Глава 5 фізична особа - підприємець

Стаття 50. Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності

1. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України та законом.

2. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою.

3. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

1. Право на здійснення підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, яка визначається за правилами статей 34, 35 ЦК (див. коментар). Так, за загальним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття) або вступила в шлюб раніше цього віку. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

ЦК встановлено досить високий рівень нормативного акта, яким можуть обмежуватися права особи на зайняття підприємницькою діяльністю, - лише Конституція і закон.

Згідно з законодавством України підприємництвом визнається безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Законодавством встановлено певні обмеження щодо кола осіб, які можуть бути підприємцями. Так, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян, як військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, що покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

2. Фізична особа може здійснити своє право на підприємницьку діяльність за умови і після її державної реєстрації в порядку, визначеному постановою KM України «Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» від 25 травня 1998 р. № 740. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають до органу державної реєстрації реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом п'яти днів внести дані до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним номером фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів. У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

З 1 липня 2004 р. має набрати чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 p. № 755-IV, яким значно спрощено систему реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідно до ст. 5 цього Закону державна реєстрація фізичних осіб — підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи — підприємця. Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця. Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи -підприємця. Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця. Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, Державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи — підприємця для взяття фізичної особи підприємця на облік (статті 42, 44 Закону).

ЦК визначено, що інформація про фізичних осіб — підприємців є відкритою. Відповідно до ст. 20 вищевказаного Закону відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб — платників податків. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, надаються у вигляді витягу з Єдиного державного реєстру чи довідки про наявність або відсутність в Єдиному державному реєстрі інформації, яка запитується. Законом визначено порядок та процедуру отримання таких відомостей. Крім того, інформація про проведення державної реєстрації, про прийняття фізичною особою рішення щодо припинення підприємницької діяльності, про постановлення судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи — підприємця, якщо таке рішення не пов'язане з банкрутством фізичної особи — підприємця, про постановлення судового рішення щодо порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи — підприємця, про постановлення судового рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство юридичної особи або фізичної особи — підприємця підлягає обов'язковому опублікуванню в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації (ст. 22 Закону).

3. Норма про те, що особа, яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації та уклала відповідні договори, не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем, має на меті захист прав контрагентів, які вступили в договірні відносини з підприємцем. У разі виникнення спору щодо таких договорів суд може застосовувати положення, що стосуються зобов'язань, укладених в процесі здійснення підприємницької діяльності, а така особа може висувати проти вимог кредиторів лише заперечення, які не пов'язані з відсутністю у неї статусу підприємця (наприклад визнання угоди недійсною як такої, що укладена за межами цивільної дієздатності (див. коментар до ст. 203 ЦК тощо).

 

Стаття 51. Застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб

1. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Фізична особа — підприємець має практично універсальну правоздатність, оскільки має право займатися будь-якими видами діяльності (не забороненими законами і щодо яких немає спеціальних законодавчих обмежень для фізичних осіб — підприємців), оскільки відповідно до цієї норми до неї застосовуються правила ст. 91 ЦК щодо цивільної правоздатності юридичної особи (див. коментар). Окремими видами діяльності фізична особа - підприємець може займатися лише за наявності відповідних ліцензій та патентів.

Так, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. № 1775-ПІ передбачено більше 60 видів господарської діяльності, які можуть здійснювати суб'єкти підприємництва за наявності відповідних ліцензій. Ці види діяльності встановлюються законом і визначаються з огляду на захист інтересів держави, можливості створення небезпеки життю і здоров'ю громадян, навколишньому середовищу тощо. Ліцензуванню також підлягають здійснення банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР передбачена видача патентів на здійснення торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг. Дія цього Закону не поширюється на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, які: здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності; сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством; здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва; сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік; сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб.

 

Стаття 52. Цивільно-правова відповідальність фізичної особи - підприємця

1. Фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

2. Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

1. Згідно із загально-цивілістичним принципом повного відшкодування спричиненої шкоди ЦК встановлено повну відповідальність фізичної особи за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю. Стягнення за зобов'язаннями фізичної особи - підприємця звертається як на особисте майно, так і на частку в спільному майні подружжя. Стягнення здійснюється відповідно до норм ЦПК та Закону України «Про виконавче провадження». Майно, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення, визначається «Переліком видів майна громадян, на яке не може бути звернене стягнення по виконавчих документах», який є додатком № 1 до ЦПК.

2. Згідно з нормами глави 8 СК кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору також може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому, згідно зі ст. 57 СК, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).

 

Стаття 53. Банкрутство фізичної особи - підприємця

1. Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.

1. Порядок визнання банкрутом фізичної особи - підприємця встановлений Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ в редакції від 30 червня 1999 p., зокрема положеннями статей 47-49.

Відповідно до вказаного Закону неплатоспроможністю визнається неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Заява про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця може бути подана до господарського суду громадянином-підприємцем, який є боржником, або його кредиторами.

Заяву про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця можуть подати кредитори, за винятком кредиторів, вимоги яких пов'язані із зобов'язаннями, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, кредиторів, які мають вимоги щодо стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру.

