. Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму — славетної Софії Київської — є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм — греками, що поширювали християнство серед слов'ян. У своєму знаменитому «Слові про закон і благодать» Іларіон майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризувалися реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися й головні проблеми доби — такі як князівські чвари, боротьба з кочовиками, - й подробиці окремих подій. Найважливішим із них є літопис, відомий під назвою «Повість временних літ». Його пов'язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113—1116 рр. Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Незважаючи на постійну зайня­тість політичними справами, написав своє зворушливе й сповнене роздумів «Повчання» князь Володимир Мономах. Є підстави допускати, що анонімний автор найчудовішого поетичного твору Київської доби — «Слова о полку Ігоревім» (1185—1187) також належав до княжого двору. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували для нього пісні, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини про відважних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Олексу Поповича. Серед літописних піснярів'бардів своїм талантом особливо виділявся Боян.

У X—XII ст. сформувалася давньоруська система освіти. При Володимирі Великому, Ярославі Мудрому й інших великих князях відкривалися школи для навчання грамоти дітей князівських і боярських. Ганна Всеволодівна у 80'х роках XI ст. організувала при Андріївському монастирі школу для дівчат, де учениці училися рукоділлю, шиттю й співові. Не тільки священнослужителі, але й багато князів, бояри, купці й ремісники були освіченими людьми, уміли читати, писати й рахувати. У 1037 р. Ярослав Мудрий заснував у Києві (при Софійському соборі) першу бібліотеку. Згодом чимало бібліотек виникло при храмах, монастирях і князівських дворах у Білгороді, Чернігові, Переяславі, Новгороді, Пскові, Ростові, Суздалі й інших містах.

Першими відомими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій. На території України збереглися тільки мозаїки й фрески храмів Софії, Михайлівського й Кирилівського соборів, фрагменти в Спасі'на'Берестові й у деяких інших храмах.

У цілому можна констатувати, що матеріальна й духовна культура Київської Русі розвивалася як на основі місцевих традицій, так і на основі творчого освоєння досягнень сусідніх країн (насамперед Візантії). При цьому в ній виразно простежувалися два могутні шари—язичницький і християнський, котрі й протистояли один одному, і доповнювали один одного. Хоча в різних князівствах елементи народної культури могли мати свої специфічні особливості (різні говори, казки, міфи, типи жител і одягу, обряди тощо), усе'таки і на низькому, і на високому рівнях культури спостерігалася її досить стійка єдність. Ця єдність дозволяє нам говорити про єдине культурне поле, на якому надалі будуть формуватися культури українського, російського та білоруського народів.

Вторгнення угорських племен

896 р – перехід угорських племен через Карпати.

Угорці належали до кочових угро-фінських племен з Приуралля. Перекочували в Причорномор’я, а потім, будучи витісненими печенігами, вони через Веречанський перевал спустилися з Карпат коло Мукачева. Угри легко перейшли через територію Київської Русі, бо князь Олег не заважав їм і дозволив пройти мирно.

З-під Мукачева на чолі з вождем Альмошем угри взяли курс до городища на річці Уж – на замок слов’янського князя Лаборця. Після штурму, угри вдерлися в фортецю. Князь Лаборець, тікаючи до фортеці Земплин, по дорозі був зловлений і убитий уграми. Згодом вождь Альмош проголосив наступником сина Арпада.

Угри розділилися і рушили на Земплин і Боржаву.

Після захоплення Верхнього Потисся угорські племена рушили на зх. і в905-906 рр. розгромили Велико моравську державу і осіли в Паннонії між Тисою і Дунаєм. Під впливом слов’ян угри поступово осіли, стали землеробами, почали займатися тваринництвом, у них склалися класові відносини, відбулося зародження феодального суспільства. У кінці X- на поч. XI ст.. утворилася Угорська держава з християнською релігією. Кордон між Угорською державою і Київською Руссю проходив по території нинішнього Закарпаття.

Напади ворогів

Київська Русь у X-XI ст.. об’єднала всі східнослов’янські землі під владою Володимира Великого. Але з 1015 р. (смерті Володимира) почалися міжусобиці князів.

У зв’язку з цим угорський король Стефан захопив у 30-их роках XI ст.. пд. частину Закарпаття. З другої половини XI ст.. почастішали набіги половців. У 1086 р на Закарпаття вторгся половецький хан Кутеско. Штурм Мукачівського замку не вдався і кочовики відійшли до Ужгорода, який теж не захопили. Згодом відійшли в Галичину.

В 1190 р загін польських феодалів спустошив багато сіл у зх частині краю. У районі Середнього, оточені військами з Ужгорода і Мукачева, вони були розбиті втекли за Карпати.

Навесні 1241 р 60-ти тисячна монголо-татарська орда (хан Батий) вторглася в Закарпаття. 12 березня 1241 р орда розбила біля Нижніх Верецьок угорське військо воєводи Денеша. Далі орда понеслася на Дунай, щоб розбити військо короля Бейли IV. 11 квітня 1241 р на рівнині Мугі орда побила військо угорського короля. Закарпаття зазнало спустошення і руйнувань. В 1242 р орда відійшла. Король Бейла IV видав указ про зміцнення міст і сіл (особливо Мукачівського замку).

Цецорський погром

Розбурхана козацькими походами на Чорне Море й польським втручанням у молдаво-волоські справи Туреччина, пішла війною на Польщу. Іскандер-паша, з великою турецькою армією станув літом 1620 р. на польському пограниччі. Проти нього вирушив старий уже гетьман Жолкевський. В Молдавії, недалеко Яс, на т. зв. Цецорських полях прийшло до рішаючої битви. Жолкевський, був переможений а сам наложив головою. Перед турками станула отвором дорога в Польщу. Вслід за непереможним Іскандер-пашею готовився тепер до підбою «Лехістану» сам султан Осман. Варшавський сойм вирішив притягти козаків до війни. Усталено, що козаків має бути 20.000 з 100.000 золотих річної плати. Серед козаків почалася агітація за протитурецьким походом, польський уряд почав переговори з козацькою старшиною. Палкіша частина козаків не витримала, вона виплила на Чорне Море, попустошила околиці Царгороду. Туркам вдалося тоді захопити кілька козацьких чайок й полонити кількадесят козаків.

Не вспіла ще козацька депутація вернути з переговорів у Варшаві, як і решта козаків вимарширувала в протитурецький похід, на допомогу польській армії.

Перемога під Хотином

Наприкінці серпня 1621 р. стануло 35.000 польського війська під проводом гетьмана Хоткевича й королевича Володислава під Хотином І на Поділлі. На нього сунула 150-тисячна маса добірного турецького війська.