Кредитори, вимоги яких пов'язані із зобов'язаннями, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, кредитори, які мають вимоги щодо стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру, мають право заявити свої вимоги в процесі провадження у справі про банкрутство.

Вимоги кредиторів підприємця-банкрута задовольняються за рахунок продажу належного йому майна, за винятком майна, на яке не може бути повернено стягнення (див. коментар до ст. 52 ЦК). При цьому кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, а також наявні у нього кошти у готівковій формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори та використовуються за рішенням господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом. Вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги громадян, перед якими громадянин-підприємець несе відповідальність за заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних періодичних платежів, а також вимоги щодо стягнення аліментів; у другу чергу проводяться розрахунки щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), і щодо виплати авторської винагороди; у третю чергу задовольняються вимоги кредиторів за зобов'язаннями, забезпеченими заставою майна громадянина-підприємця; у четверту чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); у п'яту чергу проводяться розрахунки з іншими кредиторами. Вимоги кожної наступної черги задовольняються після задоволення вимог попередньої черги. За недостатністю коштів для повного задоволення всіх вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їхніх вимог.

2. Після завершення розрахунків з кредиторами громадянин-підприємець, визнаний банкрутом, звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, що були заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, за винятком вимог кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, вимог щодо стягнення аліментів, а також інших вимог особистого характеру, які не були задоволені в порядку банкрутства або які погашені частково чи не заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом. Такі вимоги можуть бути заявлені після закінчення провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця відповідно в повному обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

Протягом п'яти років після визнання громадянина-підприємця банкрутом не може бути порушено провадження у справі про банкрутство за його заявою. У разі визнання громадянина-підприємця банкрутом за заявою кредитора протягом п'яти років після завершення розрахунків з кредиторами такий громадянин-підприємець не звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів. Незадоволені вимоги кредиторів можуть бути заявлені в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

 

Стаття 54. Управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності, органом опіки та піклування

1. Якщо фізична особа - підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.

Орган опіки та піклування укладає з управителем договір про управління цим майном.

2. При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна.

3. У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя.

Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю управителя майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.

4. Договір про управління майном припиняється, якщо відпали обставини, на підставі яких він був укладений.

Норми цієї статті є новелою ЦК, практика їх застосування ще не вироблена. Порядок призначення управителя майна, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, не визначений.

Щодо змісту договору про управління майном та обсягу прав та обов'язків сторін такого договору див. коментар до глави 70 ЦК.

 

Глава 6 ОПІКА ТА ПІКЛУВАННЯ

Стаття 55. Завдання опіки та піклування

1. Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Інститут опіки і піклування пов'язаний із здійсненням моральної і матеріальної турботи про дітей, а також захисту особистих і майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не в змозі самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки, піклуватися про себе. Завданнями опіки та піклування також є забезпечення виховання дітей.

Право на опіку або піклування мають малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 292 ЦК).

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Підопічна особа — особа, над якою встановлюється опіка або піклування.

Слід розрізняти опіку і піклування над дітьми і опіку і піклування над дорослими людьми, оскільки функції опіки та піклування в цих випадках різні. Відповідно розрізняється й правове регулювання відносин опіки і піклування за новим цивільним і сімейним законодавством: права і обов'язки опікунів та піклувальників, встановлені з метою виховання переданих під опіку (піклування) малолітніх (неповнолітніх) дітей, визначаються сімейним законодавством, права і обов'язки опікунів і піклувальників щодо набуття, здійснення і виконання цивільних прав і обов'язків в інтересах інших громадян урегульовані цивільним законодавством.

Цивільне, сімейне і цивільно-процесуальне законодавство розглядають опікунів та піклувальників нарівні з батьками (усиновлювачами) як представників малолітніх і неповнолітніх дітей, недієздатних і обмежено дієздатних громадян (статті 31, 32, 36, 37, 39-41, 292 ЦК, глава 19 СК, статті 101, 111 ЦПК).

Значна частина чинних нормативних актів визначає певні повноваження опікунів для осіб, які не досягли 15 років, і піклувальників для осіб віком від 15 до 18 років. Це обумовлено тим, що на сьогодні ще не завершений процес приведення нормативно-правових актів України у відповідність з чинним ЦК.

 

Стаття 56. Орган опіки та піклування

1. Органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов'язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР серед повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері соціального захисту населення названо вирішення в установленому законодавством порядку питань опіки і піклування.

Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад (див. «Правила опіки та піклування», затверджені спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88).

Правову основу діяльності органів опіки та піклування складають Конституція України, ЦК, СК, закони України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІП, «Про попередження насильства в сім'ї» від 15 листопада 2001 р. № 2789-ІП, «Правила опіки та піклування», інші нормативно-правові акти.

Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації:

вирішують питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

ведуть облік щодо осіб, які потребують опіки (піклування);

здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників;

забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездатних осіб, які потребують опіки (піклування);

розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним із них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків своїми правами;

вирішують згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням);

розглядають спори, пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей;

розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників);

вирішують питання щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла;

вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках;

оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо майна, над яким установлюється опіка;

охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;

провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.

Керівництво органами опіки та піклування і контроль за їх діяльністю здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.

Рішення органів опіки та піклування про призначення або звільнення опікунів і піклувальників від виконання своїх обов'язків, а також з інших питань опіки і піклування є обов'язковими для всіх органів, організацій і громадян, а у випадку незгоди можуть бути оскаржені зацікавленими особами чи опротестовані прокурором у встановленому законом порядку.

 

Стаття 57. Обов'язок повідомляти про фізичних осіб, які потребують опіки або піклування

1. Особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування.

Установи та особи, яким стане відомо про осіб, які потребують опіки (піклування), дітей, які залишилися без піклування батьків, повинні негайно повідомити про це органи опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням таких осіб.

Такими особами та установами є: близькі родичі та інші особи; житлово-експлуатаційні контори, будинко-управління, власники чи орендатори житлових будинків; органи освіти та керівники навчально-виховних закладів; органи в справах сім'ї та молоді; служби в справах неповнолітніх; органи внутрішніх справ; органи соціального захисту населення; органи РАЦСу; нотаріальні контори; судові органи; лікувально-профілактичні установи психіатричного профілю; інші організації й установи.

При одержанні відомостей про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, органи опіки та піклування зобов'язані негайно здійснити відповідне обстеження і при встановленні факту відсутності опіки батьків забезпечити тимчасове влаштування неповнолітніх до вирішення питання про призначення опікуна чи піклувальника.

Установами і місцями тимчасового влаштування неповнолітніх є: сім'ї громадян, які погодились утримувати дитину до визначення її подальшої долі; навчально-виховні заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; притулки для неповнолітніх (підпункти 2.5, 2.6 «Правил опіки та піклування»).

Порядок тимчасового влаштування дітей до дитячого або лікувального закладу в процесі виконання судового рішення встановлюється ст. 354 ЦПК та ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження».

З метою поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального та духовного розвитку Указом Президента України було затверджено ряд заходів, зокрема було передбачено: створити банк даних щодо дітей, які перебувають у надзвичайно складних умовах, розробити систему інформації про сім'ї потенціальних усиновителів, опікунів і піклувальників, сприяти створенню громадських опікунських рад при будинках дитини, дитячих будинках, дитячих будинках сімейного типу, загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, і загальноосвітніх школах-інтернатах (класах) для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку, в яких виховуються діти-сироти (див. Указ Президента України «Про затвердження Заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків» від 17 жовтня 1997 р. № 1153/97). Певні вимоги щодо обліку дітей, які залишилися без батьківського піклування, встановлюються ст. 214 СК.

Хоча закон покладає обов'язок щодо інформування органу опіки та піклування про дітей, які потребують опіки або піклування, на необмежене коло осіб, відповідальність за порушення порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків, покладається на посадових осіб (ст. 1842 КпАП).

 

Стаття 58. Фізичні особи, над якими встановлюється опіка

1. Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними.

Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років і яка залишилася без батьківського піклування (ст. 243 СК).

Фізична особа має правовий статус дитини до досягнення нею повноліття (18 років).

Малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років (ст. 31 ЦК, ст. 6 СК). Така особа має часткову цивільну дієздатність. Відсутню дієздатність підопічного покликаний поповнити опікун. Однак певні функції опікуна можуть виконувати не позбавлені батьківських прав батьки (усиновлювачі) малолітніх дітей.

Опіка над малолітніми дітьми встановлюється, якщо батьки: померли; невідомі; визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими.

Опіку може бути встановлено і при житті батьків малолітніх дітей у випадках, коли батьки: судом позбавлені батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її під опіку незалежно від того, позбавлені батьки батьківських прав чи ні, оскільки перебування з ними небезпечне для життя дитини; визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі або перебувають на тривалому стаціонарному лікуванні в лікувально-профілактичному закладі чи на державному утриманні в будинках-інтернатах); понад шість місяців не можуть займатися вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі на тривалий час за скоєння злочину, за станом здоров'я (інваліди І-ІІ групи) тощо); понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули (залишили) дитину, і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ; відмовилися від дітей в установленому законом порядку; виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні; перебувають під слідством (див. «Правила опіки та піклування»).

Обсяг цивільної дієздатності малолітньої особи встановлено в ст. 31 ЦК, відповідно до якої вона може самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності встановлено в ст. 221 ЦК. Так, правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Водночас на вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те повноваження, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (див. статті 177, 178 та ін. СК).

Недієздатною за рішенням суду визнається фізична особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється статтями 254-260 ЦПК.

Метою встановлення опіки над недієздатною особою є захист майнових і особистих немайнових прав останньої.

Моментом визнання фізичної особи недієздатною є момент набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Визнання фізичної особи недієздатною тягне певні правові наслідки: 1) над такою особою встановлюється опіка; 2) вона не має права вчиняти будь-якого правочину, всі правочини від імені недієздатної фізичної особи та в ЇЇ інтересах вчиняє опікун; 3) опікун несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

У разі вчинення недієздатною фізичною особою правочину без згоди на це опікуна цей правочин є нікчемним (див. ст. 226 ЦК).